Коротка характеристика побудови рухового поводження нервовою системою людини

Якщо довіряти теорії еволюції, то тваринний світ на нашій планеті розвивався у такій послідовності:

1. Найпростіші – одноклітинні, мікроскопічно малі тварини.

2. Кишковопорожнинні (наприклад, коралові поліпи, голотурії, губки, морські лілії).

3. Голкошкірі (наприклад, морська зірка).

4. Черви (наприклад, дощовий черв’як, п’явка, стрічкова глиста).

5. М’якотілі, чи молюски (наприклад, равлик, каракатиця, устриця).

6. Членистоногі (комахи, раки, павуки, сороканіжки).

7. Хребетні (риби, жаби, ящірки, птахи, звірі, мавпи, людина).

Дві останні класифікаційні одиниці різко відрізняються від усіх попередніх. Вони мають суглобисті, рухливі скелети, справжні кінцівки, вони здатні до швидших і сильніших рухів, а також лише вони можуть вважатися власниками справжньої центральної нервової системи – головного мозку.

Але ще цікавішим є те, що лише у представників цих двох класифікаційних одиниць основними рушіями (моторами) виступають швидкі, реактивні і потужні поперечносмугасті м’язи, тоді як у всіх інших тварин цю роль виконують повільні, менш реактивні і відносно слабкі гладенькі м’язи. Природа на певній фазі еволюції неначе поставила гігантський експеримент. Один і той же рушій (поперечносмугастий м’яз) надала у розпорядження тваринам, плани побудови тіла яких принципово різні. Дійсно, план побудови тіла членистоногих такий, що рушії знаходяться всередині твердої оболонки (кістяка), що створює сприятливі умови для функціонування завдяки надійній опорі і стійкості. А в хребетних усе навпаки: у них кістяк знаходиться всередині, в оточенні м’язів (рушіїв). Це, на перший погляд, створює масу незручностей для функціонування. Справа ось у чому. Оскільки кістяк – це не щось монолітне, а складається він з окремих ланок, об’єднаних між собою суглобами, то щоб рухатися за допомогою такого механізму, треба постійно вирішувати проблему подолання надлишкових ступенів свободи.

З іншого боку, план побудови тіла хребетних надавав їм колосальну перевагу перед членистоногими завдяки можливості практично необмежених варіацій побудови рухів і, зрештою, дуже гнучкого рухового поводження. Але щоб використати таку перевагу, треба було постійно удосконалювати механізми управління, тобто центральну нервову систему. Останнє дуже добре проілюстровано в біології на представниках шкали еволюційного розвитку хребетних. Еволюційна морфологія та еволюційна фізіологія дають нам багатий матеріал, який свідчить про те, що з просуванням хребетних по шляху еволюції у них збільшувалася кількість нервових центрів, які були задіяні для забезпечення рухової активності. Все це супроводжувалося процесом так званої енцефалізації функцій, коли новий верховний руховий центр не лише забезпечував ширший і досконаліший діапазон рухового поводження, але й обмежував можливості нижчих центрів, беручи на себе частину їх функцій.

Екстраполюючи цей процес аж до людини включно, можна було припустити, що рухова активність у неї забезпечується нервовими центрами, що пов’язані в складній ієрархічній структурі, яка повинна мати декілька рівнів, кожний із яких має певні можливості щодо конструювання конкретних рухових актів.

Дані наукових досліджень, особливо досліджень М.О.Бернштейна і його школи[43]^,[44], підтверджують це припущення. Проводячи дослідження з фізіології активності, біомеханіки, аналізуючи великий клінічний матеріал стосовно людей, які мали різкі порушення рухової функції, М.О.Бернштейн запропонував концепцію побудови рухів нервовою системою людини. Згідно з цією концепцією, в організації рухів, у відповідь на зовнішні і внутрішні стимули, беруть участь різні відділи центральної нервової системи, які, залежно від їх функціональних можливостей, можна розділити на п’ять рівнів (поверхів). Ці рівні, від найнижчого до найвищого, прийнято позначати літерами латинського алфавіту (A, B, C, D, E).

Познайомимося з ними докладніше, бо це сприяє створенню необхідного підґрунтя для творчого вирішення практичних питань. Почнемо з рівня “А”, або рівня тонусу.

Анатомія: частина спинного мозку, найнижчі відділи мозочка й усі розміщені там нервові центри-ядра.

Аферентація: відомості про величину і напрямок м’язових напружень і зусиль, про положення частин тіла відносно одна одної, про положення самого тіла у просторі, в полі тяжіння.

Функція: підтримання тонусу, забезпечення певної пози, ритмічні рухи (наприклад, обмахування віялом).

У більш чи менш чистому вигляді цей рівень виступає як ведучий (головний) у ті короткотривалі відрізки часу, доки тривають фази польоту деяких (але не всіх) видів стрибків: стартового стрибка і стрибка з вишки у воду, стрибка на лижах з трампліна і т.д. У риб цей рівень був верховним і, ясна річ, завжди головним, ведучим. Рідкість його проявів у провідній ролі в людини безпосередньо пов’язана з тим, що їй лише у виняткових ситуаціях доводиться опинятися в умовах, у яких риба живе: в положенні рівноваги з навколишнім середовищем, за межами відчутного впливу сили тяжіння. Зрозуміло, у людини це може траплятися під час рідкісних і коротких моментів так званого стану вільного падіння.

Рівень “А” був, іншими словами, ще докінцівковим рівнем і, природно, спеціалізувався на м’язах тулуба й шиї. Таким же тулубно-шийним він залишився аж до наших днів, у той час як новішим утворенням – кінцівками заволоділи новіші рівні, починаючи з рівня “В” і вище. У функціонуванні тулуба й шиї, що утримує голову, переважають плавні, пружні, витривалі рухи; це пристосувальне, рухоме підтримування, яке є сумішшю рівноваги й руху – статики і динаміки. Його вдало називають статокінетикою. Рухи ж кінцівок, навпаки, сильні, різкі, вони часто чергуються (туди і сюди) і наскрізь динамічні.

Рівень м’язово-суглобових ув’язок (В).

Анатомія: глибинні відділи мозку з найбільшими підкорковими ядрами (бліда куля, ядра, розміщені в нижній частині зорових горбів).

Аферентація: головну роль виконують інформатори глибокої чутливості. Вони сповіщають мозок про величину суглобових кутів, про швидкість переміщення в суглобах, про силу і напрямок тиску на м’язи і глибокі тканини кінцівок тулуба.

Функція: продукування рухів-штампів (ходьба, біг і т.д.).

Невблаганна енцефалізація наклала свій відбиток і на рівень “В”, тоді як свого часу, відведеного еволюцією, він був верховним, ведучим. Його верховенство простежується в амфібій, тобто у тварин, у яких з’явилися кінцівки і які поєднували два середовища проживання: і водне, і наземне. У людини ж провідні нервові шляхи телерецепторів (органів слуху, зору, нюху) роблять в області талямусів (зорових горбів) лише пересадку і прямують далі, нагору, в кору мозкових півкуль, захоплюючи в них великі, тонко розчленовані ділянки. Контактна чутливість (дотик, біль, суглобово-м’язове відчуття) також проторувала собі шляхи до кори і там заснувала свої великі представництва, але вона все-таки зберегла тісний зв’язок із головними ядрами талямусів, куди її сигнали заходять у першу чергу на своєму шляху від різних точок тіла. Стосовно ж далекодіючих рецепторів талямуси вищих ссавців і людини дуже сліпуваті і глухуваті. Саме цим фактором пояснюється збіднення списку рухів, що самостійно виконуються рівнем “В”.

Як, головним чином, фоновий (підпорядкований) рівень, він працює переважно без залучення свідомості – це взагалі доля всіх фонів. Багато чого в його функціях автоматизовано, хоча вони незрівнянно доступніші для довільного втручання, ніж глибокі, “підземні”, тонічні фони із рівня “А”. У людини рівень “В” добре пристосований до засвоєння життєвого досвіду, до побудови нових координацій і зберігання їх у скарбниці рухової пам’яті. Ці фони “на замовлення” і є те, що називають автоматизмом або руховими навиками. Людині з добре відпрацьованою колекцією фонів у “фонотеці” рівня “В” незрівнянно легше, ніж іншій, без зволікання знайти руховий вихід з будь-якого положення.

А що ж залишається цьому рівню стосовно самостійних рухів? Напівдовільні, напівусвідомлювані рухові акти, переважно – більш ніж другорядного життєвого значення. Залишилася в його завідуванні міміка. Залишилася пантоміма, або міміка рухів: ті виразні недовільні жести, що супроводжують і мову, і всю поведінку, на які порівняно скупі люди північних регіонів і якими насичений весь побут рухливих, темпераментних жителів півдня.

Залишається рівню “В”, також із цієї групи рухів, - пластика; не рухи західноєвропейського бального танцю чи народних танців, близьких скоріше до локомоторних актів, а танцювальні рухи лінивого Сходу: то тягучі, повні солодкої знемоги, то вибухаючі зміїним, пристрасним пориванням. Далі підуть перед нами рухи ласки, ніжності, здійсненої пристрасті; рухи вирівнювання всього тіла, потягування, позіхання; дещо із гімнастичних рухів; і, нарешті, ряд звичних, у кожної людини своїх, напівмашинальних жестів на зразок почухування за вухом, крутіння ґудзика, похрускування пальцями і т.д.

Зовсім інша картина складається, коли поглянути на список його фонових виступів. Тут рівень “В” різко змінюється, набирає молодецького вигляду і проявляє себе в усьому своєму блиску і різноманітності своїх обдарувань.

Рівень простору “С”.

Анатомія: розміщений між древніми і найновішими утвореннями головного мозку. Це своєрідний рубіж між 100-мільйонними за віком підкорковими ядрами і молодою 1-2-мільйонною корою головного мозку.

Аферентація: складається із різних видів чутливості; і зорові відчуття, і суглобо-м’язове відчуття, й інформація від органів рівноваги проходять дуже складний шлях, об’єднуються і якісно перетворюються у відповідних центрах мозку і вже у зміненому вигляді, як продукти чуттєвого синтезу, забезпечують дії просторового поля.

Функція: пристосування всіх рухів до зовнішніх умов, до простору, в якому вони відбуваються.

Цей рівень побудови рухів є найвищим, верховним у птахів, а в людини він змушений досить часто підкорятися вимогам, що надходять від ієрархічно вищих рівнів. Саме в ньому знайшла собі опору велика кількість рухів, цікавих для фізкультурника: майже вся гімнастика, легка атлетика, акробатика і ще багато чого, не кажучи вже про фони, якими він обслуговує всю область фізичної культури і спорту.

Для тих рухів, якими він керує, він використовує обидві рухові системи: і екстрапірамідальну, і пірамідальну, зі всіма відтінками і особливостями обох. Саме з цієї причини його розділяють на два підрівні: “С₁” і “С₂”. Особливо багата і тонко розчленована інформація, яка постачається для верхнього (пірамідального, С₂) поверху рівня простору. Тут є великі зорові і слухові області (перші – в потиличних, другі – у скроневих долях великих півкуль) і особливо розвинена, що докладно відбиває всю поверхню тіла, дотикова область, що розміщена в безпосередній близькості з пірамідною областю. Вона ж містить у собі і представництво м’язово-суглобової чутливості.

Але та чутлива сигналізація, на яку спираються управлінські дії рівня “С”, обслуговує його не в сирому вигляді. Знизу вгору по рівнях все більше й більше зростає переробка чутливого матеріалу, злиття сигналів різних органів відчуття один з одним і переплетення їх усіх численними слідами попередніх впливів; те складне, тонко розчленоване поєднання, чи синтез, від якого залежить робота рівня “С”, називають просторовим полем.

Що ж таке просторове поле?

По-перше, це точне, у відповідності з дійсністю, сприйняття простору при співробітництві всіх органів відчуттів, яке спирається, до того ж, на весь попередній досвід, що зберігається в пам’яті.

По-друге, це є своєрідне володіння цим зовнішнім простором. Ми можемо, практично без будь-яких зусиль і роздумування, попасти пальцем в яку-завгодно точку простору, яку бачимо перед собою, чи ясно собі її уявляємо. Так само легко, не задумуючись, ми можемо попасти в ту ж саму точку простору кінчиком ноги, носом, язиком і т.д., не важче зробити це і кінчиком будь-якого предмета, який ми тримаємо в руках або зубах.

По-третє, це поле простору в якому ми володіємо кожною точкою, велике і простягається далеко в усі боки від нас.

По-четверте, ми із впевненістю сприймаємо його як щось непорушне (тільки при відхиленнях буває, що світ обертається навколо нас).

По-п’яте, ми сприймаємо зовнішній простір як щось однорідне, однакове у всіх своїх частинах (це – завдяки синтезу чутливої інформації, бо ж окремі органи відчуття сприймають зовнішній світ по-своєму).

Рухи рівня “С” дуже несхожі на ті плавні, гармонійні синергії, які властиві рівню “В”. Рухи рівня простору (якщо вони не перенасичені фонами рівня “В”) звичайно скупі і короткі. Їм властива якась ділова сухість, вони обходяться без втягування в діло досить великих м’язових груп. Це, так би мовити, камерні виступи моторики.

Вище відзначалось, що даний рівень, залежно від переважного використання екстрапірамідної чи пірамідної рухових систем, поділяється на два підрівні: С₁ і С₂.

1. Типові рухи, що організовуються першим підрівнем (С₁) – це різні цільові переміщувальні дії. В переважній своїй більшості вони одноразові, завжди ведуть звідкись, кудись, для чогось. З цією властивістю доцільно порівняти те, що характерно для рівня “В”: чи можна говорити про цільовий результат посмішки, чи про кінцеву ціль, що досягається позіханням?

2. Рухам, що організовуються другим підрівнем (С₂), притаманна більша чи менша ступінь влучності і точності; в усякому разі оцінка якості рухів цього підрівня (а певною мірою і С₁, коли йдеться про розтягнуту в просторі точність: намотування бинта на поранене місце, бриття небезпечною бритвою і т.д.) прямо залежить від того, наскільки вони точні і влучні. Відбивати ракеткою м’яч треба так, щоб він влучив у наперед намічене місце, керувати якимось засобом пересування треба дуже вміло, щоб точно проїхати вузьке, небезпечне місце. Огляньмося знову на рівень “В”: яка може бути точність у насуплених брів або у рухів дитини, що приголублюється до своєї матері?

3. Спробуємо взяти кілька разів поспіль з одного і того ж місця який-небудь невеликий предмет, наприклад, коробку сірників. Поспостерігаємо за спробами і переконаємося, що кінці всіх виконуваних нами рухів збігаються в одне місце, як промені світла збираються у фокусі. Шляхи ж рухів від вихідного положення до цілі виявляться ненавмисне різними, з відхиленнями один від одного більш ніж на десяток сантиметрів.

Важко зрозуміти, яким чином така повна безтурботність корекцій до середньої частини руху уживається з їх високою пильністю до його кінця – бо ж кінчик руху є насадженим на його попередню частину як наконечник списа на ратище. Якщо ратище списа буде розхитаним і нетривким, то якої влучності можна сподіватися від вістря?

Слід продовжити міркування, початі у зв’язку з характеристикою просторового поля. Великий, накопичений день за днем, за все життя досвід напрацював у нашому мозку – саме у рівні “С” – навик швидкого і безпомилкового переключення з мови уявлення про точку на мову нервово-м’язової формули руху до цієї точки. Кожна ділянка простору, до якої можуть досягнути наші кінцівки, так добре опанована нами, що всі можливі способи дістати до неї для нас рівнозначні. Завдяки цьому досвіду, опрацьованому і увібраному в себе півкулями, нами давно досягнута повна взаємозамінюваність всіх рухів, що ведуть до однієї і тієї ж просторової цілі. І в таких випадках, коли справді всерівно яку із тисячі м’язових формул, що ведуть до просторової точки, включити в роботу, рівень “С” і включає першу, яка йому трапиться.

Там, де рівень м’язово-суглобових ув’язок з його карбованими формулами рухів, прекрасно підігнаними до властивостей м’язів і зокрема суглобів, опиниться в тупику, там рівень простору жартома продемонструє свою пристосованість і верткість.

Звідси безпосередньо випливає третя характерна риса рухів просторового рівня: здатність до переключення. Скрипаль легко переходить зі скрипки на альт, хоча це вимагає значних змін у рухах його лівої руки. Лижник знає, скільки існує різних взаємозамінних способів для виконання поворотів, гальмувань на узгір’ї, способів підйому на косогір і легко переключається, при необхідності, на той чи інший із них.

Після бідненького опису самостійних рухів рівня м’язово-суглобових зв’язок, повний перелік рухів, що управляються рівнем простору, виглядає невичерпним морем.

Чим більші накопичені людиною запаси, або “фонди” фонів, у м’язово-суглобовому рівні, чим досконаліше і винахідливіше вміє видобувати їх і користуватися ними ведучий рівень простору “С”, тим краще і спритніше будуватимуться специфічні для нього рухи.

Рівень дій (D).

Анатомія: є корою великих півкуль і майже монопольно належить людині.

Аферентація: Органи відчуття (зір, дотик і ін.) отримують і передають у мозок усі відомості про предмет і допомагають визначити, що саме і в якій послідовності можна і належить робити з цим предметом.

Функція: продукування смислових дій (застругати олівець, застебнути пальто, намастити лижі маззю і т.д.).

Є досить багато тварин, які бігають прудкіше і витриваліше, ніж людина, велика їх кількість краще й спритніше нас лазять, стрибають, плавають, володіють рівновагою і т.д.

З рівнем “D” справа виглядає зовсім інакше. Найперші зачатки його проявів зустрічаються лише у найрозвиненіших ссавців: у коня, собаки, слона. Помітно більше їх у мавп, але навіть у них дій іще так мало, вони такі зародкові, що рівень “D” можна з повним правом і без перебільшень називати людським рівнем.

Перш за все, необхідно пояснити, що розуміють під діями. Це вже не просто рухи. У більшості випадків – цілі ланцюги послідовних рухів, які всі разом вирішують те чи інше рухове завдання. Всі рухи такого ланцюга пов’язані між собою смислом рухового завдання. Приклади: припалювання, одягання того чи іншого одягу, застругування олівця, бриття, готування їжі, прибирання постелі і т.д.

1. У кожній дії, на зразок перерахованих, виявляються дві властивості: ланцюгова побудова і пристосувальна мінливість. Останню можна пояснити на прикладі прикурювання. В одному випадку курець витягне пачку цигарок з правої кишені, в другому – з лівої, в третьому – з внутрішньої, цигарку з пачки діставатиме або одразу, або попередньо постукавши по її денцю, або обернувши донизу і злегка потрусивши нею, цигарку візьме або пальцями руки, або зубами і т.д., але кінець ланцюга буде одним і тим же завжди: запалена цигарка.

2. Наступна характерна властивість дій – це та, що вони дуже часто (хоч і не завжди) здійснюються над річчю, над предметом. З річчю досить часто мають справу і рухи рівня простору “С”, але там все обмежується або простим переміщенням її з одного місця на інше, або застосуванням до неї певного зусилля (притиснути, вдарити, штовхнути, підняти, кинути і т.д.). Предметні дії змінюють річ набагато глибше; тут мова йде вже не просто про зміну її місцезнаходження. Так, у результаті певних дій не заструганий олівець перетворюється на заструганий, неочищена картоплина – на очищену, а шматок дерева – у певну деталь і т.д.

3. Не можна також не відзначити ще одну цікаву властивість дій. У сукупності рухів, з яких складається ланцюг, інколи трапляються такі, які пересувають річ зовсім не туди, куди вона повинна буде зрештою потрапити після виконання завдання.

Якщо треба, наприклад, розстебнути пасок, застебнутий на гачок, то для зняття петельки з гачка слід спочатку ще тугіше стягнути пасок. Якщо потрібно зняти присмоктану лікувальну банку з тіла, то не слід відривати її від шкіри, треба підсунути під неї ніготь, щоб впустити всередину повітря. Якщо хочеться зірвати яблуко, що висить дуже високо, то треба не стрибати і рватися до нього даремно, а взяти стільця, стати на нього і спокійно винагородити себе за працю.

Ця властивість виконувати деякі рухи “не туди”, аби зрештою досягти мети, з’являється лише на досить високому рівні розвитку тваринного світу. Якщо, наприклад, у клітку, стінки якої зроблені з металевої сітки, помістити голодну курку, відкрити дверці, а з протилежного боку за сіткою поставити миску із зерном, то курка, помітивши їжу, почне кидатись на сітку у спробах дістати поживу. Їй чомусь не приходить в голову оглянутися назад, вийти через відчинені дверцята, обійти клітку і далі вже спокійно клювати зерно. Надалі, щоправда, в неї включається механізм безладного бігання (метушні) по клітці, завдяки чому їй цілком випадково вдається вискочити через відчинені дверцята. А, скажімо, собаки, мавпи подібне завдання вирішують уже без особливих зусиль.

Подібне явище (нездатність виконувати деякі рухи за правилом “не туди”) можна спостерігати і на півтора-дворічних дітях, у центральній нервовій системі яких рівень побудови рухів “D” морфологічно ще не дозрів. Коли такій дитині дати роз’ємну коробку з цукерками, то вона починає розтягувати обидві половинки, коробка різко розкривається, цукерки розсипаються, що викликає незадоволення і плач дитини. Тоді як старша дитина цього не допустить, вона почне відкривання коробки із рухів “не туди”, розхитуючи і злегка обертаючи половинки коробки стосовно одна одної.

Окрім того, що рівень “D” продукує уже не просто рухи а рухові дії, він має ще й інші властивості.

- Близький зв’язок з рукою людини. Точніше, рівень “D” віддає перевагу руці як найдосконалішому виконавчому органу.

- Усі рухи рівнів А, В, С абсолютно симетричні, правий бік у них рівноцінний лівому. А у функціонуванні рівня дій “D” з якихось незрозумілих причин права рука різко випереджує ліву, в багато разів перевищує її і точністю, і вправністю в опануванні новими координаціями, і деякою мірою навіть силою.

Як і слід було сподіватися, півкулі головного мозку ссавців, у яких “людського” рівня “D” ще немає, теж симетричні і рівноцінні між собою. Це ж саме справедливо і щодо мозку дитини до того віку, коли у неї дозрівають центрально-нервові пристрої рівня дій, тобто приблизно до двох-трьох років.

- Уже коли мова йшла про рівень простору “С”, ми виявили, що його управляюча сигналізація дуже далека від сирих, безпосередніх вражень, які дають органи чуття. На їх місці там виявився дуже складно організований і глибоко перероблений зліпок або синтез – “просторове поле”. Рівень “D” управляє діями і їх складовими частинами (рухами-ланками) за допомогою ще складнішого синтезу чи зліпка. В ньому уже майже нічого не залишається від прямих вражень від органів відчуттів.

Кожна смислова ланцюгова дія складається з елементів, із рухів-ланок. Ці рухи-ланки мають дві яскраві особливості, якими вони чітко відрізняються від справді самостійних рухів, які здійснюються на відповідних низових рівнях.

По-перше, ведучий рівень “D”, образно кажучи, старанно пильнує за кожним із цих рухів-ланок, що розгортаються під його верховним наглядом і керівництвом. Він дає їм дуже велику свободу і, в той же час, на кожному із них ставить начебто свій стверджуючий підпис чи гриф: лише яких-небудь один-два мазки властивих йому корекцій, але таких, що накладають відбиток на хід всього руху-ланки, як один-два мазки вчителя-маляра, від яких разом змінюється весь вигляд малюнка учня.

По-друге, походження означених рухів-ланок особливе. Кожний низовий рівень сам будує свої рухи для вирішення тих рухових завдань, які йому посильні: таким чином нижній підрівень простору “С₁” будує локомоції, перекладання і перенесення речей і т.п., таким шляхом верхній підрівень простору “С₂” будує свої влучні кидки, уколи, удари і т.д.

Але ні рівню “С”, ні ще нижчим рівням “В” і “А” не під силу смисл таких предметних, ланцюгових завдань, заради яких сформувався у людини спеціально “людський” рівень дій “D”. А тому виходить, що низові фонові рівні виробляють рухи-ланки, потрібні для якоїсь ланцюгової дії, не самі по собі, не за власним починанням, як вони виробляють, наприклад, ходьбу, біг, чи кидок, а відповідно до прямих і точних заявок від рівня дій “D”. І тут, стосовно виконання цих заявок, можливі два випадки: 1) у картотеках нижчих рівнів є заготовки рухів-ланок і заявка, таким чином, може бути виконана без зволікання; 2) заготовок рухів-ланок у картотеках низових рівнів немає і їх ще треба виробити, для чого потрібний певний час.

Якщо має місце другий випадок і рівень “D” буде занадто підганяти відповідні низові рівні, щоб ті якомога швидше видали потрібну заготовку руху-ланки, то остання через ліміт часу на її відлагодження може виявитися нижчої якості, що може позначитися і на якості дії в цілому.

Подібне міркування не є чистим теоретизуванням, а дуже часто підтверджується на практиці. Так, наприклад, в одному із складнокоординованих видів спорту (спортивна гімнастика, акробатика, фігурне катання і т.д.) тренер і учень починають вивчення якогось складного елемента і стараються якомога швидше зробити його виконання досконалим, філігранним. Філігранності добитися не вдається, і тоді спортсмен і тренер ще настирливіше беруться до роботи, і згодом не зовсім досконала техніка настільки закріплюється, що вже про досконалість, артистизм мріяти не доводиться.

Досвідчені тренери у подібних випадках застосовують інший тактичний хід: на деякий час припиняють роботу над цим елементом і вирішують інші завдання технічної підготовки. Вони інтуїтивно відчувають, що руховим центрам нервової системи треба дати час для відлагодження всіх нюансів, що виникли у зв’язку з опануванням новим складним технічним елементом. І дійсно, через деякий час начебто руйнуються якісь перепони, спортсмен виконує вправу на якісно новому рівні.

Ті “набори” сенсорних корекцій (автоматизмів), які напрацьовуються в низових рівнях “В” і “С” для забезпечення рухів-ланок спеціального призначення, називають вищими автоматизмами. У розмовній мові, в методичній літературі їх називають у різних випадках по-різному: рухові навики, спеціальні навики, вправності.

Рівень “Е”.

Цей рівень створює мотив для рухового акту і здійснює його основну смислову корекцію. Він остаточно приводить результат дії у відповідність з наміром, з тією самою моделлю “бажаного майбутнього”, яку людина подумки створила перед початком своєї рухової активності. Саме з цього рівня йдуть сигнали як матеріалізація нашої волі, що призводить до вище наведених ситуацій, коли рівень “D” змушений форсувати виконання низовими рівнями своїх заявок на рухи-ланки.

Отже, декількома зауваженнями стосовно рівня “Е” завершено коротку характеристику моторики людини. Із неї видно, що чим більше в центрах керування рухами низових рівнів буде записано рухових автоматизмів і чим натренованішими будуть верховні рівні щодо конструювання складнокоординованих рухових актів та стосовно організації термінових, екстремальних рухових відповідей, тим міцнішим буде те підґрунтя, на основі якого реалізується рухове поводження людини в різних сферах життєдіяльності: трудовій, військовій, фізкультурно-спортивній, побутовій.

Далі постає принципове для фізкультурно-спортивної практики питання: відштовхуючись від яких теоретичних положень можна творчо й ефективно здійснювати творення означеного підґрунтя, або, іншими словами, успішно вирішувати завдання фізичної освіти? Відповідь на це питання особливо актуальна для тих педагогів з фізичного виховання, котрі працюють з дітьми дошкільного та шкільного віку і з юними спортсменами.