Особливості реалізації дидактичних принципів У фізичному вихованні

 

Нами вже неодноразово зазначалось, що фізичне вдосконалення людини реалізується в двох взаємопов’язаних напрямках, що полягають у формуванні рухових умінь і навиків і в розвитку фізичних якостей. У двох попередніх розділах ми досить докладно зупинились на тому, як навчати окремим, досить складним за координацією руховим діям, і як розвивати ті чи інші рухові якості.

Та процес фізичного вдосконалення людини є довготривалим явищем, він розтягується на багато років і в його межах доводиться навчати не одній фізичній вправі, а багатьом вправам, комплексно розвивати всі фізичні якості, та ще й пов’язувати все це з вирішенням виховних завдань.

У зв’язку з цим виникає питання: а чи є якісь загальні керівні ідеї, які б відбивали закономірності побудови навчання як довготривалого процесу, і якими слід керуватися, плануючи і здійснюючи його? Такі ідеї існують, давно систематизовані педагогічною наукою і називаються дидактичними принципами (від гр. didaktikos - повчальний). Вперше вони були найбільш повно впорядковані видатним чеським педагогом Яном Амосом Коменським (1592 - 1670). Але було б великою помилкою вважати, що вони були ним створені.

Вони існують стільки, скільки існує людство. І це можна прослідкувати на прикладі різних притч, настанов, міркувань, пов’язаних із питаннями навчання людини в різних галузях її діяльності. Так, існує цікава притча з приводу створення древньогрецьким математиком Евклідом його знаменитої геометрії. Коли слава про його винахід докотилася і до царя, то той захотів побесідувати з великим математиком. Бесіда відбулася. Цар залишився задоволеним спілкуванням з Евклідом і під кінець запитав його: “Скажи, чи зміг би я навчитися твоїй науці і скільки для цього знадобилося б часу?”. Евклід дав ствердну відповідь і зазначив, що навчання тривало б десь 3-4 роки. Строк навчання трохи шокував монарха і він сказав: “А чому так багато часу треба навчатися, чи не можна було б зробити це значно швидше?”. Притча стверджує, що Евклід мав мужність так відповісти своєму цареві: “Царського шляху в геометрії немає!”. Цим твердженням древній вчений показав, що в навчанні кавалерійськими наскоками мало що можна зробити, потрібна систематична, що поступово більш ускладнюється, праця. Тобто в твердженні Евкліда у згорнутому вигляді міститься інформація про принципи систематичності і поступовості. Цікавим також є таке місце із оповідання І.Франка[79] “У кузні”. “Батько, пильний і тямучий робітник, любив кпити собі з дармоїдів та фушерів, з роззяв та галапасів. На потвердження своїх загальних уваг він любив наводити коротенькі оповідання та притчі, звичайно на тлі ковальського ремесла. Тут у кузні я чув уперше такі оповідання, як оте про хлопця, що його батько привів до коваля на науку та, боячись, щоб “дитина не попеклася або щоб іскра не випекла їй ока”, просив коваля, щоб умістити його сина в коші, прибитім на стіну. “Воно, - мовляв, - буде придивлятися до всього та й так навчиться”. Хлопець учився таким робом сім літ, а, вернувшись до батька, замість лемеша зробив пшик”. У цьому оповіданні народною мудрістю підмічено важливий дидактичний принцип усвідомлювання та активності, із якого випливає, що розуміння суті справи ще недостатньо, воно обов’язково повинне доповнюватись вправлянням, чи то розумовим, чи то фізичним.

Подиву гідним є потрактування цього принципу, наведеного Л. Силенком[80]. Воно більш глибоке, ніж ті, що наводяться сучасною педагогікою. “Коваль Ліпака має трьох нових учнів. Вони прибули з Любеча до Києва, щоб у нього вчитися ковальського уміння. І Ліпака запросив до кузні волхва (Віщого Чара). І сказав: “Скажи, волхве, про Правильний Спосіб Праці. Як пізнати мудрість праці?”.... “Молоді ковалі, сядьте біля мене, насторожте вуха, відкрийте душу. Слухайте: є два способи пізнання праці. Перший – споглядання і міркування. Другий – випробування і виконання. Щоб міркування і виконання мало силу, потрібна любов.

Праця без любові – страждання. Праця ковальська тяжка, та коли коваль її любить, вона стає приємністю. Старайся витрачати якнайменше сил, здійснюючи працю.

Старайся витрачати якнайменше часу, виконуючи виріб. Старайся вкладати у виріб всі свої вміння. Коли ти зробив наральник, і бачиш, що він тобі не подобається, перероби його. Твій твір повинен тебе радувати довершеністю. І з цієї творчої радості у тебе буде родитися віра в себе. З віри в себе твориться самовпевненість і відданість. Самовпевненість і відданість потрібні тим людям, які йдуть до цілі.

Ковалеві потрібна слава. Як її здобути? Давай людям тільки такий виріб, який ти зробив з найбільшим умінням. І працюй так, щоб твоя праця нікому не завдавала болю – тільки така праця принесе тобі славу. Живи, врівноваженою і шляхетною працею прикрашуючи життя своє. Працюй з вірою в Дажбога, Дажбог – це Все у Всьому!”.

Згадані вище загальні керівні ідеї, або, іншими словами, дидактичні принципи, є визначальними при побудові педагогічного процесу з будь-якої галузі знань, і тому, на перший погляд, здавалося б, не слід присвячувати їм окремий розділ підручника, а відіслати допитливих до відповідних педагогічних видань.

Та це тільки на перший погляд. Педагогічний процес із фізичного виховання вельми специфічний, що породжує свої особливості реалізації принципів, які повинен знати кожний грамотний, творчо мислячий фахівець. Зробимо декілька зауважень стосовно означеної специфіки.

У навчанні, окрім того, що головна увага акцентується на формуванні рухових умінь та навиків (що не спостерігається такою мірою в жодній іншій галузі знань), педагог з фізичного виховання, особливо учитель фізичної культури загальноосвітньої школи, часто не має змоги спеціально виділяти час для сповіщення теоретичних відомостей. Він робить це безпосередньо в процесі рухової діяльності учнів, що, в свою чергу, вимагає, аби в стислі, лаконічні формулювання вкладалася ємна інформація. І з іншого боку, теоретичний матеріал за змістом є головним чином синтетичним, побудованим на узагальненні знань із інших навчальних дисциплін. Дійсно, у зміст навчального матеріалу входять і відомості про соціальну суть фізичного виховання, і відомості про біомеханічні основи рухів, і відомості стосовно правил використання фізичних вправ і, нарешті, відомості медико-біологічного характеру.

Різка відмінність педагогічного процесу з фізичного виховання в порівнянні з іншими галузями знань полягає і в його спрямованості на оздоровлення людини. Якщо в більшості інших випадків вирішення оздоровчих завдань педагогічним колективом зводиться, в основному, до того, щоб учні дотримувалися ряду гігієнічних правил, як то: забезпечення оптимальної робочої пози, яка б давала змогу не перенапружувати зір, успішно виконувати робочі операції; проведення фізкультхвилинок чи фізкультпауз; забезпечення оптимального освітлення; провітрювання навчального приміщення на перервах; виконання вологого прибирання і т.д., то на заняттях з фізичного виховання, окрім відзначеного, треба ще й підвищувати енергопотенціал учнів, формувати у них правильну поставу, підвищувати опірність їх організму до дії несприятливих факторів.

Специфіка педагогічного процесу з фізичного виховання накладає свій відбиток і на вирішення виховних завдань. Зокрема, саме під час здійснення фізичного вдосконалення виникають найсприятливіші умови для формування правильних взаємин між учнями на підставі спільності інтересу до занять фізичними вправами (особливо ігровими), для виховання самостійності, відповідальності, свідомого ставлення до результатів своєї діяльності, для виховання настирливості, ініціативності, рішучості, сміливості, волі.

Тепер, відштовхуючись від означеної специфіки, коротко розкриємо особливості змісту і реалізації кожного із дидактичних принципів стосовно фізичного виховання. З метою стислості викладу і полегшення його сприйняття кожний із принципів будемо представляти у вигляді суми найнеобхідніших правил.