Основні напрямки фізичного виховання населення країни

У фізичному вихованні існує багато напрямів у використанні тих чи інших засобів впливу на людину для покращення її фізичного стану, але залежно від кінцевої мети їх застосування все це розмаїття напрямків можна згрупувати у вигляді двох головних: загальнопідготовчого і спеціального.

У межах загальнопідготовчого напрямку засоби фізичного виховання використовуються з метою забезпечення так званого базового рівня фізичної освіти і фізичної підготовленості. На практиці це виявляється у створенні фонду життєво необхідних умінь і навиків і в підвищенні енергопотенціалу організму через розвиток таких фізичних якостей, як сила, прудкість, витривалість, гнучкість. І означений фонд життєво необхідних умінь і навиків, і рівень базового енергопотенціалу організму найбільш чітко конкретизується в програмах з фізичного виховання, що призначаються для роботи в різних закладах навчання і виховання, починаючи з дошкільних і закінчуючи вищими навчальними закладами.

Це, безумовно, основні ланки загальнопідготовчого напрямку використання засобів фізичного виховання, але він не вичерпується тільки ними. Необхідний рівень загальної фізичної підготовки забезпечується в подальшому житті як у формі самостійних занять фізичними вправами, так і у секціях загальної фізичної підготовки, в секціях з видів спорту, на заняттях шейпінгом, аеробікою та інших, що виникають у процесі розвитку суспільства, у процесі збагачення фізичної культури.

Спеціальний напрямок використання засобів фізичного виховання розпадається на три відносно самостійні піднапрямки: спортивний, прикладний і оздоровчо-реабілітаційний. Розглянемо кожний із них.

Отже, спортивний піднапрямок. У його межах на сьогоднішній день виділяють масовий спорт, спорт найвищих досягнень, або олімпійський спорт, і комерційний спорт. Для всіх трьох різновидів спрацьовує одна й та ж ознака - прагнення максимально розвинути свої здібності в конкретних видах фізичної активності. Та існують і певні відмінності. Так, в масовому спорті хоч і є прагнення до найвищих результатів, але заняття фізичними вправами виступають тут як хобі, тобто діяльність, яка хоч і є улюбленою, та не заважає здійсненню основної, фахової діяльності і фактично підпорядкована їй, має другорядну роль. На сьогодні подолане негативне ставлення до спорту взагалі і до масового зокрема. Раніше вже згадувалось, що навіть фундатор теорії фізичного виховання як наукової і навчальної дисципліни П.Ф. Лесгафт до спорту ставився з упередженням. Він був категоричним противником використання спорту, змагальної практики в загальноосвітніх школах. Така позиція пояснюється надто широким його трактуванням закону Вебера-Фехнера про інтенсивність відчуттів. Згідно з цим законом, для того, щоб інтенсивність відчуттів зростала в арифметичній прогресії, треба, щоб інтенсивність подразників наростала в геометричній прогресії. Звідси висновок, що коли ми захоплюємося надто сильними подразниками, то зменшується сприйнятливість їх людиною, вона стає емоційно більш грубою, нездатною до тонких відчуттів. Що ж стосується дітей, то вони внаслідок такої огрубілості гірше починають піддаватися виховним впливам. Не можна стверджувати, що такий висновок повністю хибний, в ньому дійсно щось є, але ж брати властивості лише одного психічного процесу, відчуття, і поширювати їх на особистість в цілому теж не зовсім правильно, можна навести багато прикладів, коли люди витримували занадто сильні подразники і в той же час залишалися чуйними, душевними, здатними відгукуватися на горе інших, тонко відчувати дійсність.

Про певну однобокість подібних міркувань можна судити на основі досліджень видатного індійського мислителя Ауробіндо Гхоша.[15] Аналізуючи враження, пережиті ним під час медитативних практик, він прийшов до висновку, що розум людини не є чимось однорідним, а поділяється на ряд взаємопов’язаних різновидів, таких, наприклад, як фізичний розум, вітальний розум, інтелект, інтуїтивний розум, а також і інші більш високі його прояви. Фізичним розумом організовується робота виконавчих приладів, тобто моторики, і вчення М.О. Бернштейна про побудову рухів[16] розкриває механізми роботи саме цього різновиду розуму. Можна уявити собі прекрасне виконання якоїсь складної вправи, але спроба виконати її завершується невдачею. Фізичний розум не готовий втілити в реальність задумане. Вітальний розум (від латинського “vita” - життя) забезпечує успішне виживання індивіда в конкретних умовах. Всі політики, бізнесмени є яскраво вираженими віталістами. Інтелектом забезпечується високоефективна індуктивно-дедуктивна робота розуму. Можна зустріти людей, які легко оволодівають математичними знаннями, граючись, можуть підготувати якусь доповідь чи статтю, чи виконати якусь іншу інтелектуальну роботу, і в той же час є по-дитячому наївними і незграбними у вирішенні побутових питань. І навпаки. Є такі особистості, які у побуті почувають себе як риба у воді і є цілком безпомічними при вирішенні інтелектуальних завдань. І для фізичного, і для вітального розуму, і для інтелекту можливі свої інтуїтивні злети, прозріння, осяяння.

Так от, виходячи із тільки що наведених міркувань, можна вважати, що заняття спортом сприяють не тільки кращій роботі фізичного розуму (через оволодіння різноманітними руховими діями), а й вітального, бо змагальна практика є ні чим іншим, як моделюванням самого життя з його постійною конкуренцією, змаганнями за місце під сонцем, за свою еколого-соціальну нішу, з його вічною грою, де постійно треба робити вибір між різними можливостями. Окрім цього, масовий спорт (вкупі з фізичною культурою) ще й сприяє збереженню генофонду нації, а може, і його покращенню.

Тепер звернемо увагу на комерційний і олімпійський спорт. ці види діяльності, на відміну від масового спорту, вимагають від людини на певному проміжку її життя повної самопосвяти. А тому спортсмени-олімпійці і спортсмени-професіонали отримують платню за свою роботу, і постає питання, - то в чому ж різниця між цими двома різновидами спорту? Професор Р. Пілоян[17] розмежовує їх на основі трьох критеріїв. Покажемо, як він це робить.

 

Різновиди спорту	КРИТЕРІЇ
Мета проведення змагань	Мета участі спортсмена в змаганні	Джерела прямого фінансування спортсмена
олімпійський	Зблизити народи шля-хом виявлення духов-них і фізичних мож-ливостей їх представ-ників в мирному протиборстві	Прославити себе, свою країну, забезпечити се-бе матеріально	Державні або громадські організації країни, що виховали спортсмена
комерційний	Отримати надприбу-ток, використовуючи привабливість спорту як видовиська	Прославити себе, фірму чи клуб, які його фінансу-ють, забезпечити себе матеріально	Фірма, клуб чи окремий підприє-мець із будь-якої країни

Тут доречно відзначити, що в США, в країні, де спорт дуже розвинений, він поділяється на невимушений, або, як ми кажемо, масовий; на організований, що включає спорт в школах, коледжах, університетах, а також спорт вищих досягнень, у якому спортсмени отримують гроші за свою роботу; і, нарешті, професійний спорт. Всіма цими видами спортивної діяльності займаються різні спортивні організації, що мають, до того ж, і різні джерела фінансування.

Чи збережеться такий стан речей стосовно олімпійського і комерційного спорту, покаже час. На сьогодні ж тверезо мислячі теоретики і організатори спорту зацікавлені в збереженні статус-кво. На їх думку, зближення і, в кінцевому підсумку, злиття комерційного і олімпійського спорту обов’язково призведе до деградації останнього, як це вже мало місце в античному світі. Вважається, що одна із суттєвих причин виродження олімпійських ігор античності полягає в їх комерціоналізації. Та була й інша, іще вагоміша, причина. Знаємо, що в 393 році імператор Східної римської імперії Феодосій через релігійні мотиви (він був християнином) проголосив закон, що всякі спортивні (олімпійські) ігрища є справою сатанинською. Хочеться вірити, що ми сьогодні будемо мудрішими і постараємося так розвивати спорт, щоб брати від нього все гарне, що він таїть в собі.

На жаль, комерціоналізація великого спорту – це не єдине явище, яке бентежить сьогодні спеціалістів з фізичного виховання. Так, Ю.Т. Черкесов[18], посилаючись на дослідження професора Дембо, стверджує, що стан здоров’я у спортсменів гірший, ніж у неспортсменів, причому з ростом спортивної майстерності показники стану здоров’я погіршуються. Тривалість життя у спортсменів також менша, ніж у людей, що не займаються спортом. На його думку, корінь зла треба шукати не в системі підготовки спортсменів, а в організації проведення змагань, де основним критерієм виступає прагнення до максимуму. Поки існуватиме такий критерій, вважає він, не можна мріяти про таку систему тренування, що забезпечувала б поєднання удосконалення спортивної майстерності та здоров’я.

Вирішення проблеми полягає, на його думку, у вимозі, щоб найвищий результат досягався в таких умовах, коли робота організму за своєю напруженістю не виходить із оптимальної зони його реакції на навантаження. Чим краще тренований спортсмен, тим вищий результат він покаже в рамках оптимального рівня функціонування його організму.

Ідея, безумовно, цікава і заманлива, та при нинішньому рівні наших знань про людину втілити її в практику спорту не так-то легко. І важко сказати, в чому тут більший камінь спотикання: чи в браку інформації, чи в міцності і непохитності людських стереотипів.

Прикладний піднапрямок. Тут засоби фізичного виховання використовуються для розвитку здібностей, потрібних для виконання фахової діяльності (у виробничих чи військових галузях), з одного боку, і для підвищення спеціальної працездатності стосовно знову ж таки того чи іншого фаху – з другого. З цією метою в навчальних закладах, де готують майбутніх фахівців (в закладах профтехосвіти, в середніх спеціальних навчальних закладах, у вищих навчальних закладах), у програмах з фізичного виховання передбачається розділ професійно-прикладної фізичної підготовки, а в закладах, де готуються майбутні військові, та у військових частинах і інших воєнізованих формуваннях, - розділ військово-прикладної фізичної підготовки. Все це обов’язкові, в кожному окремому випадку по-своєму регламентовані заняття фізичними вправами. Але вирішення прикладних завдань фізичної підготовки може здійснюватись і добровільно-самодіяльно як безпосередньо за місцем роботи, так і за його межами (в різних ланках системи фізичного виховання чи самостійно).

Оздоровчо-реабілітаційний піднапрямок. Він полягає у використанні засобів фізичного виховання з метою лікування захворювань та відновлення функцій організму, порушених чи втрачених внаслідок захворювань, травм, перевтоми та інших причин.

Фізкультурні оздоровчо-реабілітаційні заходи входять у систему наукової організації праці, займаючи своє місце у виробничій фізичній культурі і пов’язаних з нею комплексом профілактичних заходів (відновлювальні вправи після робочого дня, спрямовані на ліквідацію негативних наслідків виробничих навантажень, фізкультурно-реабілітаційні заняття у виробничих профілакторіях і т.п.). Оздоровчо-реабілітаційні заходи органічно входять і в систему підготовки спортсменів, де вони відіграють важливу роль у відновленні функціональних і пристосувальних можливостей організму після тривалих періодів напружених тренувальних і змагальних навантажень, особливо у випадку перетренування і ліквідації наслідків спортивних травм.

Само собою зрозуміло, що оздоровчо-реабілітаційне використання засобів фізичного виховання є невід’ємною складовою лікувально-профілактичної роботи, яку виконують у лікувальних закладах, санаторіях, будинках відпочинку.