Фізична культура і спорт у капіталістичних країнах у період між двома світовими війнами (1920-1940 рр.)



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Фізична культура і спорт у капіталістичних країнах у період між двома світовими війнами (1920-1940 рр.)



 

Мета. Сформувати уяву про особливості фізичної культури і спорту у капіталістичних країнах в умовах початку загальної кризи капіталізму.

Зміст

1. Особливості розвитку фізичного виховання і спорту у найбільших капіталістичних країнах.

2. Розвиток міжнародного робочого спортивного руху.

3. Олімпійські ігри 1920- і 936 рр.

4. Особливості міжнародного олімпійського руху у період між двома світовими військами.

На початок

1 Фізична культура і спорт в капіталістичних країнах в період між двома світовими війнами розвивається в умовах загальної кризи капіталістичної системи.

Після першої світової війни буржуазний спортивно-гімнастичний рух був підпорядкований меті військово-фізичної підготовки молоді, а також її ідеологічному вихованню. В той же час, у капіталістичних країнах значно зростають масштаби спортивного руху — збільшилась кількість спортивних і гімнастичних організацій,клубів, спілок. Все це було наслідком виключного інтересу до фізичного виховання і спорту з боку буржуазії, яка за допомогою спорту намагалась відволікти трудящих від класової боротьби, нав'язати їм свою ідеологію і послабити тим самим зростаючий революційний рух. Тому буржуазія полегшує доступ трудящої молоді у свої спортивні клуби, створює нові спортивні об'єднання, не шкодує коштів на будівництво спортивних споруд. Панівний клас розумів, що через численні спортивні організації, які знаходились під його впливом, за допомогою цікавих і захоплюючих форм спортивної діяльності, вона має широкі можливості для проведення військової та ідеологічної обробки населення.

Якщо проаналізувати в цілому розвиток фізичної культури і спорту у розвинутих капіталістичних країнах, то можна дійти висновку про достатньо високий рівень їх розвитку, особливо швидко розвивався спорт, його теоретичні основи.

Фізична культура і спорт розвивались в інтересах панівних класів цих країн, наприклад, у Німеччині був взятий курс на підготовку військових резервів за допомогою спортивно-гімнастичних організацій.

Широкому розвитку міжнародних спортивних відносин сприяли Олімпійські ігри, але міжнародне положення не сприяло розвитку цих зв'язків. Негативну роль у міжнародному спортивному русі відіграв і МОК, який не чинив перепон використанню спорту в інтересах реакції і фашизму. Характерним для його діяльності було невизнання радянського спорту.

В Англії фізична культура і спорт також використовувались для вирішення певних проблем панівних кіл. їх інтереси у спорті і фізичній культурі виражали різні організації, а також НОК. Керівництво НОК заохочувало створення різних асоціацій. В цей час Англія мала розвинуту систему фізичного виховання.

Питаннями фізичної культури і спорту займались Рада спорту, Британська олімпійська асоціація, яка була створена у 1905 році. Спортсмени Великобританії брали участь в Олімпійських іграх з 1896 року і зимових Олімпійських іграх з 1924 року в усіх видах Олімпійської програми, крім волейболу і гандболу. Успішно виступали в змаганнях з ватерполо (1-е місце на Олімпійських іграх 1900, 1908, 1912, 1920 рр.), футболу (1-е місце -- 1900, 1908, 1912 рр.), плавання (1-е місце — 1900, 1908, 2-е місце -- 1912, 1924, 1928 рр.) та ін.

Більшість золотих олімпійських нагород англійські спортсмени здобули у змаганнях з легкої атлетики (37), вітрильного спорту та академічного веслування (по 14 нагород), боксу (12), плавання (11), стрільби (11), кінного спорту (5).

У Франціїпитаннями фізичної культури і спорту займався державний секретаріат фізичного виховання Франції, який був створений у 1925 році. Він координував свою діяльність з військовим міністерством. Основу мілітаризованого фізичного виховання складала адаптована природно-прикладна гімнастика Ж. Ебера у поєднанні з шведською системою гімнастики. Широке розповсюдження отримали військово-спортивні табори для молоді. Про мету фізичного виховання молоді висловився один з депутатів Франції у 1927 р., який у своїй доповіді заявив: «Фізичне виховання є складовою частиною національного виховання. Військова підготовка є спеціальним завданням фізичного виховання. Це означає, що фізичне виховання, починаючи зі школи, повинно викладатись з точки зору військової підготовки».

Спортивний рух Франції складався з видів спорту, які об'єднувались у федерації, які у свою чергу входили у «Спілку французьких товариств атлетичного спорту». Багато спортивних клубів також контролювались військовим міністерством.

Під впливом правих соціал-демократів у 1923 р. відбувся розкол робочого спортивного руху у Франції. Утворилось два крила — створена у 1919 році робоча спортивна федерація, яка з 1921 р. існувала як національна секція Червоного спортивного Інтернаціоналу (вона нараховувала 6000 членів і знаходилась під ідейним керівництвом Комуністичної партії Франції), і створена у 1923 р. Робоча спілка спортивно-гімнастичних товариств — національна секція Люцернського спортивного Інтернаціоналу, яка об'єднувала 2000 чоловік.

У 1934 р. на конгресі у Парижі ці дві організації об'єднались у Робочу спортивно-гімнастичну федерацію Франції, яка вписала яскраві сторінки в історію робочого спорту. Напередодні II світової війни великим міжнародним авторитетом користувались робочі спортивні форуми Франції, в тому числі велосипедні перегони і легкоатлетичний крос на призи газети «Юманіте».

У Франції не існувало таких військово-тоталітарних систем фізичного виховання, як у країнах фашистського блоку. І хоча у Франції мала місце мілітаризація, вона була добре замаскована і пов'язана з ідеологічною обробкою населення.

Ігри VIII Олімпіади проходили у 1924 р. у Парижі. На іграх X Олімпіади, які проходили у 1932 р. у Лос-Анджелесі у змаганнях з важкої атлетики першість здобули спортсмени Франції.

Фізична культура і спорт у СШАу період між першою і другою світовими війнамивиражали інтереси правлячих кіл буржуазії. їх інтереси у спорті представляли різні організації, а також НОК. Керівництво НОК заохочувало створення різних асоціацій, таких як, Асоціація активного відпочинку у США, Асоціація масових спортивних розваг у СІП А, Федерація пляжного спорту. Були створені і діяли багато католицьких, християнських та інших спортивних організацій. Так, у США активно діяв Союз християнської молоді.

Широкий розмаху набув спортивний рух, у якому основну роль відігравала організація ААЮ — Аматорський атлетичний союз, який був створений ще у 1888 р. ААЮ контролював діяльність усіх спортивних організацій в Америці. Без дозволу ААЮ не можна було провести жодних значних змагань у країні. Очолювали союз представники великого капіталу. Ця організація давала дозвіл на участь американських спортсменів у міжнародних змаганнях. ААЮ розробляв календарі міжвідомчих і загальноамериканських змагань. Для організації змагань вся територія Америки була поділена на 46 округів. У кожному окрузі за територіальною ознакою створювались спортивні клуби.

Особлива увага у США приділялась фізичному вихованню учнів. У більшості штатів були прийняті спеціальні закони про фізичне виховання у навчальних закладах. Ці закони передбачали фінансування фізичного виховання, підготовку викладацьких кадрів та інші питання. Фізичне виховання стало частиною всієї буржуазної системи виховання. Визначаючи завдання фізичного виховання, комітет товариства керівників спорту та ігор в університетах США у 1920 р., наголосив, що його першочерговим завданням є ви ховання у молоді покори і дисципліни, співробітництва та інших якостей, які необхідні американському суспільству.

Значні масштаби отримав підприємницький спорт. У США у 1926 р. підприємницькі клуби охоплювали близько 2 мільйонів чоловік. До 1930 р. кількість членів цих клубів зросла удвічі. Тільки на одному з підприємств міста Чикаго у спортивному клубі нараховувалось більш 28 тис. осіб. Тут навіть було встановлено, кожний новий робітник, який бажає працювати на цьому заводі, повинен спочатку стати членом спортивного клубу.

Католицька церква також використовувала спорт в інтересах буржуазного суспільства. У 30-і роки масштаби церковного спортивного руху у капіталістичних країнах прийняли великі розміри. Церковні спортивні організації, головним чином — католицькі, існували у Франції, Італії, Бельгії, Чехословаччині, Голландії та інших країнах. У 1929 р. був навіть створений спеціальний католицький спортивний Інтернаціонал із центром у Ватикані.

Таким чином, після першої світової війни США мали розвинуту систему фізичного виховання, приймали активну участь в Олімпійському русі. Вже у 20-ті роки XX ст. спорт у США перетворюється у різновид масової культури, що особливо яскраво простежується на прикладні професійних спортивних видовищ (бейсбол, бокс, авто-перегони, футбол). Заохочуючи розвиток видовищного спорту буржуазія отримувала подвійну вигоду — ідеологічну, відволікаючи людей від політичної боротьби, та комерційну, використовуючи спорт, особливо професійний, як засіб отримання прибутків Розвитку робочого спорту приділялось дуже мало уваги. Декілька секцій ЧСІ (Червоного спортивного Інтернаціоналу) не могли задовольнити потребу робітників у заняттях фізичними вправами.

У період між двома світовими війнами спостерігався високий рівень спортивно-технічних досягнень американських спортсменів.

Збірна команда США вже на Олімпійських іграх в Антверпені (Бельгія) показала, що спорт у країні продовжує швидко розвиватись. США зайняли перше місце у неофіційному командному заліку, випередив спортсменів Швеції та Англії.

На Олімпійських іграх у Парижі у 1924 році команда США знову була на 1 місці. Особливо добре виступили плавці. Д. Вейсмюллер встановив феноменальне досягнення, першим у світі він подолав 100 м вільним стилем швидше однієї хвилини. Спортсмени США набрали найбільшу кількість медалей та очок.

Ігри X Олімпіади у Лос-Анджелесі у 1932 р. повинні були продемонструвати тріумф американського суспільства. Була побудована велика кількість спортивних споруд. Очікування були виправданими. Було встановлено 23 олімпійських рекордів. Американські спортсмени були першими у загальному заліку. Серед них найкраще виступили: негритянський спринтер Тоулен, який подолав 100 м за 10,3 с. Дивно, але у плаванні, де завжди перемагали американці, перемогу одержали представники Японії.

У цілому необхідно відмітити високий рівень результатів на цих змаганнях.

У 1936 р. на XI Олімпійських іграх у Берліні загальну перемогу отримали спортсмени Німеччини, але американські спортсмени виступили на високому рівні. Особливо відмітився Джессі Оуенс, який виграв чотири золоті нагороди.

Що стосується розвитку фізичної культури і спорту у Німеччині, то вони цілком були підпорядковані військовим цілям. У Німеччині реваншистські кола одразу ж після І світової війни почали будувати плани відродження німецької армії. Шляхи відродження армії Німеччини у 1920 р. підказав генерал Бергарді. Він запропонував «ідею» підготовки до війни на основі залишкової німецької армії (за Версальською мирною угодою Німеччина мала право мати армію кількістю 100 тис. солдат з 12-річним строком служби). За його планом ця армія, яка у процесі навчання досягла рівня підготовки офіцерського складу і буде озброєна найсучаснішою технікою, повинна стати ядром майбутньої армії. Готувати і виховувати рядових солдат Бергарді рекомендував у гімнастичних і спортивних організаціях. Керівні кола Німеччини ухвалили цю ідею і стали заохочувати організацію чисельних гімнастичних і спортивних клубів.

Велику роль у здійсненні цієї політики відіграв Германський гімнастичний союз (ДТ). З 1921 р. він почав розвивати спортивну гімнастику, і разом з нею, футбол, гандбол, веслування, фехтування, плавання і легку атлетику. Розвиток цих видів спорту пояснюється бажанням залучити до союзу якомога більшу кількість молоді і виховувати її у дусі германського мілітаризму. До 1922 р. кількість членів ДТ сягала одного мільйону чоловік. У політичному відношенні ДТ цілком стояв на позиціях реваншистських організацій Німеччини, які підтримували реакціонерів і Гітлера. ДТ та інші буржуазні гімнастичні і спортивні організації використовували гасла аполітичності спорту, але насправді проводили мілітаризацію фізичного виховання, військово-фізичну підготовку молоді.

Прихід до влади фашизму у 1933 р. був початком самого страшного періоду в історії фізичної культури німецького народу. Захопивши владу фашисти знищили всі робочі спортивні організації, які входили до Червоного спортивного Інтернаціоналу, розпустили секцію Люцернського спортивного Інтернаціоналу і ліквідували Державний комітет фізичного виховання. На чолі керівництва фізичним вихованням і спортивною роботою був назначений імперський комісар зі спорту Чаммер Остен.

Одним з перших його кроків була централізація чисельних буржуазних спортивних спілок і створення 15 «уніфікованих» тоталітарних об'єднань з найбільш розповсюджених видів спорту. Це були спортивні спілки загальнонімецького масштабу, побудовані за територіальними принципами, з обласними і районними підрозділами. Очолювали кожну спілку довірені особи імперського комісара зі спорту з членів націонал-соціалістичної партії.

Основним змістом роботи усіх 15 тоталітарних спортивних об'єднань була відкрита воєнізація фізичного виховання молоді. Провідне місце у про грамах цих спілок займало марширування у повному обладнанні, біг з перепонами, метання гранати, стрільба, авто-мотоспорт, комбіноване багатоборство (біг, стрибки, стрільба, плавання) та інші військово-прикладні вправи.

Проти мілітаризації і фашизації фізичного виховання виступали члени робочих спортивних організацій і прогресивні буржуазні спортсмени. Не дивлячись на фашистський терор, активісти із робочих спортивних клубів, знаходячись у підпіллі, вели у різних формах боротьбу проти гітлерівського режиму і фашизації спорту. Проти мілітаризації виступали і деякі рядові члени німецького гімнастичного союзу. Шляхом жорсткого терору фашистам вдалось подолати опір членів старих німецьких спортивних організацій і направити спортивний рух за фашистським шляхом.

Головним ідеологом фашистських ідей у галузі спорту стала Вища школа фізичного виховання у Берліні. У цьому центрі фашистської спортивної «науки» розроблялась расистська теорія «переваги» арійців у спорті. Фашистські «вчені» намагались доказати, що нібито агресія притаманна природі людини, що спорт є проявом агресії і тому він є важливим засобом підготовки нації до затвердження панування над іншими народами.

Академічний спорт (спорт у «чистому» вигляді) призначався у фашистський Німеччині тільки для невеликої групи молоді, яка представляла країну на міжнародній спортивній арені. Всі інші спортсмени зазнавали суворого військового вишколу. Починаючи з 1943 р. у спортивних організаціях Німеччини особливе місце зайняв спорт на місцевості (гелендешпорт). Його завданням було формування вміння пристосовуватись до умов місцевості у бойовій обстановці. В інструкції наголошувалось: «Рекрут з міста повинен знати природу завдяки гелендешпорту. Спортивний рекрут повинен вивчити всі види військових рухів, він повинен, орієнтуватись по карті, вправляти слух, зір, володіти військово-топографічними знаннями».

Програми з фізики, біології, хімії, математики, історії, географії, креслення у школі були насичені відомостями, які були потрібні для спорту па місцевості. Для шкільних викладачів цих предметів були відкриті спеціальні курси — «народні спортивні школи», де вони на практиці знайомились зі спортом на місцевості і вчились підпорядковувати предмети, які викладають, справі військової підготовки учнів.

У ! 934 р. у фашистській Німеччині був введений державний спортивний значок трьох ступенів — бронзовий, срібний і золотий. Кожен чоловік у віці 18-35 років був зобов'язаний у встановлені строки здати норми на такий значок. Для отримання бронзового значка необхідно було закінчити спортивно-рекрутську школу і річну школу гелендешпорту, а також здати випробування у бігу на 100 м, стрибках у довжину, штовханні ядра, бігу на 3000 м, у стрільбі з малокаліберної гвинтівки, у марші на 25 км з обтяженнями 12,5 кг, у метанні гранати у ціль, а також випробування за програмою гелендешпорту.

Фашистське «спортивне» виховання здійснювалось і «трудовим фронтом» (фашистські профспілки) через створені при ньому організації «Сила через радість».

У 1936-39 рр. фашизація спорту ще більш посилилась. Це отримало свій вираз у створенні в 1938 р. Націоналістичного імперського союзу фізичних вправ.

Фашистська система фізичного виховання була підпорядкована створенню жахливої машини руйнування цивілізації.

У 1935 році Німеччина вже мала п'ятимільйонну армію.

Для політичного престижу і маскування «новою порядку» гітлерівці намагались використовувати міжнародний спортивний рух. З мовчазної згоди МОК і за попусканням імперіалістичних держав у Німеччині у 1936 р., не зважаючи на протести прогресивної світової спільноти відбулись зимові (у Гармиш-Партенкірхені) і літні (у Берліні) Олімпійські ігри, а також серія чемпіонатів і першостей Європи і світу з різних видів спорту.

В Італії розвивалась система фізичного виховання, тоталітарна за структурою і фашистська за ідеологією. Під контролем державного комісара спорту і у тісному контакті з міністерством освіти, керівництво фізкультурно-спортивним рухом у країні здійснювала суспільна організація «Опера націонале Болліла», яка фінансувалась державою і монополіями. Система «Болліла» передбачала здачу норм з видів спорту і військовій справі і поділялась на вікові і статеві групи. У групі «Болліла» займались 8-13 — річні хлопчики, а у групі «Авангардисті» 14-18-річні юнаки, «Пікколе італіянє» -8-13-річні дівчатка і «Джованє італіянє» — дівчата 14-18 років. Фізичним вихованням населення займались організації «Опера націонале деполівора» («Відпочинок після праці»), військові і поліцейські органи. У зв'язку із загарбницькими війнами в Африці, інтервенцією в Іспанії і створенням вісі «Берлін-Рим», уряд Муссоліні видає низку законів про посилення військово-спортивного виховання молоді, формування альпійських підрозділів.

Досить активно військово-спортивна робота проводилась у чисельних спортивно-гімнастичних клубах, товариствах і спілках. Велике значення надавалось розвитку авто-мотоспорту, авіаційного, планерного і парашутною спорту, фехтування, боротьби, боксу, гімнастики. Розвиваючи у широких масштабах гімнастику, спорт та ігри, створюючи різні напіввійськові організації, фашистський уряд Італії намагався відволікти увагу народу від політичних подій і своїх агресивних намірів.

Мілітаризація фізичної культури і спорту в Японії поєднувалась з шовінізмом і релігійним фанатизмом. Обов'язкова військово-фізична підготовка здійснювалась у системі народної освіти (400 годин), у середніх спеціальних і вищих навчальних закладах (300-400 годин), у військових і поліцейських підрозділах, спортивно-гімнастичних об'єднаннях, скаутських організаціях, християнських, буддійських і синтонсистських спілках молоді. У навчальних програмах були широко представлені національні види фізичних вправ (дзю-до, карате, сумо, кендо, стрільба із луку), а також багато сучасних, в тому числі —- технічних видів спорту. Шанування імператора, безумовне підкорення, вишкіл до автоматизму у дусі самурайських традицій середньовіччя були основними методами навчання і тренування. В якості викладачів були офіцери. Вкрай жахливим методом виховання була система підготовки пілотів смертників-камікадзе. Буржуазія у широких масштабах використовувала фізкультурно-спортивний рух, як один із дієвих засобів своєї реакційної політики, спрямованої, перш за все, на мілітаризацію та ідеологічний вплив на населення, а також — як інструмент підвищення інтенсифікації праці, як знаряддя великого бізнесу.

2 Намагаючись не припустити розвитку революційних подій, буржуазія всіх країн шукає засоби відволікання трудящих мас, і особливо молоді, від політичної діяльності.

З цієї метою буржуазія використовує профспілкові, релігійні, молодіжні організації. Все більше розповсюдження отримує скаутизм.Міжнародна скаутська організація у 1927 р. нараховувала більш 1,5 млн. юнаків.

Спорт широко використовується для нівелювання соціальних конфліктів, що викликає розвиток фабрично-підприємиицького спорту. У США до війни у таких клубах нараховувалась близько 5 млн. чоловік.

Церква також використовує силу впливу спорту на молодь. Створюються релігійно-спортивні спілки у Німеччині, Італії, Франції, Бельгії, Голландії. У 1929 р. вони були об'єднані у католицький спортивний Інтернаціонал.

Під впливом перших успіхів радянського фізкультурного руху у капіталістичних країнах зростав і зміцнювався робочий спортивний рух, як одна з форм об'єднання трудящих. У роки революційного підйому у капіталістичних країнах Європи (1918-1923 рр.) зростає кількість членів робочих спортивних організацій (у Німеччині, Франції, Фінляндії).

Бурхливий розвиток робочого спорту у багатьох країнах висунув на перший план питання про необхідність створення міжнародної організації, яка повинна координувати його діяльність. Процес оформлення цієї організації відбувався у складній обстановці, яка була в той час у міжнародному робочому русі. Наявність II Інтернаціоналу з одного боку і Комінтерну з іншого, обумовила виникнення двох центрів у керівництві робочим спортивним рухом. З ініціативи бельгійських, німецьких і французьких соціал-демократів у 1920 р. у швейцарському місті Люцерн відбувся конгрес, на якому було прийнято рішення про створення Люцернського спортивного Інтернаціоналу (ЛСІ). Керівництво у ЛСІ очолювали німецькі, австрійські і бельгійські соціал-демократи. Керівники ЛСІ проводили політику нейтралітету у спорті. Вони заперечували необхідність зв'язків з буржуазними спортивними клубами і спілками. Крім того, керівники ЛСІ відмовились приймати до своєї організації фізкультурний рух молодої Радянської Росії тому, що боялись революційного впливу на робітників капіталістичних країн.

У спортивних робітничих організаціях Франції, Італії, Норвегії, Іспанії, Болгарії та інших країн також відбувався складний процес відокремлення. Створювались опозиційні течії, які виступали проти дискримінаційної політики по відношенню до Радянського Союзу. Певна частина робітників-спортсменів капіталістичних країн шукали нові шляхи об'єднання. Центром їх уваги став молодий радянський фізкультурний рух.

У липні 1921 р. у Москві проходив міжнародний конгрес робочих спортивних організацій. На ньому були присутні делегати Радянської Росії, Чехословаччини, Німеччини, Франції, Угорщини, Фінляндії, Італії та інших країн. На конгресі був створений міжнародний союз організації фізичної культури робітників і селян, який був скорочено названий Червоним спортивним Інтернаціоналів (ЧСІ).Першим головою ЧСІ був обраний М. І. Подвойський. ЧСІ крім спортивно-технічних та оздоровчих завдань ставив на меті політичну та ідейну просвіту трудящих, встановлення інтернаціональних зв'язків між робочими спортивними організаціями усіх країн, і тим самим — сприяти зміцненню міжнародного робочого руху.

На протязі всього періоду між світовими війнами ЧСІ вів боротьбу за встановлення єдності у міжнародному робочому спортивному русі. ЧСІ вважав необхідним об'єднання робочих спортивних організацій в одному Інтернаціоналі. Сприятливим приводом для встановлення єдності була робоча спортивна Олімпіада, провести яку ЧСІ запланував у 1925 р. у Франкфурті-на-Майні. Виконком ЧСІ звернувся до керівництва ЛСІ з пропозицією провести цю Олімпіаду сумісно, як спільне всесвітнє робоче свято. Але керівництво ЛСІ категорично відмовилось від цієї пропозиції. Після проведення сумісної конференції, на якій обговорювались пропозиції щодо об'єднання міжнародного робочого спортивного руху і встановлення співробітництва робочих інтернаціоналів у галузі спорту, було прийняте рішення про відмову в офіційному підпорядкуванні ЧСІ II Інтернаціоналу. Керівники ЛСІ вимушені були дати дозвіл своїм організаціям на влаштування спортивних зустрічей з окремими секціями ЧСІ, у тому числі — з фізкультурними організаціями СРСР. У 1927 р. ЧСІ розробив платформу створення об'єднаного робочого спортивного Інтернаціоналу і запропонував її черговому конгресу ЛСІ, який проходив у Гельсінкі. Але ЛСІ не прийняв цієї пропозиції.

На початку 1926 р. у Празі відбувся черговий конгрес ЧСІ, де була здійснена спроба об'єднання робочого спорту. І хоча на конгресі був прийнятий новий статут, який був зорієнтований на досягнення єдності у міжнародному робочому спортивному русі, однак повної узгодженості з керівниками ЛСІ досягти не вдалося.

11-15 серпня 1934 р. у Парижі відбувся Міжнародний антифашистський конгрес робітників-спортсменів. Конгрес закликав бойкотувати проведення Олімпійських ігор у фашистському Берліні. Вперше у такому представницькому складі з єдиними гаслами виступали спортсмени з організацій ЧСІ і ЛСІ. Паризький форум став основою єдиного антифашистського фронту всіх спортивних організацій трудящих і прогресивних спортсменів буржуазних спілок.

На конгресі ЧСІ у Парижі були прийняті рішення, які відіграли велику роль у розгортанні масового антифашистського руху спортсменів проти проведення Олімпіади 1936 р. у Берліні.

Яскравою демонстрацією зростаючої єдності у міжнародному робочому спортивному русі стала робоча Олімпіада в Антверпені у 1937 р. На Олімпіаду прибула велика група радянських спортсменів. Учасники Олімпіади продемонстрували намагання боротись разом за інтереси трудящих проти фашизму і війни. З досягненням організаційної єдності і зміцнення об'єднаних національних робочих спортивних спілок у капіталістичних країнах відпала необхідність в існуванні ЧСІ і ЛСІ, які були ліквідовані.

У 1946 р. був утворений Міжнародний робочий спортивний комітет (КСІТ).

У період між двома світовими війнами Червоний спортивний Інтернаціонал був єдиною міжнародною спортивною спілкою, яка вела активну боротьбу за створення єдиного фронту перед загрозою посилення фашистських і реакційних тенденцій і підготовки нової імперіалістичної війни. У своїй діяльності ЧСІ керувався рішеннями Комінтерну і працював у тісному контакті з усіма масовими організаціями трудящих.

3 Перша світова війна порушила олімпійську традицію, завадив проведенню Ігор VI Олімпіади. У світі розпочалась загальна криза капіталізму. Відбулась Велика Жовтнева соціалістична революція, яка викликала зростання демократичних сил у світі. Це певним чином відбилось на організації і проведенні олімпійських ігор у період між світовими війнами. Правлячі кола капіталістичних країн вбачали в Олімпійських іграх можливість виразу своїх класових інтересів. Американський капіталізм використовував успішні виступи спортсменів США на олімпіадах для пропаганди «американського способу життя», фашистська Німеччина — «нового порядку» в Європі. Діяльність МОК проходила під пацифістськими гаслами. Країни-організатори і учасники Олімпійських ігор намагались демонструвати «класовий мир» і «класову гармонію». Керівники олімпійською руху намагались придати іграм аполітичний характер. Однак історія олімпійських ігор періоду 1920-1936 рр. спростовує всі ці ствердження.

На Олімпійські ігри 1920 р. не були допущені спортсмени Німеччини та її союзники у І світовій війні. На ці Олімпійські ігри МОК не запросив спортсменів молодої Радянської Республіки. Позиція МОК у даному випадку повністю відповідала політиці Версальської угоди.

До моменту проведення Олімпійських ігор 1928 і 1932 рр. міжнародна обстановка загострилась. Прогресивні спортсмени світу розгорнули актив ну боротьбу проти наступу фашизму і мілітаризму.

Не дивлячись на протести з боку антифашистських і демократичних сил, Ігри XI Олімпіади у фашистському Берліні відбулись.

У період між світовими війнами відбулись ігри п'яти літніх і чотирьох зимових олімпіад.

Перші післявоєнні Ігри VII Олімпіади відбулись у 1920 році в Антверпені (Бельгія). Матеріальні збитки, нанесені війною і економічні труднощі відбились на підготовці і проведені ігор. Бельгійський уряд не мав змоги виділити достатньо коштів на будівництво необхідних спортивних споруд. Вони були побудовані за рахунок благодійних внесків окремих меценатів і спортсменів.

В Іграх приймали участь 2606 спортсменів (у тому числі 63 жінки) із 29 країн. Змагання проводились з 22 видів спорту. Було встановлено 7 світових рекордів і 6-олімпійських. У змаганнях з легкої атлетики найбільшого успіху досягла збірна США. Успішно виступили і представники Фінляндії. Вперше в Олімпійських іграх приймав участь легендарний фінський бігун. Пааво Нурмі. На середніх дистанціях відмінні результати показали спортсмени Англії. У плаванні найбільшу кількість медалей отримали спортсмени США. Перше місце у гімнастиці зайняли спортсмени Італії. Золоті медалі у футболі отримали бельгійці. У змаганнях з класичної і вільної боротьби найбільшу кількість золотих медалей виграли фіни і шведи. Кращим спортсменом Олімпійських ігор був визнаний бігун П. Нурмі, який виборов 3 золоті і 1 срібну нагороду.

Найкращими досягненнями Олімпіади, де були встановлені світові ре корди були: біг на 110 м з бар'єрами — Е. Томсон (Канада — 14,8); біг на 400 м з бар'єрами — Л. Луміс (США) - 54.0 с; стрибки з жердиною —- Ф. Фосс (США) — 4,09 м. У плаванні також були встановлені світові рекорди у таких дисциплінах: естафета 4x200 м в/с — США — 10.04,04; 100 м в/с (жінки) — Е. Блейтрі (США) — 1.13,6; естафета 4x100 м в/с — США - 5.11,6.

На олімпійському стадіоні вперше був піднятий олімпійський прапор, учасники змагань приймали олімпійську клятву.

Ігри VIII Олімпіади проходилиу 1924 р.у Парижі. Вних приймало участь 3092 спортсмени (з них 136 жінок) з 44 країн. У зв'язку з 30-річчям олімпійського руху у знак визнання заслуг засновника Олімпійських ігор II. де Кубертена була прийнята його пропозиція щодо проведення Олімпійських ігор 1924 р. у Парижі. У передмісті столиці був збудований Олімпійський стадіон на 60 тис. місць.

Німеччина, як і в 1920 р. була позбавлена права участі в Олімпійських іграх.

Спортсмени США приїхали до Європи з впевненістю у легкій перемозі. Однак європейські спортсмени, особливо фіни та англійці були достойними суперниками.

На Іграх VIII Олімпіади було встановлено 18 олімпійських і 9 світових рекордів.

Фінські спортсмени успішно виступили на змаганнях з легкої атлетики. Всесвітню відомість отримав кращий бігун того часу Пааво Нурмі, який виборов 4 золоті медалі. Він встановив два олімпійських рекорду у бігу на 1500 м — 3.53.7 хв. і у бігу на 5000 м -14.31,2 хв.

Його співвітчизник Віллє Ритола був нагороджений золотою медаллю на дистанції 10000 м. У марафонському бігу і метанні спису також перемогли спортсмени Фінляндії. У змаганнях зі стрибків у висоту приймав участь Урхо Каллева Кекконен, чемпіон своєї країни у цьому виді і майбутній президент Фінляндії. Фіни перемогли також у змаганнях з класичної боротьби, У змаганнях з легкої атлетики фінські спортсмени здобули II місце після команди США. У плаванні найбільшу кількість нагород отримали спортсмени США. Американський плавець Д. Вейсмюллер встановив два олімпійські рекорди: на 100 м в/с — 59,0 с — вперше у світі подолав цю дистанцію швидше, ніж за І хв.; на 400 м в/с — 5.04,20 хв. У змаганнях з гімнастики, як і на минулих Іграх, перемога дісталась команді Італії. Великий інтерес на Іграх викликав футбольний турнір, який виграла команда Уругваю.

У 1924 р. під час підведення підсумків у НКЗ стали враховувати шість перших місць, які зайняли спортсмени і команди: 1 місце — 7 очок; II — 5: III — 4; IV — 3; V — 2; VI — 1. Перемогу у НКЗ отримали представники США, які значно випередили спортсменів Франції і Фінляндії. У рамках Олімпійських Ігор проводились конкурси мистецтв.

Ігри IX Олімпіади проходили 17 травня — 12 серпня 1928 р. в Амстердамі(Нідерланди). Па проведення цих Олімпійських ігор МОК отримав лише одну заявку-від Амстердама. Приймали участь 3014 спортсменів (в т.ч. — 290 жінок) із 46 країн. Вперше на олімпійських іграх виступили спортсмени Мальти, Панами, Родезії і після 16-річноїперерви — команда Німеччини,

На сесії МОК, яка відбулась під час Олімпійських ігор, було прийняте рішення рекомендувати міжнародним спортивним федераціям, не проводити світові чемпіонати з літніх видів спорту у роки, коли проводяться олімпійські ігри.

У спортивному відношенні ці Ігри особливого інтересу не представляли. У багатьох видах спорту результати виявились нижчими, ніж на Олімпіаді 1924 року. Доволі слабкими були результати у бігу па короткі дистанції, у бігу на 5000 м і на 400 м з бар'єрами, у стрибках у висоту.

У деяких видах спорту на Олімпіаді були показані високі результати. До них слід віднести досягнення у легкоатлетичному десятиборстві фіна П. Юрьєла і у бігу на 110 м з бар'єрами південноафриканця С. Аткінсона. Команда США встановила світові рекорди в естафетному бігу 4x100 м і 4x400 м. Вперше в програму Олімпійських ігор були включені змагання у легкій атлетиці і гімнастиці для жінок. Польська спортсменка Г. Конопацка перевищила світовий рекорд у метанні диску, канадська спортсменка К. Катервуд — у стрибках у висоту. Команда легкоатлеток Канади встановила світовий рекорд в естафетному бігу 4x100 м. Але все це не змінило загальної картини низького рівня спортивно-технічних результатів IX Олімпіади. У загальній сумі очок і медалей першою на Іграх була команда США. Програма Олімпійських ігор включала в себе 16 видів спорту. У НКЗ місця були розподілені так: І — США; II — Німеччина; III — Швеція. Було встановлено олімпійських рекордів - 20, світових — 19.

Ігри X Олімпіади проходили 30 липня — 14 серпня 1932 р. у Лос-Анджелесі (США).В них приймали участь 10-48 спортсменів (у т.ч. 127 жінок) з 37 країн. Олімпійські ігри відкривались на новому стадіоні «Колізей». Ці Ігри зібрали значно менше учасників, ніж минулі Олімпійські ігри. Вперше приймали участь спортсмени Китаю і Колумбії.

У 47 номері програми були встановлені олімпійські рекорди, у т. ч. — 18 світових рекордів. У всіх жіночих легкоатлетичних дисциплінах були зафіксовані рекорди світу. Перемогу у НКЗ отримали спортсмени США, 11(0 І у певній мірі було відомо заздалегідь. У рамках Олімпійських ігор проводились конкурси мистецтв.

Для забезпечення спортивного успіху у команду США була в ключ є на велика кількість чорношкірих атлетів. Зацікавленість американської п уряду до Олімпіади була обумовлена не тільки спортивними завданнями Уряд США намагався перетворити Олімпійські ігри в один із засобів пропаганди «американського способу життя». Однак сподівання правлячих кіл США виправдались далеко не повністю. В Олімпіаді приймало участь вдвічі менше учасників, ніж на IX Олімпійських іграх. Не відбулось і так званого «примирення» і єдності між спортсменами капіталістичних країн. Змагання супроводжувались необ'єктивним суддівством, неймовірними сварками і навіть бійкою. На змаганнях з легкої атлетики у Лос Анджелесі було встановлено 25 олімпійських рекордів. У бігу на 10 000 м. видатний результат показав польський спортсмен Я. Кусочинський. У метанні спису кращими були фінські спортсмени: М. Ярвинен, М. СіппалІ, О. Пенттіля. Серед метальників молоту переміг ірландець ГІ. О'Каллагап, У бігу на 100 м американський атлет Тоулен встановив олімпійський рекорд (10,3 с), який залишався неперевершеним до Ігор XVII Олімпіади. У плаванні перемогу отримали представники Японії, які виграли 5 золотих медалей з шести. Спортсмени США у цьому виді спорту потерпіли жорстоку поразку. Турнір ватерполістів виграли угорці. У класичній і вільній боротьбі кращими були представники країн Скандинавського півострову. У змаганнях з важкої атлетики першість здобули спортсмени Франції У НКЗ місця були розподілені наступним чином: І — США, II — Італія, III — Німеччина.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.235.108.188 (0.02 с.)