Етап спеціалізованої базової підготовки

Тривалість етапу коливається в межах 2-4 років, а вік спортсменів у найбільш поширених видах спорту, взятих загалом, для хлопців складає 14-20 років, а для дівчат – 13-19 років.

Головне завдання підготовки на даному етапі – створити у юнаків і юнок передумови для виключно напруженого тренування на етапі максимальної реалізації індивідуальних можливостей. На початку підготовка в основному продовжує бути різнобічною, з широким застосуванням елементів з різних видів спорту, а під кінець стає більш спеціалізованою.

Як правило, на третьому етапі багаторічного вдосконалення остаточно визначається предмет майбутньої спеціалізації, до якої спортсмени приходять через тренування в суміжних дисциплінах.

У тренувальному процесі на цьому етапі значно збільшується кількість занять вибіркової спрямованості. Заняття комплексної спрямованості широко застосовуються лише на загальнопідготовчих етапах підготовчого періоду макроциклів. Середнє процентне співвідношення занять комплексної і вибіркової спрямованості – приблизно 40:60.

Значно зростає і навантаження в окремих заняттях. Частка занять з великими і значними навантаженнями досягає 50-60 % від їх загальної кількості. На заняттях часто використовується станційний та індивідуальний методи організації роботи.

Плануються уже всі типи мікроциклів. Але ударні, що характеризуються найбільшим навантаженням, застосовуються значно рідше. Збільшення в мікроциклах занять з великими навантаженнями вимагає при плануванні кожного наступного заняття враховувати особливості післядії попереднього.

Спрямованість заняття значною мірою зумовлює особливості втоми спортсменів і тривалість відновних процесів. Найбільш швидко відновлюються функціональні можливості спортсменів після занять, що спрямовані на покращення координаційних і швидкісно-силових якостей. Заняття ж, які сприяють розвитку різних видів витривалості, характеризуються більшою тривалістю відновних процесів.

Етапи максимальної реалізації індивідуальних можливостей

Та збереження досягнень

Якщо 25-30 років тому багато спортсменів успішно виступали на найбільш високому рівні протягом 5-10 років, то зараз рідко кому вдається залишатися на рівні найвищих досягнень довше 4-5 років, а бурхлива кар’єра деяких олімпійських чемпіонів завершується і зовсім швидко – протягом року.

У зв’язку з цим у теорії спорту є цілком слушними міркування, що на третьому етапі багаторічної підготовки слід підібрати таку міру тренувальних і змагальних навантажень, щоб, з одного боку, створити умови для здатності переносити виключно напружені тренування на етапі підготовки до найвищих досягнень, а з другого – залишити значні резерви ускладнення тренувального процесу і змагальної практики. Вважається, що характеристики об’єму тренувального процесу на третьому етапі не повинні перевищувати 80-90 % тих, що притаманні четвертому етапу, а характеристики інтенсивності – 60-70%.

Та висловити тільки-що наведені міркування значно легше, ніж реалізувати їх на практиці, особливо тоді, коли на етапі максимальної реалізації індивідуальних можливостей підходи до побудови тренування залишаються традиційними, тобто такими, які були і на попередніх етапах. Згідно з цими підходами, невпинна тенденція до збільшення тренувальних навантажень, розглядається як головний і обов’язковий атрибут спортивної підготовки.

Та саме з цією тенденцією пов’язане збільшення випадків перенапруження, перетренованості, числа травм, що призводять до вимушеного покидання атлетами великого спорту. Для забезпечення збереження здоров’я спортсменів почали широко проводитись різні реабілітаційні заходи. Необхідність цього пов’язана, перш за все, з обмеженими енергетичними можливостями людини (навіть при найраціональнішому харчуванні організм людини за добу здатен перетравити й асимілювати харчові речовини енергетичною вартістю не більше 5-6 тис. кілокалорій). Але і ці можливості зменшуються при надмірних фізичних навантаженнях. Зараз багато спортсменів тренуються 2-3 рази на день, витрачаючи не це 6-8 годин. Чи варто і далі йти по шляху збільшення навантажень?

Це питання і стало поштовхом до пошуку більш раціональних побудов тренувального процесу. З однією із них, запропонованою Ю.В. Верхошанським, доцільно і нам познайомити читачів.

Відразу зазначимо, що Ю.В. Верхошанський не заперечує традиційних підходів до побудови тренувального процесу. Але, на його думку, вони є ефективними лише на перших трьох етапах багаторічної спортивної підготовки.

Тепер стисло викладемо запропоновані ним підходи. Він вважає[92] [93], як це вже відзначалось нами раніше, що загальний адаптаційний резерв витрачається не плавно, а порціями. І кожну таку порцію він називає поточним адаптаційним резервом (ПАР).

Є дві принципово різні форми реалізації ПАР (див. рис.11).

f			f
	A			Б
	t	t
	Рис. 11. Принципові форми реалізації ПАР в залежності від організації навантаження в часі.

Перша форма (рис. 11, А) спостерігається, головним чином, у спортсменів високої кваліфікації переважно в швидкісно-силових видах спорту. В результаті застосування об’ємних навантажень, які вимагають інтенсивної мобілізації енергетичних ресурсів, відбувається тривале і глибоке порушення гомеостазу організму і, як наслідок, тривале зниження його функціональних показників (f). Тоді після зниження об’єму навантаження і в результаті активізації пластичних ресурсів (пунктирні стрілки на рис. 11) наступає яскраво виражений їх підйом (суперкомпенсація).

Друга форма (традиційна) характерна для спортсменів середньої кваліфікації і, головним чином, для представників циклічних видів спорту, єдиноборств і спортивних ігор (рис. 11, Б). У цьому випадку в умовах поступового підвищення навантаження мають місце періодичні короткочасні порушення гомеостазу організму з чергуванням в активізації його енергетичних і пластичних ресурсів. При цьому поточна витрата енергетичних ресурсів компенсується з деяким переважанням вихідного рівня і функціональні можливості організму поступово підвищуються.

Таким чином, в обох випадках вичерпується ПАР, але в першому із них вичерпання буде повнішим, і якщо припустити, що названі дві форми реалізації ПАР застосовано до спортсменів однієї кваліфікації, то у випадку першої форми суперкомпенсація буде більшою і відповідно більше зростуть і спортивні показники.

Вивчалося питання про те, як довго організм може витримувати безперервні тренувальні впливи без загрози зриву адаптації. Виявилось, що в умовах відносно помірного об’єму навантаження тривалість однієї дози 5-6 тижнів, а в умовах застосування концентрованого навантаження – 3-4 тижні.

Було виявлено також, що організм тренованого спортсмена здатен сприйняти три таких послідовних навантаження, розділених нетривалими (7-10 днів) реабілітаційними паузами. А далі потрібний більш тривалий реабілітаційний період, пов’язаний, зокрема, зі стабілізацією на новому рівні його функціональної перебудови.

Таким чином, необхідні для вичерпання ПАР організму строки знаходяться в межах 18-24 тижнів.

Далі, перш ніж зупинитись на питаннях побудови тренувального процесу, слід трохи зупинитись на характеристиці тренувального ефекту (ТЕ).

У спеціальній літературі ТЕ представляється у вигляді такої послідовності: терміновий ТЕ відставлений ТЕ кумулятивний ТЕ. Ю.В. Верхошанський вважає доцільним розглядати ТЕ за двома критеріями: часовим – терміновий і відставлений; якісним – частковий і кумулятивний.

Кумулятивний ТЕ може мати будь-які кількісні і якісні прояви, бо кумуляція, як феномен узагальнення тренувальних впливів, не є просто сумацією і далеко виходить за її рамки. На кумулятивний ефект впливають: поточний стан організму; порядок слідування тренувальних впливів різного спрямування; сліди попереднього навантаження; тривалість застосування тих чи інших засобів і інші фактори.

Звідси зрозуміло, що реалізацією ПАР найкраще управляти тоді, коли концентроване навантаження складається із впливів одного спрямування. Відставлений ТЕ в цьому випадку Ю.В. Верхошанський називає довготривалим відставленим тренувальним ефектом (ДВТЕ).

Та доцільність застосування концентрованого навантаження однієї спрямованості пояснюється на лише нюансами кумуляції. Ще більш важливе таке.

Відомо, що в основі розвитку тренованості лежить посилений синтез структурних і ензимних білків в активно функціонуючих клітинах, що призводить через морфологічні перетворення до розширення функціональної потужності клітинних структур і, значить, тканин, органів і організму в цілому. На основі посиленого і цілеспрямованого синтезу білків організм переходить від термінових адаптивних реакцій до довготривалої адаптації.

Хід адаптаційного процесу і відповідна динаміка спеціальної працездатності спортсмена в мікроциклі визначається і лімітується трьома основними факторами: запасами і швидкістю відновлення глікогену у м’язах і печінці; тривалістю протеїносинтезу; функціональним потенціалом гормональних систем.

Як індуктори протеїносинтезу виступають, у першу чергу, метаболіти і продукти розпаду клітин, що утворюються в ході м’язової роботи. Метаболіти специфічно визначають набір білків, що синтезуються в післяробочий період. Синтезуються ті білки, які посилено руйнуються і з яких утворюються активно функціонуючі клітинні структури, а також ферменти, що каталізують біохімічні реакції, які лежать в основі відповідних клітинних функцій.

Отже, у так званих “розвиваючих” мікроциклах, завданням яких є переважне удосконалення якоїсь рухової здатності, тренуючі впливи на організм повинні передбачати індукцію адаптивного синтезу білка в потрібному напрямку за допомогою повторних односпрямованих навантажень. Комплексна організація мікроциклів у даному випадку (як це має місце при традиційній побудові тренувального процесу), тим більше з великими (4-6 разів на тиждень) різноспрямованими навантаженнями, недоцільна, бо пов’язана з дуже великими і, по суті, невиправданими витратами енергії, які не забезпечують специфічний протеїносинтез. А якщо врахувати, що загальний адаптаційний енергетичний фонд організму генетично детермінований, то нерозважливе його використання на четвертому і п’ятому етапах багаторічної спортивної підготовки призведе до його раннього вичерпання, що стане нездоланною перешкодою для подальшого спортивного вдосконалення.

Отже, реалізація ПАР буде найкращою тоді, коли концентроване навантаження буде не просто односпрямованим, а таким, яке б стимулювало індукцію адаптивного синтезу білка в потрібному напрямку. Цього, зрозуміла річ, можна досягти лише через застосування спеціально-підготовчих вправ. Саме ними створюється в цьому випадку фундамент майстерності спортсмена, а не загально-підготовчими вправами. Використання останніх призведе до нераціональних енерговитрат.

Концентроване навантаження можна забезпечувати будь-якими спеціально-підготовчими вправами, та найкраще для цього підходять спеціально-підготовчі силові вправи. Вони, будучи організовані у вигляді окремого “блоку”, сприяють не тільки створенню фундаменту майстерності, а й служать для впорядкування всього комплексу тренувальних навантажень у річному циклі.

Концентрованим вважається навантаження, якщо його об’єм протягом місяця, в якому воно зосереджується складає 20-25 % від загальнорічного.

Побудову тренування Ю.В. Верхошанський характеризує за двома ознаками: часовою і організаційною.

З часової точки зору він виділяє три складові побудови тренування: річний цикл; великий етап, що визначається строками реалізації ПАР (18-24 тижні); мікроцикл. На його думку, виходячи із закономірностей і тривалості реалізації ПАР, найдоцільніше, аби річний цикл складався із двох великих етапів.

Залежно від форм реалізації ПАР, робота на великих етапах організується по-різному (див. рис. 12).

Варіант “А” відображає традиційну форму організації тренування. Смисл її очевидний і не потребує пояснень.

У варіанті “Б” виділяються два мікроетапи. На першому концентруються об’ємні навантаження, що забезпечуються переважно засобами спеціальної фізичної підготовки. Ними стимулюються глибокі пристосувальні перебудови в організмі спортсмена, що зовні виражено в стійкому зниженні його функціональних показників. На другому мікроетапі задаються спеціалізовані, менші за об’ємом, навантаження, в тому числі і змагальні. Вони спрямовані переважно на вдосконалення техніки чи швидкісного виконання змагальної вправи, сприяють активації компенсаторних реакцій, надлишковому відновленню енергетичних ресурсів і підвищенню спеціальної працездатності спортсмена.

 

			І
	A	І V ЗФП			Б		ЗФП V
	Рис. 12. Дві форми організації тренувального навантаження на великому етапі підготовки. Умовні позначення: І - інтенсивність навантаження; v – об’єм навантаження; ЗФП – загальна фізична підготовка.

 

Зберігається традиційна схема співвідношення об’єму й інтенсивності навантаження, але реалізується вона дещо по-іншому. Об’єм нарощується і знижується більш круто, ніж у традиційній схемі, при слабо вираженому підвищенні інтенсивності навантаження. Після зниження об’єму більш швидко наростає інтенсивність навантажень.

У даному варіанті широко використовуються засоби ЗФП. Основне їх завдання – забезпечення ефективного переключення на діяльність, контрастно відмінну від спеціальної роботи, і сприяння відновленню працездатності спортсмена і його моторного апарату. В цілому засоби ЗФП виконуються з низькою інтенсивністю, але щоб підготувати організм до переходу на розвиток швидкісних проявів і вдосконалення технічної майстерності при зниженні концентрації навантаження, інтенсивність засобів ЗФП дещо підвищується.

Варіант “А” доцільний для спортсменів середньої кваліфікації, а також для висококваліфікованих спортсменів, що змушені приділяти багато часу для вдосконалення технічної майстерності. Варіант “Б” повною мірою може бути використаний висококваліфікованими спортсменами, що мають високий рівень спеціальної фізичної підготовленості, добре витримують об’ємні навантаження і володіють досконалою технікою.

І на завершення покажемо на прикладі моделі для групи видів спорту, що вимагають прояву вибухових зусиль, як з урахуванням вищевикладеного можна будувати річний тренувальний процес (див. рис. 13).

модель динаміки стану спортсмена

Q І Р0

модель розподілу основних засобів підготовки

Т ЗФП ШВ

місяці

І

ІІ

ІІІ

ІV

Рис. 13. Принципова модель системи побудови тренування для видів спорту, що вимагають прояву вибухових зусиль: І – перший підготовчий етап; ІІ – перший змагальний етап; ІІІ – другий підготовчий етап; ІV – другий змагальний етап.

Модель виходить із двохциклової періодизації підготовки і включає два великих етапи, зорієнтованих на реалізацію ПАР організму і досягнення запланованого рівня спеціальної силової підготовленості на момент найвідповідальніших змагань.

Модель динаміки стану спортсмена відображає оптимальну тенденцію в зміні показників абсолютної сили (Р₀), вибухової (І) і стартової (Q) сили м’язів, найвищі значення яких досягаються на кінці кожного великого етапу.

Організація тренувального навантаження передбачає використання в кожному великому етапі ДВТЕ “блоку” силової роботи (на рисунку показаний у вигляді заштрихованого квадрата), на фоні реалізації якого виконується основний об’єм швидкісної (ШВ) і технічної (Т) роботи.

Другий силовий “блок” менший за величиною об’єму навантаження, але загальна інтенсивність навантаження вища, ніж у першому “блоці”. Враховуючи, що другий “блок” виконується на фоні адаптаційних перебудов першого великого етапу, ДВТЕ силових навантажень буде зберігатися протягом трьох останніх місяців, тобто протягом другого змагального етапу.

Використання засобів ЗФП має свою специфіку. В межах “блоку” ними вирішують задачу створення ефекту контрастності і відновлення організму після об’ємних силових навантажень. На етапі ж реалізації ДВТЕ – завдання відновлення після інтенсивних спеціалізованих навантажень. Найбільший відносний об’єм засобів ЗФП припадає на змагальний період.

Отже, читач познайомився з одним із нетрадиційних варіантів побудови тренувального процесу на четвертому-п’ятому етапах багаторічної підготовки спортсменів. Розподіл навантаження в рамках даного варіанту характеризується яскраво вираженою нерівномірністю, або по-іншому, - хвилеподібністю, що характерно і для традиційного варіанту.

Але в спеціальній літературі[94] описані і приклади рівномірного розподілу навантажень протягом року, де немає ні великих хвиль, ні блоків швидкісно-силової підготовки, що здійснюється на межі зриву адаптаційних можливостей спортсмена, ні ударних і ординарних мікроциклів, ні інших атрибутів і феноменів, що містяться в працях прибічників хвиль і стрибків, та все ж спортсмени, що так тренуються, теж встановлюють світові рекорди і перемагають на олімпійських іграх.

Та є один спільний аспект, характерний для всіх прикладів нетрадиційних побудов тренувального процесу. Це забезпечення фундаменту спортивної майстерності не загально, а спеціально-підготовчими вправами. Призначення загальнопідготовчих вправ тут зовсім інше – зняття психічної напруженості, викликаної одноманітною спеціалізованою роботою й управління процесами відновлення.

Саме на нього й треба орієнтуватися, як на відправну точку, при творчому пошуку оптимальних варіантів організації навантажень у великих циклах підготовки спортсменів на етапах максимальної реалізації індивідуальних можливостей і збереження досягнень.

Контрольні питання

1. Як класифікуються тренувальні заняття залежно від величини навантажень?

2. Скільки триває відновлення після занять з різною величиною навантажень?

3. Хто відновиться швидше після занять з різною величиною навантажень, майстер спорту чи спортсмен-початківець?

4. Якщо відновлення після одного заняття з великим навантаженням триває 2-3 доби, то як удається відновитися до наступного понеділка після тижневого мікроциклу з трьома-чотирма заняттями з великими навантаженнями?

5. Що таке спортивна форма і які фази її розвитку?

6. Чому не можна спортсмену як завгодно довго знаходитися у стані спортивної форми?

7. За допомогою яких тестів можна визначити, що спортсмен знаходиться у «стані свіжості», коли повністю реалізуються можливості мислення і моторної пам’яті і оптимально використовується енергопотенціал?

8. Якщо засоби відновлення ліквідують втому, завдяки якій стимулюються відповідні адаптивні перебудови, то навіщо тоді вони використовуються у тренувальному процесі?

9. Яка принципова відмінність у побудові тренувального процесу на 4-5 етапах багаторічної підготовки у порівнянні з 2-3 етапами?

Розділ ХХV