Виникнення і розвиток ФВ, їх класифікація

Як уже відзначалося раніше, цілком логічно припустити, що фізичні вправи виникли тоді, коли людина усвідомила ефект вправляння, тобто встановила зв’язок між повторенням окремих розумових чи рухових операцій і покращенням своїх здібностей, яких вимагали від неї тогочасні умови життя. Коли ж конкретно, в процесі розвитку людини, це відбувалося, на сьогоднішній день відповісти неможливо. З впевненістю можна сказати лише одне: дуже давно, ще в період первісного суспільного устрою.

Також цілком логічно припустити, що перші фізичні вправи були тісно пов’язані з трудовими актами, були суто утилітарними. Про це свідчать наукові спостереження за життям народів, в організації життя яких збереглося багато архаїчного, притаманного древнім суспільствам[33]. Згідно з ними, у ескімосів, наприклад, тренування в піднятті вантажів починалося з 8-10 років. Хлопчикові спочатку давали камінь, який він міг самостійно підняти, і пройти з ним навколо житла чи в заданому напрямку. Із місяця в місяць, із року в рік вага каменів збільшувалася, а відстань подовжувалась. Підліток повинен був уже не просто нести камінь, а бігти з ним, перескакуючи через перешкоди. Необхідність перестрибувати з важкою здобиччю з крижини на крижину примушувала застосовувати і таку вправу, як стрибки через перешкоди з великим вантажем. Аналогічно покращувалися здібності в метанні, стрільбі з лука, здібність до тривалого бігу. І треба сказати, що древні люди досягали неабияких успіхів, яким могли б позаздрити і сучасні спортсмени. Так, наприклад, ангарські евенки (тунгуси), тренуючись в стрільбі з лука, брали дві стріли, вистрілювали одну вгору, а коли вона падала, хапали іншу і прагнули попасти нею в ту, яка падала. Як правило, в семи-восьми випадках із десяти їм це вдавалось. Американські індійці так розвивали свої фізичні здібності, що стрілою пробивали наскрізь тушу звіра на відстані 50 і більше метрів. Австралійські мисливці дуже спритно володіли різною зброєю: кам’яними сокирами, дубцями, списометалками і особливо бумерангами. Списом вони могли уражати ціль з відстані 80 м.

Поступово, як стверджують дослідники, відбувалось відокремлення рухових дій, що призначалися для розвитку рухових здібностей людини, від їх утилітарної (виробничої) основи, і створювались абстраговані, узагальнені форми рухів. Прикладом таких абстрагованих руховий дій може бути велика кількість танцювальних вправ, вправи спортивної гімнастики, акробатичні вправи та інші.

Та, мабуть, розділення в часі утилітарних (так званих прикладних) і абстрагованих рухових дій не є правильним. Для людини характерне, як знаємо, прагнення до пізнання і творчості. З’являється воно з появою інтелекту і спостерігається в людині, починаючи з дитячого віку, коли вона так полюбляє гру, яка є однією з форм творчого пізнання світу. Немає підстав думати, що означене прагнення еволюційно є більш пізнім, ніж інтелект, бо зародки його можна побачити навіть у “братів наших менших”, тобто у представників тваринного світу (багато з них люблять гратися).

Отже, більш правильним буде твердження, що і прикладні, і абстраговані (штучні) фізичні вправи виникли одночасно, а з розвитком суспільства розвивались і ті, й інші, узгоджуючись із його потребами.

На сьогодні в сфері фізичного виховання існують тисячі фізичних вправ. а коли маємо таку їх чисельність, то постає необхідність у певному їх упорядкуванні, систематизації (класифікації), що полегшувало б підбір і використання для потреб практики цих головних засобів фізичного вдосконалення людини. Використовуючи різні класифікаційні ознаки, можна всю сукупність фізичних вправ систематизувати по-різному, що і маємо в дійсності.

Так, використовуючи ознаку “природність-штучність”, всі вправи можна поділити на дві великі групи: прикладні фізичні вправи і вправи, штучно створені.

За ознакою систем фізичного виховання, що історично склалися, їх поділяють на ігрові, гімнастичні, спортивні та туристичні.

За ознакою розвитку фізичних здібностей людини виділяють силові, бистротно-силові вправи, вправи для розвитку витривалості, розвитку гнучкості, координаційних здібностей у стандартних умовах рухової діяльності, координаційних здібностей у незвичних, змінних умовах виконання.

За ознакою вирішення освітньо-оздоровчих завдань розрізняють змагальні вправи, спеціально-підготовчі, допоміжні, загальнопідготовчі.

За анатомічною ознакою вправи систематизують стосовно розвитку певних м’язових груп, як це, наприклад, бачимо в шведській гімнастиці Генріха Лінга (1776-1839).

За ознакою потужності виділяють вправи максимальної, субмаксимальної, великої та помірної потужності.

За ознакою снаряду, як це мало місце в німецькому турнені, сокольській гімнастиці, виділялись вправи зі снарядами, на снарядах, без снарядів.

У різних галузях знань, що стосуються тих чи інших аспектів фізичного виховання, можна виявити й інші підходи до класифікації фізичних вправ. Але всі вони, як і вищеперераховані, певною мірою формальні, бо в них не беруть до уваги педагогічний процес фізичного вдосконалення та оздоровлення людини як цілісне явище, а зачіпають лише окремі його моменти.

Першою науково-обґрунтованою класифікацією фізичних вправ, в основу якої було покладено педагогічний принцип, була класифікація, запропонована російським вченим Петром Францевичем Лесгафтом (1837-1909)[34]. У межах цієї класифікації пропонувались вправи для розвитку фізичних здібностей дітей, виходячи з динаміки їх анатомо-фізіолого-психічних особливостей, починаючи з молодшого і закінчуючи старшим шкільним віком. Вони поділяються на три групи: прості вправи, складні вправи і вправи у вигляді складних дій (ігри). Коротко розглянемо їх.

Прості вправи складаються:

а) з елементарних рухів - із таких, що виконуються в якій-небудь одній площині (горизонтальній, фронтальній, сагітальній або ж в одній із проміжних площин). Це - згинання і розгинання, відведення і приведення, повороти назовні, всередину, колові рухи. Сюди ж відносяться рухи голови і тулуба;

б) зі складних рухів, які є різними поєднаннями простих рухів;

в) зі вправ із пересуванням з місця (ходьба, біг);

г) зі вправ у метанні, куди відноситься школа м’яча: своєрідне групування вправ у киданні, ловінні, відбиванні м’яча, виконане за правилом від простого до складного: метання рядами (для цього учні вишиковуються в два ряди один проти одного на відстані 2,5-3 метрів); метання в ціль; метання в колі; метання на означену відстань (із зоровим і без зорового контролю).

Складні вправи або вправи зі збільшенням напруження. Сюди теж, як і в попередньому випадку, відносять ряд їх підгруп:

а) вправи з обтяженнями. Це елементарні і складні рухи, а також ходьба, біг, метання, що виконуються з різними предметами: гирями, палицями (дерев’яними і залізними), дубцями, обтяженнями, що пересуваються за допомогою блоків. До того ж тут ставиться мета керувати своїми діями з потрібним напруженням і тривалістю, а не мета навчитися працювати з обтяженнями і розвивати певні рухові якості.

Характерне у зв’язку з цим зауваження П.Ф. Лесгафта: “Тому слід постійно пам’ятати і невигідні сторони цих занять: предмет обтяження легко асоціюється із самою дією і тому остання набуває значення простого технічного прийому. Щоб уникнути цієї дуже суттєвої невигоди, необхідно частіше видозмінювати сам предмет обтяження, замінюючи його інколи випадковими предметами різного вигляду і розміру, але відповідної ваги. Дуже важливо, щоб при застосуванні випадкових предметів учні визначали їх вагу, розміри, а також і швидкість виконуваних рухів, керуючись лише величиною напруження, і перевіряли ці визначення зважуванням і виміром.”

б) вправи в метанні зі збільшенням напруження. Тут застосовуються ті ж різновиди метань, які пропонувалися при описанні простих вправ. П.Ф.Лесгафт говорив з цього приводу так: “Збільшення напруження досягається не тільки збільшенням відстані, але і ваги призначеного для метання предмета. Уміння керувати своїми діями досягається, головним чином, метанням у ціль, яке виконується або просто рукою, або за допомогою різних пристосувань.”

в) вправи в лазінні.

г) вправи в стрибанні (з висоти, через перешкоду, на певну відстань). П.Ф.Лесгафт розрізняв також прості і складні (опорні) стрибки.

Із групи складних вправ П.Ф.Лесгафт виділяв вправи, спрямовані на вивчення просторових відношень і розподілу роботи в часі. Це, перш за все, вправи з ходьби і бігу і вправи в метаннях. Мета їх виконання: удосконалення вищих органів відчуттів. Він відзначав з цього приводу: “... органи відчуттів являють собою ворота, через які зовнішній світ впливає на людину і збуджує в ній розумову роботу. Тільки при вправлянні їх людина в змозі роз’єднувати і порівнювати отримувані враження і разом з цим привчається спостерігати, збільшуючи цим свою досвідченість і вміння перевіряти аналізом свої роздуми і дії.” І далі він продовжує: “При будь-якій роботі необхідний окомір, щоб визначити як співвідношення в розмірах, так і симетрію предмета, так само необхідне вміння розподіляти свою роботу в часі, що вимагає точного знайомства з м’язовим відчуттям, пов’язаним із величиною напруження, потрібного при певній роботі, щоб виконати її у визначений проміжок часу.”

Всі ці вищевказані вправи, починаючи з простих і закінчуючи вправами для вдосконалення вищих органів відчуттів, призначались П.Ф. Лесгафтом відповідно для дітей молодшого (до 12 років), середнього (12-15 років) і старшого (більше 15 років) шкільного віку.

Остання класифікаційна група: вправи у вигляді складних дій (ігри) також віддиференційована стосовно дітей молодшого, середнього і старшого віку, враховуючи їх психофізіологічні особливості. І завершуючи, слід сказати, що запропонована П.Ф.Лесгафтом класифікація фізичних вправ, як і його педагогічна праця “Настанови по фізичній освіті дітей шкільного віку”, не втратили своєї актуальності й у наші дні. За період після виходу в світ цієї праці не було здійснено жодної спроби такого масштабу і глибини, де б розглядалися в інтегрованому вигляді питання фізичного виховання підростаючого покоління. А потреба в подібного роду роботі стає все нагальнішою, враховуючи той дослідницький матеріал, який тепер накопичено.