Характеристика системи фізичного виховання, яка функціонує в нашій країні

Система фізичного виховання, що функціонує в нашій країні, дісталась у спадок від соціального устрою, який панував у колишньому Радянському Союзі. Вона була, як ми вже знаємо, досить ефективною, а тому без серйозних структурних змін продовжує своє існування в нашій державі. З цим можна погодитись, якщо допустити внесення певних коректив з урахуванням існуючих реалій і перспектив розвитку України як незалежної держави.

Переосмислення потребує перш за все мета, бо саме вона, як відомо, є центральним осередком системотворення. Метою системи фізичного виховання, як зазначалось раніше, є формування фізично досконалої, всебічно розвиненої особистості. Само собою розумілося, що ця фізично досконала і всебічно розвинена особистість повинна бути переконаним інтернаціоналістом.

З урахуванням нинішньої дійсності, перспектив розвитку України як незалежної держави, а також перспектив розвитку людства взагалі, думається, немає потреби бути інтернаціоналістом, і тому мету системи фізичного виховання, що функціонує в нашій країні, треба сформулювати так: формування фізично досконалої, всебічно розвиненої і національно свідомої особистості. Люди, обмежені стереотипами старого мислення, можуть, звичайно, не прийняти такого визначення, їх жахає саме слово “націоналізм”. Своє негативне ставлення до націоналізму вони обґрунтовують приблизно такими міркуваннями: “Тенденція розвитку сьогоднішнього світу така, що він прямує до інтеграції, а ви відстоюєте націоналізм. Двом людям уже не завжди легко ужитися, а як же уживатися між собою цілим націям?” Та в подібних міркуваннях є дуже суттєва логічна невідповідність, і прибічники їх ніяк не хочуть чи не можуть її помітити. Так, дійсно, двом людям не завжди буває легко ужитися, трьом ще важче, і якщо множину людей, що хочуть ужитися між собою, продовжувати до безкінечності, то рано чи пізно ми дійдемо до межі, коли труднощі співжиття почнуть наростати лавиноподібно і стане неможливою не тільки спільнота в масштабі всього людства, а й відносно менші спільноти. Тобто, ми знову ж таки маємо два полюси діалектичної протилежності: на одному з них спільнота в масштабі всього людства, а на іншому - окрема людина. Істина ж, як відомо, міститься на не полюсах, а десь між ними. Отже, відносно невеликі спільноти людей завжди були, є і будуть. Назвемо їх народами, націями, чи якимись іншими термінами, це суть діла не міняє.

Слово “націоналіст” в перекладі на українську мову значить “народник”. Народник, тобто націоналіст, живе в народі, з народом і для народу. І тому, що він дорожить волею свого народу більше, ніж щастям особистим, він старається тримати себе достойно, чепурно. Він вірить, що своїм достойним життям звеличує достойне ім’я свого народу.

Є націоналіст-імперіаліст і є націоналіст-борець за волю народу. Націоналіст, який є імперіалістом, вважається людиною неморальною. Між націоналістами-імперіалістами і націоналістами-оборонцями волі народної всюди точиться непримирима кривава боротьба. Отже, справа не в слові “націоналіст”, а в тому, які хто духовно-моральні істини вкладає в це слово.

Слово “інтернаціоналіст” значить “міжнародник”. Двом типам людей вигідно бути інтернаціоналістами. Перший тип інтернаціоналіста є представником народу, який поневолив інші народи і живе їх працею, їхніми матеріальними і духовними скарбами, тобто веде паразитичний спосіб життя. Досить тільки трохи пошкребти такого інтернаціоналіста, щоб переконатися, що він – як редька: зверху червоний, а всередині білий. Такий інтернаціоналіст внутрішньо є націоналістом-імперіалістом, а зовні він проголошує себе інтернаціоналістом, бо інтернаціоналізм є вигідним для його імперіалістичної філософії життя, яка з тактичних міркувань може зватися по-різному, наприклад, “пролетарським інтернаціоналізмом”.

За допомогою гасел інтернаціоналізму (вони повинні бути приманливого змісту, як наприклад, “возз’єднання братніх народів”) найзручніше визискувати поневолені народи, присипляти їх самооборонні національні почуття. І коли в тому чи іншому народі появляються самородки (благородні оборонці прав народних), їх треба звати “буржуазними націоналістами”, “ворогами миру” і їх треба обезголовлювати.

Другий тип інтернаціоналіста (міжнародника) є представником інтернаціональної релігії. Буддизм і християнство - релігії інтернаціональні. Християнин, наприклад, вірить і на всіх перехрестях проповідує, що всі люди “браття во Христі”, “всі рівні”, “для Христа немає рас, націй”. Очевидно, той, хто має розум, ніколи в ці примітивні гасла повірити не може, бо “браття во Христі” у своїх церквах малюють Христа то з обличчям німця, то з обличчям негра, то з обличчям італійця, і кожний із них старається асимілювати Христа для своїх національних інтересів, забрати у нього притаманні йому риси обличчя.

Християнин-латинянин живцем палив на вогні християнина-чеха, браття “во Христі”, як знаємо з історії, в ім’я Христа один другому зривали з плечей голови. Тарас Шевченко, знаючи про все це, написав “Наробив ти, Христе, лиха! А переіначив?! Людей божих?! - Котилися і наші козачі дурні голови, за правду, за віру Христову, упивались і чужої і своєї крові!.. А получшали?.. ба де то! Ще гіршими стали, без ножа і автодафе людей закували та й мордують.. Ой, ой, пани, пани Християни!..”

Виникає питання: то в чому ж тоді схована суть справжнього людського братерства? Справжня суть людського братерства схована не в згубній кровній чи релігійній мішанині, а в шляхетних почуваннях міжнародної самопошани, в толеранції міжнародній, яка має творитися на принципах духовного аристократизму - жодний народ не має права панувати над іншим народом!

Було б нудно жити на світі, коли б усі квіти були тільки червоними. Десять квіток цвіте в саду, і кожна з них своєрідна, і кожна з них має свої кольорові властивості, свої пахощі, кожна з них по-своєму приваблива і велична. І керуючись священними законами матері-природи, народи планети Земля повинні жити незалежно один від одного. Кожний повинен плекати свою самобутню духовну і тілесну своєрідність.

Отже, запропоноване визначення мети системи фізичного виховання не є чимось надуманим, основаним на кон’юнктурних міркуваннях, а строго логічним, що відповідає законам розвитку природи в цілому і суспільства зокрема.

Будь-яка мета конкретизується в завданнях, і стосовно нашого випадку їх доцільно розділити (і так це й робиться на практиці) на освітні, оздоровчі і виховні.

Освітні завдання. Вони полягають в оволодінні спеціальними знаннями, які дозволяють грамотно займатись своїм фізичним вдосконаленням, грамотно впроваджувати здоровий спосіб життя, уміти із розмаїття оздоровчих систем, різних порад і рецептів відібрати найбільш оптимальні засоби і методи, що найкраще підходять саме для свого організму. Зрозуміло, що для різних вікових контингентів об’єм подібних знань буде різним, але з віком людина повинна прагнути до того, щоб десь після сорока років бути, як відзначав відомий американський пропагандист здорового способу життя Поль Брегг, самою для себе лікарем. Окрім цього, освітні завдання полягають у створенні фундаменту фізичної освіти завдяки оволодінню достатньою кількістю рухових умінь і навиків різної координаційної складності, а також в оволодінні інструкторськими та суддівськими уміннями та навиками. Об’єм і різновиди останніх значною мірою визначаються уподобаннями людини. Одні люди віддають перевагу таким фізичним вправам, які можна виконувати індивідуально (біг, ходьба, пересування на лижах, плавання і т.д.), а інші - таким, що пов’язані з колективними діями, чи потребують напарників (ігри, єдиноборства, туризм і ін.), і тут, зрозуміло, треба мати певний мінімум знань і стосовно правил виконання, і стосовно суддівства, який буде суттєво відмінний від того, що потрібний відносно тих вправ, де результат залежить від індивідуальних дій.

Оздоровчі завдання. Вони, якщо говорити узагальнено, полягають у підвищенні енергопотенціалу організму людини. Практично ж вони зводяться до загартування природними силами (водою, повітрям, сонячною радіацією), до розвитку таких фізичних якостей, як сила, прудкість, витривалість, гнучкість, до покращення стану організму завдяки раціональному харчуванню, до покращення стану організму шляхом нормалізації роботи психіки, використовуючи медитацію, аутотренінг і інші подібні методики.

Виховні завдання. Вони полягають у комплексному використанні різних виховних засобів (і засобів естетичного, і розумового, і морального і трудового виховання) для того, щоб сформувати таку особистість, яка б була корисною для суспільства, а також для того, щоб розбудити в людині прагнення до самовдосконалення і навчити її основам його здійснення.

Вирішення описаних вище завдань повинне здійснюватись в рамках трьох загальних керівних ідей (і це треба визнати цілком слушним), які називаються принципами системи: принцип всебічного гармонійного розвитку особистості, принцип зв’язку з трудовою і військовою практикою і принцип оздоровчої спрямованості фізичного виховання. Коротко охарактеризуємо кожний із них.

Принцип всебічного гармонійного розвитку особистості. Всебічний гармонійний розвиток особистості, як результат навчально-виховних впливів і самовдосконалення - це той еталон, на досягнення якого завжди орієнтували людство його найсвітліші уми.

Стосовно до фізичного виховання смисл всебічного гармонійного розвитку особистості розкривається у двох основних вимогах: по-перше, вирішуючи специфічні завдання фізичного виховання (формування рухових умінь і навиків, розвиток фізичних якостей і ін.), треба постійно забезпечувати єдність всіх різновидів виховання (фізичного, розумового, естетичного, морального, трудового); по-друге, треба комплексно, і з тенденцією до постійного урізноманітнення, використовувати різні засоби та методи фізичного виховання, щоб забезпечувати всебічний фізичний розвиток, розвиток всього діапазону фізичних якостей на достатньому рівні, формування широкого арсеналу рухових умінь і навиків та оволодіння пов’язаними із цим знаннями.

Принцип зв’язку з трудовою і військовою практикою. Таким принципом передбачається, що і створення фундаменту фізичної освіти, і підвищення енергетичного потенціалу організму людини повинне орієнтуватися не на якісь абстрактні критерії, а на запити трудової і військової практики і, в кінцевому результаті, на підвищення продуктивності праці та на зміцнення обороноздатності країни. Окрім цього, даний принцип орієнтує на розробку ефективних методик професійно-прикладної і військово-прикладної фізичної підготовки.

Принцип оздоровчої спрямованості фізичного виховання. Сенс його полягає в обов’язковій установці на досягнення найбільшого оздоровчого ефекту. На перший погляд, така установка звучить майже тривіально, бо ж заняття фізичними вправами і здоров’я сприймаються фактично як синоніми. Та це тільки на перший погляд. У сучасному спорті межа, що відділяє оздоровчий ефект від патологічного, дуже тоненька, а тому реалізація означеного принципу вимагає до себе постійної уваги і стимулює на пошуки шляхів, що забезпечували б зменшення ризику погіршення здоров’я у спортсменів.

Також, керуючись даним принципом, при підборі засобів і методів фізичного виховання треба орієнтуватися перш за все на їх оздоровчу цінність; фізичні навантаження планувати у відповідності із закономірностями зміцнення здоров’я, забезпечувати систематичність і єдність лікарняного і педагогічного контролю.

Визначення мети, характеристика завдань і окреслення принципів є важливою передумовою створення системи фізичного виховання. Але лише передумовою. Потрібно вирішити іще ряд суттєвих питань. Установити, на якому ідеологічному підґрунті повинні здійснюватися навчально-виховні впливи; забезпечити не тільки проведення наукових досліджень з проблем, що стосуються фізичного вдосконалення людини, але й втілення їх у життя в таких формах і в такій кількості, щоб це було доступним для використання фахівцями-практиками з фізичного виховання; створити науково-обґрунтовані нормативи і вимоги, відштовхуючись від яких як від модельних характеристик, можна було б в різних ланках системи фізичного виховання ефективно планувати і вирішувати завдання освіти, оздоровлення і виховання громадян країни; визначитися з керівними органами системи і характером взаємозв’язків між ними як по вертикалі, так і по горизонталі.

У нашій системі фізичного виховання все це оформлено у вигляді чотирьох основ: ідеологічної, науково-методичної, програмно-нормативної та організаційної. Послідовно розглянемо кожну з них.

Ідеологічна основа. Вона повинна містити в собі обґрунтування основних, кардинальних ідей і понять, що служать дороговказами для реалізації навчально-виховних впливів у такому руслі, щоб це сприяло формуванню громадян-патріотів у найкращому розумінні цього слова.

На сьогодні все більше і більше людей неупередженого мислення схиляються до думки, що головна причина нинішніх негараздів в країні коріниться в нашому роз’єднанні. І дійсно, ми як народ не є монолітом, а скоріше сукупністю людей, у якій кожний живе сам по собі, мало турбуючись про долю інших співвітчизників і про долю країни в цілому. Дехто каже, що така вже наша природа, що згідно з цією природою ми є народом недержавним. Як свідчить історична наука, це неправда, не завжди так було.

Тоді в чому ж причина? Відповідь проста: причина в тому, що в нашому народі були підрізані або дуже ослаблені ті універсальні чинники, які об’єднують, згуртовують будь-який народ. Що ж це за чинники? Утримаємося від негайної відповіді, а почнемо трохи здалеку. В усі часи будь-який загарбник, нападаючи на який-небудь народ з метою його поневолення, прекрасно розумів, що перемогти значно легше, ніж підкорити, бо переможені, поки вони зберігають єдність, рано чи пізно повстануть і скинуть ненависне ярмо. А тому він старався за всяку ціну роз’єднати поневолених. Є різні засоби для досягнення цієї мети, та найсильнішими і, одночасно, універсальними є три: знищення духовності поневоленого народу, знищення його мови і знищення його ідеології. Щоб зрозуміти, що це дійсно так, треба трохи поміркувати.

Отже, що таке духовність? Можна дати визначення і цим обмежитись, але для підручника це не досить, треба, щоб читач зрозумів, як народжується визначення. А тому коротко окреслимо суть проблеми, а вже тоді зробимо підсумок у формі визначення.

Раніше відзначалось, що новонароджена дитина може виростати і розвиватися в соціумі, тобто в людській спільноті. Та ми не загострювали увагу на тому, що розвиток людини, як і будь-якої живої істоти, визначається не тільки генетичною програмою, програмою відтворення, а й програмою самозбереження. Завдяки останній людина прагне за всяку ціну вижити, зберегти в цілісності своє “его”, своє “Я”, і, не виключено, що й за рахунок знищення собі подібних.

Отже, маємо класичну дихотомію, два полюси протиріччя. На одному з них індивідуум, що прагне взяти собі якомога більше, зберегти за собою незалежність аж до свавілля включно, але без соціуму вижити не може, а на другому - спільнота, що завдячує своїм існуванням певній сумі індивідуумів, але для збереження себе як цілісності повинна певною мірою обмежити незалежність окремих “его”. Істина ж, як відомо, на полюсах ніколи не буває, а знаходиться десь між ними. Таким чином, щоб успішно не тільки виживати, а й рухатися по шляху прогресу, спільноти і окремі індивідууми повинні прийти до якогось компромісного рішення.

У реальному житті це компромісне рішення матеріалізується у вигляді етичних норм, правил, напрацьованих протягом історії наймудрішими громадянами, які оптимально обмежують права індивідуальних “его”. А тому в будь-якому суспільстві можна простежити сходження, зростання окремих індивідуальних “Я” як етичних істот. Американський вчений Е. Роджерс[19], наприклад, вважає, що можуть бути такі сходинки цього зростання. Перша, - “Я - важлива особа, мабуть, найбільш важлива, і весь світ обертається навколо Мене”. В процесі подальшого розвитку поле зору стає більш широким, проходячи, ймовірно, такі стадії-сходини: “Я”; “Я і мама”; “Я і моя сім’я”; “Я і інші”; “Я і мій народ”, і, нарешті, для небагатьох, “Я і Всесвіт”. Більшість людей не проходить через все це. Багатьом не вдається просунутися далі перших двох-трьох сходинок, і хоч вони можуть досягти великого благополуччя, навряд чи їхні інтелектуальні можливості і їх внутрішній світ викличуть наше захоплення. Деякі диктатори світового рівня залишились на стадії “Я”, а інші навіть дійшли до стадії “Я і мама”, але не далі. Інша крайність - ті рідкісні особистості, які думали і відчували у відповідності зі стадією “Я і Всесвіт”, це були великі філософи і пророки.

Виникає питання: які підходи використовувалися мудрецями при напрацюванні та відборі найбільш корисних для соціуму етичних норм і вимог? Це було, звичайно, осмислення життєвої практики, відслідковування всього корисного з етичної точки зору. Та цього не досить. Корисне сьогодні може стати шкідливим завтра. Повинна була робитися більш глибока оцінка на основі систематичного і всебічного обдумування. Подібне обдумування неможливе без пошуку відповіді на антропологічні питання, такі, наприклад: що таке людина, яке її походження, який смисл її існування та розвитку? Пошуки відповіді на ці питання, в свою чергу, обов’язково приводять до пошуку відповіді на глобальні, космогонічні, світоглядні питання: що таке світ, виник він чи існував вічно, яка причина його розвитку (творення), куди спрямовується його розвиток і чи існує кінцева мета його?

Від відповіді на ці питання та подібні до них залежить формулювання основних етичних ідей та їх матеріалізація у вигляді певного набору етичних норм і правил.

Тепер, використовуючи тільки-що наведені міркування, можна дати визначення духовності. Духовність людини - це сукупність космогонічних, антропологічних та етичних ідей, в істинності яких людина переконана, а також її життєдіяльність у відповідності з етичними правилами та нормами.

З таким визначенням духовності не всі можуть погодитися. Є люди, які стверджують, що духовність походить від слова “дух”. Але як потрактувати цю похідну, що складає її зміст, цього вони не знають. Та й не можуть знати, бо це суто гіпотетичне уявлення про те, що існує багато досконаліша ніж інтелект (за нинішніми уявленнями - гранична) сфера розуму. Людство повинне пройти ще довгий еволюційний шлях розвитку, поки досягне її, але вже сьогодні вона дає знати про себе у вигляді так званих прозрінь(інсайтів), коли істина осягається зразу, у всій її повноті, без попереднього подрібнення явища на окремі складові, як це характерно для роботи інтелекту. Цю найвищу сферу розуму називають по-різному. В концепції індійського філософа Ауробіндо Гхоша[20] це суперрозум, а в роботах християнських богословів це дух.

Як працює дух, ми не знаємо. Більше того, Ауробіндо Гхошстверджує, що навіть коли окремі дуже обдаровані представники нинішнього людства, використовуючи методику йоги, і можуть прилучитися до сфери суперрозуму, то розповісти про це, користуючись інтелектуальними засобами спілкування, вони не зможуть, бо це неможливо в принципі. Якщо це дійсно так, то як тоді інтелектуальна істота може говорити про свою духовність з точки зору пізнання світу не інтелектом, а духом. Це не що інше, як декларація, видання бажаного за дійсне.

Таким чином, коли мова заходить про духовність, то цим самим підкреслюють, що маються на увазі ідеї, розуміння і сприйняття яких залежить не тільки від інтелекту, а сюди якоюсь мірою долучаються і вищі прояви розуму.

Духовність, як сукупність основних космогонічних, антропологічних і етичних ідей, найбільш повно втілюється в тій релігії, яку сповідує народ. До такого висновку може бути дуже насторожене ставлення. У людей, вихованих на світогляді ортодоксального матеріалізму, слова “віра”, “бог” викликають реакцію, подібну до тієї, що спостерігається у бика, коли перед ним помахати червоним простирадлом. Вони заявляють: “Ми невіруючі, ми атеїсти!” Та при більш уважному підході можна стверджувати, що подібний вислів може належати або ж людям, що хочуть похизуватися своєю освіченістю, або ж людям дуже наївним, бо і теїсти (ті, що визнають бога) і атеїсти (ті, що не визнають бога) є одного поля ягодами, вони однаково віруючі, тільки одні вірять в теїзм а другі - в атеїзм. Дане твердження хоч і правильне, але не для всіх очевидне. Деякі можуть сприймати його як софізм, як гру слів чи сатирично-гумористичний поворот думки. А тому спробуємо популярно розшифрувати його.

Спостережливі люди вже давно помітили, що їхні сучасники є такими ж забобонними, як і їх попередники, що жили тисячі років тому. Сучасна людина схильна так же легко вірити в чудо, як і її древні-древні предки, тільки про чудо сьогодні треба розповідати під науковим соусом. Очевидно, багато тверезо мислячих людей задавало собі питання: а чи не пов’язано це з природою людського розуму? Великий німецький мислитель І. Кант переконливо показав, що так воно і є. Кардинальний висновок його роботи “Критика чистого розуму”[21] зводиться до того, що неможливо довести існування бога, як неможливо довести і протилежного твердження, що бога немає. І пояснюється це природою нашого розуму, а точніше, - особливостями роботи інтелекту. Але читати Канта нелегко, навіть маючи спеціальну підготовку, та до розуміння суті зробленого ним кардинального висновку можна прийти і простіше, більш популярно.

Різниця між роботою інтелекту і роботою комп’ютера полягає в тому, що інтелект здатний творити нову інформацію, а комп’ютер не виходить за межі тієї інформації, що в нього закладена. Є два шляхи отримання інтелектом нової інформації (нових ідей, понять, висновків). Це доведення і переконання. Доведення, як спосіб впорядкування логічних операцій, використовується в математиці. Наприклад, треба довести твердження, що квадрат гіпотенузи дорівнює сумі квадратів катетів. Задають предмет, над яким будуть здійснювати логічні операції (прямокутний трикутник), вибудовують ланцюг міркувань, який завершується строго однозначним висновком - квадрат гіпотенузи дорівнює сумі квадратів катетів. Тут треба відзначити один дуже суттєвий момент - предмет доведення визначається однозначно і кінцевим набором характеристик, тобто, ми маємо розміщену на площині замкнену фігуру, утворену фрагментом ламаної лінії, що складається із трьох відрізків. Ця фігура називається трикутником, а кожний із трьох відрізків ламаної - його сторонами, між двома з яких кут складає 90°.

Якщо предмет, над яким здійснюються логічні операції, визначається неоднозначно і не кінцевим набором характеристик, то доведення неможливе, бо отримане в кінці твердження буде мати не абсолютний, а відносний, релятивний характер. Коли ми здійснюємо логічні операції над предметом, який може трактуватися неоднозначно і характеризуватись різним набором параметрів, то спосіб, у межах якого це відбувається, називають переконанням. Способом переконання отримуються ідеї у всіх сферах пізнання, за виключенням математики. Щоб отримана таким способом ідея була ближча до істини, треба, щоб була можливість вибору між кількома точками зору. Вибирається та точка зору, яка найлегша для захисту і найважча для розгромлення. Але і в цьому випадку не може бути повної впевненості в тому, що сформульована в рамках переконання ідея істинна. Та ми все ж таки зупиняємося на ній, вона викристалізовується і фіксується в нашій свідомості. І цей процес визначається вірою, тобто далі ми просто віримо. І що цікаво: віра не є якимось відходом інтелектуального виробництва. Навпаки, вона є стрижнем роботи інтелекту, без віри ми не могли б мислити, бо тоді б результати логічних операцій стали виключно мінливими, релятивними, все б розпливалося і розсипалося, і ми б не могли знайти точки опори, відштовхуючись від якої можна було б вибудовувати міркування.

Таким чином, у всіх наших поняттях, якими ми користуємося, в тій чи іншій мірі закорінена віра. І чим загальніші поняття, ідеї, якими ми оперуємо, тим більше вони основані на вірі. А якщо брати ідеї теїзму чи атеїзму, то обидві вони майже на всі сто відсотків основані на вірі і, таким чином, і визнавці бога, і ті, що його не визнають, однаково віруючі.

Із наведених міркувань про духовність для неупередженої, здатної мислити людини, стає цілком зрозумілим, чому наймудріші представники народу завжди надавали такого великого значення залученню своїх громадян до рідної духовності. В цьому вони вбачали найважливіший засіб згуртування, збереження і прогресу спільноти. Саме тому вважають, що людина народжується двічі: раз тілесно і другий раз духовно.

Ми, українці, як етнос, втратили свою релігію, а значить, і свою духовність тисячу років тому. А була це, як тепер твердять історики, світла, міцно викраяна релігія і була вона для тих, що прагнули охрестити Русь, страшним ворогом. Почуття святості у релігії наших предків означало прилучення людини до космосу. Відчути себе частиною життя, живою клітиною величезного космічного океану, прийняти позитивний струмінь життєдайної енергії - саме до цього прагне людська душа, втілюючись у тілесному людському організмі. Богові присвячувалися пісні, танці, жертвоприношення і любовні втіхи. Таким було поняття святості як творчої сили, що несла просвітлення, енергію тіла й духу, такою була мета святкових богослужінь. Чи міг народ з такою гуманною релігійною культурою з власної волі прийняти чуже розуміння святості як відречення від світу, штучний аскетизм, яким прославились монахи-схимники?

Для українців природною звичкою було тримати тіло в доброму стані - купання, чиста сорочка необхідні для того, щоб душа і тіло перебували в чистоті. Як же могли українці-русичі сприйняти святість грецького ченця, який носив чорне вбрання, по кілька років не мився, жив у печері, постуючи, щоб наблизитися до Бога? Що ж це за Бог такий, котрому треба відречення від життя, яке він сам дарував людині?

Не дивно, що навіть тисячолітня проповідь відречення від світу не змогла витравити в душах українців жагучу потребу свята, єднання з громадою, любові, волі, цінності життя. Свято дає людині духовне піднесення, без нього людина стає духовною калікою. Людина має жити синхронно з вібраціями космосу як ритмічний організм. Хаотичність і невпорядкованість життя руйнує тіло й душу. Цю одвічну мудрість знали наші предки, все життя було узгоджене з космічними циклами природи. Всі свята, приурочені до річних фаз небесних світил, покликані гармонізувати тіло й душу людини з божественними космічними ритмами природи.

Думка про те, що втрата рідної духовності стала головною причиною нашого занепаду, починає проникати в середовище нашої інтелігенції. Ось що пише, наприклад, дослідник-етнограф Г. Лозко[22]: “Християнство не принесло ні реального облагородження звичаїв, ні підвищення моральності й духовних якостей людей. Розходження між Заповідями божими і реальним життям людей призводило до втрати духовних орієнтирів, які стали причиною великих військових і соціальних потрясінь, втрати державності і чужоземного рабства. Не кожний українець нині готовий визнати цю причину нашого занепаду.”

Іще сильніше в цьому контексті висловився Л.Т. Силенко[23]: “Народ, який (з тих чи інших причин) не знає своєї рідної віри, нещасний. Він загубив свою метрику. Він не знає сам себе. Він не знає першоджерел своєї духовної культури. Хто не знає сам себе, той не має віри в себе. Хто не має віри в себе, той не має енергії відстояти себе.”

Окрім духовності як своєрідного регулятора життя спільноти, в кожному суспільстві є ще й ідеологія, яка теж виступає як своєрідний регулятор. Різниця між ними в тому, що духовність проектується на етнос в цілому, а ідеологія - на конкретно-історичний проміжок його існування. В ідеології філософські, правові, економічні й інші ідеї і поняття обігруються так, щоб підпорядкувати їх збереженню існуючого політичного ладу.

Якщо суспільство розвивається природно, самобутньо, не орієнтуючись на чужих пророків і авторитетів, то духовність і ідеологія виявляються в ньому тісно пов’язаними між собою і в такому разі остання добре слугує об’єднанню суспільства. Зрозуміло, що на той час, коли пишуться ці рядки, в нашій державі такої ідеології ще не має. Хочеться вірити, що настануть часи, коли в нашій країні буде своя, національна за змістом ідеологія, яка буде тісно пов’язана зі своєю, а не запозиченою духовністю.

Тепер трохи зупинимося на рідній мові як універсальному чинникові згуртування народу. Є твердження, що мова - це душа народу. Дійсно, якщо ми спробуємо перекласти поезії Т.Г.Шевченка, скажімо, на російську мову, зберігши не тільки зміст, а й весь підтекст, то нам це не вдасться. І навпаки, ми не зможемо зробити цього ж самого з поезіями О.С. Пушкіна, переклавши їх на українську мову. В кожній мові є щось таке, невловиме, що ніякому перекладу не піддається.

Уже говорили про те, що немовлят, які тривалий час росли і розвивались серед тварин, неможливо повернути до людського стану. Вчені твердять у зв’язку з цим, що для включення розвитку дитини за людським сценарієм необхідно, щоб вона знаходилась в людському оточенні. Але ж людське оточення багатофакторне і тому виникає питання: що саме із нього запускає розвиток дитини за людською програмою?

Вартий уваги такий історичний досвід. Хан Акбар (походив він з династії великих моголів), як вторжник, ханствував у Індії в 1556-1605 роках. Йому брагмани казали, що людина родиться розумною. Він відповідав: коли хочеш бути розумним, пануй, поневолений народ глупий, немає можливості свій розум розвивати. Хан Акбар узяв від матерів новонароджених дітей (китайських, індуських, бірманських, тібетських та інших) і тримав їх під опікою глухонімих няньок. І ключ від цього “дитячого садка” був у нього: діти не мали права чути людської мови. Коли пройшло десять літ, Акбар відчинив двері, щоб оглянути дітей і почути їхню мову.

І він, і мудреці, які прийшли з ним, здивувались: у поводженні дітей не було нічого людського. Вони лазили, нагадуючи звірів. Вони не мали мови. Вони нявкали, ричали, шкірилися, дряпалися, клацали зубами. Акбар дав наказ випустити дітей з “дитячого садка” і почати робити їх людьми. Усі старання були даремними, дітей, які виросли в нелюдських умовах, не вдалося зробити людьми.

Цей досвід був задуманий з метою переконати брагманів, що неволя робить людей глупими, та він дозволяє зробити більш глибокий, фундаментальний висновок - фактором, що включає розвиток дитини за людським сценарієм, є слово, тобто, слово творить людину, а українську людину творить українське слово.

Цей висновок прекрасно узгоджується із сучасними науковими даними. Видатний мовознавець Олександр Потебня стверджував, що мислення дитини повинне формуватися на ґрунті рідної мови, і поки воно не дозріло, поки остаточно не сформувався мовно-розумовий апарат, двомовність є шкідливою. Давно помічено, що маленькі діти, коли вчаться розмовляти, самі створюють слова та їх форми іноді підсвідомо за принципами давньоруської мови. Це ще один доказ того, що мова передається генетично, з роду в рід, від дідів і прадідів онукам. Павло Мовчан[24] пише у своїй статті: “Мова - це п’ята ефірна стихія, яка облягає національний простір, і зменшення її сфери призводить до утворень своєрідних озонних отворів, через які вривається чорна енергія, що деморалізує народ... Мова - це певним чином і антропологія. Зміна мови не може не позначитись на зміні антропологічного типу. Зменшується об’єм пам’яті, відповідно зазнають змін і півкулі мозку. Якщо замість 40 найменувань криги у балкарців чи 30 назв снігу у ненців вживається лише одна - просто “сніг”, і просто “крига”, то, зрозуміла річ, це не може не позначитись на всіх параметрах того чи іншого генотипу.”

Теза про існування двох “рідних мов” що насаджувалися всім поневоленим народам, за своєю сутністю є антилюдською і протиприродною. Двох рідних мов не існує, як не існує двох рідних матерів. Отож, “не цурайся Роду свого, його Звичаю та Мови; бо рідна Мова і Звичай зберігає енергію нації.”[25]

Таким чином, якщо українець іде вулицею Києва і не говорить по-українському, то він цим демонструє перед світом, що є рабом у рідній столиці. Якщо українець не говорить українською мовою, значить, він не думає по-українському. А коли він не думає по-українському, то може вважати себе католиком, православним, баптистом, буддистом, але він не може себе вважати повноцінною людиною, як англієць, німець, француз чи росіянин. Він неповноцінна людина тому, що не вміє думати по-рідному. Думаючи по-чужому, він є чужий сам для себе, тобто він є людиною без національної моралі. А людина без національної моралі в усі часи і в усіх народів визначалася як раб.

Таким чином, завершуючи характеристику ідеологічної основи системи фізичного виховання, слід зазначити, що тільки той фахівець з фізичного виховання здатний не тільки вирішувати завдання фізичного вдосконалення людини, але й разом з цим формувати громадянина-патріота, який добре розуміє, що таке духовність, як вона пов’язана з ідеологією, розуміє значення і глибокий зміст рідної мови і сам є людиною глибоких патріотичних почуттів.

Науково-методична основа. Нею передбачено проведення наукових досліджень з різних аспектів фізичного вдосконалення людини і втілення їх у практику у вигляді наукових статей, монографій, дисертаційних праць, науково-методичних рекомендацій, учбових посібників, підручників, різних технічних пристосувань, що сприяють більш ефективному вирішенню завдань фізичного виховання і т.п.

Строга наукова обґрунтованість вихідних теоретичних концепцій і шляхів їх реалізації - одне з важливих положень теорії і практики фізичного виховання в нашій країні. У становленні науково-методичної основи системи фізичного виховання можна виділити декілька етапів.

Початковий етап. Він охоплює двадцяті роки. Для нього характерне запозичення фактичного матеріалу із суміжних областей наукового знання (біологічних, лікарняно-гігієнічних і ін.), із тих, які в науковому відношенні історично склалися раніше. Це сприяло наближенню теоретико-практичних розробок, що використовувалися в фізичному вихованні, до рівня більш розвинутих галузей, але, звичайно, не могло замінити спеціальних науково-дослідних даних, яких гостро потребувала фізкультурно-спортивна практика.

Другий етап охоплює тридцяті та початок сорокових років. З’являється велика кількість публікацій конкретно-методичного характеру. Були створені методичні рекомендації і посібники з питань шкільного фізичного виховання, гігієнічної і виробничої гімнастики, військово-прикладної фізичної підготовки і з більшості популярних видів спорту. Об’єднаними зусиллями провідних спеціалістів вперше був створений посібник з теорії і методики фізичного виховання для вищих навчальних закладів під загальною редакцією Коряківського, який був опублікований у видавництві ФіС в 1940 році. Особливо велике науково-практичне значення мала розробка комплексу ГПО (1931-34 рр.), який став підґрунтям програмно-нормативної основи системи фізичного виховання.

Третій етап. Це період, починаючи з 1948 року і включаючи п’ятдесяті роки. В 1948 році виходить добре відома спеціалістам з фізичної культури і спорту постанова “Про хід виконання комітетом у справах фізичної культури і спорту директивних вказівок партії і уряду про розвиток фізкультурного руху в країні і підвищення майстерності радянських спортсменів”, в якій головна увага надавалась тому, щоб у найближчі роки радянські спортсмени досягли результатів світового рівня і перевищили їх. Це була, звичайно, політична акція і організовувалась вона для зміцнення престижу тодішньої супердержави, але, як кажуть, ”нет худа без добра”: вона сприяла роз