ТОП 10:

Поняття і загальна характеристика матеріальної відповідальності, ЇЇ відмінність від цивільно-правової відповідальності



 

Перед тим, як приступити до характеристики матеріальної відповідальності сторін трудового договору, слід з'ясувати декіль­ка загальних положень.

Роботодавець, будь то юридична чи фізична особа, несе майно­ву цивільно-правову відповідальність за шкоду, заподіяну його працівниками іншим особам. Ці відносини регулюються норма­ми цивільного права. Стаття 441 ЦК України передбачає, що організація повинна відшкодувати шкоду, заподіяну з вини її працівників під час виконання ними своїх трудових (службових) обов'язків. Отже, ці відносини — цивільно-правові, не входять до предмета трудового права і не регулюються трудовим зако­нодавством.

Відносини щодо відшкодування майнової шкоди, заподіяної сторонами трудового договору одна одній, — це предмет трудо­вого права. Вони регулюються нормами, які об'єднуються у са­мостійний правовий інститут "Матеріальна відповідальність сторін трудового договору".

Слід зауважити також те, що норми щодо матеріальної відпо­відальності працівника переважно згруповані у КЗпП, тоді як норми про відповідальність роботодавця не виділені в окремий розділ, а містяться в різних главах КЗпП. Окрім того, обов'язок роботодавця щодо відшкодування шкоди, завданої працівнику, часто не викладений саме як матеріальна відповідальність ро­ботодавця. При цьому застосовуються, наприклад, конструкції: "працівникові виплачується середній заробіток", "орган виносить ухвалу про виплату працівнику середнього заробітку" тощо. Така юридична техніка не може бути визнана задовільною, оскільки за такої невизначеності можливе різне тлумачення, що врешті обертається порушенням прав працівника.

Матеріальна відповідальність як один з видів юридичної відпо­відальності становить собою обов'язок однієї сторони трудового договору — працівника або роботодавця відшкодувати іншій стороні шкоду, заподіяну внаслідок винного, протиправного не­виконання або неналежного виконання трудових обов'язків у встановленому законом розмірі й порядку.

Матеріальна відповідальність у трудовому праві має двосторон­ній, взаємний характер. її складовими є такі: матеріальна відпові­дальність працівників і матеріальна відповідальність роботодав­ця — власника підприємства, установи, організації або уповно­важеного ним органу чи фізичної особи.

Працівник, котрий заподіяв шкоду майну власника внаслідок невиконання або неналежного виконання обов'язків за трудовим договором, зобов'язаний відшкодувати заподіяну шкоду. Згідно із законодавством працівник зобов'язаний виконувати розпоря­дження роботодавця або уповноваженого ним органу, дбайливо ставитися до майна власника, матеріалів, обладнання. Працівник не має права ризикувати майном та коштами роботодавця без спеціального на те уповноваження, всі рішення щодо витрачан­ня коштів або інших цінностей роботодавця працівник має здій­снювати відповідно до законодавства або розпоряджень власника.

Водночас роботодавець або уповноважений ним орган несе матеріальну відповідальність перед працівником за шкоду, за­подіяну останньому в зв'язку з виконанням ним своїх трудових обов'язків.

За загальним правилом матеріальна відповідальність сторін трудового договору настає в тому разі, якщо шкоду заподіяно винними діями або бездіяльністю.

Матеріальна відповідальність працівників регулюється гла­вою IX КЗпП "Гарантії при покладенні на працівників матері альної відповідальності за шкоду, заподіяну підприємству, уста­нові, організації"; Законом України "Про визначення розміру збитків, завданих підприємству, установі, організації розкрадан­ням, знищенням (псуванням), недостачею або втратою дорогоцін­них металів, дорогоцінного каміння та валютних цінностей" від 6 червня 1995 р. (Відомості Верховної Ради України. — 1995. — №22. — Ст. 173); Порядком визначення розміру збитків від розкрадання, нестачі, знищення (псування) матеріальних цінно­стей, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 22 січня 1996 р. № 116 (із доповненнями, внесеними постанова­ми Кабінету Міністрів України № 34 від 20 січня 1997 р. та № 1402 від 15 грудня 1997 р.) (ЗП України. — 1996. — № 6. — Ст. 192); Переліком робіт, при виконанні яких може запрова­джуватися колективна (бригадна) матеріальна відповідальність, умови ЇЇ застосування і Типовим договором про колективну (бри­гадну) матеріальну відповідальність, затвердженим Наказом Міністерства праці України від 12 травня 1996 р. № 43 (Люди­на і праця: Інформаційний бюлетень Міністерства праці Украї­ни. — 1997. — № 1).

Окрім нормативно-правових актів України у питаннях мате­ріальної відповідальності продовжують діяти кілька актів СРСР. Зокрема, постанова Ради Міністрів СРСР "Про порядок укладення письмових договорів про повну матеріальну відповідальність робітників і службовців за незабезпечення схоронності ціннос­тей, переданих їм на збереження або для інших цілей" від 3 жовт­ня 1997 р. №889 (СП СССР. — 1977. — №26. — Ст. 167); по­станова Держкомітету Ради Міністрів СРСР по праці та соці­альних питаннях і Секретаріату ВЦРПС "Про затвердження пе­реліку посад і робіт, які заміщуються працівниками, з якими підприємством, установою, організацією можуть укладатися письмові договори про повну матеріальну відповідальність за не­забезпечення схоронності цінностей, переданих їм на збережен­ня, обробки, продажу (відпуску), перевезення або застосування у процесі виробництва, а також типового договору про повну інди­відуальну матеріальну відповідальність" від 28 грудня 1977 р. № 447/24 (Бюллетень Государственного комитета Совета Мини­стров СССР по труду и социальным вопросам. — 1978. — № 4).

При застосуванні зазначених нормативно-правових актів слід керуватися Постановами Пленуму Верховного Суду України: "Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, за­подіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівника­ми" від 29 грудня 1992 р. № 14 (зі змінами і доповненнями, вне­сеними постановою Верховного Суду України від 28 березня 1997 р. № 3) (Право України. — 1993. — № 5—6; Вісник Вер­ховного Суду України. — 1997. — № 2); "Про практику розгля­ду судами трудових спорів" від 6 листопада 1992 р. № 9 (зі зміна­ми, внесеними згідно з постановами Пленуму Верховного Суду України від 1 квітня 1994 р. № 4, від 26 жовтня 1995 р. № 18 та від 25 травня 1998 р. № 15) (Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та цивільних справах. — К., 1995. — С. 373; Вісник Верховного Суду України. — 1998. — № 3); "Про судову практику в справах про відшкодування мо­ральної (немайнової) шкоди" від 31 березня 1995 р. № 4 (зі зміна­ми і доповненнями) (Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України. 1965—1985. — К„ 1995. — Ч. 1. — С. 31).

КЗпП України, як вже зазначалося, не містить загального роз­ділу або загальної статті, яка спеціально передбачала б відпові­дальність роботодавця щодо відшкодування матеріальної шкоди працівникові, заподіяної йому при виконанні трудових обо­в'язків. Наприклад, у Трудовому кодексі Російської Федерації така норма закріплена у статті 232, де встановлено, що роботода­вець зобов'язаний відшкодувати працівникові неодержаний за­робіток у всіх випадках незаконного позбавлення його можли­вості трудитися. Тобто йдеться про всі випадки, порушення пра­ва працівника на працю, якщо це призвело до втрати заробітку. Окрім того, ст. 233 передбачає матеріальну відповідальність ро­ботодавця за шкоду, заподіяну майну працівника, ст. 234 — за затримку заробітної плати, а ст. 235 — відшкодування мораль­ної шкоди.

Згідно із КЗпП України матеріальна відповідальність робото­давця настає у випадках незаконної відмови у прийнятті на ро­боту, незаконного звільнення, переведення працівника, затримки видачі трудової книжки, неправильного формулювання причини звільнення, затримки виконання рішення відповідного органу щодо поновлення прав працівника тощо. Така відповідальність передбачена статтями 117, 235, 236 та деякими іншими.

Слід звернути увагу на те, що ст. 173 КЗпП містить норму про обов'язок власника відповідно до законодавства відшкодувати працівникові шкоду, заподіяну йому каліцтвом або іншим ушко­дженням здоров'я, пов'язаним із виконання трудових обов'язків. Із введенням у дію Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на вироб­ництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" від 23 вересня 1999 р. (Офіційний вісник Украї­ни. — 1999. — № 42. — Ст. 2080) утворено новий організацій-но-правовий механізм відшкодування шкоди, завданої здоров'ю працівника. Таку відповідальність покладено на Фонд соціаль­ного страхування від нещасного випадку на виробництві та про­фесійного захворювання, до якого роботодавці вносять страхові внески, розмір яких відповідає ступеневі ризику умов праці на конкретному підприємстві.

У науці трудового права професором П.Р. Ставиським було обґрунтовано двосторонній характер матеріальної відповідаль­ності та необхідність врегулювання цих відносин нормами тру­дового права (Стависский П.Р. Проблемы материальной ответ­ственности в советском трудовом праве. — К.; О.: Выща шк., 1982; Стависский П.Р. Материальная ответственность предприя­тия в трудовых отношениях. — К.; О.: Выща шк., 1987).

Ці ідеї знайшли підтримку серед інших вчених-трудовиків. Вони набули й практичного упровадження, зокрема в новому Трудовому кодексі Російської Федерації розділ 11 "Матеріаль­на відповідальність сторін трудового договору" містить главу 36 "Загальні положення", в якій передбачено взаємний обов'язок сторони трудового договору відшкодувати шкоду, заподіяну нею іншій стороні. Глава 37 містить норми про матеріальну відпові­дальність роботодавця перед працівником, а глава 38 — норми про матеріальну відповідальність працівника.

Підставою відповідальності сторін трудового договору є тру­дове майнове правопорушення, тобто винне протиправне діяння (дія або бездіяльність), яким спричинено майнову шкоду одній зі сторін трудового договору.

Матеріальну відповідальність потрібно відрізняти від майно­вої відповідальності, передбаченої нормами цивільного права.

Передусім відмінні суб'єкти. У матеріальній відповідальності такими суб'єктами є працівник, який перебуває у трудових відно­синах із роботодавцем, і роботодавець. У цивільній відповідаль­ності таким суб'єктом є будь-яка юридична або фізична особа.

Підставою матеріальної відповідальності є правопорушення, що характеризується одночасною наявністю двох ознак — це тру­дове правопорушення, тобто таке, що вчинене внаслідок порушен­ня саме трудових зобов'язань, і це майнове правопорушення, тобто таке, що заподіяло майнову шкоду одній зі сторін трудового до­говору. Підставою цивільно-правової відповідальності є майно­ве правопорушення.

Однією з обов'язкових умов будь-якої юридичної відповідаль­ності» у тому числі й матеріальної і цивільно-правової, є наявність вини, тобто умислу чи необережності, у діях правопорушника. Разом з тим для цивільно-правової відповідальності відомі й випадки відповідальності без вини, зокрема володільця джере­ла підвищеної небезпеки.

Матеріальна відповідальність сторін трудового договору вини­кає при заподіянні шкоди у зв'язку з невиконанням або нена­лежним виконанням саме трудових обов'язків.

У трудовому праві відшкодуванню підлягає тільки пряма дійсна шкода, неодержані доходи відшкодуванню не підлягають. Водночас у цивільно-правовій відповідальності застосовується принцип повного відшкодування, за якого відшкодуванню підля­гають як пряма дійсна шкода, так і неодержані прибутки (упу­щена вигода).

Для матеріальної відповідальності характерним є застосуван­ня як універсального виду відповідальності обмеженої матері­альної відповідальності. При цьому таким обмеженням висту­пає не обсяг заподіяної шкоди, а середній заробіток працівника. Ця відповідальність не повинна перевищувати повного розміру заподіяної шкоди, за винятком випадків, передбачених законо­давством.

Межі матеріальної відповідальності працівників диференцію­ються залежно від форми вини, виду майна, якому заподіяна шкода, характеру трудової функції, яку виконує працівник. Зокрема, діє загальне правило, згідно з яким шкода, заподіяна з необережності, підлягає відшкодуванню в обмеженому розмірі. В цивільному праві розмір відшкодування не залежить від форми вини.

За нормами трудового права на працівників не може бути покладена матеріальна відповідальність за шкоду, яка належать до категорії нормального виробничо-господарського ризику, а також за шкоду, заподіяну працівником, що перебував у стані крайньої необхідності. У цивільному праві діє інше правило. Ст. 445 ЦК України передбачає, що шкода, заподіяна у стані крайньої необхідності, повинна бути відшкодована особою, яка її заподіяла.

Тягар доведення наявності підстави й умов матеріальної відпо­відальності працівника лежить на власникові або уповноваже­ному ним органі (ст. 138 КЗпП України), тобто діє презумпція невинності працівника, тоді як у цивільному праві встановлено презумпцію вини заподіювача шкоди, і тягар доказування лежить саме на ньому.

Нарешті, у трудовому праві дозволяється здійснювати покриття шкоди працівниками у розмірі, що не перевищує середнього місячного заробітку, за розпорядженням власника або уповно­важеного ним органу. У решті випадків покриття шкоди прова­диться шляхом подання власником позову до суду. Стягнення шкоди за цивільно-правової відповідальності провадиться за рішенням суду.

 

 







Последнее изменение этой страницы: 2016-06-24; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.219.167.194 (0.005 с.)