Розвиток знань про фізичне виховання і виникнення теорії і методики фізичного виховання як спеціальної дисципліни

Пізнання людиною такого феномену як фізичне виховання почалося давно і надалі йшло безперервно, хоча, безумовно, цей процес не можна зобразити графічно у вигляді прямої лінії, що під певним кутом підіймається все вище і вище. Так, сходження від більш низького до більш високого рівня мало і має місце, це безсумнівно, але динаміка процесу складна, неоднозначна: були періоди більш інтенсивного та менш інтенсивного розвитку і навіть зупинки, стагнації. Теоретики фізичного виховання історичний час розвитку знань про фізичне виховання поділяють на декілька етапів.

Перший етап – накопичення емпіричних знань про вплив спеціально організованої рухової діяльності на стан організму людини. Коли почалося означене накопичення? Мабуть, ще тоді, коли люди помітили покращення тих чи інших своїх здібностей (в тому числі і фізичних) завдяки повторенню певних рухових чи розумових операцій. У будь-які історичні часи відбувався відбір, запам’ятовування і використання тих досвідів, які сприяли збереженню, виживанню і поступальному розвитку спільноти. Помилково думати, що наші пращури були тупішими від нас. До хибних висновків нас може підштовхнути той факт, що сьогодні незрівнянно зросла грамотність населення. Люди не просто освічені, серед них багато таких, що мають вищу освіту, наукові ступені і звання, різні титули, що так чи інакше підкреслюють ерудицію людини. Та цей факт підкреслює скоріше особливості розвитку суспільства на сьогоднішній день, ніж підвищення розумових здатностей людини. Відомо, що найбільші вчителі людства, такі, наприклад, як Заратустра, Магомет, Христос, Конфуцій, Крішна, Будда не мали жодних наукових ступенів і звань, а Магомет, до речі, був навіть неграмотним. То вже грамотні записували те, що він висловлював.

Як же йшло накопичення первинних знань про фізичне виховання, ким корисні для спільноти досвіди відбиралися і фіксувалися? Відповідь тут може бути одна: “Наймудрішими членами спільноти”. На теренах України, а точніше, в Праукраїні такими наймудрішими людьми були волхви. Хто вони такі? Кожний українець це повинен знати, бо це ж наша історія. Щоб бути волхвом, треба було родитися з певним обдаруванням, як тепер кажуть, з “іскрою божою”. Волхви були за складом душі своєї поетами, лікарями, вони ставали волхвами за покликом душі й були внутрішнім покликом душі покликані вести і вчити народ. Волхви лікували хворих, пророкували майбутнє, і народ до них линув, особливо в біді, бо люди вірили, що волхви все знають, все можуть. Вони були свого часу боянами, шевченками, франками. Вони за гроші нікому не молилися, нікому не служили, нікого не славили. Вони служили народові, кажучи: “Я в народі і народ в мені, усі ми внуки Дажбожі”. І саме слово “волхв” в “Євангелії” (Маттей, 2, 1) означає „мудрець”.

Цінна для спільноти інформація спочатку зберігалася в усній, а з появою писемності - і в письмовій формі. На жаль, дуже багато з того, що було відібране і накопичене волхвами, до нас не дійшло. Залишилися лише уривки цього великого знання, що змогли зберегтися в народній пам’яті. Що ж сталося, чому з’явилася прірва між минулим і нинішнім буттям нашого народу? Сьогодні все більше людей схиляється до думки, що це результат величезної помилки, зробленої князем Володимиром, який, як стверджують історики, в 988 році здійснив п’яте й останнє, але вже криваве, хрещення України-Русі. Наслідки цієї помилки ми переживаємо і нині, з такими великими потугами піднімаючись з колін і роблячи спробу побудувати власну державність та на власному досвіді переконуючись в справедливості слів Т.Г. Шевченка: “Бо хто матір забуває, того бог карає, того діти цураються, в хату не пускають. Чужі люди проганяють, і немає злому на всій землі безконечній веселого дому”.

Другий етап називають етапом створення перших методик з фізичного виховання. Він охоплює період виникнення рабовласницьких держав древньої Греції та середньовіччя. Створювалися ці методики практичним шляхом. Філософи, педагоги, лікарі тоді ще не знали в достатній мірі закономірностей діяльності людського організму і не могли пояснити механізмів впливу фізичних вправ на нього, а тому про ефективність занять фізичними вправами могли судити за зовнішніми результатами (людина ставала витривалішою, сильнішою, набувала нових для себе умінь).

Найбільш відомою на сьогодні була методика фізичного виховання у древній Греції. Древні греки дуже високо цінували фізичне виховання. Платон, наприклад, називав неповноцінною людину, тіло і душа якої були не в однаковій мірі розвинутими. Методика фізичного виховання греків об’єднувала в єдину систему певні засоби і методи навчання руховим діям і розвитку фізичних якостей. Все розмаїття фізичних вправ поділялось на три групи: палестрику, орхестрику та ігри. Окрім цього у греків були дуже популярними так звані публічні змагання або ігри. Історія свідчить, що найбільш популярними із них були: олімпійські, піфійські, істмійські і немейські. Олімпійські ігри присвячувалися Зевсу Олімпійському і мали найбільше значення. Вони повторювалися кожні 50 місяців. Більш легким вправам (бігу, стрибкам, метанню диска) передували, як правило, більш складні: боротьба, кулачний бій, панкратіон, тобто боротьба в поєднанні з кулачним боєм. Піфійські ігри проводилися на честь Аполлона, бога муз і мистецтва; спочатку вони повторювалися через 9 років, а потім кожні 5 років. Святкування спочатку складалося тільки з музики і танців, а далі були включені й фізичні випробування у вигляді бігу, боротьби і т.д. Істмійські ігри (на честь Посейдона) проводились на перешийку (істмус), що з’єднує Пелопонес з материком Греції. Змагання були такими ж, як і на олімпійських іграх, а танці набували характеру, що відповідав поняттю про Нептуна як бога морів. Немейські ігри проходили в долині Немеї, де вони повторювались кожні три роки. Змагання знову ж були такими, як і на олімпійських іграх, а танці мали відношення до похоронних обрядів і поминання померлих.

З часом, коли людство вступило в епоху середньовіччя, багато з того, що було досягнуте греками в царині фізичного виховання, було забуте. Якщо греки наріжним каменем виховання вважали гармонію духу і фізичного розвитку, то в середньовіччі турбота про своє тіло не тільки не заохочувалась, а й переслідувалась християнською церквою, бо тіло людини вона вважала посудиною гріха. А тому прагнення до фізичного розвитку, розваг і видовищ церква розглядала як прояви язичества (поганства) і всіляко старалась виключити фізичні вправи та ігри з побуту народу.

Слід відзначити, що в період раннього середньовіччя церква негативно ставилась і до фізичного виховання феодалів, але в період хрестових походів змінила своє відношення до військово-фізичної підготовки рицарів і не засуджувала фізичне виховання світської знаті і навіть ввела його серед духовенства і чернечих орденів.

Фізичне виховання рицаря зводилось в основному до володіння сімома благородними мистецтвами. Рицар повинен був уміти їздити верхи, плавати, стріляти, фехтувати, займатись мисливством, грати в шахи і писати вірші. Та все ж таки саме в середні століття з’являються перші посібники з гімнастики, плавання, ігор, стрільби з лука, верхової їзди, фехтування.

Третій етап. Це етап інтенсивного накопичення знань про фізичне виховання. Починається він в період епохи Відродження і продовжується до другої половини 19-го століття. Після похмурого середньовіччя людство, начебто прокинувшись від кошмарного сну, починає гарячково надолужувати втрачений час і можливості. Бурхливо розквітають мистецтва, художнє слово, інтенсивно розвивається наука, переосмислюються і відновлюються призабуті істини, ідеї, підтверджується відомий трюїзм (стара істина), що все нове - то не що інше, як добре забуте старе. Відроджується також ідея про гармонію душі й тіла, про те, що фізичне виховання є невід’ємною складовою всебічного гармонійного розвитку особистості. Це можна прослідкувати в працях відомого англійського філософа і педагога Джона Локка (1632-1704), відомого французького просвітителя Жан-Жака Руссо (1712-1778), в працях великих педагогів: Я.А. Коменського (1592-1670), І.Г. Песталоцці (1746-1827).

Взагалі треба підкреслити, що період кінця 18-го і початку 19-го століття характеризувався захопленням системотворчістю в усіх галузях знань - в природознавстві, філософії, правознавстві, політиці. Подібні системотворчі спроби були виконані і стосовно фізичного виховання. В зв’язку з цим слід відзначити роботи німецьких філантропістів А. Фіта (1763-1836) і І. Гутс-Мутса (1759-1836). А. Фіт створив трьохтомну книгу під назвою “Нарис енциклопедії фізичного виховання”. В ній він виклав відомі на той час відомості з історії фізичного виховання в античному світі і в середньовіччі, зробив спробу теоретично осмислити важливість фізичного виховання, описати техніку фізичних вправ і запропонувати методику викладання. І. Гутс-Мутс написав книгу “Гімнастика для юнацтва”, яка неодноразово видавалась в Німеччині та в інших країнах Європи. Популярність її пояснюється тим, що автор зумів поєднати теоретичні міркування з образним описанням фізичних вправ і методикою їх викладання.

Праці А. Фіта та І. Гутс-Мутса виявилися історично своєчасними. Європою прокотилася хвиля наполеонівських війн, яка потрясла підвалини її соціально-політичного устрою і пробудила потяг до національного відродження, яке завжди потребує здорової, сильної та міцної молоді, чого можна досягти лише через фізичне вдосконалення та самовдосконалення. В зв’язку з цим створюються національні системи гімнастики: німецький турнен, шведська гімнастика, французька система гімнастики, сокольська гімнастика. Правильніше було б сказати “національні системи фізичного виховання”, бо в той час терміном “гімнастика” охоплювались не тільки суто гімнастичні вправи, а взагалі всі вправи, які використовувались у роботі з молоддю.

Четвертий етап. Його називають етапом створення теорії й методики фізичного виховання як самостійної наукової й навчальної дисципліни. Він охоплює проміжок часу від другої половини 19-го до початку 20-го сторіччя, тобто проміжок, який відповідає тривалості свідомого життя творця дисципліни, видатного російського вченого Петра Францевича Лесгафта (1837-1909). Він написав капітальні наукові праці, що дозволяють вважати його одним із творців теоретичної анатомії, фундатором системи фізичної освіти і виховання, лікарняно-педагогічного контролю у фізичній культурі.

Він піддав суворій критиці створені на Заході системи гімнастики і прийшов до переконання, що жодна з них не відповідає раціональним основам анатомії, фізіології, гігієни і педагогіки, а тому не може бути рекомендована для шкіл Росії. Він створив своє вчення про фізичну освіту дітей шкільного віку, яке викладене в його основній науково-педагогічній праці під назвою “Настанови по фізичній освіті дітей шкільного віку”, перша частина якої була опублікована в 1888 році, а друга - в 1901 році.

П’ятий етап. Це етап розвитку знань про фізичне виховання, починаючи від початку двадцятого століття і до сьогодення. Він характерний стрімким накопиченням інформації про фізичне вдосконалення людини в зв’язку з розгортанням наукових досліджень (особливо після того, коли колишній Радянський Союз став членом Міжнародного олімпійського комітету) як безпосередньо в сфері фізичного виховання, так і в суміжних галузях знань. У 1976 році за дисципліною, в якій розглядаються загальні питання фізичного вдосконалення й оздоровлення людини, закріплюється нині визнана спеціалістами назва в зв’язку з опублікуванням у видавництві “ФіС” двохтомного підручника з аналогічною назвою, під загальною редакцією Л.П. Матвєєва і А.Д. Новикова. Надалі, і це цілком закономірно, до випуску учбово-методичної літератури з теорії і методики фізичного виховання долучаються й інші автори, в тому числі і українські, зокрема Б.М. Шиян, Б.М. Мінаєв і ін.

Сьогодні, коли ми вступаємо в нове тисячоліття, постає питання: “В якому напрямку піде розвиток знань про фізичне виховання?” Можна припустити, що в недалекому майбутньому наука буде вивчати більш тонкі прояви людини, а не тільки її фізичне тіло. Під словами “більш тонкі прояви” розуміють енергетичну складову людини. Уже зараз у спеціальній літературі ми зустрічаємося з певними теоретичними побудовами як результатами спроб осмислення взаємозв’язку між енергетичним і фізичним тілами людини[1]. Щоправда, сприймаються вони з недовірою, як такі, що мають в собі певний містичний відтінок. Що на це сказати? Так, сумніватися не тільки правомірно, але й доцільно. Та в даному випадку сумніви можуть стосуватися структури побудов, їх деталей, а ось стосовно того, щоб розглядати людину як сукупність фізичної й енергетичної складових, сумніви треба було відкинути з того моменту, як А. Ейнштейном було написане рівняння повної енергії речовини: Е = mc², де Е - повна енергія речовини, m - маса речовини і с - швидкість поширення світла у вакуумі. Із рівняння слідує, що енергія і речовина взаємопроникні, це два полюси, дві протилежності єдиного. А коли так, то вони не можуть існувати ізольовано чи стовідсотково перетворюватись одна в іншу. Виходячи з цього, можна навіть дати своєрідне визначення, що таке людина. Людина - це найвища форма (бо ж людина є вінцем еволюції) прояву взаємостосунків (гри) між енергією і речовиною.

Таким чином, можна сподіватися, що вивчаючи тонкі прояви людини, ми будемо мати в розпорядженні інформацію, на основі якої можна буде більш ефективно керувати її вдосконаленням (в тому числі і фізичним) і її здоров’ям.