Техніка фв і характеристика основних підходів до її оцінки

Історично термін “техніка”[35] походить від грецького слова “техне”, яке перекладається як “мистецтво” чи “майстерність”. Під ним розуміють сукупність навиків і прийомів у якому-небудь виді діяльності. Стосовно фізкультурно-спортивної практики термін “техніка” розглядають більш вузько, він стосується виконання окремих руховий дій, або точніше - фізичних вправ.

Отже, техніка - це найбільш раціональний на сьогодні спосіб вирішення рухового завдання. Аналізуючи її, розрізняють основу техніки, провідну ланку і деталі.

Так, у будь-якій фізичній вправі можна виділити тільки для неї притаманний склад рухів, їх послідовність і руховий ритм. Відсутність хоч би одного елемента чи співвідношення із даної сукупності не дозволяє вирішити рухове завдання. А тому таку сукупність означених елементів прийнято називати основою техніки, або по-іншому: основа техніки - це такий склад і співвідношення рухів у вправі, без чого рухове завдання не може бути виконане. Правильним буде і таке визначення: основа техніки - це таке поєднання певних кінематичних і динамічних характеристик, яке дозволяє вирішити поставлене рухове завдання.

Не всі складові основи техніки однаково значимі для вирішення рухового завдання. Деякі з них відіграють вирішальну роль і в зв’язку з цим їх об’єднують терміном “провідна ланка техніки”. Так, наприклад, у стрибках у висоту це буде відштовхування в поєднанні зі способом переходу через планку, в метаннях - фінальне зусилля, при виконанні підйому махом вперед із упору на руках на брусах - різке гальмування ніг (суб’єктивно сприймається як ривок животом догори) у поєднанні з відвідним рухом рук назад.

Порівнюючи техніку виконання однієї і тієї ж вправи (при однаковому результаті) двома спортсменами можна бачити, що при однаковій картині рухів окремі їх параметри дещо відрізняються. Так, наприклад, два спортсмени стрибають у висоту з розбігу способом “перекидний” і показують однаковий результат. На перший погляд, стрибки нібито були ідентичними, та при більш уважній оцінці можна помітити відмінності. Їх можна виявити і в нахилі тулуба під час розбігу, і в довжині бігових кроків, і в постановці ноги перед поштовхом, і ще багато в чому. Та це й не дивно. Немає на світі двох подібних людей, а коли так, то в будь-якій діяльності обов’язково можна виявити індивідуальні особливості. Більше того. Порівняння двох спроб (при однаковому результаті), виконаних одним і тим же виконавцем, обов’язково виявить, що вони не є копіями, а в певних, хоч і не значних межах, все-таки відрізняються одна від іншої. І це теж зрозуміло. Із фізіології знаємо, що людина є складно організованою саморегулюючою системою, що виконання одних і тих же рухових завдань не є жорстко детермінованим, а організується за принципом “динамічного стереотипу”. І, таким чином, ці незначні варіації у виконанні добре вивчених рухів, які не порушують основних механізмів виконання вправи і не впливають на результат, називаються деталями техніки.

У спеціальній літературі можна зустріти і дещо інший підхід, яким користуються під час аналізу і роз’яснення фізичних вправ. У рамках цього підходу цілісна рухова дія поділяється на три фази: підготовчу, основну і заключну. Проілюструємо це на прикладі підйому розгином на перекладині після розмахування у висі. Підготовча фаза: розмахування і піднімання прямих ніг до грифу перекладини. Основна фаза: наближення загального центру ваги тіла до осі обертання за рахунок привідного зусилля прямими руками і розгинання в тазостегнових суглобах. Заключна фаза: фіксація положення тулуба, ніг і голови в положенні упору на перекладині.

У практиці (особливо спортивній) досить часто буває необхідним виявити ступінь володіння руховою дією з точки зору наближення його до технічного зразка, а також оцінити обраний варіант виконання фізичної вправи як найбільш технічний.

Для цього використовують декілька основних підходів:

- оцінюють спосіб виконання рухової дії безвідносно до виконавця;

- оцінюють рівень володіння найбільш раціональним способом виконання рухової дії;

- оцінюють ступінь засвоєння найбільш раціонального способу виконання рухової дії.

Для оцінки способу виконання рухової дії безвідносно до виконавця користуються так званими критеріями раціональності. Вони розробляються в кожному конкретному випадку на основі ретельного, всебічного і, в першу чергу, біомеханічного аналізу обраного варіанту виконання рухової дії. Покажемо це на прикладі аналізу стрибків у висоту.

Висота стрибка (H) визначається такими складовими:

h₁ - висота загального центру ваги тіла (з.ц.в.т.) над точками опори;

h₂ - висота підстрибування (до речі, відомий у свій час рекордсмен світу із стрибків у висоту В. Брумель міг підстрибнути на 105 см);

h₃ - відстань з.ц.в.т. від планки в момент переходу через неї.

Звідси маємо: H = h₁+ h₂ - h₃.

Якщо порівняти три різновиди стрибків: переступанням (ножицями), перекидний, фосбюрі-флоп, то у всіх трьох випадках сума h₁+ h₂ буде приблизно однаковою, а ось параметр h₃ буде суттєво різним. Найменшим він буде при виконанні стрибка фосбюрі-флоп і, таким чином, цей стрибок можна вважати найбільш раціональним, а параметр h₃ можна класифікувати як критерій раціональності. У плаванні, наприклад, таким критерієм раціональності є рівномірність просування тіла плавця у воді при здійсненні ним технічних дій, що в сукупності складають той чи інший стиль плавання.

Користуватися найбільш раціональним способом вирішення рухових завдань іще не означає, що буде показаний і найкращий результат. Для цього ще треба і добре володіти обраним способом виконання. Рівень володіння найбільш раціональним способом виконання рухової дії оцінюють за допомогою критеріїв ефективності. Розрізняють у зв’язку з цим критерії абсолютної, порівняльної і реалізаційної ефективності.

Абсолютна ефективність являє собою ступінь близькості до раціонального зразка. А тому критерії абсолютної ефективності найчастіше отримують на підставі співставлення характеристик виконаної вправи з певним ідеалом. Наприклад, у стрибках у висоту одним із показників ефективності є відстань з.ц.в.т. від планки в момент переходу через неї, у плаванні і веслуванні - ступінь відхилення від рівномірної швидкості руху, при швидкісному спуску в гірськолижному спорті - вміння гасити величезні прискорення (до 10 g), що виникають на опорі, не передаючи їх тулубу і голові.

Для отримання критеріїв порівняльної ефективності за зразок береться техніка спортсменів високої кваліфікації. Порівнюються ті ознаки техніки, які змінюються з ростом спортивної майстерності і називаються дискримінативними. Для визначення їх використовують один із двох дослідницьких підходів:

а) порівнюють показники техніки спортсменів високої і низької кваліфікації;

б) розраховують коефіцієнти кореляції між спортивним результатом, з одного боку, і показниками техніки з другого і далі складають відповідне рівняння регресії.

Ідея отримання критеріїв реалізаційної ефективності полягає у порівнянні показаного спортсменом результату або з тим досягненням, яке він за рівнем розвитку своїх рухових якостей може показати (варіант “А”), або з витратами енергії під час виконання оцінюваної рухової дії (варіант “Б”). При варіанті “А” порівнюють результати спортсмена:

а) у координаційно складній дії (як правило, це рухова дія, в якій спеціалізується спортсмен);

б) у координаційно більш простих завданнях, що вимагають розвитку тих же рухових якостей, що й основні.

Так, у стрибунів на батуті реєстрували час польоту в простих стрибках (гойданнях) і при виконанні сальто. У спортсменів високого класу ці часові характеристики в основному однакові, тоді як у менш кваліфікованих спортсменів друга завжди менша. Тобто, тут порівнюється належний результат із дійсним.

Належний результат можна визначити (і частіше всього так і роблять) за допомогою рівнянь регресії. Показником ефективності техніки в цьому випадку є так званий регресивний залишок, тобто різниця між дійсним і належним результатом. Так, наприклад, у метальників списа порівнювали результати в метанні списа і ядра вагою 3 кг, у бар’єристів - час бігу на дистанції 110 м з/б і час пробігання цієї ж дистанції без бар’єрів. На основі рівнянь регресії складали спеціальні таблиці за допомогою яких тренер міг легко оцінити, наскільки ефективна техніка його учнів, тобто наскільки повно вони реалізують свої рухові можливості.

У випадку варіанту “Б” ефективність техніки оцінюють, визначаючи енерготрати при виконанні одного і того ж завдання, або іншими словами - визначають функціональну економізацію. Але при цьому слід пам’ятати, що економічність роботи спортсмена залежить як від технічної майстерності, так і від таких функціональних показників, як максимальне поглинання кисню (МПК) і поріг анаеробного обміну (ПАНО). Відомо, що к.к.д. анаеробних реакцій значно нижчий, ніж аеробних, а тому, якщо у спортсмена рівні МПК і ПАНО низькі, він уже при відносно малій потужності роботи починає використовувати енергетично невигідні анаеробні джерела енергії, що збільшує енерготрати організму.