Правове регулювання підготовки кадрів: загальні положення

 

Згідно з Конституцією України професійно-технічне навчан­ня, підготовка та перепідготовка кадрів є складовими елемента­ми державних гарантій права людини на працю (ст. 43). На­явність різних форм навчання, зокрема заочної і вечірньої, дає змогу значній кількості громадян поєднувати свою трудову діяльність з навчанням у різних закладах освіти, і в такий спосіб реалізовувати своє конституційне право не лише на працю, а й на освіту (ст. 53 Конституції України).

Працівники, котрі поєднують працю з навчанням, одночасно виступають суб'єктами двох видів правовідносин: трудових пра­вовідносин з роботодавцем та відносин із закладом освіти щодо надання освітніх послуг. Трудові відносини цієї категорії пра­цівників мають усі ознаки, притаманні будь-яким трудовим правовідносинам. Але разом з тим вони мають певні особливості, які зумовлюються поєднанням праці а навчанням і знаходять свій прояв у спеціальних правах й обов'язках суб'єктів трудо­вих правовідносин. Так, для осіб, котрі поєднують працю з на­вчанням, передбачено систему особливих пільг, гарантій, обсяг і види яких залежать від типу закладу освіти, від форми навчан­ня, а також від того, в якому класі та на якому курсі навчається працівник. Крім закладів освіти, навчання громадян здійснюється і на підприємствах. Відносини щодо професійного навчання на виробництві регулюються трудовим правом. Закони та інші нормативно-правові акти про працю вирішують завдання спри­яння працюючим громадянам у здобутті освіти шляхом створен­ня на підприємствах, в установах і організаціях відповідних умов для навчання без відриву від роботи.

У нормативно-правових актах містяться норми, які, з одного боку, встановлюють різного роду пільги для працівників, котрі поєднують працю з навчанням, з іншого — регламентують пра­ва та обов'язки роботодавця і працівника з приводу організації професійного навчання та його юридичних наслідків. Такі пра­вові норми утворюють самостійний інститут трудового права, норми якого регулюють відносини з приводу поєднання роботи І навчання та підвищення кваліфікації працівниками безпосе­редньо на виробництві, а також у закладах освіти різних форм власності. Основним у цих відносинах є те, що головним суб'єк­том їх є найманий працівник (а не будь-який громадянин), який має свого роду "подвійний статус": або поєднує роботу з навчан­ням, з підвищенням кваліфікації, або укладає учнівський договір з роботодавцем про попереднє навчання з подальшим працевлаш­туванням згідно з набутою професією, спеціальністю та кваліфі­кацією.

Пільги працівникам, котрі поєднують роботу з навчанням, виражаються в наданні їм більше вільного від роботи часу для успішного навчання та підвищення кваліфікації і передбачені главою XIV КЗпП України (статті 201—220) "Пільги для праців­ників, що поєднують роботу з навчанням". Такі пільги поділя­ють на групи за видами правовідносин: а) щодо надання відпу­сток; б) щодо робочого часу та відпочинку протягом робочого дня, тижня; в) щодо оплати вартості проїзду для складання екзаме­наційної сесії; г) щодо режиму роботи і побутового обслугову­вання.

Право на пільги при поєднанні праці з навчанням виникає у працівника, якщо є адміністративний акт про його зарахування до закладу освіти. Надалі це право виникає за умови успішного навчання. Вважається, що успішно навчаються працівники, які склали всі заліки та іспити, передбачені навчальним планом, а також виконали лабораторні, письмові та інші роботи за дисциплінами навчального плану певного семестру або склали кваліфі­каційний іспит з виробничого навчання. Праву на пільги корес­пондується обов'язок працівника успішно навчатися, цілеспря­мовано використовувати вільний час, а власник підприємства чи уповноважений ним орган зобов'язаний надати пільги, передба­чені законодавством.

Відповідно до ст. 202 КЗпП законодавець зобов'язує власни­ка або уповноважений ним орган створювати необхідні умови для поєднання роботи з навчанням для осіб, котрі проходять вироб­ниче навчання або навчаються в закладах освіти без відриву від виробництва. Це положення може слугувати базою для конкрет­них правил нормативного характеру й зобов'язань виконання умов, які передбачаються у колективному договорі. З переходом України до ринкової економіки і появою підприємств різних форм власності та видів господарської діяльності ця норма віді­грає велику роль і виступає гарантом пільг для цієї категорії працівників. На жаль, не можна не помітити і того факту, що багато приватних підприємств намагаються зменшити обсяг пільг такого роду, а іноді — взагалі їх не надавати. Будемо спо­діватися, що це тимчасове явище, властиве економічній кризі, ос­кільки власник підприємства повинен бути зацікавлений у ви­сокій кваліфікації своїх працівників. Більше того, одним із за­собів забезпечення зростання кваліфікації працівників є органі­зація відповідного навчання на виробництві.

В умовах зростання кількості незайнятого населення одним із заходів подолання безробіття є організація професійного на­вчання. До основних закладів, що здійснюють професійне навчан­ня, відносять навчальні підрозділи підприємств. Тому питання організації професійного навчання на підприємствах набуло зна­чення ще й з погляду забезпечення зайнятості населення.

Міжнародними нормами (Конвенцією МОП № 142, яку рати­фіковано Указом Президії Верховної Ради Україна від 7 берез­ня 1979 р. № 4414-9, та рекомендаціями МОП № 87, 117 і 150) на держави покладаються прийняття і розвиток політики та програм професійної орієнтації і професійної підготовки праців­ників в усіх сферах життя. Політика та програми професійної підготовки стимулюють і дають можливість всім особам розви­ватися й застосовувати свої здібності до праці. Висока кваліфі­кація працівників стає також основою їх соціальної захищеності на ринку праці. Такі працівники є найбільш конкурентоспро­можними.

Останнім часом в Україні різко загострилася проблема підго­товки робочих кадрів, тому широко підтримується позиція щодо перегляду підходів до організації професійної підготовки і пе­репідготовки. Серед заходів з "реставрації" професійноїпідго­товки на виробництві, що пропонуються фахівцями, потрібно виділити такі:

—впровадження для підприємств нормативів фінансових ви­трат на підготовку кадрів;

—скасування оподаткування коштів, спрямованих на фінан­сування всіх навчальних заходів:

—поширення заходів щодо організації навчання, стажуван­ня, підвищення кваліфікації працівників за кордоном, тим більше, що постановою Кабінету Міністрів України від 4 березня 1996 р. № 287 затверджено Положення про умови матеріального забез­печення осіб, направлених за кордон на навчання, стажування, для підвищення кваліфікації (зі змінами і доповненнями, внесе­
ними постановою Кабінету Міністрів України від 13 липня 1998 р. № 1079 // Праця і зарплата. — 1998. — № 14) тощо.

Відносини щодо створення особливих умов праці працівникам, які поєднують навчання з роботою, регулюються КЗпП України (гл. XIV); щодо різних видів професійного навчання безпосеред­ньо на виробництві — Положенням про професійне навчання кадрів на виробництві, затвердженим наказом Міністерства праці та соціальної політики України і Міністерства освіти і науки України від 26 березня 2001 р. (Праця і зарплата. — 2001. — № 16), Положенням про оплату праці за час виробничого навчан­ня, перекваліфікації або навчання інших професій, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 28 червня 1997 p.; щодо проходження учнями виробничого навчання — Порядком надання робочих місць для проходження учнями, слухачами професійно-технічних навчальних закладів виробничого навчан­ня та виробничої практики, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 7 червня 1999 р. №992.

На виконання Указу Президента України від 3 серпня 1999 р. № 958/99 "Про Основні напрями розвитку трудового потенціа­лу в Україні на період до 2010 року" та Заходів щодо сприяння підприємствам в організації професійного навчання кадрів на виробництві, затверджених розпорядженням Кабінету Міністрів України від 24 січня 2001 р. № 13-р, наказом Міністерства праці та соціальної політики України і Міністерства освіти і науки України від 26 березня 2001 р. № 127/151 затверджено Положен­ня про професійне навчання кадрів на виробництві. Цим актом значно упорядковано правове регулювання відносин у сфері виробничого навчання.

Професійне навчання працівників підприємства повинне мати безперервний характер і проводитись протягом їхньої трудової діяльності з метою поступового розширення та поглиблення їхніх знань, умінь та навичок відповідно до вимог виробництва.

На підприємства покладено обов'язок щодо визначення потре­би в підготовці, перепідготовці та підвищенні кваліфікації кадрів у професійно-кваліфікаційному розрізі; створення навчально-виробничої бази для професійного навчання кадрів на вироб­ництві; організацію навчального процесу; здійснення підбору педагогічних працівників та забезпечення підвищення їхнього професійно-кваліфікаційного рівня; розроблення відповідно до вимог виробництва робочих навчальних планів з професій та робочих навчальних програм з навчальних предметів на основі типових навчальних планів і типових навчальних програм та забезпечення їх виконання в повному обсязі та на належному рівні. У навчальний процес мають упроваджуватися сучасні технології навчання, у тому числі модульна, відкрите професій­не навчання. Протягом виробничого навчання мають забезпечу­ватися вимоги з охорони праці.

Передбачено такі види професійного навчання кадрів на вироб­ництві: первинна професійна підготовка робітників; перепідго­товка робітників; підвищення кваліфікації робітників; підвищен­ня кваліфікації керівних працівників та фахівців.

16.2. Організаційно-правові питання професійного навчання робітників

Первинна професійна підготовка робітників — це професій­но-технічне навчання осіб, які раніше не мали робітничої про­фесії, що забезпечує рівень професійної кваліфікації, необхідний для продуктивної професійної діяльності.

Первинна професійна підготовка робітників на виробництві здійснюється з числа осіб, зарахованих на роботу на підприєм­ства учнями.

Положенням передбачено, що підготовка робітників із числа жінок або неповнолітніх громадян здійснюється лише за профе­сіями, а також для робіт, на яких дозволяється використання їх праці. При цьому робиться посилання на Перелік важких робіт та робіт із шкідливими і небезпечними умовами праці, на яких забороняється застосування праці жінок, затверджений наказом Міністерства охорони здоров'я України від 29 грудня 1993 р. № 25 та Перелік важких робіт і робіт із шкідливими і небезпечни­ми умовами праці, на яких забороняється застосування праці не­повнолітніх, затверджений наказом Міністерства охорони здоро­в'я України від 31 березня 1994 р. №46.

Нормативний термін підготовки кадрів за робітничими про­фесіями визначається навчальними планами та навчальними програмами і не повинен перевищувати одного року.

Професійна підготовка робітників на виробництві здійснюється шляхом курсового чи індивідуального навчання. При курсовому навчанні безпосередньо на підприємстві теоретичний курс учні (слу­хачі) вивчають у навчальних групах загальною чисельністю від 5 до ЗО осіб, а виробниче навчання здійснюється у два етапи: на пер­шому етапі навчання проводиться в навчальній групі чисельністю 5—15 осіб під керівництвом викладача теоретичного навчання з числа фахівців підприємства (інструктора) або майстра виробни­чого навчання, якщо навчання здійснюється на створеній для цьо­го навчально-виробничій базі; на другому етапі — на робочих місцях підприємства, атестованих за умовами праці, індивідуально під керівництвом не звільненого від основної роботи кваліфікованого робітника — інструктора виробничого навчання.

При індивідуальному навчанні робітник вивчає теоретичний курс самостійно та шляхом консультацій у викладачів теоретич­ного навчання. Виробниче навчання проводиться індивідуаль­но на робочому місці під керівництвом інструктора виробничо­го навчання. Кожний робітник при індивідуальному навчанні на весь період виробничого навчання, а при курсовому — на друго­му етапі виробничого навчання забезпечується робочим місцем, оснащеним необхідним обладнанням, інструментами, сировиною та матеріалами.

Первинна професійна підготовка робітників на виробництві здій­снюється за робочими навчальними планами та програмами, що розробляються і затверджуються підприємствами на основі типо­вих навчальних планів та типових навчальних програм, і завер­шується кваліфікаційною атестацією. Особам, які успішно пройшли кваліфікаційну атестацію, присвоюється кваліфікація "кваліфі­кований робітник" з набутої професії відповідного розряду (кате­горії) та видається свідоцтво про присвоєння робітничої кваліфі­кації, зразок якого затверджується Кабінетом Міністрів України.

Організація навчально-виробничого процесу, тривалість на­вчального тижня та навчального дня встановлюються відповід­но до Закону України "Про професійно-технічну освіту", Кодек­су законів про працю та Положення про організацію навчаль­но-виробничого процесу в професійно-технічних навчальних зак­ладах, затвердженого наказом Міністерства освіти України від 18 травня 1998 р. № 181 (Праця і зарплата. — 1999. — № 15).

Підготовка робітників, робота яких пов'язана з обслуговуван­ням об'єктів підвищеної небезпеки, здійснюється лише у формі курсового навчання. Особи, які закінчили навчання за цими професіями, проходять до початку самостійної роботи попереднє спеціальне навчання та перевірку знань з питань охорони праці відповідно до Типового положення про навчання з питань охо­рони праці, затвердженого наказом Держнаглядохоронпраці України від 17 лютого 1999 р. № 27.

Перепідготовка робітників — це професійно-технічне навчан­ня, спрямоване на оволодіння іншою професією робітниками, які здобули первинну професійну підготовку.

Перепідготовка здійснюється: для навчання робітників, що вивільнюються у зв'язку з перепрофілюванням, реорганізацією підприємства тощо; для розширення їхнього професійного профі­лю, підготовки до роботи в умовах колективної форми організації праці; у разі потреби змінити професію у зв'язку з відсутністю роботи, що відповідає професії робітника, або втраті здатності виконувати роботу за попередньою професією.

Перепідготовка, як і первинна професійна підготовка, здійсню­ється шляхом курсового та індивідуального навчання і завершу­ється кваліфікаційною атестацією. Особи з вищою освітою, які з певних причин оволодівають робітничими професіями, прохо­дять навчання на загальних підставах.

Підвищення кваліфікації робітників — це професійно-техніч­не навчання робітників, що дає змогу розширювати і поглиблю­вати раніше здобуті знання, уміння і навички на рівні вимог виробництва чи сфери послуг.

Підвищення кваліфікації робітників здійснюється за такими формами: виробничо-технічні курси; курси цільового призначен­ня; інші форми підвищення кваліфікації робітників, що визна­чаються підприємствами. Заняття на курсах проводяться в гру­пах чисельністю від 5 до ЗО осіб або Індивідуально, Успішне закінчення курсів є необхідною умовою /мін припни пня робіт­никам вищого кваліфікаційного розряду (класу, категорії) та професійного зростання.

Комплектування навчальних груп на виробничо-технічних курсах здійснюється переважно робітниками однієї професії одного або близьких рівнів кваліфікації, які мають стаж роботи за професією на цьому підприємстві не менше одного року. Три­валість навчання на виробничо-технічних курсах визначається навчальними планами та програмами і не повинна перевищува­ти одного року.

Курси цільового призначення проводяться для вивчення робіт­никами нового обладнання, виробів, товарів, матеріалів, послуг, сучасних технологічних процесів, засобів механізації й автома­тизації, що використовуються на виробництві, правил і вимог їх безпечної експлуатації, технічної документації, ефективних ме­тодів організації праці, питань економіки, законодавчих та нор­мативно-правових актів тощо. Заняття проводяться в групах чисельністю від 5 до ЗО осіб або індивідуально. Тривалість на­вчання на курсах цільового призначення встановлюється в об­сязі не менше 8 навчальних годин. Навчання на курсах цільо­вого призначення закінчується підсумковим заняттям, якщо інше не передбачено нормативно-правовими актами. Робітникам після закінчення курсу навчання видається посвідчення.

Навчальні плани та програми розробляються та затверджують­ся для виробничо-технічних курсів — підприємствами на основі державних стандартів професійно-технічної освіти або типових навчальних планів та програм; курсів цільового призначення — підприємствами, а в необхідних випадках центральними органа­ми виконавчої влади або відповідними підрозділами місцевих органів виконавчої влади.

Періодичність навчання робітників на курсах підвищення ква­ліфікації встановлюється, як правило, не рідше одного разу на п'ять років.