Розвиток фізичного виховання як соціальної системи після жовтневого (1917-го року) перевороту

Все, як мовиться, пізнається в порівнянні, а тому подивимося, як була налагоджена справа оздоровлення, покращення рівня фізичної підготовки громадян засобами фізичного виховання в Росії (а значить, і на Україні, бо ж вона входила до складу Росії) до жовтневих подій 1917-го року, і що було зроблено після них.

Офіційна постановка фізичного виховання в царській Росії напередодні жовтневих подій була дуже відсталою. У школах і в інших навчальних закладах не було єдиних державних програм з фізичного виховання. Заняття проводились, як правило, на основі випадково запозичених елементів зарубіжних систем (сокольська гімнастика, німецький “турнен”, “шведська гімнастика” Лінга і ін.). “Школи у нас немає, - з гіркотою писав П.Ф. Лесгафт, - залишають фізичну освіту дітей майже без уваги, віддаючи завідування цією справою або некомпетентним людям, що знайомі лише з прийомами, механічно ними засвоєними в якій-небудь іноземній школі, або у приїжджого вчителя, або залишають без будь-якої уваги розвиток дитини”.

Не було жодного вищого навчального закладу, де б готувалися фахівці з фізичного виховання. Громадські ж фізкультурно-спортивні організації (спортивні клуби, гуртки любителів фізичної культури і ін.) охоплювали всього-на-всього приблизно 40 тисяч бажаючих, головним чином представників привілейованих прошарків суспільства. Російські спортсмени і через нестачу коштів не змогли брати участь у перших трьох олімпійських іграх, а виступивши на п’ятих олімпійських іграх (1912 р., Стокгольм, Швеція), зайняли лише 15-те місце (в неофіційному заліку).

Після жовтневих подій в новоствореній державі питанням фізичного виховання приділяється набагато більше уваги. І за час її існування в справі розвитку фізичного виховання як соціальної системи зроблено було дійсно дуже багато. Створюється матеріально-технічна база для занять фізичною культурою і спортом, відкриваються вищі та середні спеціальні навчальні заклади, де готують фахівців із фізичного виховання, розгортаються наукові дослідження з різних аспектів оздоровлення та фізичного вдосконалення людей, особливо після 1948-го року, в усіх навчальних закладах, починаючи із загальноосвітніх шкіл, вводиться викладання фізичної культури як обов’язкового предмету. З 1931 року було введено в дію Всесоюзний фізкультурний комплекс ГПО, а з 1935 року - Єдину всесоюзну спортивну класифікацію, чим було започатковано розробку нормативної основи системи фізичного виховання. Серйозну увагу надавали і створенню та розвитку таких основ системи фізичного виховання, як науково-методична, ідеологічна та організаційна. Було також створено систему лікарняного контролю за станом здоров’я фізкультурників і спортсменів.

В 1952 році спортсмени колишнього Радянського Союзу вперше прийняли участь в Олімпійських іграх, що проводились в м. Хельсінкі, і зразу ж зарекомендували себе одними з найсильніших в світі, а Радянський Союз отримав визнання як світової спортивної держави і надалі успішно підтверджував його блискучими виступами своїх спортивних команд на наступних Олімпіадах і в інших міжнародних змаганнях.

Здавалося б, все прекрасно. Та починаючи з того ж 1952-го року, спорт вищих досягнень, або як його ще називають, олімпійський спорт, почав підминати під себе масову фізичну культуру і в останній поступово стало процвітати окозамилювання. В учбових закладах, в різних організаціях, на виробництвах пішла стрімко вгору підготовка значкістів комплексу ГПО, але не реальних, а паперових. І якщо довіряти паперовій статистиці, то у нас десятки й десятки мільйонів людей систематично займались фізичною культурою, вели здоровий спосіб життя. Та коли як слід роздивились (після розпаду СРСР), то просльозились. Виявилось, що не більше 5-6 % людей у нас регулярно займаються фізичною культурою, тоді як в інших розвинутих країнах (наприклад, в Німеччині, США, Японії) ця цифра сягає 60-70 %.

Спеціалісти, і в першу чергу теоретики з фізичного виховання, стали шукати відповіді на питання, чому ж так сталося, чому в фізкультурному русі країни створився такий перекос, що в підсумку досягнуто видатних успіхів в спорті найвищих досягнень, і в жалюгідному стані опинилась фізична культура і масовий спорт?

Як відзначає професор Р. Пілоян,[13] історично так склалося, що на початку становлення радянської держави спорт розцінювався як пережиток буржуазного суспільства і йому протиставлялись масові заняття фізичними вправами як засіб підготовки до праці і захисту Батьківщини. Спорт, як діяльність, спрямовану на досягнення високих результатів, позбавили самостійного суспільного значення і стали розглядати як елемент фізичної культури, як засіб, що призвело до певного нівелювання уявлень про тих, хто займається фізичними вправами заради гарного самопочуття і тих, хто прагне до найвищих результатів (рекордів). Їх об’єднали в одну групу: фізкультурники і спортсмени. Така точка зору пізніше отримала статус наукового судження і стала наріжним каменем теорії і методики фізичного виховання.

Та перш ніж продовжити наші міркування, спробуємо розібратися, чому існувало таке негативне ставлення до спорту як пережитку буржуазного суспільства. Подивимось, як ставилась до спорту тогочасна інтелігенція, бо ж саме нею формувалася громадська думка. Для цього велику цінність являють “Віхи”[14] - знаменитий збірник статей про російську інтелігенцію, що був опублікований в 1909 році, авторами якого були відомі філософи: Бердяєв, Булгаков, Струве, Франк, Гершензон, Костюковський, Ізгоєв.

Ось що писав про тогочасну інтелігенцію М. Бердяєв: “Інтелігенція швидше нагадувала чернечий орден чи релігійну секту зі своєю особливою мораллю, дуже нетерпимою, зі своїм обов’язковим світоглядом, зі своїми особливими звичаями і навіть із своєрідним фізичним обліком по якому можна було пізнати інтелігента і відрізнити його від інших соціальних груп”. Що це був за своєрідний фізичний облік можна зрозуміти із таких слів М. Гершензона: “Наша інтелігенція на дев’ять десятих вражена неврастенією, між нами майже немає здорових людей”. Він також звертає увагу на “фанатичну зневагу до всякого егоїзму, як особистого, так і державного, яка була одним із головних догматів інтелігентської віри”. С. Франк, аналізуючи моральний світогляд інтелігенції, відзначав, що “російський інтелігент... перш за все - чернець, що ненавидить мирську суєту і мирські розваги... Він любить слабих, бідних, ницих тілом і духом...”

Зрозуміло, що в таку систему цінностей спорт не вписувався. Постійне зосередження лише на духовній сфері, постійне відчуття своєї вини перед народом, прагнення підпорядкувати свою діяльність його звільненню - такий світогляд відкидав спорт. Бо спорт вимагав тілесних зусиль, наявності часу, матеріальних можливостей, був пов’язаний з індивідуальною діяльністю, з психологічною установкою на досягнення особистого успіху.

Переважна частина інтелігенції негативно ставилась до спорту. На побутовому рівні панувала думка, що спорт - це розвага людей, які нездатні займатися чимось серйозним. Невисокий суспільний статус спорту, поширена думка про те, що заняття ним - справа дуже несерйозна, призводили до того, що багато спортсменів виступали під псевдонімами, а в протоколах три перші місця нерідко позначались крапками, бо переможець і призери не хотіли себе афішувати. Знаємо також, що і П.Ф. Лесгафт ставився до спорту упереджено, а його авторитет в інтелігентських колах був дуже високим.

Така оцінка спорту певною мірою збереглася і в перші роки становлення нової державності, що й не дало змоги помітити суттєву відмінність між ним і фізичною культурою. Але далі, уже в період перших п’ятирічок, відбулася переоцінка поняття “рекорд”. У рекордсменові почали бачити не тільки людину, що через егоїстичні спонукання прагне виділитись із загальної маси, але й суспільно корисну особистість, яка розширює горизонти уявлень про можливості людини праці. Згодом таке розуміння рекордсменства поширилось і на спорт. почали регулярно проводитись всесоюзні чемпіонати, найсильніші спортсмени отримали можливість зустрічатися з представниками закордонних робітничих клубів. Та вже тоді дав про себе знати один цікавий нюанс: для перемог на змаганнях високого рівня треба щодня і наполегливо тренуватися, що виключає можливість поєднання спорту з трудовою діяльністю, повноцінним навчанням і службою в збройних силах. Уже в кінці 30-х років практика спорту вступила в протиріччя з теорією фізичного виховання. Треба було або зняти протиріччя між практикою і теорією, і вдосконаливши останню, відокремити спортсменів від фізкультурників і знайти можливість матеріальної компенсації тим, хто прагне до високих досягнень, або, не вдосконалюючи теорії, наперекір їй, поставити найбільш перспективних спортсменів на матеріальне забезпечення збоку товариств, за які вони виступають. Вибрали друге, і це не могло не відбитися на розвитку фізкультурного руху в країні. Спорт вищих досягнень поступово став підміняти собою вирішення всіх інших питань фізичного виховання. На виробництві, в навчальних закладах, в республіках і в цілому по країні за спортивними результатами, досягнутими невеликою групою спортсменів, стали судити про фізичний стан всього населення. Більше того, спорт став поглинати матеріальні засоби, які виділяли на масову роботу, і тим самим гальмувати вирішення питань оздоровлення всіх інших членів суспільства.

Це одне з пояснень того, чому фізична культура і масовий спорт опинились в жалюгідному стані. Є ще одна, більш суттєва причина надання пріоритету спорту в розвитку фізкультурного руху в країні. Це надзвичайна політизація спорту, прагнення керівництва країни використати його для реклами, для пропаганди найпередовішого у світі суспільного устрою. Проводять небачені за розмахом і фінансовими витратами фізкультурно-спортивні паради, забувають критику “рекордсменства” і перед спортом, у постанові партії і уряду від 1948-го року, ставлять чітке завдання: “догнати і перегнати буржуазні рекорди в спорті”. Для створення ілюзії масовості і всенародності фізкультурного руху починаються маніпуляції статистикою, жорстоко карають спортсменів, спортивні команди і навіть спортивні товариства за програші в міжнародних змаганнях, які кваліфікувались як підрив авторитету країни.

Зі смертю Сталіна і розкриттям культу особи тенденція переважного розвитку в країні великого спорту отримала навіть додаткові стимули, а в постановах партії і уряду йшлося про масовий розвиток фізичної культури і спорту, їх роль в підвищенні продуктивності праці, в гармонійному розвитку особистості. На справді ж більше 90 % витрат, які планували для розвитку фізичної культури й спорту, використовували для спорту вищих досягнень.