Джерела та етапи розвитку ТіМФВ. Зв’язок ТіМФВ з іншими науками та навчальними дисциплінами

Фізичне виховання за свідченням науковців, що вивчають історію суспільства, виникло на основі трудової діяльності. Первісні форми праці (добування засобів існування шляхом полювання на тварин) вимагали від людини високо розвинутих фізичних здібностей. Усвідомивши потребу фізичного загартування своїх нащадків, у жорстоких умовах боротьби, за виживання первісні люди почали здійснювати фізичні вправи. Прообразом засобів ФВ були вправи з бігу, стрибків, метань списа та ін., які були засобом підготовки дітей, підлітків, юнаків до праці. З появою і розвитком військової справи ФВ стало невід’ємною частиною підготовки воїнів (Н.І.Пономарьов, 1970).

В рабовласницьких державах Стародавньої Греції вже існували методики ФВ. В середні віки з’являються посібники з гімнастики, плавання, верхової їзди. В епоху Відродження педагоги-гуманісти вважали ФВ обов’язковою частиною педагогічного процесу. Однак, як самостійна галузь знань ТіМФВ оформилась лише у ІІ половині ХІХ століття.

До джерел виникнення і розвитку ТіМВФВ відносяться:

· Практика фізичного виховання;

· Практика суспільного життя;

· Прогресивні ідеї філософів, педагогів, лікарів про зміст і шляхи виховання гармонійно-розвинутої особистості, про зміст і шляхи виховання в людини потреби дотримуватися ЗСЖ;

· Результати наукових досліджень як у галузі ФВ, так і у суміжних галузях знань.

Аналіз історії виникнення ТіМФВ як науки дозволяє виділити кілька етапів (за Т. Ю. Круцевич):

І етап – емпіричні знання про вплив рухових дій на організм, отримані людиною у результаті повсякденної діяльності.

ІІ етап – створення перших методик фізичного виховання. Охоплює період рабовласницьких країн Стародавньої Греції та середні віки (VІ-V ст. до н.е. – ХІ-ХV ст.). Створення методик відбувалося на основі досвіду, накопиченого педагогами, лікарями, філософами, „ефекту вправляння”, але без урахування фізіологічного впливу фізичних вправ на організм людини.

ІІІ етап – інтеграція наукових знань у єдину теорія і методику фізичного виховання (охоплює період від епохи Відродження (ХІV-ХVІ віки) до кінця ХІХ ст.). На цьому етапі створені різні системи поглядів, а саме: Яна Амоса Каменського (1592-1670), Джона Локка (1632-1704), Жан Жака Руссо (1712-1778), Генріха Песталоцці (1746-1827), Карла Маркса та Фрідріха Енгельса.

ІV етап – створення ТіМФВ як самостійної аукової і навчальної дисципліни (охоплює період із кінця ХІХ ст. до 1917 р.). Великий внесок у розвиток ТФВ зробили вчені К. Ушинський, П. Лесгафт, Г. Демені.

V етап – інтенсивний розвиток науки про ФВ.

Праці фізіологів І. Сєченова, І. Павлова, М. Введенського, О. Ухтомського, М. Бернштейна, Г. Фольборта, Д. Ділла та ін. учених лягли в основу обґрунтування педагогічних закономірностей фізичного виховання, тео­рії навчання рухових дій, розвитку рухових якостей уже не тільки для їх гар­монійного розвитку, а й для спортивного вдосконалення.

У 50–60-ті роки XX ст. особливо інтенсивно почали розвиватися спеціалізовані розділи біологічних дисциплін, які обґрунтували систему підготовки спортсменів (спортивна фізіологія, біомеханіка, біохімія та ін). Виникла об’єктивна необхідність інтеграції знань, накопичених у різних галузях науки, які стосуються підготовки спортсменів. У результаті диференціації знань у теорії і методиці фізичного виховання відділилася наука про спорт. Каталізатором її прискореного розвитку виявився спорт вищих досягнень.

Першим навчальним посібником з „Теорії фізичної культури” був підручник, виданий Г. О. Дюпероном у 1926 р.

У 1925 р. теоретиками фізичної культури в основу фізично культурного індивіда було поставлено його фізичне, психічне та соціальне здоров’я. Через 50 років Всесвітня організація охорони здоров’я визначає здоров’я як „стан повного фізичного, морального і соціального благополуччя, а не тільки відсутність фізичних дефектів”.

Наступний етап інтеграції знань у загальну теорію фізичної культури слід віднести до 70-х років XX ст. Формування узагальненої теорії фізичної культури відбувається в умовах активної розробки теорії культури в цілому низкою учених, таких, як В. Видрін, Б. Євстаф’єв, Ю. Ніколаєв М. Пономарьов, В. Столяров та ін. Суттєвий вплив і формування теорії фізичної культури робить розвиток соціології, антропології, соціальної психології, загальної теорії виховання та інших наук. Провідним теоретиком та інтегратором наукових знань у галузі фізичної культури є професор Л. Матвєєв.

Вплив соціальних, політичних та ідеологічних умов 70–80-х рок XX ст. привів до розвитку й трактування теорії фізичної культури як одного з дійових способів виховання „будівника комунізму” – гармонійно розвиненої та соціально активної особистості, яка готова до праці й оборони суспільства комуністичного типу. На першому місці розглядалися завдання тоталітарної держави. Нехтування пріоритетами інтересів особистості не привело до загального здоров’я нації.

Питаннями здорового способу життя, здоров’я і рухової активності починають займатися медики, що обумовило появу нової науки – валеології (valeo – бути живим і здоровим).

VI етап (90-і роки XX ст.) – пріоритети особистісних потреб у галузі державної політики дали новий виток у розвитку фізичного виховання. На початку 1990-х років на базі традиційних видів спорту почали інтенсивно розвиватися нові види рухової активності: аеробіка, шейпінг, степ-аеробіка, слайд-аеробіка та ін. На основі інтеграції різних видів вправ виникають нові їх види: аква-аеробіка, ве-окінетика, роуп-скіпінг та ін.

У курсі „Історія ФК” вищенаведені етапи аргументуються великим фактичним матеріалом про розвиток як практики, так і ТіМФВ.