Види матеріальної відповідальності працівників

 

Трудове законодавство передбачає два види матеріальної відповідальності працівників: обмежену і повну.

Основний вид матеріальної відповідальності працівника — обмежена матеріальна відповідальність, яка полягає в обов'язку працівника, з вини якого було заподіяно шкоду, відшкодува­ти власникові (уповноваженому ним органу) пряму дійсну шкоду, але не більше його середнього місячного заробітку.

Загальні правила обмеженої відповідальності передбачені у ст. 132 КЗпП. За шкоду, заподіяну підприємству, установі, органі­зації при виконанні трудових обов'язків, працівники, з вини яких заподіяно шкоду, несуть матеріальну відповідальність у розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку. Обмежена матеріальна відповідальність працівників має універсальний характер, вона застосовується завжди, якщо інше не передбачено законодавством.

Необхідно звернути увагу на межі матеріальної відповідаль­ності, передбаченої за контрактом між працівником і роботодав­цем. У ст. 21 КЗпП передбачено, що контрактом може бути ви­значено серед інших умов трудового договору також умови про матеріальну відповідальність сторін контракту. У п. 4 постано­ви Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1992 р. № 14 вказано, що якщо межі матеріальної відповідальності було ви­значено в укладеному з працівником контракті, вона покладаєть­ся на нього відповідно до умов контракту. Проте змін до КЗпП щодо розширення випадків повної матеріальної відповідальності працівників внесено не було. Таким чином, у законодавстві за­лишилося чинне раніше положення, за яким працівника не мож­на притягти до повної матеріальної відповідальності у випадках, не передбачених ст. 134 КЗпП, а серед них немає такої підстави, як умови, встановлені контрактом. Згідно з нормою ст. 9 КЗпП, а також постановою Кабінету Міністрів України від 19 березня 1994 р. № 170 та затвердженим нею Положенням про порядок укладення контрактів при прийнятті (найманні) на роботу пра­цівників, умови контракту, що погіршують становище працівника порівняно з чинним законодавством, вважаються недійсними. Положенням встановлено, що не можуть бути змінені контрак­том імперативні норми законодавства, зокрема про порядок роз­гляду трудових спорів та випадки повної матеріальної відпові­дальності (ст. 134 КЗпП).

Відповідно до ст. 133 КЗпП України обмежену матеріальну відповідальність несуть:

1) працівники — за псування або знищення через недбалість матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівнику в користування;

2) керівники підприємств, установ, організацій та їх заступни­ки, керівники структурних підрозділів та їх заступники при заподіянні шкоди підприємству, установі, організації зайвими грошовими виплатами, неправильною постановкою обліку і збе­рігання матеріальних чи грошових цінностей, невжиттям необ­хідних заходів для запобігання простоям, випускові недоброякіс­ної продукції, розкраданню, знищенню і псуванню матеріальних чи грошових цінностей (ст. 133 КЗпП).

Зазначені службові особи несуть матеріальну відповідальність за ту частину шкоди, яку не відшкодовано її безпосередніми заподіювачами. При цьому загальна сума, що підлягає стягнен­ню, не повинна перевищувати суми, на яку заподіяно шкоду. Слід звернути особливу увагу на те, що на керівників та відповідних службових осіб покладено обов'язок забезпечення своєчасного та обов'язкового стягнення матеріальної шкоди, заподіяної працівниками. В іншому випадку, як підкреслив Пленум Вер­ховного Суду України у своїй постанові № 14, на таких службо­вих осіб покладається матеріальна відповідальність у зазначе­них межах, якщо з їх вини не було своєчасно вжито заходів для стягнення шкоди з безпосередніх заподіювачів її й таку мож­ливість підприємство втратило.

При матеріальній відповідальності в межах середнього місяч­ного заробітку він визначається відповідно до затвердженого по­становою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. № 100 Порядку обчислення середньої заробітної плати (зі змінами і до­повненнями), а саме виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують вирішенню судом справи про відшко­дування шкоди, або за фактично відпрацьований час, якщо праців­ник пропрацював менше 2 місяців, а в разі, коли працівник останні 2 місяці перед вирішенням справи не працював або справа вирі­шується після його звільнення, — виходячи з виплат за попередні 2 місяці роботи на даному підприємстві (п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1992 р. в редакції поста­нови Пленуму від 28 березня 1997 р. № 31).

Повна матеріальна відповідальність працівників у розмірі заподіяної шкоди без будь-якого обмеження передбачена ст. 134 КЗпП. Перелік підстав притягнення до повної матеріальної від­повідальності, що міститься в цій статті, є вичерпним. До цих підстав належать такі.

1. Укладення між працівником і власником письмового до­говору про повну матеріальну відповідальність (п. 1 ст. 134).

За таким договором працівник бере на себе повну матеріальну відповідальність за забезпечення збереження майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або інших цілей.

Письмовий договір про повну матеріальну відповідальність укладається на доповнення до трудового договору, конкретизує обов'язки власника або уповноваженого ним органу і працівни­ка щодо забезпечення збереження матеріальних цінностей. До­говори про повну матеріальну відповідальність укладаються за умови, що працівник досяг 18 років, тобто є повнолітнім і обіймає посаду (або виконує роботу), передбачену спеціальним переліком, затвердженим постановою Держкомпраці СРСР і Секретаріату ВЦРПС від 28 грудня 1977 р. № 447/24 "Про затвердження пе­реліку посад і робіт, що заміщуються або що виконуються пра­цівниками, з якими підприємством, установою, організацією мо­жуть укладатися письмові договори про повну матеріальну відпо­відальність за забезпечення збереження цінностей, переданих їм для зберігання, обробки, продажу (відпуску), перевезення або за­стосування в процесі виробництва", а також Типовим договором про повну індивідуальну матеріальну відповідальність.

У переліку за основу притягнення працівників до матеріаль­ної відповідальності покладено зміст їх трудових обов'язків, виконання функцій, пов'язаних з обслуговуванням матеріальних цінностей. Цей перелік не підлягає розширювальному тлумачен­ню. У зв'язку з цим слід зазначити, що на практиці керівники підприємств відчувають потребу укладати договори про повну матеріальну відповідальність з працівниками, чиї посади (вико­нувана робота) в зазначеному переліку не вказані. Наприклад, такі договори укладаються з лаборантами кафедр вищих навчаль­них закладів, з майстрами дільниць у будівельних організаціях тощо, хоча юридичної сили такий договір не має. Працівник не може бути притягнений до повної матеріальної відповідальності на підставі укладеного договору про повну матеріальну відпові­дальність, якщо його посада не міститься у переліку. Такий до говір має не більш ніж моральне значення. Таким чином, назріла необхідність у розробці та прийнятті нового механізму укладення договорів про повну матеріальну відповідальність, який би відпо­відав демократичним та ринковим умовам і розширював мож­ливості роботодавця визначати перелік посад (виконуваних робіт) з урахуванням специфіки виробництва, зайняття (виконування) яких передбачає укладання договору про повну матеріальну від­повідальність.

Недійсними є договори про повну матеріальну відповідальність, укладені з особами, котрі не досягли 18-літнього віку. Укладен­ня договору про повну матеріальну відповідальність є обов'яз­ковим, якщо працівник виконує обов'язки щодо обслуговуван­ня матеріальних цінностей і це становить його основну трудову функцію. Відмова від укладення такого договору є перешкодою до прийняття громадянина на таку роботу (посаду), що передба­чає обов'язкове укладення письмового договору про повну ма­теріальну відповідальність. Така відмова без поважної причини вже прийнятого на роботу працівника вважається порушенням трудової дисципліни з відповідними юридичними наслідками. У разі відмови від укладення договору про повну матеріальну відповідальність внаслідок поважних причин власник зобов'я­заний надати працівнику іншу роботу, а за її відсутності або відмови працівника від переведення останній може бути звільне­ний за п. 1 ст. 40 КЗпП.

2. Одержання майна та інших цінностей працівником під звіт за разовим дорученням або за іншими разовими документами (п. 2 ст.134). Майно та інші цінності за разовими документами можуть отримувати працівники, для яких обслуговування мате­ріальних цінностей не становить основної трудової функції і їх посади не містяться в названому вище переліку. У таких випад­ках власник повинен ознайомити працівника, якому видано ра­зову довіреність, з порядком приймання, транспортування, збере­ження цінностей. Разове доручення на отримання майна та інших цінностей не може видаватися головному бухгалтеру під­приємства; особам, яким за вироком суду заборонено обіймати матеріально відповідальні посади протягом певного часу; особам, що мають судимість за розкрадання, хабарництво та інші корис­ливі злочини, якщо судимість не знято і не погашено.

3. Шкоди завдано діями працівника, які мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку (п. З ст. 134). До по­зовних заяв про матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної злочином, повинні додаватися докази, що підтверджують вчинення працівником таких дій, встановлених у порядку кримінального судочинства. Якщо працівник звільне­ний від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням терміну давності, актом амністії, притягненням до адміністратив­ної відповідальності або у зв'язку з передачею винного на пору­ки, це не виключає застосування матеріальної відповідальності. У разі оголошення виправдувального вироку, припинення кри­мінальної справи за відсутністю складу або події скоєння зло­чину працівник не притягується до матеріальної відповідальності за п. З ст. 134 КЗпїТ. Водночас це не виключає права роботодав­ця притягувати такого працівника до обмеженої матеріальної відповідальності, або до повної матеріальної відповідальності з інших підстав.

4. Шкоди завдано працівником, який був у нетверезому ста­ні (п. 4 ст. 134). Факт появи на роботі в нетверезому стані є гру­бим порушенням трудової дисципліни, а тому повна матеріальна відповідальність за шкоду настає незалежно від того, умисно або з необережності заподіяно шкоду. Працівник, який у нетверезо­му стані заподіяв шкоду підприємству, установі, організації, несе повну матеріальну відповідальність за пряму дійсну шкоду, в тому числі за псування через недбалість сировини, матеріалів при виготовленні продукції, а також іншого майна. Повна матеріаль­на відповідальність покладається на працівника, що перебуває у нетверезому стані, якщо з його вини підприємство своєчасно не виконало господарські зобов'язання і у зв'язку з цим зазна­ло збитків. Власник зобов'язаний довести, що шкоду заподіяно працівником у нетверезому стані. Доказами можуть бути медич­ний висновок, акти, свідчення свідків тощо. Вони повинні бути відповідно оцінені судом при вирішенні питання про притягнен­ня працівника до повної матеріальної відповідальності. Пленум Верховного Суду України в п. 10 постанови від 29 грудня 1992 р. № 14 указав на те, що зменшення розміру відшкодування за шкоду, заподіяну в нетверезому стані, як правило, не допуска­ється.

5. Шкоди завдано недостачею, умисним знищенням або умис­ним зіпсуттям матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продук­ції), в тому числі й при їх виготовленні, а також інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших пред­метів, виданих працівникові в користування підприємством, установою, організацією (п. 5 ст. 134). Наведений перелік збі­гається з переліком, наведеним у п. 1 ст. 133 КЗпП, який перед­бачає обмежену відповідальність у межах середнього місячного заробітку, а різниця полягає у формі вини працівника. Повна ма­теріальна відповідальність настає за умисне заподіяння такої шкоди. Якщо недостача, псування або знищення вказаного май­на сталися з необережності (недбалості), настає матеріальна відпо­відальність у межах середнього місячного заробітку.

6. Відповідно до законодавства на працівника покладено повну матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну під­приємству, установі, організації при виконанні трудових обов'язків (п. 6 ст.134 КЗпП). У цьому випадку йдеться про випадки матеріальної відповідальності, які передбачені спеціаль­ними нормативно-правовими актами, зокрема, за шкоду, заподія­ну: перевитратою пального на автомобільному транспорті; отри­манням посадовою особою премій внаслідок допущених з його вини викривлень даних про виконування робіт; розкраданням, знищенням (псуванням), недостачею або втратою дорогоцінних матеріалів, дорогоцінного каміння та валютних цінностей; ви­тратами підприємства, установи, організації на навчання у вищому навчальному закладі молодого фахівця в разі його звільнення з ініціативи власника або уповноваженого ним органу за пору­шення трудової дисципліни або за власним бажанням без поваж­ної причини протягом 3 років з часу прийняття на роботу за направленням (див.: Постанову Пленуму Верховного Суду Украї­ни № 14 від 29 грудня 1992 р. в редакції постанови Пленуму від 28 березня 1997 р. № 3). В останньому випадку, видається, відшко­дування має проводитися за нормами цивільного законодавства, оскільки відсутня підстава матеріальної відповідальності — тру­дове майнове правопорушення.

7. Шкода завдана не при виконанні трудових обов'язків (п. 7
ст.134). У даному випадку шкода заподіюється роботодавцеві не сторонньою особою, а саме працівником, який перебуває з таким підприємством у трудових правовідносинах на підставі трудового договору. Така шкода може бути заподіяна як у робочий час, так і після його закінчення або до початку роботи. Типовим прикла­дом такої шкоди є використання майна підприємства в особис­тих цілях, при виконанні на обладнанні (приладах, автотранс­порті) підприємства роботи, яка не належить до трудової функції працівника.

Пленум Верховного Суду роз'яснив, що визначаючи розмір шкоди, заподіяної працівниками самовільним використанням з особистою метою технічних засобів (автомобілів, тракторів, авто­кранів і т. ін.), належних підприємствам, установам, організаці­ям, потрібно виходити з того, що така шкода, заподіяна не при виконанні трудових (службових) обов'язків, підлягає відшкоду­ванню із застосуванням норм цивільного законодавства (статті 203, 453 ЦК України). У таких випадках шкода має відшкодо­вуватися в повному розмірі, включаючи й неотримані підприєм­ствами доходи від використання вказаних технічних засобів (п. 8 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 29 грудня 1992 p.). Видається, що в цьому разі Пленум Верховного Суду України (слідом за постановою Пленуму Верховного Суду СРСР, який у 1989 р. так само розтлумачив цю підставу) перевищив свої повноваження і вдався не до роз'яснення, а до встановлен­ня норми права, яка суперечить чинному законодавству, обмежує обсяг прав працівників, встановлений у законі (ст. 130 КЗпП), і погіршує становище працівників у частині загальних положень матеріальної відповідальності у трудовому праві щодо відшко­дування тільки прямої дійсної шкоди.

8. Службова особа, винна в незаконному звільненні або пе­реведенні працівника на іншу роботу (п. 8 ст. 134 КЗпП), несе матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди. Засто­совуючи цю підставу, слід мати на увазі, що обов'язок відшкоду­вати у повному розмірі шкоду, заподіяну підприємству у зв'яз­ку зі сплатою незаконно звільненому чи переведеному праців­никові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижче­оплачуваної роботи, покладається на таку службову особу, за на­казом чи розпорядженням якої таке звільнення чи переведення було здійснене. Згідно з чинним законодавством службова особа притягається не тільки за "явне порушення", як це було вста­новлено у законодавстві раніше, а й за будь-яке порушення, що потягло прийняття незаконного рішення із зазначених питань. Відповідальність у такому випадку настає незалежно від форми вини.

Слід зазначити також, що зміни в законодавстві торкнулися також і розміру відповідальності службової особи. Раніше така відповідальність була обмежена трьома місячними посадовими окладами службової особи. Нині — це повна матеріальна відпо­відальність, що пов'язано зі збільшенням максимального розміру оплати працівникові за вимушений прогул, за загальним прави­лом, до одного року, а у певних випадках за увесь час прогулу.

На жаль, правозастосовча практика свідчить про недостатнє застосування матеріальної відповідальності щодо винних служ­бових осіб за п. 8 ст. 134 КЗпП.

9. Керівник підприємства, установи, організації всіх форм власності, винний у несвоєчасній виплаті заробітної плати по­над один місяць, що призвело до виплати компенсації за пору­шення строків її виплати, за умови, що Державний бюджет України та місцеві бюджети, юридичні особи державної фор­ми власності не мають заборгованості перед цим підприєм­ством (п. 9 ст. 134 КЗпП у ред. Закону України від 17 жовтня 2002 p. № 184 IV).

 

 

14.4. Колективна (бригадна) матеріальна відповідальність працівників

 

Поряд з договорами про повну індивідуальну матеріальну відповідальність працівників чинне трудове законодавство пе­редбачає можливість укладення письмового договору про колек­тивну (бригадну) матеріальну відповідальність. При спільному виконанні працівниками окремих видів робіт, пов'язаних зі збе­ріганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або за­стосуванням у процесі виробництва переданих їм цінностей, коли неможливо розмежувати матеріальну відповідальність кожно­го працівника, укладаються договори про колективну (бригад­ну) матеріальну відповідальність. Вводиться колективна (бригадна) матеріальна відповідальність власником або уповноваже­ним ним органом за погодженням з виборним органом первин­ної профспілкової організації на підприємстві.

Письмовий договір про колективну матеріальну відповідаль­ність укладається між підприємством, установою, організацією і всіма членами колективу (бригади) (ст. 135-2 КЗпП). Оскільки колективна (бригадна) матеріальна відповідальність встанов­люється за згодою всіх членів колективу (бригади), при вклю­ченні до складу бригади нових членів, а також при призначенні її керівника враховується думка колективу бригади.

Відповідно до Типового договору в договорі про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність визначаються взаємні права й обов'язки власника (уповноваженого ним органу) і бри­гади. Так, кожний член бригади має право брати участь у прий­манні матеріальних цінностей, здійснювати взаємний контроль за роботою зі зберігання, обробки (відпуску), перевезення або засто­сування у процесі виробництва цінностей, брати участь в інвента­ризації цінностей, що передаються колективу, в необхідних випад­ках вимагати проведення інвентаризації, заявляти про відведен­ня окремих членів бригади, якщо вони, на його думку, не можуть забезпечити збереження ввірених бригаді цінностей тощо.

Перелік робіт, при виконанні яких може вводитися колектив­на (бригадна) матеріальна відповідальність, умови її застосуван­ня, а також Типовий договір про колективну (бригадну) матері­альну відповідальність, затверджений наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 12 травня 1996 р. № 43 (зі змінами, внесеними наказом Мінпраці України від 15 листопа­да 1996 р. № 87) (Кодекс законів про працю України з постатей­ними матеріалами // Бюлетень законодавства і юридичної прак­тики України. — 1997. — № 11 — 12. — С. 540—545). У Перелік включені такі роботи, як виконання касових операцій, приймання від населення платежів, приймання і відпуск матеріальних цінно­стей на складах, базах, автозаправних станціях, продаж товарів тощо.

Укладення договору про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність на посадах і роботах, не передбачених Переліком, позбавляє його юридичної сили.

Шкода, що підлягає відшкодуванню, розподіляється між чле­нами колективу (бригади) пропорційно місячній тарифній ставці (посадовому окладу) і фактично відпрацьованому часу за період з останньої інвентаризації до дня виявлення шкоди. При вста­новленні безпосереднього винуватця — члена бригади, що запо­діяв шкоду, обов'язок його відшкодування покладається на цьо­го конкретного працівника, тобто у такому випадку відшкоду­вання провадиться за правилами індивідуальної матеріальної відповідальності.

Пленум Верховного Суду України в п. 14 постанови від 29 груд­ня 1992 р. № 14 (у редакції постанови Пленуму від 28 березня 1997 р. № 3) роз'яснив, що якщо в незабезпеченні збереження матеріальних цінностей, крім членів колективу (бригади), з якими укладено договір, винні посадові особи, суд обговорює питання про залучення їх до участі у справі як співвідповідачів і визна­чає розмір збитку, який відповідає ступеню вини кожного з них, і розмір збитку, належного до відшкодування з урахуванням виду і меж матеріальної відповідальності, яка на них покладається. Інша шкода розподіляється між членами бригади відповідно до Типового договору про колективну (бригадну) матеріальну відпо­відальність.