Правове регулювання соціального партнерства в Україні

 

В Україні були окремі організаційно-правові способи соціаль­ного партнерства на виробничому рівні: укладення колективних договорів, проведення виробничих нарад, діяльність рад трудо­вих колективів, участь трудових колективів в управлінні органі­заціями тощо. Однак ніде в радянській юридичній літературі ці форми співпраці працівників і роботодавців не визначались як соціальне партнерство. Перехід до ринкових відносин, економічна криза, яка зумовила певну соціальну напруженість між праців­никами і роботодавцями та державою, а також необхідність адап­тації трудового законодавства до європейських міжнародних стандартів, поставили на порядок денний питання про створен­ня нового правового механізму регулювання колективних тру­дових відносин у суспільстві. Якщо ті рівніпідприємства ко­лективна співпраця між соціальними партнерами Пула прегульо-вана певним чином, то на регіональному, галузевому, національ­ному рівнях необхідно було встановлюнмтм ііипиїм нову для нашої держави правову модель.

Розвиток сучасної системи соціального партнерства було за­початковано Указом Президента України "Про національну раду соціального партнерства" від 23 травня 1993 p., було створено Національну раду соціального партнерства та затверджено По­ложення про цей орган.

Законодавство у сфері соціального партнерства України фор­мувалося таким чином. 1 липня 1993 р. було прийнято Закон України "Про колективні договори і угоди". Окрім традиційно­го укладення колективних договорів на рівні підприємств, з 1993 р. було започатковано укладення колективних угод на га­лузевому, регіональному та національному рівнях. Першим та­ким актом, укладеним на національному рівні, стала Тарифна угода (1993 p.), а згодом акти такого роду отримали назву "Гене­ральна угода", яка укладається переважно щороку.

24 березня 1995 р. ухвалено Закон України "Про оплату праці", який передбачив дві сфери правового регулювання оплати пра­ці — державну і договірну.

З березня 1998 р. ухвалено Закон України "Про порядок вирі­шення колективних трудових спорів (конфліктів), і для реалі­зації його положень Указом Президента від 17 листопада 1998 р. утворено Національну службу посередництва і примирення.

Наступним етапом стало законодавче врегулювання представ­ництва сторін у соціальному партнерстві та визначення їх пра­вового статусу. 15 вересня 1999 р. ухвалено Закон України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності", а 24 травня 2001 р. — Закон України "Про об'єднання роботодавців".

Тривалий час у Верховній Раді України перебувають на роз­гляді проекти законів "Про соціальне партнерство", "Про трудові колективи", нова редакція Закону України "Про колективні до говори і угоди". З прийняттям цих законів буде створено сучас­ну правову базу колективного трудового права.

Соціальне партнерство — багатоаспектне соціальне явище, яке досліджують політологи, економісти, соціологи, соціальні психо­логи, правознавці. Соціальне партнерство у юридичному значенні розглядається принаймні у трьох аспектах: як система суспіль­них відносин, як принцип взаємодії суб'єктів колективних тру­дових відносин, як правовий інститут.

Відносини соціального партнерства мають колективний харак­тер, у їх основі лежить колективний інтерес сторін (Соціальне партнерство в Україні: перспективи законодавчого регулюван­ня // Україна: аспекти праці. — 1998. — № 2. — С. 22). Ко­лективний характер соціального партнерства виявляється в трьох аспектах: наявність колективного інтересу всіх суб'єктів у сфері застосування найманої праці; наявність колективних відносин у цій сфері; колективна структура сторін соціального партнерства.

Поняття соціального партнерства встановлено у Законі Украї­ни "Про організації роботодавців", де його визначено як систе­му колективних відносин між найманими працівниками, робо­тодавцями, виконавчою владою, які виступають сторонами соці­ального партнерства у ході реалізації їх соціально-економічних прав та інтересів. Розгляд соціального партнерства через сис­тему соціальних відносин дає змогу виявити коло таких відно­син, їх зміст та суб'єктів. Водночас слід зауважити, що відноси­ни щодо соціального партнерства врегульовані правовими нор­мами, отже, ці відносини в суспільному бутті існують як правовід­носини.

Практичне значення має визначення предмета та сфер соціаль­ного партнерства, і його меж. Відповідно до чинного законодав­ства склалися такі рівні соціального партнерства: виробничий, галузевий, регіональний і національний. На кожному з них відбу­ваються колективні переговори, укладаються колективні угоди, виникають і розв'язуються колективні трудові спори.

Зміст генеральних угод, укладених між соціальними партне­рами протягом останніх років, свідчить про тенденції до розши­рення сфери соціального партнерства і до його поглиблення. На думку керівника управління Федерації профспілок України з питань захисту економічних інтересів трудящих С. Українця, "об'єктом соціального партнерства є всі питання соціально-еко­номічного і трудового спектру, оскільки неможливо вмістити в одну чи кілька статей всі життєві напрями, з яких укладаються угоди соціальними партнерами; в законодавстві відсутній вичерп­ний перелік соціально-трудових відносин, крім індивідуальних трудових відносин, до соціально-трудопих ти кож відносяться відносини зайнятості, соціального страхування, соціального за­безпечення, охорони здоров'я, освіти, забезпечення житлом, регу­лювання ринку праці, ціноутворення на споживчому ринку" (Українець С. Соціально-трудові відносини в Україні:;іміст і роз­виток // Україна: аспекти праці. — 1999. — № 3. — С 35—41).

Юридичний погляд на предмет соціального партнерства, на нашу думку, полягає в тому, що предметом соціально партнер­ських домовленостей можуть бути: всі зазначені питання, але в межах, не врегульованих імперативними нормами законодавства і не віднесених до компетенції відповідних суб'єктів, або врегу­льованих, — лише шляхом їх конкретизації і доповнення, а та­кож встановлення соціальних стандартів більш високого рівня, ніж це передбачено законодавством. У такому разі колективні домовленості будуть мати юридичну силу.

Щодо питань, які виходять за ці межі, тобто залишаються неврегульованими або такими, що вимагають іншого правовстановлення, — такі питання можуть бути предметом політичних домовленостей, які ставлять своєю метою прийняття нових нор­мативних актів або зміни чинних. Прикладом таких домовле­ностей є переважна більшість положень Генеральної угоди. Такі зобов'язання сторін мають програмний характер, вони позитив­но впливають на розвиток соціального законодавства у певному, бажаному для соціальних партнерів, напрямку, проте за їх неви­конання не може наставати юридична відповідальність.

Суспільна практика відчуває потребу у встановленні єдиного юридичного механізму соціального партнерства, який би перед­бачав правове становище сторін і суб'єктів соціального партнер­ства, переговорні процедури, механізм реалізації партнерських угод, рівень їх обов'язковості, а також вирішив би питання відпо­відальності (юридичної і політичної) за їх виконання. Незважа­ючи на таку нагальну потребу, в Україні довгий час зволікаєть­ся з прийняттям Закону "Про соціальне партнерство".

Аналіз генеральних і регіональних угод свідчить, що сферами соціального партнерства виступають сфера зайнятості й праце­влаштування, сфера застосування праці, сфера соціального захи­сту, сфера охорони здоров'я, сфера задоволення духовних потреб.

Отже, сфера застосування праці — це лише одна з інших сфер, де застосовується соціальне партнерство. Очевидно, безспірним є той факт, що ця ланка є головною, визначальною серед інших. Це зумовлюється тим, що матеріальні джерела виробляються саме в цій сфері, а наймані працівники і роботодавці є найбільш численними і найбільш важливими суб'єктами суспільних відно­син. З огляду на це вони й беруть участь у розв'язанні за допо­могою соціального партнерства не лише питань у сфері застосу­вання праці, айв інших ланках суспільного життя. Враховую­чи це, очевидно, правильним буде застосовувати щодо цієї час­тини соціального партнерства термін "соціальне партнерство у сфері праці", оскільки справедливо говорити про "соціальне парт­нерство у сфері соціального захисту" тощо. Цілком закономірно у Трудовому кодексі Російської Федерації розділ 2 має назву "Соціальне партнерство у сфері праці", чим конкретизується саме ця сфера соціального партнерства.

Практика свідчить, що у сфері зайнятості та застосуванні праці за допомогою соціально-партнерських угод розв'язуються такі питання: досягнення консенсусу з питань забезпечення зайня­тості, створення додаткових робочих місць, організації оплачу­ваних громадських робіт, захисту населення від безробіття; за­стосування найманої праці з дотриманням техніки безпеки, ви­мог з охорони здоров'я працівників у процесі праці, оплати праці й забезпечення відтворюючої і стимулюючої функцій заробітної плати, прав працівників на своєчасне отримання заробітної пла­ти; забезпечення нормального режиму праці й відпочинку; за­безпечення права працівників на участь в управлінні організаці­ями, в розподілі прибутку для забезпечення соціальної діяльності підприємства, у визначенні соціальних стандартів і встановленні їх мінімальних меж, у встановленні порядку проведення колек­тивних переговорів, вирішенні колективних трудових спорів тощо.

Організаційно-правовими формами соціального партнерства є такі: взаємні консультації; колективні переговори щодо підго­товки та укладення колективних договорів і угод; участь праців­ників та їх представників в управлінні організаціями; участь найманих працівників у розподілі прибутку на умовах, визна­чених у колективному договорі; спільне розв'яїишня колектив­них трудових спорів (конфліктів), запобігшім» їм, організація при­мирних та арбітражних процедур; діяльність орт ні it соціального партнерства; паритетна участь представників сторін в управлінні соціальним страхуванням; обмін Інформації Ю МІЖ сторонами соціального партнерства; контролі, ва ВИКОНАННЯМ спільних рішень та ін.

Важливим результатом соціального Партнерстве С прийняття актів соціального партнерства — колективних догоіюрін та угод, укладених із дотриманням встановлено) процедури.