ТОП 10:

Сфери регулювання оплати праці



 

Законом України "Про оплату праці" передбачаються дві сфе­ри регулювання заробітної плати: на державному і договірно­му рівнях.

Державне регулювання оплати праці.Держава здійснює ре­гулювання оплати праці працівників підприємств усіх форм власності шляхом встановлення мінімальної заробітної плати, а також інших державних норм і гарантій; встановлення умов і розмірів оплати праці керівників підприємств, заснованих на державній, комунальній власності, працівників підприємств, уста­нов і організацій, що фінансуються чи дотуються з бюджету, регулювання фондів оплати праці працівників підприємств-монополістів, а також шляхом встановлення податків на доходи працівників.

Мінімальна заробітна плата — один із важливих соціаль­них стандартів, який застосовується в усіх державах світу. Згідно зі ст. З Закону "Про оплату праці" мінімальна зарплата — це законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може провадитися оплата за виконану працівником місячну, погодинну норму праці (об­сяг робіт).

Стосовно складу мінімальної оплати праці до законодавства внесено зміни Законом України від 1 червня 2000 р. (Голос Украї­ни. — 2000. — 23 червня). До складу мінімальної зарплати не включаються доплати за роботу в надурочний час, у важких, шкід­ливих, особливо шкідливих умовах праці, на роботах з особли­вими природними географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров'я, а також премії до ювілейних дат, за винаходи та раціоналізаторські пропозиції, матеріальна допомога. У разі, коли працівникові, який виконав місячну (годинну) норму праці, нарахована заробітна плата нижче законодавчо встановленого розміру мінімальної заробітної пла­ти, підприємство провадить доплату до її рівня.

Мінімальна зарплата є державною соціальною гарантією, обо­в'язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності й господарювання.

Розмір мінімальної зарплати встановлюється і переглядаєть­ся відповідно до статей 9 і 10 Закону України "Про оплату праці". Стаття 9 встановлює, що розмір мінімальної заробітної плати визначається з урахуванням: вартісної величини мінімального споживчого бюджету з поступовим зближенням рівнів цих по­казників у міру стабілізації та розвитку економіки країни; за­гального рівня середньої зарплати; продуктивності праці; рівня зайнятості та інших економічних умов.

Мінімальна зарплата встановлюється в розмірі, не нижчому за вартісну величину межі малозабезпеченості з розрахунку на працездатну особу.

Розмір мінімальної заробітної плати встановлюється Верхов­ною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України, як правило, один раз на рік під час затвердження Державного бю­джету України з урахуванням пропозицій, вироблених шляхом переговорів, представників професійних спілок, власників або уповноважених ними органів, які об'єдналися для ведення ко­лективних переговорів і укладення генеральної угоди. Розмір мінімальної заробітної плати переглядається залежно від зро­стання індексу цін на споживчі товари і тарифів на послуги за угодою сторін колективних переговорів (ст. 10 Закону України "Про оплату праці").

Мінімальна зарплата відіграє важливу роль у тарифній сис­темі оплати праці, оскільки є розрахунковою величиною для визначення розміру тарифної ставки робітника І розряду. Час­тиною 3 ст. 6 Закону України "Про оплату праці" встановлено, що тарифна ставка І розряду встановлюється в розмірі, який перевищує законодавчо встановлений розмір мінімальної зар­плати. Залежно від тарифної ставки І розряду в рамках тариф­ної сітки здійснюється перерахунок тарифних ставок більш ви­соких розрядів.

Держава здійснює регулювання оплати праці працівників підприємств усіх форм власності шляхом встановлення розміру мінімальної заробітної плати та інших державних норм і гарантій, встановлення умов і розмірів оплати праці керівників підпри­ємств, заснованих на державній, комунальній власності, праців­ників підприємств, установ та організацій, що фінансуються чи дотуються з бюджету, регулювання фондів оплати праці праців­ників підприємств-монополістів згідно з переліком, що визна­чається Кабінетом Міністрів України, а також шляхом оподат­кування доходів працівників. Умови розміру оплати праці пра­цівників установ та організацій, що фінансуються з бюджету, визначаються Кабінетом Міністрів України, крім випадку, перед­баченого частиною першою статті 10 цього Закону (мова йде про розмір мінімальної оплати праці, який визначається Верховною Радою України).

Держава також здійснює регулювання інших норм і гарантій в оплаті праці. До таких норм належать: оплата праці за роботу в надурочний час; у святкові, неробочі й вихідні дні; в нічний час; за час простою, який мав місце не з вини працівника; при виготовленні продукції, що виявилася браком, не з вини праців­ника; працівників, молодших 18 років, при скороченій тривалості їх щоденної роботи та ін.

Усі вказані випадки в літературі об'єднуються поняттям "опла­та праці при відхиленні від тарифних умов", тобто від виконан­ня звичайних трудових обов'язків, обумовлених трудовим дого­вором. Ці відносини регулюються КЗпП, а також іншими нор­мативно-правовими актами. Порядок і умови такої оплати не можуть бути змінені у бік погіршення й обмеження прав праців­ників, але можуть бути поліпшені за рахунок прибутку підприє­мства, додаткових коштів власника. Дотримання цих державних норм і гарантій є обов'язковим для підприємств і організацій всіх форм власності та видів господарювання.

До державних гарантій для працівників належать оплата що­річних відпусток; за час виконання державних обов'язків; для працівників, що направляються для підвищення кваліфікації, на медичне обстеження в медичний заклад; для переведених праців­ників за станом здоров'я на легшу нижчеоплачувану роботу; пе­реведених тимчасово на іншу роботу в зв'язку з виробничою не­обхідністю; за час переведення на легшу роботу вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до 3 років; часу виробничого на­вчання, перекваліфікації або навчання інших спеціальностей; у зв'язку з виконанням донорських обов'язків; встановлення га­рантій і компенсацій працівникам при переїзді на роботу в іншу місцевість; службових відряджень; роботи в польових умовах та ін.

Договірне регулювання оплати праціздійснюється на основі системи соціально-партнерських угод, які укладаються на дер­жавному (Генеральна угода), галузевому (галузева угода), регіо­нальному (регіональна угода) і виробничому (колективний до­говір) рівнях згідно із Законом України "Про колективні дого­вори і угоди". Головним принципом при цьому є недопущення погіршення становища працівників шляхом зниження гарантій, передбачених угодою більш високого рівня або законодавством. Однак Закон України "Про оплату праці" допускає для подолан­ня фінансових труднощів підприємства тимчасово, на період до 6 місяців, у колективних договорах передбачати норми з оплати праці нижчі, ніж у Генеральній і галузевій угодах, але не нижчі від державних норм і гарантій в оплаті праці.

Предметом договірного регулювання відносин у галузі оплати праці на державному рівні виступають: основні принципи і нор­ми реалізації соціально-економічної політики та трудових відно­син; мінімальні соціальні гарантії оплати праці й доходів насе­лення на достатньому життєвому рівні; розмір прожиткового мі­німуму, мінімальних стандартів; умови зростання фондів оплати праці та встановлення міжгалузевих співвідношень в оплаті праці.

На галузевому рівні угодою сторін колективних переговорів встановлюються галузеві норми оплати праці, зокрема: норми праці й нормативи оплати праці, мінімальні гарантії зарплати на основі єдиної тарифної сітки, мінімальні розміри доплат і надбавок з урахуванням специфіки, умов праці окремих профе­сійних груп і категорій працівників галузі (підгалузі); умови зро­стання фондів оплати праці; міжкваліфікаційні (міжпосадові) співвідношення в оплаті праці працівників даної галузі. Галузева угода не може погіршувати становище працівників порівняно з Генеральною угодою. Водночас у галузевих і регіональних уго­дах можуть передбачатися підвищені соціальні гарантії для пра­цівників у сфері оплати праці.

Нарешті, особливе місце в системі договірного регулювання оплати праці займає нижня ланка цієї системи — колективний договір. Саме в ньому конкретизуються правові норми більш високого рівня, встановлених колективними угодами і законо­давством.

Потрібно підкреслити, що багато з норм в оплаті праці, сфор­мульованих у законодавстві та Генеральній, галузевих і регіональ­них угодах як загальні моделі, взагалі не можуть бути реалізо­вані без їх конкретизації в колективному договорі.

Реальне впровадження договірного регулювання у сферу тру­дових відносин, і зокрема у сферу оплати праці, — це вияв про­цесів децентралізації, які є новими і часом складними для пра­вової свідомості не тільки найманих працівників, а й, головним чином, для власників, керівників конкретних підприємств. Пра­вова модель договірного регулювання вимагає від суб'єктів тру­дових правовідносин більш глибоких знань не лише трудового законодавства, а й правової культури, яка передбачає уміння застосувати, конкретизувати централізовані норми на певному підприємстві, знати всі можливі варіанти правового розв'язан­ня конкретних питань оплати праці, встановлення додаткових соціальних пільг і гарантій у цій сфері.

 

 







Последнее изменение этой страницы: 2016-06-24; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.219.167.194 (0.007 с.)