Методи контролю і самоконтролю за ходом і результатами навчально-виховного процесу

Призначення цієї групи методів – оптимізувати управління педагогічним процесом шляхом забезпечення найважливішої складової управління - зворотної інформації про хід реалізації запланованої програми навчально-виховних впливів.

Усі методи, що належать до цієї групи, поділяються на три відносно самостійні підгрупи: методи усного контролю і самоконтролю, методи письмового контролю і самоконтролю та методи контролю, основані на рухових завданнях.

Перша із названих підгруп включає такі методи:

а) індивідуального опитування;

б) фронтального опитування;

в) усних заліків;

г) усних екзаменів;

д) програмованого опитування;

е) усного самоконтролю.

У практиці фізичного виховання найчастіше викорис-товують методи “а, б, е” і набагато рідше методи “в, г, д”.

До другої підгрупи належать методи:

а) контрольних письмових робіт;

б) письмових заліків;

в) письмових екзаменів;

г) програмованих письмових робіт;

д) письмового самоконтролю.

У практиці фізичного виховання ці методи поки що мало популярні і застосовуються в основному в спеціальних навчальних закладах.

Найбільш поширеними в фізкультурно-спортивній практиці є методи, основані на рухових завданнях, а саме:

а) прийому навчальних нормативів (найчастіше оцінюється рівень розвитку фізичних якостей);

б) практичних заліків (найчастіше оцінюється рівень володіння технікою рухових дій);

в) практичних екзаменів (як правило, оцінюється і рівень розвитку фізичних якостей, і рівень володіння технікою виконання рухових дій);

г) тестування (найчастіше оцінюється рівень розвитку фізичних якостей).

Постає питання: в чому різниця між контрольним нормативом і тестом? Фізична вправа, призначена для контролю, статусу тесту набуває тоді, коли відповідає таким основним вимогам:

1. Стандартність (процедура й умови тестування повинні бути однаковими у всіх випадках застосування тесту);

2. Наявність системи оцінок;

3. Надійність;

4. Інформативність.

Перша вимога цілком зрозуміла, а інші три потребують деяких коментарів.

Показані в процесі контролю результати виражаються в різних одиницях виміру (час, відстань і т.д.), а тому не можуть бути зіставленими, і, окрім цього, самі собою вони не вказують, наскільки задовільний стан того, кого перевіряють (час бігу на 100 м, рівний 12,0 с, може розцінюватись і як хороший, і як поганий залежно від того, про кого йдеться).

А тому в розгорнутому вигляді оцінювання проводять у два етапи. На першому показані результати перетворюють на основі так званих шкал оцінок в очки, бали (попередня оцінка), а на другому, після порівняння набраних очків чи балів чи інших умовних одиниць із заздалегідь встановленими нормами, визначають підсумкову оцінку.

Послідовність усіх означених дій можна зобразити у вигляді схеми:

 

Тестування

Вимірювання Шкала вимірювання

Результат тесту

Попереднє оцінювання Шкала оцінок

Очки

(попередня оцінка)

Підсумкове оцінювання Норми

Підсумкова оцінка

 

Під надійністю тесту розуміється ступінь співпадання результатів при повторному тестуванні одних і тих же людей в однакових умовах. Припустимо, що ми хочемо порівняти результати стрибків у довжину з місця у двох людей. Результати кожного з них варіюють в межах ± 10 см від середнього значення і рівні відповідно 220 ± 10 см (тобто 210 і 230 см) і 320 ± 10 см (тобто 310 і 330 см). У такому випадку висновок буде однозначним: другий із досліджуваних перевищує першого. Різниця між результатами (320 – 220 см = 100 см) помітно більша від випадкових коливань (± 10 см). Не таким однозначним висновок буде тоді, коли при тій же внутрішньогруповій варіації (± 10 см) різниця між досліджуваними (міжгрупова варіація) буде незначною. Скажімо, середні значення будуть рівними 220 (в одній спробі 210, в другій 230 см) і 222 (212 і 232 см). Тоді може трапитись, що в першій спробі перший досліджуваний стрибне 230 см, а другий – лише 212; і складається враження, що перший суттєво сильніший другого. Із наведеного прикладу видно, що головне значення має не сама по собі внутрішньокласова мінливість, а її співвідношення із міжкласовими відмінностями. Одна і та ж внутрішньокласова варіація дає різну надійність при різних відмінностях між класами (в даному випадку між досліджуваними).

Інформативність тесту – це ступінь точності, з якою він вимірює ту властивість, для оцінки якої використовується. Інформативність ще називають валідністю (від англ. validity – обґрунтованість, законність). Питання про інформативність тесту розпадається на два окремих питання:

1. Що вимірює даний тест?

2. Як точно він вимірює?

Визначальною є відповідь на перше питання. Якщо, наприклад, вирішено перевірити відносну силу м’язів плечового поясу у старшокласників за допомогою підтягування із вису на перекладині, і підтягуються вони більше 10-ти разів, то тоді не буде дотримана вимога інформативності (валідності), бо в цьому випадку буде вимірюватись не відносна сила м’язів плечового поясу, а їх витривалість. Тест був би інформативним тоді, коли б досліджувані підтягувались у межах 1-8 разів.

Контрольні питання

1. Як визначаються такі поняття як «метод», «методичний прийом», «методика»?

2. Які є методи для організації навчально-виховної роботи?

3. Що таке фізичне навантаження і як воно класифікується за величиною і характером?

4. Що таке відпочинок і як він класифікується за повнотою відновлення працездатності і за ступенем рухливості у період відновлення працездатності?

5. Які є методи для навчання руховим діям і для розвитку фізичних якостей?

6. Яка різниця між повторним та інтервальним методами, якщо прийняти до уваги, що в обох випадках порції навантаження перериваються відпочинком?

7. Що таке методи термінової інформації і які їх відмітні особливості?

8. Якими методами здійснюють контроль і самоконтроль за ходом і результатами навчально-виховного процесу?

Розділ VI

Рухові уміння і навики

 

У попередньому розділі, систематизуючи методи і характеризуючи їх призначення, уже було почато розмову про рухові уміння і навики та про фізичні якості. І це не випадково. Справа в тому, що фізичне вдосконалення людини розпадається на дві взаємопов’язані складові: освітню (інформативну) і енергетичну. Освітня реалізується у вигляді фізичної освіти, елементарними одиницями якої є рухові уміння і навики, а енергетична – шляхом розвитку фізичних якостей, таких як сила, прудкість, витривалість, гнучкість. Усе це разом окреслює рухову сферу людини, яку в спеціальній літературі називають ще терміном “моторика”.

Наведене міркування розділяють усі фахівці з фізичного виховання, якихось суттєвих розбіжностей тут немає. Суттєва розбіжність в іншому, і на неї звертає увагу доцент В.П.Лук’яненко в своїй статті[42]. У ній автор підкреслює, що ось уже століття теоретики з фізичного виховання сперечаються про те, що повинно бути провідним в роботі зі школярами на уроках фізичної культури: чи вирішення освітніх завдань, чи оздоровчих. Він аналізує різні думки і, чітко не визначаючи власної позиції, загострює проблему і закликає до її якнайшвидшого вирішення.

Думається, що означена проблема не є надто гострою і досить легко вирішується. Безсумнівно, що в будь-якому випадку, організовуючи педагогічні дії, треба виходити з того, щоб розвивати в людині людське, а не тваринне начало. Напевне, всі погодяться з думкою, що людським у людині є те, в чому вона явно виграє у представників тваринного світу, а тваринним – те, в чому вона поступається братам своїм меншим. А поступається вона їм саме рівнем прояву фізичних якостей (сили, прудкості, витривалості, гнучкості). А ось стосовно фонду рухових умінь і навичок і особливо здатності конструювати нові форми рухових дій, то тут людина залишає далеко позаду представників тваринного світу. І це зрозуміло, бо завдяки цій здатності вона змогла виділитися зі світу тварин. Якби не вона, людині не вдалося б постійно вдосконалювати свою професійну майстерність, оволодівати все новими і новими професіями, які зрештою завжди реалізуються через рухову функцію.

Зі сказаного видно, що саме фізична освіта повинна бути провідною у вирішенні завдань фізичного вдосконалення людини. Та все ж, незважаючи на логічну бездоганність тільки-що наведених міркувань, вони потребують серйозного наукового обґрунтування. А це означає, що треба досить ґрунтовно розібратися в питаннях організації (побудови) і здійснення рухового поводження людини. Але приступити до цього одразу, користуючись даними наукових досліджень, в першу чергу з фізіології активності, було б завчасним, бо людина, як продукт еволюції, - це лише верхівка айсберга, і не можна як слід цю верхівку осмислити, якщо не мати хоча б мінімального уявлення про те, на чому вона будується.