Коротка характеристика історії створення і розвитку шкільних програм з фізичної культури

Спроби впровадження фізичної культури в школи Росії (а значить, і України, бо ж вона входила до складу Росії) мали місце вже на початку 19-го століття. Так, у постанові 1804 року зазначено: “Там де можливо, належить проводити заняття танцями, музикою і тілесними вправами”. Але через відсутність викладацьких кадрів, недостатнє фінансове забезпечення це так і лишилось нереалізованим. Виключенням були лише деякі привілейовані навчальні заклади для дворян – кадетські корпуси, ліцеї, військові гімназії і комерційні училища.

Поразка Росії в Кримській війні виявила недостатню фізичну підготовку військ, що спонукало до перегляду військових статутів, до введення в навчання військ гімнастики. Під впливом військового відомства Міністерство народної освіти випустило в 1873 році “Настанову по гімнастиці для сільських і народних шкіл”. Та на практиці її не використовували, оскільки фізичним вихованням учнів займались не спеціалісти, в кращому випадку – унтер-офіцери.

У 1876 році Міністерство народної освіти видає розпорядження про обов’язкове впровадження гімнастики в навчальні заклади для чоловіків. Але в зв’язку з епідеміями, що мали місце в 1884, 1885, 1887 рр., а також через перевантаженість навчальних планів це розпорядження було скасоване.

У квітні 1889 р. міністром народної освіти була затверджена інструкція для викладання гімнастики в навчальних закладах для чоловіків, де, окрім загальноосвітніх положень, що стосувалися завдань фізичного виховання молоді, містилась програма фізичних вправ, що запроваджувалась у школах. Програма складалась із настанов по стройовій підготовці, настанов по вільних рухах і переліку вправ з рухомими снарядами.

Отже, 1889 рік слід вважати роком народження предмета “фізична культура”. На цей час інші дисципліни (гуманітарні та природничі), що викладались у тогочасних навчальних закладах, були вже зрілими навчальними предметами, стосовно яких було нагромаджено великий викладацький досвід.

Впровадження в навчальний план шкіл занять фізичними вправами як обов’язкового предмета повинне було відіграти певну позитивну роль у фізичному вихованні і розвитку дітей. Та цієї мети не було досягнуто. В 1899 р. на засіданні Педагогічного товариства при Московському університеті, присвяченому підсумкам десятилітньої роботи за вищезгаданою інструкцією, було зазначено: “Цілі були поставлені великі, але здійснення їх незадовільне. Приміщень у більшості навчальних закладів для гімнастики немає, і вона проводиться в запилених коридорах. Із-за відсутності підготовленого педагогічного складу викладають офіцери і напівграмотні унтер-офіцери”; “в системі гімнастики, впровадженої в 1889р., є хороше, але і багато дурного. Але те, що є в ній хороше, в школах не практикується, а що практикується, те не хороше”. І саме тому комісія з питань фізичного виховання одноголосно постановила “клопотатися про негайне припинення викладання гімнастики в тому вигляді, як вона проводиться”.

Та якщо в школах хоч робились певні спроби запровадити в навчально-виховний процес фізичне виховання, то в навчальні плани вищих навчальних закладів воно взагалі не включалось. Не викладалась гімнастика і в навчальних закладах для жінок. Дівчата із дворянських сімей виховувались в інститутах-пансіонах, де їм прищеплювали “благородні манери”, навчали бальним танцям. Велику увагу приділяли поставі, але формування її здійснювалось не фізичними вправами, а носінням корсетів.

Поразка в російсько-японській війні 1905 року знову привернула увагу до питань фізичної підготовки населення. Газета “Русский спорт” в 1910 році писала: “А в той же час призов до військової повинності свідчить про фізичне виродження населення, бо число осіб, непридатних до військової служби, з кожним роком збільшується”. В тому ж році урядом було випущено декілька циркулярів про постановку фізичного виховання в школі. Та вони так і залишились нереалізовані через відсутність педагогічних кадрів.

Отже, вирішення завдань фізичного виховання і оздоровлення підростаючого покоління вимагало і створення відповідної матеріально-технічної бази, і підготовки учительських кадрів, і розгортання відповідних наукових досліджень, і створення більш досконалих програм занять фізичними вправами в школах. Та країні, що вступила в період соціальних потрясінь, було вже не до цього.

Після жовтневих (1917 року) подій питанням фізичного вдосконалення підростаючого покоління надавали набагато більше уваги. Більшовики прекрасно розуміли, що новий соціально-політичний устрій може утвердитися лише великою кількістю людей, які мають не тільки відповідні ідеологічні установки, а і є фізично міцними.

В 1919р. Головним управлінням загального військового навчання і формування резервних частин Червоної Армії було розроблено зміст занять фізичною культурою з дітьми і юнацтвом. Ці матеріали служили основною для розробки губернськими відділами народної освіти програм з фізичної культури для шкіл. Вони розроблялись учителями, інспекторами чи інструкторами фізичної культури і затверджувались губернськими науково-методичними радами.

Зміст програм, як правило, складала гімнастика і так звані спортивні вправи. Останні повинні були служити “засобом впливу на фізичну і психічну природу учнів, але ні в якому разі не перетворюватись в самоціль”. В розділі “Гімнастика” були порядкові вправи, ходьба, біг, стрибки (в довжину, у висоту, в глибину, з поворотами), лазіння, боротьба (прийоми нападу і захисту), піднімання, перенесення, штовхання і перекидання вантажів, вільні рухи, вправи зі снарядами (палиці, булави, м’ячі), переповзання, перелазіння. До спортивних вправ відносились плавання, ходьба на лижах, біг на ковзанах, веслування, ігри (баскетбол, волейбол).

Все, здавалося, складалось непогано, та, як знаємо, в двадцяті роки ішли пошуки нових шляхів культурного будівництва. Представники так званого пролеткульту (пролетарської культури) закликали відмовитись від використання досягнень минулого як в області культури взагалі, так і в царині фізичної культури зокрема, заперечуючи деякі види спорту тільки тому, що вони виникли і розвивались в буржуазному суспільстві. А були й такі, які вважали, що дітям трудящих взагалі непосильні і навіть шкідливі навантаження, пов’язані із заняттям спортом, оскільки ці діти обтяжені “згубною спадковістю”.

Така обстановка підштовхнула до створення єдиної, обов’язкової для всіх трудових шкіл програми з фізичної культури, яка б ліквідувала різнобій у вирішенні завдань фізичного виховання школярів. В 1927р. вийшла загальнодержавна програма з фізичної культури для шкіл першого ступеню (1-5 класи), а в 1928р. – для шкіл другого ступеню (6-9 класи).

Отже, як бачимо, в двадцятих роках чітко окреслились два підходи в створенні програм з фізичної культури для загальноосвітніх шкіл: регіональний і загальнодержавний. Вони зберігаються і на сьогоднішній день і будуть зберігатися й надалі, бо втілюють одне із протиріч, характерних для розвитку соціуму. Його можна визначити так: “централізація-децентралізація”. Небажана ні крайня централізація, коли все, до деталей, приписується зверху, позбавляючи периферію будь-якої можливості маневру, ні крайня децентралізація, коли всі питання вирішуються на місцях, плекаючи тим самим груповий егоїзм. Коли, наприклад, стосовно визначення змісту предмета “фізична культура” надто переважає регіональний підхід, то це може призвести до того, що в деяких школах, де керівництво дуже далеке від розуміння суті і значення фізичного виховання, воно може припинити своє існування. У світовій практиці шкільного фізичного виховання є подібні приклади.

Перша спроба створення загальнодержавних програм із фізичної культури в 1927-28 рр. виявилася невдалою. Справа в тому, що культурно-просвітницькі пошуки в той час ще не закінчились. У школах була запропонована комплексна система навчання. Її творці, борючись з відривом теорії від практики, що, на їх думку, мало місце в старій школі, стали на шлях ліквідації предметної побудови навчального плану шкіл і порушили тим самим систематичне вивчення окремих предметів.

Призначений для вивчення програмний матеріал подавався у вигляді окремих комплексних тем, де він розміщувався трьома колонками: 1. Природа і людина; 2. Труд; 3. Суспільство.

Ідея комплексної побудови навчання призводила до встановлення надуманих і штучних зв’язків окремих навчальних предметів з комплексними темами. Так, на уроках фізичної культури формування санітарно-гігієнічних навиків пов’язувалось з комплексним вивченням явищ оточуючого середовища (виробництво, ринок, пекарня і т.д.). Враховуючи це, у схему уроку для шкіл другого ступеню, окрім таких 8-ми видів вправ: ходьба, біг, лазіння, піднімання, метання, плавання, прийоми захисту, прийоми нападу, - включались і ряд трудових дій: рубання, різання, пиляння, свердлування, копання, сапання і т.д. У школах, де подібні підходи глибоко сягнули в навчальну роботу, фізична культура як навчальна дисципліна припинила існування.

До недоліків програм 1927-28 рр. можна віднести й те, що для виявлення фізичних досягнень вона рекомендувала використовувати комплекси вправ, але не пропонувала конкретних нормативних вимог.

Комплексна система навчання проіснувала недовго. Уже в урядовій постанові 1931 року “Про початкову і середню школу” пропонувалось якомога швидше почати розробку предметних програм. Урок фізичної культури, якому загрожувала серйозна небезпека бути розчиненим у різних заходах з гігієнізації, було визначено основною формою навчальних занять.

А в 1932 році було затверджено нову програму. До неї вперше були включені єдині нормативні вимоги, складені на основі комплексів ГПО і БГПО. Подальша розробка і вдосконалення програм з фізичної культури здійснювались у тісному зв’язку з комплексом ГПО чи його аналогами[18].

Усі фізичні вправи, що були включені в програму, поділялися на дві основні групи: А – загальнопідготовчі; Б – прикладні. Прикладними вважалися вправи, що мали безпосереднє практичне застосування в повсякденному житті (біг, ходьба, стрибки, метання, лазіння, перелазіння, піднімання і перенесення вантажів, боротьба, балансування, плавання, ходьба на лижах). Вправи, що використовувались з метою всебічного розвитку, стосувалися групи “А”.

Провідну роль у програмному матеріалі відводили прикладним вправам, і в тісному поєднанні з ними рекомендувалось підбирати комплекси загальнопідготовчих вправ. Рухливі і спортивні ігри виділяли в самостійну групу. Поглиблене тренування, заняття окремими видами спорту пропонували проводити в шкільних гуртках фізичної культури, чи в дитячій спортивній школі. Визначалась і спрямованість таких занять, у першу чергу на повне оволодіння вправами комплексів БГПО і ГПО (І ступеню).

“Для збільшення продуктивності роботи і задоволення інтересів учнів” пропонувалось усередині кожного класу ділити учнів на групи з урахуванням їх фізичних досягнень і здоров’я: “І група – цілком здорові учні, що стоять за своїми фізичними досягненнями вище рівня всього класу; ІІ – цілком здорові учні, що мають фізичні досягнення в межах рівня свого класу; ІІІ – здорові учні, що мають досягнення нижче рівня свого класу; ІV група – учні, що мають ряд недоліків у стані здоров’я”.

Раніше (в другому розділі підручника) зазначалось, що в царській Росії переважна частина інтелігенції негативно ставилась до спорту, а на побутовому рівні панувала думка, що спорт – це розвага людей, які не здатні займатися чимось серйозним. Така оцінка спорту певною мірою збереглася і в перші роки після подій 1917-го року.

Але згодом, у роки перших п’ятирічок, у рекордсменові почали бачити не тільки егоїста, що прагне виділитися із загальної маси, а й суспільно корисну особистість, що сприяє росту продуктивності праці і цим самим сприяє суспільному прогресу. Незабаром таке розуміння рекордсменства поширилось і на спорт, що сприяло підвищенню майстерності спортсменів. Почали розширюватися їх зв’язки із зарубіжними спортсменами. Були створені перші дитячі спортивні школи.

Спорт ставав усе більш помітним соціальним явищем, що знайшло відображення і в шкільній програмі з фізичної культури, прийнятій у 1937 році. В ній уперше з’являються вправи на кільцях, паралельних брусах і перекладині, опорні стрибки через гімнастичного коня, елементи акробатики. Учбовий матеріал у ній класифікували уже не за основними рухами, як раніше, а за видами спорту. Такий розподіл навчального матеріалу зберігся і зараз, в усякому разі, і на той час, коли пишуться ці рядки. Чи так буде і надалі, покаже майбутнє, але вже нині є міркування, які зводяться до того, що цей підхід треба переглянути, виходячи з досвіду, накопиченого практикою, і результатів наукових досліджень.

Враховуючи різні умови проведення уроків фізичної культури (і як наслідок цього – різну підготовку учнів) навчальний матеріал програми 1937 року був розділений на основний і додатковий.

Основний матеріал був розрахований на найпростіше обладнання і був під силу більшості учнів. Проходження додаткового матеріалу вимагало більш складного обладнання, пропонувався він лише по деяких розділах і міг бути використаний за вибором педагога, за умови засвоєння учнями обов’язкового матеріалу відповідних розділів. Для оцінки засвоєння пройденого матеріалу наводились контрольні вправи і нормативні показники.

Елементи спорту проникли і в теоретичну підготовку школярів. Так, наприклад, у 7-му класі вони знайомились з основними поняттями спортивного тренування, а у 8-му – з методикою тренування по спринту і стрибках у довжину з розбігу (зокрема, з методикою самостійних тренувань з цих видів спорту під час літніх канікул).

Поряд зі спортивною підготовкою програма передбачала і загальну фізичну підготовку. І тому в ній досить широко були представлені підготовчі вправи, вправи на гімнастичній драбині, вправи з набивним м’ячем, піднімання і перенесення вантажів.

З виходом у світ програми 1937 року були загалом апробовані основні підходи стосовно розробки даного документа, які так чи інакше використовувались при підготовці наступних програм з дисципліни “фізична культура”, що затверджувались у 1939, 1942, 1947, 1954, 1960, 1967, 1975, 1983, 1985 роках. У програмах, що затверджувались в 1947-1985 роках, прослідковується тенденція до підвищення інтенсивності навантажень на уроках і до посилення роботи над розвитком фізичних якостей. Так, у пояснювальній записці до програми 1967 року говорилось: “За своїм характером уроки фізичної культури в певній мірі повинні наближатися до спортивного тренування”.

Окрім цього, в 1985 році була зроблена спроба запрограмувати матеріал по всіх видах робіт, що проводяться в школах з метою вирішення завдань фізичного виховання. У зв’язку з цим відповідний документ отримав назву не просто програми, а комплексної програми з фізичного виховання школярів. Зміст її складався із чотирьох частин: 1. Фізкультурно-оздоровчі заходи в режимі учбового і продовженого дня (гімнастика до занять, фізкультхвилинки, рухливі перерви, щоденні фізкультурні заняття в групах продовженого дня – “спортивна година”); 2. Програмний матеріал для уроків фізичної культури; 3. Позакласні форми фізичного виховання (фізкультурні гуртки, спортивні секції, секції з військово-прикладних видів спорту, групи ЗФП, ГПО і ін.); 4. Загальношкільні фізкультурно-масові і спортивні заходи (дні здоров’я і спорту, внутрішньошкільні змагання, туристські походи і зльоти, фізкультурні свята).

Як показала практика, зроблена спроба себе не виправдала. Та й не могла виправдати, бо термін “програма” відповідав лише другій частині документа, а стосовно інших (особливо першої і четвертої) це було не що інше, як декларація, називали лише розділи навчального матеріалу, а сам матеріал не подавали.

Програмою 1985 року завершувався історичний проміжок часу, коли Україна перебувала в складі Радянського союзу. Наступні програми, починаючи з 1992 року, розроблені і затверджені уже в незалежній Україні.