Порядок виникнення, зміни та припинення правовідносин.

Соціально-забезпечувальні правовідносини виникають на підставі юридичного фактичного складу, який містить три елементи — юридичні факти: соціальний ризик; волевиявлення особи — су­б'єкта права на соціальне забезпечення (без звернення особи про необхідність призначення їй певного виду соціального забезпечен­ня матеріальне забезпечення надаватись не буде); рішення упов­новаженого державою органу про призначення того виду соціаль­ного забезпечення, на який претендує особа.

Правове становище суб'єктів правовідносин (громадяни та уповноважені державою органи чи організації) характери­зується перш за все тим, що між ними немає ні відносин рівності, ні відносин взаємного підпорядкування. Право на матеріальне забезпечення мають громадяни (члени їх сімей), які самостійно і вільно вирішують питання про необхідність його реалізації. Уповноважені державою органи чи організації виступають зобов'язаними суб'єктами, діяльність яких врегу­льована виключно шляхом категоричних приписів, тобто вони не можуть на власний розсуд вирішувати, призначати (випла­чувати) чи не призначати (не виплачувати) певний вид соціаль­ного забезпечення.

Характер встановлення прав та обов'язків. Більшість відносин щодо соціального забезпечення мають недоговірну природу. Правове регулювання відносин у сфері соціального забезпечення здійснюється в централізованому порядку; умо­ви, порядок, види соціального забезпечення визначаються за­конами та не можуть бути змінені на рівні договору.

Договірне регулювання можливе в рамках конкретного підприємства як на рівні колективно-договірного (у колектив­ному договорі підприємства може бути передбачений підвище­ний розмір допомог сім'ям з дітьми), так і індивідуально-дого­вірного регулювання (сторони трудового договору можуть домо­витись про щорічне безоплатне санаторно-курортне лікування працівника за рахунок роботодавця). У рамках договірного ре­гулювання визначаються умови соціального забезпечення поза державною системою соціального забезпечення.

Санкції за правом соціального забезпечення. Специфіка санкцій, застосовуваних до правопорушників, полягає в тому, що майнове стягнення може бути звернене тільки до громадян, які винні у проведеній перевиплаті їм соціальних виплат. До уповноваженого державою органу таку санкцію не застосовують. У випадку недоотримання матеріального забезпечення віднов­лення прав здійснюється шляхом виплати громадянам належ­них сум. Санкції за правом соціального забезпечення мають правовідновлюючий, а не штрафний характер. Одним із елементів методу правового регулювання є порядок вирішення спорів. За­конодавством передбачено адміністративний та судовий порядок вирішення спорів. Будь-яка особлива процедура відсутня.

Система права соціального забезпечення — це науково обґрунтована, об'єктивно існуюча послідовність зв'язку право­вих інститутів та норм права соціального забезпечення, які в цілому утворюють єдину галузь права.

Систему права соціального забезпечення можна поділити на дві частини: Загальну та Особливу.

До Загальної частини галузі права соціального забезпечен­ня належать правові норми, які вказують на дію та предмет правового регулювання; виражають основні права громадян у сфері соціального забезпечення; врегульовують державні соці­альні стандарти, соціальні гарантії; соціальні ризики; органі­заційно-правові форми соціального забезпечення; принципи права соціального забезпечення; форми права соціального за­безпечення; організація загальнообов'язкового державного соці­ального страхування.

До Особливої частини належать норми, які врегульовують умови, підстави та порядок надання окремих видів соціально­го забезпечення. Ці групи норм утворюють інститути права соці­ального забезпечення: систему страхових та державних (нестрахових) пенсій; систему страхових та державних допомог; соці­альні пільги та соціальне обслуговування.

Принципи права соціального забезпечення — це керівні засади, які визначають сутність цієї системи правових норм, які закріплені у правових нормах чи прямо з них випливають.

До галузевих принципів потрібно віднести такі:

— поширення права соціального забезпечення на всіх гро­мадян незалежно від громадянства, форми та виду суспільно-корисної діяльності;

— здійснення забезпечення на рівні не нижче встановлених у державі соціальних стандартів;

— здійснення забезпечення у випадку настання соціально­го ризику. Універсальність соціального забезпечення;

— державна гарантованість права на соціальне забезпечення;

— принцип справедливості та неупередженості;

— принцип поєднання солідарної та індивідуальної відпові­дальності;

— диференціація умов та обсягів соціального забезпечення;

— принцип ефективності. Адресний характер соціального забезпечення.

Джерела права соціального забезпечення. Джерела права соціального забезпечення як самостійної галузі права такі:

1) нормативно-правові акти: закони, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, нормативно-правові акти міністерств і відомств та органів місцевого само­врядування;

2) нормативно-правові договори: міжнародні договори, Ге­неральні, галузеві та регіональні угоди та колективні договори.

Перш ніж характеризувати джерела права соціального за­безпечення, необхідно виділити особливості, що вирізняють їх з-поміж нормативно-правових актів інших галузей права.

По-перше, в Україні відсутній єдиний кодифікований акт, який би врегулював весь комплекс суспільних відносин, які становлять предмет права соціального забезпечення. Це зумов­лено об'єктивними причинами. Система законодавства у сфері соціального забезпечення перебуває у стадії реформування. На сьогодні чинне законодавство характеризується великою неста­більністю, безсистемністю, суперечливістю та дублюванням по­ложень; у різних законах одне і те ж поняття тлумачиться по різному.

По-друге, зростає роль актів органів місцевого самовряду­вання. Органи місцевого самоврядування приймають норматив­но-правові акти, якими регулюють окремі питання соціально­го забезпечення громадян (надання субсидій на житлово-кому­нальні послуги, надання соціальних пільг окремим категоріям населення і т. д.) Зростання ролі актів органів місцевого само­врядування серед джерел права соціального забезпечення зу­мовлено двома причинами:

— розширенням компетенції органів місцевого самовряду­вання у сфері регулювання відносин соціального забезпечення;

— збільшенням кількості виплат соціального забезпечення, що здійснюються за рахунок місцевих бюджетів.

По-третє, особливе місце серед джерел права соціального забезпечення належить актам Міністерства праці та соціальної політики України. Це зумовлено тим, що серед основних завдань цього міністерства є участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері зайнятості, соціального захисту населення, соціального страхування, оплати праці, пенсійного забезпечення і соціального обслуговування населен­ня. Нормативно-правові акти міністерства сприяють правиль­ному та однаковому застосуванню законодавства про соціаль­не забезпечення.

По-четверте, для джерел права соціального забезпечення характерні акти органів соціального страхування. Це акти, які приймаються керівними органами соціальних страхових фондів.

По-п'яте, для джерел права соціального забезпечення ха­рактерна галузева спрямованість. Це зумовлено відсутністю єдиного кодифікованого акта на зразок основ законодавства чи кодексу. Основна маса джерел права соціального забезпечення регулює лише певну групу відносин якогось виду соціального забезпечення.

По-шосте, особлива роль серед джерел права соціального забезпечення належить законам про державний бюджет на по­точний рік.

По-сьоме, джерела права соціального забезпечення характе­ризуються значним ступенем диференціації у правовому регу­люванні окремих видів соціального забезпечення залежно від попередньої діяльності, від суб'єктів, які потребують окремих видів соціального забезпечення.

Таким чином, під джерелами права соціального забезпечен­ня потрібно розуміти нормативно-правові акти, що приймають­ся компетентними державними та іншими уповноваженими органами для врегулювання суспільних відносин, які станов­лять предмет правового регулювання права соціального забез­печення.

Джерела права соціального забезпечення можна класифіку­вати за різноманітними критеріями:

1) за сферою дії нормативно-правові акти можна поділити на загальні та локальні. До загальних відносять закони, угоди, постанови Кабінету Міністрів, нормативно-правові акти мі­ністерств і відомств. До локальних відносять нормативно-пра­вові акти органів місцевого самоврядування, місцевих органів державної виконавчої влади, а також нормативно-правові акти, які приймаються на підприємствах, в установах, організаціях; 2) за видами відносин, які регулюють нормативно-правові акти: такі, що регулюють відносини загальнообов'язкового дер­жавного соціального страхування; щодо пенсійного забезпечен­ня; щодо надання страхових і державних допомог; щодо надан­ня пільг і забезпечення соціальним обслуговуванням.

Але найбільш поширений поділ джерел права соціального забезпечення за їхньою юридичною силою — на закони і підза-конні нормативно-правові акти. Закони, у свою чергу, можна поділити на загальні (про державну службу, про статус суддів) і спеціальні (про пенсійне забезпечення, про державну допомо­гу сім'ям з дітьми). Шдзаконні акти поділяються на акти Пре­зидента України, Кабінету Міністрів України, відомчі норма­тивно-правові акти й акти локально-правового характеру.

Державні соціальні стандарти — це встановлені на кожний визначений період мінімальні розміри матеріальних та інших благ, які гарантують соціально-прийнятний рівень їх споживан­ня та призначені для встановлення обов'язкового мінімуму витрат (бюджетних, коштів підприємств) на такі цілі.

Закон України "Про державні соціальні стандарти та дер­жавні соціальні гарантії" подає таке визначення державного соціального стандарту: встановлена законами, іншими норма­тивно-правовими актами, соціальна норма і норматив або їх комплекс, на базі яких визначаються рівні основних держав­них соціальних гарантій (ст. 1).

Державні соціальні гарантії — це встановлені законами мінімальні розміри оплати праці, доходів громадян, пенсійно­го забезпечення, соціальної допомоги, розміри інших видів соці­альних виплат, встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами, які забезпечують рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму.

Під соціальними нормами і нормативами розуміють по­казники необхідного споживання продуктів харчування, не­продовольчих товарів і послуг та забезпечення освітніми, ме­дичними, житлово-комунальними, соціально-культурними послугами.

Державні соціальні стандарти і нормативи встановлюють з метою:

1) визначення механізму реалізації соціальних прав та дер­жавних соціальних гарантій громадян, визначених Конститу­цією України;

2) визначення пріоритетів державної соціальної політики щодо забезпечення потреб людини в матеріальних благах і по­слугах та фінансових ресурсів для їх реалізації;

3) визначення та обґрунтування розмірів видатків держав­ного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів, соціальних фондів на соціальний захист і забезпечення населення та утримання соціальної сфери.

Державні соціальні стандарти і нормативи формуються за такими принципами:

1) забезпечення визначених Конституцією України соціаль­них прав та державних соціальних гарантій достатнього жит­тєвого рівня для кожного;

2) законодавчого встановлення найважливіших державних соціальних стандартів і нормативів;

3) диференційованого за соціально-демографічними ознака­ми підходу до визначення нормативів;

4) наукової обґрунтованості норм споживання та забезпечення;

5) соціального партнерства;

6) гласності та громадського контролю при їх визначенні та застосуванні;

7) урахування вимог норм міжнародних договорів України у сфері соціального захисту та трудових відносин.

Державні соціальні стандарти і нормативи формуються, встановлюються та затверджуються у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України за участю та погодженням з іншими сторонами соціального партнерства, якщо інше не передба­чено Конституцією України та законами України.

Відповідно до Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" (ст. 6) базовим дер­жавним соціальним стандартом в Україні є прожитковий мінімум, встановлений законом, на основі якого визначають­ся державні соціальні гарантії та стандарти у сферах доходів населення, житлово-комунального, побутового, соціально-культурного обслуговування, охорони здоров'я та освіти.

Прожитковий мінімум — вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму лю­дини, збереження його здоров'я, набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та міні­мального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.

В Україні прожитковий мінімум визначається нормативним методом з розрахунку на місяць на одну особу. Визначальним принципом обчислення прожиткового мінімуму є диференціа­ція його вартісної величини залежно від вікового критерію або від соціальної та демографічної групи особи: для дітей віком до 6 років; для дітей віком від 6 до 18 років; для працездатних осіб; для осіб, які втратили працездатність. Такий поділ зумовлений особливостями людського організму, його потреб залежно від віку, стану, активності.

Так, відповідно до Закону України "Про затвердження про­житкового мінімуму на 2002 р." (продовжений на 2003 р.), вар­тісна величина прожиткового мінімуму на одну особу на місяць становить 342 грн; для дітей віком до 6 років — 307; дітей віком від 6 до 18 років — 384; працездатних осіб — 365; осіб, які втра­тили працездатність, — 268 грн.

Прожитковий мінімум на одну особу, а також окремо для тих, хто належить до основних соціальних і демографічних груп населення, за поданням Кабінету Міністрів України ви­значається відповідно до Методики визначення прожиткового мінімуму на одну особу та для осіб, які відносяться до основних соціальних і демографічних груп населення (затв. наказом Міністерства праці та соціальної політики України, Міністер­ства економіки України, Державного комітету статистики України від 17 травня 2000 р.); щорічно затверджується Вер­ховною Радою України до початку розгляду державного бю­джету України і періодично переглядається відповідно до зро­стання індексу споживчих цін разом з уточненням показників державного бюджету України та публікується в офіційних ви­даннях.

IV. Задачі

1. 28 червня 2002 р., перебуваючи у щорічній відпустці, гро­мадянин С. втопився. На утриманні громадянки С. (його дру­жини) залишилося двоє дітей: син Володя — 6 років та дочка Оксана — 1 рік. Нині громадянка С. перебуває у відпустці у зв'язку з доглядом за дитиною до трьох років. Проаналізуйте ситуацію та дайте відповіді на такі запитання: хто виступати­ме суб'єктом на пенсію у зв'язку з втратою годувальника? До якого державного органу необхідно звернутися громадянці С?

2. Полковник К. (50 років) прослужив ЗО років у Прикордон­них військах. 15 вересня 2002 р. він вийшов у відставку. Вка­жіть, на який вид соціального забезпечення матиме право К.? До якого органу він повинен звернутися за його призначенням? Вкажіть джерело фінансування соціальних виплат, що нада­ються військовослужбовцям.

3. Громадянка К. займається адвокатською діяльністю. У ж,овтні 2001 р. вона народила дитину. Вкажіть, на який вид соціального забезпечення має право громадянка К.? До якого органу повинна звернутися громадянка К. для його призначен­ня? За рахунок яких джерел фінансується цей вид соціального забезпечення?

Нормативно-правові акти

1. Конституція України. — К., 1996.

2. Концепція соціального забезпечення населення Украї­ни: Затв. Постановою Верховної Ради України від 21 грудня

21Тема 1

1993 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 6. — Ст. 31.

3. Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від 14 січня 1998 р. // Відо­мості Верховної Ради України. — 1998. — № 23. — Ст. 121.

4. Закон України "Про мінімальний споживчий бюджет" від

3 липня 1991 р. № 1284-ХП // Відомості Верховної Ради Украї­ни. — 1991. — № 42. — Ст. 553.

5. Закон України "Про межу малозабезпеченості" від

4 жовтня 1994 р. № 190/94-ВР // Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 42. — Ст. 385.

6. Закон України "Про прожитковий мінімум" від 15 лип­ня 1999 р. № 966-ХІУ // Офіційний вісник України. — 1999. — №33. — Ст. 1702.

7. Закон України "Про державні соціальні стандарти та дер­жавні соціальні гарантії" від 5 жовтня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 44. — Ст. 1876.

8. Закон України про затвердження прожиткового мініму­му на поточний рік.

9. Закон України про Державний бюджет України на відпо­відний рік.

10. Указ Президента України "Про Основні напрямки соці­альної політики України на 1997—2000 роки" від 18 жовт­ня 1997 р. // Урядовий кур'єр. — 1997. — № 202—203. — 30 жовтня.

11. Указ Президента України "Про Основні напрямки соці­альної політики України до 2004 року" від 24 травня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 21. — Ст. 858.

12. Указ Президента України "Про Стратегію подолання бідності" від 15 липня 2001 р. № 637/2001 // Офіційний вісник України. — 2001. — № 33. — Ст. 1525.

13. Положення про Міністерство праці та соціальної політи­ки України: Затв. Указом Президента України від ЗО серпня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 35. — Ст. 1482.

14. Постанова Кабінету Міністрів України "Про науково-громадську експертизу набору продуктів харчування, набору непродовольчих товарів і набору послуг для встановлення прожиткового мінімуму" від 24 вересня 1999 р. № 1767 // Офіцій­ний вісник України. — 1999. — № 39. — Ст. 1946.

15. Постанова Кабінету Міністрів України "Про затверджен­ня типових положень про головне управління праці та соціаль­ного захисту населення обласної, Київської міської державної адміністрації і управління праці та соціального захисту насе­лення Севастопольської міської державної адміністрації і про управління праці та соціального захисту населення районної, районної у містах Києві та Севастополі державної адміні­страції" від 29 вересня 2000 р. № 1498 // Офіційний вісник України. — 2000. — № 40. — Ст. 1698.

16. Постанова Кабінету Міністрів України "Про затверджен­ня наборів продуктів харчування, наборів непродовольчих то­варів та наборів послуг для основних соціальних і демографіч­них груп населення" від 14 квітня 2000 р. № 656 // Офіційний вісник України. — 2000. — № 16. — Ст. 675.

17. Наказ Міністерства соціального захисту населення України "Про затвердження Типових положень (взірцевих) про територіальний центр соціального обслуговування пенсіонерів та одиноких непрацездатних громадян і про відділення соціаль­ної допомоги вдома" від 1 квітня 1997 р. № 44 // Офіційний вісник України. — 1997. — Число 39. — Ст. 57.

18. Наказ Міністерства праці та соціальної політики Украї­ни, Міністерства економіки України, Державного комітету ста­тистики України "Про затвердження Методики визначення прожиткового мінімуму на одну особу та для осіб, які відносять­ся до основних соціальних і демографічних груп населення" від 17 травня 2000 р. № 109/95/157 // Офіційний вісник України. — 2000. — № 24. — Ст. 1028.

19. Наказ Міністерства праці та соціальної політики України, Міністерства фінансів України та Міністерства економіки України, Державного комітету статистики України, Національної академії наук України "Про затвердження Методики комплексної оцінки бідності" від 5 квітня 2002 р. № 171/238/100/149/2нд // Офіцій­ний вісник України. — 2002. — № 18. — Ст. 952.

20. Загальна декларація прав людини (ООН, 1948) // Права людини. Міжнародні договори України. Декларації, документи: Збірник. — К., 1992.

23Тема 1

21. Європейська соціальна хартія // ІАЦ Ліга.

22. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права людини і громадянина // Відомості Верховної Ради УРСР. — 1976. — № 17. — Ст. 291.

23. Конвенція МОП № 102 "Про мінімальні норми соціально­го забезпечення" // Міжнародне законодавство про охорону праці і Конвенції та рекомендації МОП. — К.: Основа, 1997. — Т. 3. — С. 249.

24. Конвенція МОП № 128 "Про допомоги по інвалідності, по старості і у випадку втрати годувальника" // Міжнародне за­конодавство про охорону праці і Конвенції та рекомендації МОП. — К.: Основа, 1997. — Т. 3. — С. 249.

Література

1. Андреев В.С. Право социального обеспечения в СССР. — М., 1987. — Гл. І.

2. Болотіна Н.Б. До питання про модель соціального забез­печення в Україні // Державність. — 1993. — № 2.

3. Болотіна Н.Б. До питання про структуру системи права соціального забезпечення України // Проблеми державотворен­ня і захисту прав людини в Україні: Матеріали І регіональної наукової конференції. — Л., 1995.

4. Болотіна Н.Б. Концепція кодифікації законодавства України про соціальне забезпечення // Право України. — 1996. — №7. — С. 51—53.

5. Болотіна Н.Б. Право соціального забезпечення: систем­но-структурний аналіз // Право України. — 2001. — №5. — С. 24—29.

6. Болотпіна Н.Б. Соціальне'право України: окремі теоре­тичні проблеми формування та розвитку // Право У країни. — 2000. — № 12. — С. 16—20.

7. Гущин И.В. Советское право социального оГ>с< печення. — М.: Наука и техника, 1982. — С. 176.

8. Єрмоловська О.Ю. Соціальний захист ни фшстор стабіш зації житлового рівня населення в умовах трансформаційне економіки: Автореф. дис.... канд. еком. наук. X., 1996.

9. Иванова Р.И., Тарасова В А. Предмет и метод советского права социального обеспечения. — М.: Наука и техника, 1982. — 176 с.

10. КозловА.Е. Социальное обеспечение в СССР. — М., 1981. — Гл. І.

11. Куницький Р.Й. Соціальний захист населення в умовах переходу до ринкової економіки: Автореф. дис.... канд. екон. наук. — Л., 1995.

12. Маркарьянец С. Социальное обеспечение населення: опмт Японии // Проблеми теории и практики управлення. — 1997. — № 4. — С. 93.

13. Мачульская Е.Е. Право социального обеспечения. — М.: МЦФР, 1999. — С. 1—75.

14. Мигович І. Історичні корені й традиції благодійництва // Соціальний захист. — 1996. — № 4. — С. 77.

15. Новікова О. Концепція соціальної політики України: Проблеми і шляхи вирішення // Соціальна праця і соціальна робота. — 1998. — № 1—2. — С. 5—6.

16. Паламарчук В. Соціально-економічні права // Права людини в Україні. — К., 1998. — С. 74—80.

17. Положення Конституції України, що стосуються соці­ального захисту населення // Соціальний захист. — 1996. — № 4. — С. 39.

18. Прилипко С. Розмежування права соціального забезпе­чення і трудового права // Право України. — 1999. — № 10. — С. 58—60.

19. Приходько С. Держава і соціальний захист громадян // Право України. — 1999. — № 9. — С. 22—26.

20. Прокопова Т.С. Деякі питання законодавства про соціаль­не забезпечення та страхування // Концепція розвитку законо­давства України: Матеріали наук.-практ. конф. — К., 1996. — С. 324—326.

21. Романенко С. Україні необхідно сформувати систему соціального захисту ринкового типу // Соціальний захист. — 1997. — № 2. — С. 59.

22. Смирнов Д., Суслов Р. Право на достатній життєвий рівень: Конституція і діяльність // Український часопис прав людини. — 1997. — № 2. — С. 31—33.

23. Стаховська Н.М. Соціальне забезпечення чи захист // Предпринимательство, хозяйство и право. — 2000. — № 8. — С. 54—57.

24. Сташків БІ. Поняття права соціального забезпечення // Право України. — 2000. — № 5. — С. 24—26.

25. Сташків Б.І. Предмет права соціального забезпечення: погляд на проблему // Право України. — 2000. — № 9. — С. 71—75.

26. Сташків Б.І. Судовий захист — соціальним правам гро­мадян // Право України. — 1996. — С. 30—34.

27. Сташків Б.І. Функції права соціального забезпечення: ви­моги сьогодення // Право України. — 2001. — № 7. — С. 66—70.

28. Теренс М. Ганслі. Соціальна політика та соціальне забез­печення за ринкової економіки. — К., 1996.

 

 

Тема 2

Соціально-забезпечувальні правовідносини

І. Основні питання

1. Поняття та види соціально-забезпечувальних правовідносин.

2. Суб'єкти соціально-забезпечувальних правовідносин.

2.1. Громадяни як суб'єкти соціально-забезпечувальних правовідносин:

а) загальні;

б) спеціальні.

2.2. Уповноважені державою органи та організації як суб'єк­ти соціально-забезпечувальних правовідносин:

а) державні органи;

б) соціальні фонди;

в) інші державні організації, підприємства та установи.

3. Об'єкти соціально-забезпечувальних правовідносин:

а) пенсії;

б) допомоги;

в) соціальне обслуговування;

г) соціальні пільги.

Тема 2

4. Зміст соціально-забезпечувальних правовідносин.

5. Юридичні факти, які зумовлюють виникнення, зміну чи припинення соціально-забезпечувальних правовідносин.

6. Поняття, ознаки та види стажу, як умови виникнення права на соціальне забезпечення.

II. Додаткові контрольні питання

1. Визначте критерії класифікації правовідносин у сфері соціального забезпечення.

2. Сформулюйте визначення та з'ясуйте співвідношення понять "соціально-забезпечувальні правовідносини" та "право­відносини у сфері соціального забезпечення".

3. Чи є, на вашу думку, процесуальні правовідносини у сфері соціального забезпечення?

4. У чому полягають особливості юридичних фактів, що по­роджують, змінюють чи припиняють соціально-забезпечу­вальні правовідносини?

5. Чи може договір бути підставою виникнення, зміни чи припинення соціально-забезпечувальних правовідносин?

6. Як ви оцінюєте введення правового поняття "страховий стаж" замість поняття "трудовий стаж" у ринкових відносинах? Яка відмінність між "трудовим стажем" і "страховим стажем"?

7. Назвіть випадки пільгового обчислення трудового стажу.

8. Які особливості обчислення загального трудового стажу членам колгоспів?

9. Чи зараховуються до загального трудового стажу періо­ди участі працівника у страйках?

10. Чи зараховується до загального (спеціального) стажу роботи за спеціальністю (Список № 1) період, протягом якого особа здійснювала догляд: а) за дитиною до досягнення нею шести років; б) за дитиною-інвалідом?

11. Чи входить до трудового стажу для призначення пенсії за віком час перебування на інвалідності від загального захво­рювання протягом 8 років?

12. Вкажіть порядок підтвердження трудового стажу праців­никами, які працюють за трудовим договором у фізичних осіб.

Соціально-забезпечувальні правовідносини

13. Визначте зміст правосуб'єктності громадян за правом соціального забезпечення.

14. У чому особливість правового становища соціальних страхових (державних) фондів?

15. Чи є, на вашу думку, недержавні пенсійні фонди су­б'єктами соціально-забезпечувальних правовідносин (або ци­вільних)? А страхові організації?

16. Чи може сім'я бути суб'єктом соціально-забезпечуваль­них правовідносин?

17. Чи може приватне підприємство виступати суб'єктом соціально-забезпечувальних правовідносин?

III. Методичні вказівки

Правовідносини за правом соціального забезпечення — це

врегульовані нормами права соціального забезпечення соціаль­но-забезпечувальні відносини громадян (членів їх сімей) з упов­новаженими державою органами чи установами з приводу на­дання матеріального забезпечення або надання соціальних по­слуг громадянам у випадку настання соціального ризику та відносини, тісно пов'язані з ними спільною метою (процедурні, процесуальні, соціально-страхові).

Правовідносини у сфері соціального забезпечення є прости­ми (за кількісним складом суб'єктів), оскільки суб'єктивні пра­ва і обов'язки розподілені між двома сторонами шляхом поімен­ної персоніфікації; активними (за характером дії зобов'язано­го суб'єкта); односторонніми (залежно від розподілу прав та обов'язків між сторонами), оскільки їх центр перебуває в кон­кретно-необхідному обов'язку, обсяг і порядок виконання якого завжди передбачено законом або договором.

У соціально-забезпечувальних правовідносинах реалізують­ся право на відповідне матеріальне забезпечення громадян за умови настання соціальних ризиків і обов'язки відповідних уповноважених державою органів, спеціальних соціальних фондів щодо забезпечення цього права, а тому саме вони станов­лять ядро системи правовідносин у сфері соціального забезпе­чення. Процедурні та процесуальні правовідносини є допоміж-

29Тема 2

ними. Вони перебувають в особливому часовому зв'язку з ма­теріальними: можуть передувати виникненню матеріальних правовідносин (правовідносини щодо встановлення юридичних фактів), діяти паралельно з основними матеріальними право­відносинами (правовідносини щодо зміни групи інвалідності), приходити на зміну матеріальним правовідносинам (право­відносини, пов'язані зі зміною виду соціального забезпечення). Всі правовідносини спрямовані на досягнення єдиного резуль­тату — реалізацію особою права на соціальне забезпечення. Таким чином, видове багатоманіття правовідносин у сфері соці­ального забезпечення узгоджується з їх спільною метою.

Специфічною ознакою соціально-забезпечувальних право­відносин є те, що вони відбуваються як конкретні видові пра­вовідносини. Видів правовідносин у сфері соціального забезпе­чення стільки, скільки видів соціального забезпечення. Систе­ма соціального забезпечення об'єднує в собі низку підсистем: грошове забезпечення пенсіями чи допомогами; надання пев­них побутових чи культурних благ тощо, які у правовій літе­ратурі традиційно називають видами соціального забезпечен­ня. Тому право на соціальне забезпечення означає право на кон­кретний вид цього забезпечення, яке може бути реалізоване тільки через відповідний вид правовідносин.

Соціально-забезпечувальні правовідносини за своєю економіч­ною сутністю є розподільчими, оскільки полягають у задоволенні потреб певного кола членів суспільства за рахунок коштів бю­джетів (державного, місцевих та спеціально створених фондів).

Важливою рисою соціально-забезпечувальних правовідно­син є їх персоніфікація. Це означає, що обсяг права на соціаль­не забезпечення конкретної особи (наприклад, розмір пенсії) обумовлюється сумарним періодом її трудової діяльності, роз­міром її середнього заробітку, відсотком втрати працездатності, сімейним станом, кількістю утриманців.

Суб'єкти соціально-забезпечувальних правовідносин. Пра­вовідносини з державного соціального забезпечення мають про­стий суб'єктний склад; у них законодавчо передбачені лише дві сторони, які є носіями юридичних прав і обов'язків: це грома-

Соціально-забезпечувальні правовідносини

дяни або члени їхніх сімей та відповідні державні органи чи установи, покликані забезпечити реалізацію права на соціаль­не забезпечення.

Управомоченою стороною соціально-забезпечувальних пра­вовідносин є фізичні особи (громадяни України, особи без гро­мадянства, іноземні громадяни).

Фізична особа як суб'єкт соціально-забезпечувальних пра­вовідносин характеризується наявністю правосуб'єктності, зміст якої виражається у двох елементах: правоздатності та дієздатності. Правоздатність означає здатність особи мати пра­ва та обов'язки і виникає в особи з моменту народження, а тому є рівною та однаковою за своїм змістом для всіх людей. Під дієздатністю в загальній теорії права розуміють здатність осо­би своїми діями набувати прав та виконувати обов'язки. Зако­нодавством про соціальне забезпечення встановлено спеціальні правила настання дієздатності залежно від виду соціально-за­безпечувальних правовідносин за змістом та організаційно-пра­вовою формою соціального забезпечення.

Залежно від соціальних ризиків, які визначають зміст дієздатності, можна виділити загальних та спеціальних суб'єк­тів соціально-забезпечувальних правовідносин.

До загальних суб'єктів потрібно віднести фізичних осіб, дієздатність яких зумовлена настанням загальносоціальних (досягнення пенсійного віку, настання повної, часткової втра­ти працездатності і т. ін.) чи професійних (втрата працездат­ності внаслідок нещасного випадку на виробництві чи профе­сійного захворювання) соціальних ризиків.

В окремих правовідносинах (щодо забезпечення в разі втра­ти годувальника, щодо користування соціальними пільгами) суб'єктом можуть виступати члени сім'ї померлого годувальника.

До спеціальних суб'єктів відносять: ветеранів війни, вете­ранів військової служби, військовослужбовців та членів їх сімей, ветеранів праці, осіб, віднесених до реабілітованих ре­пресованих громадян, біженців та осіб, яким Україна надала притулок, жертв нацистських репресій.

Правовий статус ветеранів війни визначено Законом Украї­ни "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захис­ту" (від 22 жовтня 1993 р.)

31Тема 2

Правовий статус ветеранів праці визначається Законом України "Про основні засади соціального захисту громадян похи­лого віку в Україні" (від 16 грудня 1993 р.)

Правовий статус ветеранів військової служби визначається Законами України "Про соціальний і правовий захист військо­вослужбовців та членів їх сімей" (від 20 грудня 1991 р.) та "Про статус ветеранів військової служби і ветеранів органів внут­рішніх справ та їх соціальний захист" (від 24 березня 1998 р.).

Правовий статус жертв нацистських репресій визначається Законом України "Про жертви нацистських переслідувань" (від 23 березня 2000 р.)

Правовий статус осіб, віднесених до реабілітованих репре­сованих громадян, визначається Законом України "Про реабі­літацію жертв політичних репресій" (від 17 квітня 1991 р.)

Другою, зобов'язаною стороною соціально-забезпечуваль­них правовідносин виступають різноманітні уповноважені дер­жавою органи та установи. Систему їх утворюють: Міністер­ство праці та соціальної політики України; обласні та районні управління праці та соціального захисту населення; фонди соці­ального забезпечення; органи охорони здоров'я; територіальні центри соціального обслуговування.

Міністерство праці та соціальної політики України є голов­ним органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сфері зайня­тості, соціального захисту населення, соціального страхування, оплати, нормування та стимулювання праці, охорони і умов праці, пенсійного забезпечення, соціального обслуговування населення, соціально-трудових відносин, трудової міграції*.

Основні завдання Міністерства праці та соціальної політи­ки України такі:

1) участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері зайнятості, соціального захисту населення, соціального страхування, оплати, нормування та стимулюван-

* Положення про Міністерство праці та соціальної політики України: Затв. Указом Президента України від ЗО серпня 2000 р., зі змін, і доп. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 35.

Соціально-забезпечувальні правовідносини

ня праці, охорони і умов праці, пенсійного забезпечення, соці­ального обслуговування населення, соціально-трудових відно­син, трудової міграції;

2) керівництво діяльністю державної служби зайнятості, проведення заходів, пов'язаних з ефективним функціонуван­ням ринку праці, сприяння раціональній, продуктивній і віль­но обраній зайнятості, підвищенню якості та конкурентоспро­можності робочої сили;

3) розроблення і здійснення заходів для посилення мотивації до праці, вдосконалення її оплати, організації