Розвиток знань про фізичне виховання на Україні

Виклад цього підрозділу доречно розпочати такою цитатою: “Хто не цікавиться минулим рідного народу, не шанує кращих синів Вітчизни, той ще не є людиною. Людина без минулого не може бути сучасною. Коли в людини помирає її минуле, тоді сучасне стає її могилою, а майбутнє - забуттям”[2].

Фізична культура в Україні своїм корінням сягає в далекі праукраїнські часи. Свій етногенез український народ веде від слов’ян, людей великого зросту і досконалого фізичного розвитку. Ось як писав про антів історик Прокопій Кесарський: “Усі ці люди високі на зріст і надзвичайно сильні”. Та це й не дивно, бо жили вони в ідеальних умовах, на землі, що давала багату, різноманітну і здорову поживу, під ласкавим підсонням, в помірному кліматі з чітким чергуванням чотирьох пір року, що стимулювало працелюбство і давало багато цікавого матеріалу для розвитку творчої уяви і мислення.

Наші предки жили в тісних зв’язках із природою і як свої господарські заняття, так і весь світогляд поєднували з природними явищами. Вони поклонялися силам природи (саме силам, а не божествам; божества - то є лише символи сил), уславлювали їх піснями, танцями та іграми. Масові ігри відбувалися під час обрядових свят, на весіллях, в місцях обміну товарів, на похоронах та після судів (незалежно від результатів).

Ігрища складалися з танців, пісень, різноманітних ігор та фізичних вправ, які носили змагальний характер. На ігрищах молодь прагнула показати своє вміння в стрільбі з лука, киданні каменів у ціль і на відстань, верховій їзді і т.д. Поступово складалася досить чітка система фізичного та психофізичного виховання дітей і молоді. Дітей з семи років навчали стрільбі з лука, володінню списом і арканом, їзді верхи, а з 12 років - справжньому військовому мистецтву. Так, в Київській Русі система військово-фізичного виховання за своїм значенням була більш прогресивною ніж, наприклад, рицарські системи на Заході. Пояснюється це історичними особливостями українського народу (ласим шматком, яким була Батьківщина наших предків, всім хотілося заволодіти) і, зокрема, відповідальністю батьків за виховання дітей.

На жаль, про зміст цієї системи ми можемо тільки здогадуватись, вивчаючи народні традиції, що дійшли до наших часів. Більш ґрунтовну інформацію дослідники пробують черпати з літописів, та повністю довіряти тому, що там написано, не можна, бо писалися ці літописи, як правило, служителями християнського культу, які старалися спотворити історичну правду відповідно до політики християнізації України-Русі. Ті ж безцінні рукописні пам’ятки, що створювалися в дохристиянській Україні-Русі волхвами, були хрестителями ретельно винищені.

Постійні набіги на Україну поневолювачів вимагали практично від кожної людини обізнаності у військовій справі. Д.С. Наливайко, зокрема, зазначає: “Пограниччя витворює свої специфічні форми й структури життя на різних рівнях - економічному, соціальному, політичному й культурному, відтворює свій тип людини, який стає домінуючим. Найхарактерніша риса цього типу - поєднання в одній особі виробника і воїна, трудової і військової діяльності”[3].

Таким чином, можна припустити, що в Україні фізичне виховання розвивалось у кількох взаємопов’язаних напрямках. У першу чергу - це військова підготовка молоді. Слід відзначити, що фізичне виховання дітей того часу спиралось на багатовікові традиції, що передавались із покоління в покоління. Серед них - відповідальність родичів за виховання своїх дітей. Батько розвивав у сина силу, спритність, витривалість, загартовував його тіло, виховував мужній характер і моральні якості. За словами Павла Анельського, в Україні люди з дитинства вчаться їздити верхи, стріляти з рушниць і луків та бути відважними. Коли юнак досягав повноліття “...батько садовив його на коня, давав йому в руки лук і стріли”, наказуючи синові при цьому: “Віднині здобувай собі харч цим знаряддям як знаєш”[4].

Другий напрямок розвитку фізичної культури в Україні полягав в оздоровчому, рекреаційному спрямуванні. Духовні наставники дохристиянської України-Русі навчали, що робота повинна чергуватися зі святами. Свята мали свою віками вивірену обрядовість, яка відбивала ритміку природи, пов’язану перш за все із сонячним циклом. Свята супроводжувались молодіжними іграми та забавами, які носили не тільки жартівливий, розважальний характер, а й підпорядковувались глибинним світоглядним ідеям наших пращурів, смисл яких на сьогодні для нас в основному втрачений.

Прихід весни зустрічали веснянками - хоровими піснями з іграми і танцями, в яких фактично поєднуються слово, рух і мелодія. На Західній Україні веснянки називали гаївками. Гаївки, як стверджує один із дослідників нашого етносу О. Воропай, - дуже стара назва хороводів, яка, ймовірно, збереглася ще від того часу, коли наші далекі предки виконували обрядові пісні й танці в заповідних гаях, навколо священних дерев. Веснянки - це більш нова назва, яка, напевне, виникла вже після того, як слово “весна” увійшло в ужиток нашої мови.

Веснянки - це в переважній більшості дівочі забави. Дуже рідко допускалися до участі в них хлопці. Як правило, веснянки починаються і закінчуються “Кривим танцем”. На думку етнодослідника В. Скуратівського, цей танець з’явився тоді, коли на наші землі нападали татари. Батьки привчали дітей остерігатися ворогів, заплутувати свої сліди, аби по них чужинці не потрапили в село. Для цього і був придуманий “Кривий танець”, який відповідав своїй назві - петляв, звивався неначе крутий лісовий струмок. Окрім “Кривого танцю” були й інші, не менш цікаві: “А ми просо сіяли”, “Льон”, “Гречка”, “Огірочки”. Так, наприклад, в пісні “А ми просо сіяли” мовиться про Ладу, яка в дохристиянській Україні-Русі була однією з найдавніших покровительок наших далеких предків - богинею злагоди, любові, достатку.

На святі Великодня великою популярністю користувалися гойдалки. Гойдалку будували парубки; вона на селі під час Великодня була центром розваги для всіх жителів: від самого ранку до пізнього вечора, на перший, другий і третій день свят біля гойдалки роїлися дівчата, хлопці, діти й поважні люди. Погойдатися на гойдалці вважалося не просто розвагою, в основі цього звичаю лежала поважна мета: очиститись повітрям від усього злого, що накопичилось за зиму. Звідси: хто очиститься, той буде здоровим, а хто не очиститься - буде хворіти. На півдні України ще й сьогодні існує повір’я: хто погойдається на гойдалці на Великдень, той весь рік буде здоровий, а хто ні – у того буде боліти голова.

На святі Купайла треба було перестрибувати через багаття, демонструючи громаді свою спритність і вправність. Вважалося, якщо хтось із парубків чи дівчат не випробує себе на святі, то цілий рік його супроводжуватимуть невдачі. Тому кожному хотілося прилучитися до дійства, що надавало йому масовості та різнобічності. Стрибання через вогнище, як правило, поєднувалось із купанням, вважалося, що купальська вода володіє могутньою силою, здатною оновити і зцілити людину. І це дійсно так. На сьогодні ми починаємо розуміти, що природа протягом року переживає особливі стани, пов’язані з сонячним циклом. Взимку кульмінаційна точка природи випадає на Водосвяття. В цей день сама природа святить воду і дає її людям як ліки від усяких недуг. Влітку такою ж кульмінаційною точкою природи є Купайло - шлюб землі й неба. У цю ніч земля дарує людям цілюще зілля, вогонь парує юнаків і дівчат, вода омиває тіла й душі.

Слід також підкреслити, що наші предки володіли унікальними знаннями стосовно використання природних сил, цілющих властивостей рослин з метою зміцнення здоров’я, профілактики захворювань, лікування недуг. Писемних джерел про це майже не залишилося. Тисячолітня боротьба християнства з національними вірами призвела до повного знищення стародавніх писань. Нам лишилися тільки негативні описи язичеських свят, внесені ченцями-християнами до літописів. Маємо відомості про те, які книги волхвів знищувалися служителями церкви: “Острологія”, “Звездочот”, “Громовник”, “Колядник”, “Сносудець”, “Волховник”, “Путник”, “Лічебник”, “Травник”, “Зілейник”, “Цвітник”. Ці книги розповідали про природні явища, ворожіння за фазами місяця, за зірками і блискавками, тлумачили сни, передбачали погоду, вчили розпізнавати людей за їх зовнішністю, знайомили з цілющими властивостями рослин тощо.

Медичні знання скіфських, а пізніше і руських волхвів дивували весь античний світ. Геродот назвав видатних скіфських знахарів-медиків та мудреців: Анахарсіса, Анабазіса, Токсаріса. Останньому, зокрема, після його смерті поклонялися і приносили жертви, як самому Богу. Ці предковічні знання муляли очі церковникам, які, не маючи чого протиставити народному досвіду (бо були переважно чужинцями в нашому краї), жорстоко розправлялися з волхвами та їхніми книжками. Доцільно, в унісон сказаному, навести такі рядки з поезій Л.Т. Силенка:

Був учителем Греків наш славний

Анахарзис (Анакр) Скит (Сколот),

І про це написав хроніст давній -

Грек старий (мандрівник) Геродот.

Він писав, що з Землі Бористенів

Анахарзис (мудрець) завітав.

Перший в світі тоді для Гелленів

Про безсмертя душі розказав.

У Атенах тоді не жили ще

Ні Сократ, ні “дивак” Демокрит.

Лиш століття пізніш вони ближче

Знали правди, які їм дав Скит.[5]

Про фізичне виховання наших предків (про рівень його) можна сформувати певну думку, розглянувши фізичну підготовку запорозьких козаків. Та спочатку зупинимося на етимології слова “козак”.

Літера “з” в слові “козак” зайняла місце літери “с” тому, що в нашій мові існує неохайність - мова наша десять століть жила в неволі. Живучи у приниженні, вона не мала можливості правильно самостверджуватися. Українські військові титули такі старі, як стара історія Індо-Європейської раси. Та незважаючи на це, вони викреслені з європейських словників або фальшиво пояснені.

У санскриті слово “коса” і “сака” широко репрезентовані. Є в нашій чудовій пісні такі слова “руса коса до пояса”. У наших предків довге волосся, дівоче чи парубоче, звалося “коса”. Влітку (на Купайла) шістнадцятирічні юнаки врочисто-обрядово приймалися у стан дорослих. Юнак, якому була поголена голова так, що він мав тільки на тім’ї косу (довгий чуб), отримував титул “косака”, або, як читаємо у “Рик Ведах” “кайсака”. “Кайсака” має на голові, як глумливо у нас тепер кажуть, оселедець.

“Коса” - символ приналежності до касти воєначальників (кшатриїв, кошових). Святослав Завойовник мав на голові косу, і таким правом користувалися також воєводи. Зі скитського (санскритського) слова “коса” чи “косака” постало (через мовну невпорядкованість) слово “козака”, а потім - козак. Літера “з”, яка змінила літеру “с”, створила слово “козак” загадковим: це дало привід етимологам доводити, що слово „козак” неукраїнське.[6]

Цікавим є не тільки сам по собі факт наявності коси на тім’ї лицаря, але і смисл вибору саме такої ознаки, що підкреслювала приналежність до воїнства. В зв’язку з цим процитуємо такий уривок: ”Козацький обряд зустрічі з смертю зберіг не лише палеолітичні традиції, про що вже згадувалось, а й пізніші звичаї (четвертого тис. до н.е.) - ховати померлого у ямі з дерев’яним настилом та насипати над захороненим високу могилу. До зустрічі з смертю відноситься й інший прадавній звичай - брити голову, лишаючи посередині чуб (“оселедець”), який має сприяти виходу душі через верхівку голови (сахасрару), що вважається найоптимальнішим варіантом переходу у потойбічний світ”.[7]

Слід зазначити, що козаки не тільки захищали свій народ, але й приносили на освоювані землі здобутки цивілізації, освіти. Великий відсоток освічених людей на Січі забезпечувала Київська духовна академія, січові, монастирські й церковно-парафіяльні школи. Про рівень освіченості запорозьких козаків Д. Яворницький наводить такі дані: 1763 року курінні отамани й деякі діди дали в Коші розписку суворо дотримуватись всіх внутрішніх розпорядків; тоді на 13 неписьменних в одному курені виявилось 15 писемних. 1779 року, вже після падіння Січі, коли запорожці присягали російському престолові, то з 69 чоловік, що складали присягу, 37 виявилося освічених, а 32 - неосвічених. “Факт найповчальніший для тих, підкреслює дослідник, - у кого склалося уявлення про запорозьких козаків як про гуляків, пияків і грубих невігласів; нехай такі люди спробують знайти подібний відсоток освіченості в масі середнього й навіть вищого стану, не кажучи вже про нижчий стан великоруського народу зазначеного 1779р.”

Зокрема, великий польський патріот Г. Сінкевич теж описав запорожців як гуляків, п’яниць, а вкупі з ними і гетьмана Б.Хмельницького теж змалював як людину, що має дуже великий нахил до чарки. Якщо це дійсно так, то тоді не зрозуміло, як гуляки, грубіяни і невігласи під проводом п’яниці змогли розгромити одну з найкращих військових потуг Європи - армію Речі Посполитої. В унісон сказаному звучать рядки з поезії Т. Шевченка: “Гайдамаки не воины, разбойники, воры, пятно в нашей истории. Брешеш, людоморе! За святую правду-волю розбойник не стане, не розкує закований у ваші кайдани народ темний...”

Виходячи з тверджень зарубіжних і наших авторів, запорожці створили ефективні спеціальні фізичні та психофізичні вправи, спрямовані на самопізнання, саморозвиток, тілесне, психофізичне та моральне вдосконалення воїна. Ця система, судячи з тверджень сучасників, була найкращою в світі.

В Запорізькій Січі існував культ фізичного розвитку особистості. Людина, яка була фізично недосконала, відчувала свою нерівність і тому щиро прагнула підвищити свій фізичний вишкіл. Як свідчать літописи, слабку людину січове товариство ніколи не вибирало в старшини. З цього приводу сучасник козаків німецький дослідник Й. Мюллер писав: “Військо без вождя - тіло без душі, а у міцного вождя - міцне тіло. Виходячи з військової необхідності, вони обирають вождя серед сильних людей. Таким могутнім вождем був Іван Підкова, гетьман низових козаків, який був такої міцної породи, що гнув підкови. Ось чому за ним закріпилося прізвисько Підкова.”[8] Тому більшість запорожців свій вільний час використовували для фізичної підготовки, зокрема об’їжджали коней, вправлялися у стрільбі, фехтуванні на шаблях. Великою популярністю користувалися різноманітні змагання на силу, спритність, витривалість. Дозвілля козаків заповнювалось різноманітними фізичними вправами: плавання, біг, веслування, боротьба, бої навкулачки тощо. Всі ці та інші вправи носили військово-прикладну спрямованість і були хорошим засобом фізичного вишколу запорожців.

Як стверджує А.Ф. Кащенко, взявши з військового косяка своїх коней, козаки часто виїздили за січові окопи на герць. Найбільш охоча до герців була січова молодь. Молоді козаки виробляли на конях всякі вигадки: розігнавши коня, ставали ногами на кульбаку, підкидали догори шапку і влучали в неї кулею із рушниці; перестрибували кіньми рівчаки й тини; вибігали кіньми на крутобокі могили і таке інше, а далі зводилися один з одним рубатися шаблями “до першої крові”.[9]

Серед запорозьких козаків поширеними були й різноманітні системи єдиноборств. Найвідоміша лягла в основу козацького танцю “гопак”. На думку В.А. Артикула, бойовий гопак являє собою стрибкову систему віддаленого бою, що не поступається світовим стилям східної боротьби.[10] Важливими критеріями прийомів гопака вважалися швидкісно-силові характеристики їх виконання і їхня біомеханічна доцільність. Це тією чи іншою мірою запозичено з живої природи, життєдіяльності людей.

Про високий рівень фізичної й технічної підготовленості козаків сучасний дослідник І.К. Шрамко в інтерв’ю “Научіть нас, козаченьки, славу повернути” говорить “... Танцювали козаки свій сакральний військовий танок “Козак”, в якому видно й сьогодні рухи воїна в битві із таким же воїном-професіоналом. Вчили чотирнадцяти “па” віртуозного танцю, так, як сьогодні вчать акробатів, - за допомогою спеціальних ременів-лонжів. Такі важкі були “фігури”, які виконували часом на столі, посеред напоїв і страв, не зрушивши жодної чарчини, тарілки, карафки. Ось такі окомір, вестибулярний апарат справжніх козаків.”[11]

на Запоріжжі існували й інші види козацької боротьби. Серед них - гойдок, спас, на ременях, навхрест, на палицях тощо. Боротьба “гойдок” була призначена в основному для розвідників-пластунів. За цією системою боєць “приклеювався” до суперника, повторював усі його рухи, а в разі помилки (через розгубленість, необачність, страх, відчай) нападав на нього, брав у полон чи знешкоджував. Арсенал прийомів цього виду єдиноборства дозволяв козакові битися вночі з кількома противниками. Система козацької боротьби “спас” (на сьогодні найменш відома) мала не атакуючий, а суто оборонний характер. Для неї притаманне багаторазове, скрупульозне відпрацювання блокування дій суперника.

Життя козаків відрізнялося своєрідним аскетизмом, який був збагачений власним досвідом, а не запозиченим. Окремі козаки, вільні від шлюбних зв’язків, метою свого життя вважали максимальний фізичний і психофізичний розвиток. Вони настільки розвивали свої можливості, що багато сучасників були переконані в тому, що в них ніби “вселялись” якісь надприродні сили, тобто козаки володіли чарами, були характерниками. Боротьба характерників із ворогами вважалася вершиною козацьких бойових мистецтв (вона ще відома під назвою “господар ночі”). У народній пам’яті цей вид боротьби овіяний нев’янучою славою, ореолом легендарності.

Козаки-характерники володіли уміннями, дещо схожими з тими, які в наш час демонструють екстрасенси. Характерники часто впливали на моральну сторону противника, старалися налякати його, поширити інформацію про свою силу і непереможність, про те, що їх не бере ні вогонь, ні вода, ні звичайна куля, окрім срібної. Вороги нерідко вірили, що козаки могли відкривати без ключів замки, брати голими руками розпечені ядра, бачити на декілька верст навколо себе, замовляти себе від ворожої зброї, ловити руками кулі.

Характерники вміли навіювати на ворогів “ману”, щоб їм ввижалося зовсім не те, що справді робилося, “зачаровувати” їх, вивідувати у них військові таємниці. Окремі козаки спеціальними вправами досягали неймовірного ефекту, коли “тіло грає” (в такому разі бойові удари противника не відчувалися). Такі козаки миттєво концентрували внутрішню енергію в ту частину свого тіла, куди спрямовувався удар противника. Подібні явища притаманні також східним системам боротьби, наприклад, мистецтву тібетських ченців катеда і “школі залізної сорочки” в кунг-фу та карате.

Козаки, які постійно займалися вдосконаленням свого фізичного і психофізичного стану, оволодівали специфічними дихальними вправами подібно до йогів. Д.І. Яворницький писав: “У них на Січі серед інших богатирів жив Васюринський козарлюга: то був такий силач, що коли він причащався, то 4 чоловіки підтримували священика, щоб він не впав від одного духа богатиря тому, що як тільки він дихне, як від того подиху людина падала з ніг. А коли руйнували Січ, то там був такий силач, котрий одним подихом міг убити людину”.[12] Таке явище дослідники підтверджують у китайських цигунів, японських кіко, секрет сили яких - у роботі з внутрішньою енергією через дихальні вправи. Сучасна наука визнає наведені факти, проте переконливе їх пояснення належить майбутньому.

Знаємо, що методичні секрети східних систем психофізичного вдосконалення накопичувалися протягом багатьох століть, і в порівнянні з цими строками Запорозька Січ проіснувала відносно мало: перші запорозькі козаки з’явилися в другій половині тринадцятого століття, а в 1775 році Запорозька Січ з наказу Катерини ІІ була зруйнована.

Якщо методика фізичного і психофізичного вдосконалення козаків була, як стверджують дослідники, самобутньою і не поступалась східним системам боротьби, то, зрозуміло, вона не була сформована за відносно короткий період існування козацтва, а запозичила ті надбання, які були накопичені нашими предками. Підтвердження такій думці знаходимо в праці “Українська козацька педагогіка” (Народознавство: газета в газеті “Освіта”, випуск № 9. - 1вересня 1992 р.), де говориться, що психофізичний та історико-етнографічний “розріз” гопака переконує в тому, що всі збережені на сьогодні елементи - складні акробатичні вправи, багато ударів ногами і руками - були складовими

самозахисту наших предків у боротьбі з ворогами.

На сьогодні відомо, що для наших предків був характерний поділ суспільства на касти. Перша каста - волхви-брагмани (творці духовних вартостей народу). Друга каста - кшатриї (кошові, військовики, оборонці духовних і матеріальних вартостей народу). Третя каста - васю (хлібороби, ремісники). Четверта каста - дасю (слуги, які помагають брагманам, кшатриям і хліборобам).

Кастовий поділ суспільства почав формуватися в Праукраїні сім, шість тисяч років тому, не тому, що були люди кращі й були люди гірші, а тому, що саме життя їх створило так, як саме життя створило бджолині “касти”. Є бджоли - робітники, є бджоли - санітари, є бджоли - трутні і є бджоли - військові, вартові.

Якщо існувала каста військовиків, яка спеціалізувалась на військовій справі, то, зрозуміло, в ній накопичувалось все, що стосувалось військового мистецтва, фізичного і психофізичного вишколу. Все це фіксувалось, осмислювалось і зберігалось для користування наступними поколіннями мудрецями, тобто волхвами. Прикро, що ця інформація, як уже згадувалося, практично не збереглася завдяки старанням хрестителів України-Русі. Скрупульозно, до тла служителі християнської церкви винищували все, що було написане волхвами, стирались з лиця землі святині, де здійснювались так звані “язичницькі” релігійні обряди, фізично винищувались і самі волхви, які змушені були ховатися в лісах. Якщо порівняти дії атеїстів після жовтневого, 1917 року, перевороту, котрі спрямовувались проти християнської церкви, і дії служителів цієї церкви, спрямовані проти духовності наших предків, то порівняння буде на користь останніх.

Відомо, що перші запорозькі козаки були натхнені волхвами і, таким чином, цілком слушно можна зробити припущення, що саме волхви були тим чинником, завдяки якому вдалося в якійсь мірі зберегти наступність в оволодінні секретами військової майстерності, секретами фізичної і психофізичної підготовки, які напрацьовувались протягом століть.

Цікаво відзначити і такий момент, що перші запорозькі козаки на вважали себе християнами. Вони дивилися на попів, як на татарських донощиків. Вони, складаючи присяги, казали “святій землі кланяюся, а не попові”. Попи, знаючи, що козаки мають чуби, як у царя Святослава Завойовника, звали їх поганцями. І рекли в церквах: “прикладання проклятої бритви до бороди - вчинок чужий християнському звичаєві, ненависний Ісусові Христові”. Щоб плекати звичай “люблений Ісусом Христом”, вони носили бороди, коси, пейси.