Поняття, предмет, метод і система права

Поняття, предмет, метод і система права

Соціального забезпечення

І. Основні питання

1. Соціальне забезпечення: поняття, функції.

2. Соціально-забезпечувальні відносини та їх види в Україні. Відносини, що тісно пов'язані з соціально-забезпечувальними відносинами: процедурні, процесуальні, соціально-страхові.

3. Поняття та предмет права соціального забезпечення.

4. Метод права соціального забезпечення.

5. Система права соціального забезпечення.

6. Функції права соціального забезпечення.

7. Принципи права соціального забезпечення.

8. Джерела права соціального забезпечення України: загаль­на характеристика.

9. Державні соціальні стандарти та соціальні гарантії у сфері

права соціального забезпечення.

II. Додаткові контрольні питання

1. Сформулюйте визначення та з'ясуйте співвідношення понять "соціальна політика", "соціальне забезпечення", "соці­альний захист", "соціальне страхування".

2. Чи виступатиме Генеральна угода між Кабінетом Мініст­рів України, Конфедерацією роботодавців України та всеукраїн­ськими профспілками і профоб'єднаннями на відповідний рік джерелом права соціального забезпечення?

3. Проаналізуйте Закон України "Про державний бюджет" на відповідний рік. Чи виступатиме він джерелом права соці­ального забезпечення?

4. Назвіть основний критерій для визначення сфери соціаль­но-забезпечувальних відносин і відмежування їх від відносин, які становлять предмет суміжних галузей права (фінансового, цивільного, трудового).

5. Які відносини, крім матеріальних, становлять предмет права соціального забезпечення?

6. Визначте співвідношення предмета права соціального забезпечення та предмета науки.

7. Обґрунтуйте публічний або приватний характер права соціального забезпечення.

8. У чому виявляються єдність і диференціація джерел пра­ва соціального забезпечення?

9. Сформулюйте особливості джерел права соціального за­безпечення.

10. Назвіть локальні нормативно-правові акти як джерела права соціального забезпечення.

11. Сформулюйте ваше бачення концепції соціальної дер­жави.

12. Проаналізуйте еволюцію реформи державної системи соці­ального забезпечення на підставі нормативних актів, що визна­чали зміст реформи.

13. Сформулюйте дефініції понять: прожитковий рівень, про­житковий мінімум, межа малозабезпеченості, мінімальний споживчий бюджет, межа бідності.

14. Проаналізуйте теорії соціально-забезпечувальних від­носин.

15. У чому полягає нормативний метод обчислення прожит­кового мінімуму в Україні?

16. Яке значення рівня забезпечення прожиткового мінімуму (гарантованого мінімуму) для здійснення соціального забез­печення громадян в Україні?

17. Визначте правову природу соціально-страхових від­носин.

18. Чи є колективний договір джерелом права соціального забезпечення?

III. Методичні вказівки

Соціальне забезпечення — це форма розподілу матеріаль­них благ з метою задоволення життєво необхідних індивідуаль­них потреб громадян при настанні соціального ризику за раху­нок спеціальних соціальних фондів або за рахунок бюджетів різних рівнів (державного та місцевих) у випадках та на умо­вах, встановлених у законі. Воно є одним із напрямків соціаль­ної політики України.

Функції соціального забезпечення:

1) економічна (полягає в компенсації заробітку, втраченого у зв'язку з віком, непрацездатністю, втратою годувальника; част­ковій компенсації особі додаткових видатків при настанні визна­чених законом життєвих обставин; наданні мінімальної грошової допомоги чи соціальних послуг малозабезпеченим громадянам);

2) політична (сприяє підтриманню соціальної стабільності в суспільстві, для якого характерний значний розрив у рівні життя різних груп населення);

3) демографічна (покликана стимулювати відновлення наро­донаселення, необхідного для нормального розвитку держави);

4) соціально-реабілітаційна (спрямована на відновлення громадянського статусу інвалідів та інших соціально незахищених громадян).

Теорії соціально-забезпечувальних відносин. Предмет будь-якої галузі права становлять якісно відособлені суспільні відно­сини, що характеризуються певною внутрішньою єдністю. Пра­вове забезпечення таких відносин досягається за допомогою норм певної галузі.

9Тема 1

Вперше теоретичні засади формування системи соціально-забезпечувальних відносин дослідив В.С. Андрєєву 1966 р. Він обґрунтував особливості цих відносин: 1) аліментарний харак­тер; 2) специфічний суб'єктний склад (громадяни та державні органи); 3) фінансове джерело — суспільні фонди; 4) підстава виникнення — особа не працює через непрацездатність або звільнена державою від цього обов'язку. (Андреев В.С. Конституционные основы советского права социального обеспечения // Вопросы теории и практики социального обеспечения. — М.: НИИ труда, 1978. — С. 7—8.)

Згодом у галузевій правовій літературі сформувалися де­кілька концепцій обґрунтування сфери соціально-забезпечуваль­них правовідносин, що давали змогу виокремити такі відноси­ни в окрему галузь права. Найбільш поширеними є чотири: непрацездатності; соціальної аліментарності; індивідуальної форми розподілу; соціального ризику.

Концепція непрацездатності (автори: В.С. Андрєєв, Я.М. Фогель): відносини соціального забезпечення — це відно­сини щодо надання допомоги за рахунок суспільних фондів лише непрацездатним громадянам. Непрацездатність — це не­спроможність людини здійснювати суспільно корисну діяль­ність за станом здоров'я, за віком та з інших причин.

Концепція непрацездатності є дещо застарілою в сучасних умовах; вона не зовсім повно визначає систему соціально-забез­печувальних відносин. Адже за рахунок соціальних фондів та­кож здійснюється фінансування соціальних виплат і працездат­ним громадянам. Зокрема, ця теорія не дає можливості віднес­ти до предмета права соціального забезпечення відносини щодо забезпечення сімей з дітьми державними допомогами; відноси­ни щодо надання населенню субсидій, щодо надання матеріаль­ної адресної допомоги малозабезпеченим сім'ям.

Концепція соціально-аліментарного характеру соціаль­но-забезпечувальних правовідносин (А.Д. Зайкін, Р.І. Іванова, А.Е. Пашерстник, В.К. Субботенко, О.Є. Мачульська): соціаль­но-аліментарний характер відносин полягає в тому, що матері-, альне забезпечення та послуги за рахунок державних позабю­джетних фондів соціального призначення, державного чи місцевих бюджетів здійснюються безоплатно, поза зв'язком з трудо­вою діяльністю чи сплатою страхових внесків, безеквівалент-но, але з урахуванням трудового (страхового) стажу, чи частко­во нееквівалентно, як правило на недоговірній основі.

Як видається, соціальна аліментарність є переважаючою, однак не визначальною особливістю правової природи соціаль­но-забезпечувальних правовідносин, атому не може бути основ­ним критерієм обґрунтування предмета права соціального за­безпечення. Так, спираючись на концепцію соціальної алімен­тарності, неможливо розмежувати правову природу відносин щодо надання державних допомог та відносин у сфері держав­ної форми навчання.

За концепцією індивідуальної форми розподілу (автор В.Ш. Шайхатдинов) відносинами щодо соціального забезпечен­ня є відносини щодо безпосереднього матеріального (грошового) забезпечення конкретного громадянина (наприклад, надання пенсії). Таке обґрунтування відносин соціального забезпечен­ня небезспірне. Індивідуальна форма розподілу не може стати визначальним критерієм при визначенні системи відносин соці­ального забезпечення, оскільки одним із видів соціального за­безпечення є соціальне обслуговування. Соціальне обслугову­вання — це колективна форма споживання соціальних фондів (до його системи входять: соціальне обслуговування громадян в будинках-інтернатах, будинках престарілих тощо), а відтак зрозуміло, що індивідуальна чи колективна форма споживан­ня не може стати визначальним критерієм окреслення предме­та права соціального забезпечення.

Ми обстоюємо позицію, що систему соціально-забезпечуаль-них відносин доцільно визначати за допомогою теорії соціаль­ного ризику. Більшість вчених у сучасній галузевій літературі (Н.Б. Болотіна, О.Є. Мачульська, В.Д. Роїк) правовою підста­вою виникнення в особи права на соціальне забезпечення нази­вають саме соціальний ризик — подію, коли особа втрачає за­соби до існування через незалежні від неї обставини.

Предмет права соціального забезпечення. Основу права со­ціального забезпечення становлять соціально-забезпечувальні відносини. Соціально-забезпечувальні відносини — це відносини з приводу матеріального забезпечення громадян (членів їх сімей) чи надання соціальних послуг у разі настання обставин, які су­спільством та державою визнані соціально значимими. У сучасній галузевій науці такі обставини називають соціальними ризика­ми. Соціально-забезпечувальні відносини можна поділити на дві групи: відносини щодо матеріального забезпечення (з приводу надання пенсій і т. ін.); відносини щодо надання соціальних послуг (соціальне обслуговування інвалідів тощо).

Крім того, до предмета права соціального забезпечення на­лежать процедурні та процесуальні, а також соціально-страхові відносини.

Процедурні та процесуальні відносини пов'язані з встанов­ленням юридичних фактів, а також реалізацією і захистом пра­ва на той чи інший вид соціального забезпечення.

Процедурні відносини — це відносини щодо встановлення юридичних фактів, необхідних для виникнення матеріальних правовідносин чи вирішення спорів у позасудовому порядку. Роль процедурних відносин є доволі значною, оскільки пору­шення процедури може призвести до відмови у призначенні того чи іншого виду соціального забезпечення.

Процесуальні правовідносини виникають при розв'язанні питань соціального забезпечення у судовому порядку.

Вказані відносини, як правило, передують (процедурні), супроводжують (процедурні та процесуальні) або випливають (процесуальні) із соціально-забезпечувальних правовідносин.

Соціально-страхові — це відносини у сфері загальнообо­в'язкового соціального страхування, які охоплюють такі від­носини: щодо збирання та акумуляції страхових внесків з платників; щодо розподільчої діяльності соціальних страхових фондів при визначенні виду та розміру соціальних виплат і соціальних послуг; щодо організації соціального страхування (управління соціальним страхуванням, розпорядчою та нагля­довою діяльністю). Звичайно, для соціально-страхових від­носин характерні ознаки фінансових чи управлінських, однак ці відносини істотно відрізняються від інших видів відносин, які становлять предмет фінансового чи адміністративного пра­ва (забезпечують акумуляцію цільових соціальних коштів, які спрямовані виключно на фінансування соціальних виплат чи послуг громадянам у випадку настання соціальних ризиків).

Право соціального забезпечення — це система правових норм, що регулюють комплекс якісно однорідних, планово-організованих розподільчих відносин щодо матеріального за­безпечення громадян (членів їх сімей) у разі настання соціаль­них ризиків за рахунок коштів спеціальних соціальних фондів чи бюджетів різних рівнів та похідних від них організаційних (процедурних, процесуальних, соціально-страхових) відносин.

За своєю природою та соціальним призначенням право соці­ального забезпечення має гуманістичний характер.

Метод права соціального забезпечення — це сукупність прийомів та засобів, за допомогою яких держава забезпечує необхідну поведінку учасників правовідносин. Юридична нау­ка визначає низку ознак, які характеризують метод правового регулювання окремої галузі права залежно від того, як ці озна­ки виявляються. Такими ознаками є: порядок виникнення, зміни, припинення правовідносин; правовий стан учасників правовідносин; характер встановлення прав та обов'язків; за­соби забезпечення виконання обов'язків (санкції).

Соціальні ризики

I. Основні питання

1. Поняття та правові ознаки соціального ризику.

2. Класифікація соціальних ризиків.

3. Непрацездатність як соціальний ризик. Види непраце­здатності.

4. Юридичні факти, що зумовлюють постійну непраце­здатність.

5. Поняття, ознаки та причини інвалідності.

6. Поняття та порядок розслідування нещасного випадку на виробництві.

7. Поняття та порядок підтвердження та розслідування про­фесійного захворювання.

8. Поняття, порядок встановлення та підтвердження тимча­сової втрати працездатності.

9. Поняття безробіття (часткового безробіття). Порядок ви­знання громадянина безробітним.

10. Втрата годувальника як соціальний ризик.

II. Поняття, критерії та порядок підтвердження малозабез-печеності. Співвідношення з бідністю. Межа бідності.

Соціальні ризики

II. Додаткові контрольні питання

1. Обґрунтуйте ваше ставлення до необхідності підвищен­ня пенсійного віку в процесі проведення пенсійної реформи.

2. Складіть акт про нещасний випадок за формою Н-1.

3. Яке співвідношення між соціальним і страховим ри­зиком?

4. Порівняйте соціальний ризик, передбачений Конститу­цією України, "старість" і вид пенсії, передбачений Законом України "Про пенсійне забезпечення". Чи не вбачаєте ви тут невідповідності?

5. Чи всі соціальні ризики мають правове значення?

6. Сформулюйте правове поняття "бідність".

7. Сформулюйте поняття випадків втрати роботи з незалеж­них від застрахованого обставин. Чи не вбачаєте ви невідповід­ності з КЗпП України?

8. Техногенні та екологічні катастрофи — це соціальний ризик чи ні?

9. Порівняйте перелік утриманців відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення" і відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страху­вання від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності".

10. Які нещасні випадки визнаються непов'язаними з вироб­ництвом?

11. Який порядок розслідування нещасного випадку зі сту­дентами навчальних закладів, який стався під час проходжен­ня виробничої практики?

12. Назвіть правовий наслідок відмови роботодавця склас­ти акт за формою Н-1 про нещасний випадок.

13. Який порядок розслідування причин професійних за­хворювань на підприємстві?

73Тема З

III. Методичні вказівки

Поняття соціального ризику за правом соціального забез­печення базується на вузькому розумінні цієї групи ризиків як власне соціальних, тобто таких, які об'єктивно порушують життєдіяльність особи та пов'язані з соціально-економічними чинниками в державі.

Ознаками соціального ризику як інституту права соціально­го забезпечення можна назвати такі:

1. Мають виключно об'єктивний характер: вони настають незалежно від волі особи та не можуть бути усунені нею само­стійно через зовнішні чинники, а не з будь-яких суб'єктивних причин.

2. Обмежують (чи порушують) життєдіяльність людини та зумовлюють її соціальну незабезпеченість.

3. Закріплені національним законодавством як обставини, внаслідок настання яких особа може потребувати допомоги дер­жави чи суспільства.

4. Є потенційно закономірними для кожної людини: обов'яз­ково або як правило трапляються або можуть трапитися за пев­них обставин.

Соціальний ризик — це закріплена законодавством та ви­знана суспільством соціально значимою обставина об'єктивно­го характеру, з настанням якої громадяни (члени їх сімей) мо­жуть втратити тимчасово або назавжди засоби до існування чи потребують додаткового матеріального забезпечення та не мо­жуть самостійно їх уникнути.

Правова природа соціального ризику зумовлює особливу при­роду права соціального забезпечення та визначає такі функції: попередження можливих матеріальних негараздів особи або на­дання допомоги особі чи членам її сім'ї, які перебувають в особ­ливому матеріальному чи соціальному становищі.

Система соціальних ризиків не є сталою, вона динамічно змінюється залежно від розвитку держави та проголошених нею цінностей. Сучасний перелік соціальних ризиків, що зу-

Соціальні ризики

мовлюють право особи на соціальне забезпечення, визнаний міжнародним співтовариством (Загальна декларація прав лю­дини (1948 р.), Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.), Європейська соціальна хартія (1961 р.), Конвенції Міжнародної організації праці) та закріплений у на-' ціональному законодавстві (ст. 46 Конституції України).

За критерієм організаційно-правової форми соціального за­безпечення соціальні ризики можна класифікувати на страхові, тобто ті, які забезпечуються в рамках системи соціального (дер­жавного та недержавного) страхування, та нестрахові — забез­печуються за програмою соціальної державної підтримки.

За змістом можна виділити такі основні соціальні ризики: непрацездатність, безробіття (часткове безробіття), втрата го­дувальника та малозабезпеченість.

Непрацездатність — соціально-фізіологічний стан людини, який визначається об'єктивною втратою працездатності чи зменшенням природних функцій організму або зниженням кваліфікації, значним зменшенням обсягу чи припиненням трудової діяльності.

Зміст та вид непрацездатності визначаються законодавчо закріпленими обставинами, які зумовлюють її настання. Не­працездатність може бути наслідком різних за природою юри­дичних фактів:

1) загальносоціальних: притаманні кожній людині, оскіль­ки зумовлені її фізіологічною та соціальною природою (напри­клад, старість, вагітність та пологи, травма, не пов'язана з ви­робництвом, і т. ін.);

2) професійних: є наслідком чи пов'язані з трудовою діяль­ністю, яку виконувала особа (нещасний випадок на вироб­ництві, професійне захворювання);

3) публічних: є наслідком економічних, технічних, соціаль­них подій у конкретній державі (техногенні катастрофи, воєнні конфлікти тощо).

Потрібно розрізняти об'єктивно-фізіологічну непраце­здатність, тобто за станом здоров'я чи при неповнолітті, та об'єк­тивно-юридичну, тобто, коли закон дозволяє вже не працювати

75Тема З

незалежно від того, може чи не може особа виконувати певну трудову діяльність. Непрацездатність можна класифікувати та­кож на реальну та презюмовану. Реальна відображається у відсотках втрати працездатності та визначається МСЕК. Презю-мована непрацездатність настає при досягненні законодавчо ви­значеного віку. Презумпція вікової непрацездатності лежить в основі пенсії за віком; презумпція втрати професійної працездат­ності лежить в основі призначення пенсії за вислугу років, а та­кож пенсії за віком, яка призначається на пільгових умовах.

За тривалістю непрацездатність можна поділити на по­стійну, стійку, тимчасову.

Юридичним фактом, який презюмує постійну непраце­здатність особи є старість (пенсійний вік).

Конституція України закріплює право громадян на соціаль­ний захист у разі старості (ч. 2 ст. 46). Проте медична наука не знайшла критерію правильного нормування чи припинення праці відповідно до фізіологічного стану і біологічної активності людини. Дослідження доводять, що ступінь старіння (відповід­но рівень здоров'я) суттєво залежить від різного роду соціальних чинників: відмінностей у рівні та якості життя міського і сільського населення, належності до певної соціальної групи; ставлення особи до свого здоров'я; особливостей харчування тощо. Фізіологічний та медико-біологічний стан визначається індивідуальними темпами старіння організму, психологічний — самооцінкою особи. Отож старість — це природний стан органі­зму, який часто не збігається з календарним віком особи. Саме тому виникнення в особи права на соціальне забезпечення пов'я­зують із настанням такого юридичного факту, як пенсійний вік: для чоловіків — 60 років, для жінок — 55 років.

Наступним видом непрацездатності є стійка, яка традицій­но в законодавстві визначається поняттям "інвалідність".

Інвалідність — це стійкий розлад функцій організму, який призводить до повної або часткової (значної) втрати професійної працездатності чи до істотних обмежень життєдіяльності особи.

Можна виділити дві ознаки інвалідності:

1) професійну — повна чи значна втрата професійної праце­здатності. Під професійною працездатністю розуміють здатність

Соціальні ризики

працівника до трудової діяльності за своєю професією та квалі­фікацією чи за іншою адекватною професією;

2) непрофесійну — істотні порушення життєдіяльності лю­дини, які пов'язані не лише з її трудовою діяльністю. Сюди потрібно віднести: здатність до самообслуговування, пересуван­ня, спілкування, навчання, контролю за поведінкою і т. ін.

Ступінь обмеження життєдіяльності людини, причину, час настання, групу інвалідності визначає медико-соціальна екс­пертиза, яка проводиться на підставі Порядку організації та проведення медико-соціальної експертизи втрати праце­здатності (затв. Постановою Кабінету Міністрів України від 4 квітня 1994 р.)

Направлення хворого для огляду до МСЕК здійснюють ЛКК лікувально-профілактичних закладів за місцем проживання або лікування у разі наявності стійкого чи необоротного харак­теру захворювання, а також тоді, коли хворий був звільнений від роботи протягом чотирьох місяців з дня настання тимчасо­вої непрацездатності чи протягом п'яти місяців у зв'язку з од­ним і тим самим захворюванням за останні дванадцять місяців, а при захворювання на туберкульоз — протягом десяти місяців з дня настання непрацездатності.

Залежно від ступеня втрати здоров'я встановлюють три гру­пи інвалідності: І, II і III*. Питання про встановлення інвалід­ності розглядається після проведення діагностичних, лікуваль­них та реабілітаційних заходів. Рішення про інвалідність ґрун­тується на оцінці комплексу клінічних, психологічних, соці­ально-побутових і професійних факторів. При цьому врахову­ють: характер захворювання, ступінь порушення функцій, ефективність лікування і реабілітаційних заходів, стан компен­саторних механізмів, клінічний і трудовий прогноз, мож­ливість соціальної адаптації, потребу в різних видах соціальної допомоги, особисті установки, конкретні умови та зміст праці, професійна підготовка, вік та ін.

Підставою для встановлення першої групи інвалідності є різко виражене обмеження життєдіяльності, що призводить до

* Інструкція Міністерства охорони здоров'я України про встановлення груп інвалідів № 16.01/20 від 28 грудня 1991 р.

77 Тема З

різко вираженої соціальної дезадаптації внаслідок неможли­вості навчання, спілкування, орієнтації, контролю за своєю поведінкою, пересуванням, самообслуговуванням, участю у трудовій діяльності, якщо вказані порушення викликають по­требу в постійному сторонньому догляді чи допомозі.

Підставою для встановлення другої групи інвалідності є різко виражене обмеження життєдіяльності, що не зумовлює необхідності постійного стороннього догляду чи допомоги, але призводить до вираженої соціальної дезадаптації внаслідок різко вираженого утруднення навчання, спілкування, орієн­тації, контролю за своєю поведінкою, пересування, самообслу­говування, участі у трудовій діяльності або у разі неможливості працювати.

Підставою для встановлення третьої групи інвалідності є обмеження життєдіяльності, що зумовлює значне зниження можливостей соціальної адаптації внаслідок вираженого утруд­нення навчання, спілкування, пересування, участі у трудовій діяльності (значне зменшення обсягу трудової діяльності, знач­не зниження кваліфікації, значні утруднення у виконанні про­фесійної праці внаслідок анатомічних дефектів).

Датою встановлення інвалідності вважається день надхо­дження до МСЕК документів, необхідних для огляду хворого. Інвалідність встановлюється до першого числа місяця, наступно­го за місяцем, на який призначено черговий переогляд хворого.

У разі нестійких, зворотних морфологічних змін і порушень функцій органів і систем організму інвалідність встановлюєть­ся на певний визначений термін. Періодичний огляд інвалідів проводиться через 1—3 роки.

Законодавством передбачено три випадки, коли інвалід­ність встановлюється без зазначення строку переогляду:

1) особам, які досягли пенсійного віку (відповідно чолові­кам — 60 років, жінкам — 55 років);

2) інвалідам, у яких строк переогляду настає після досягнен­ня пенсійного віку;

3) при анатомічних дефектах, стійких, необоротних морфо­логічних змінах та порушеннях функцій органів і систем орга­нізму, неефективності реабілітаційних заходів, неможливості

Соціальні ризики

відновлення соціальної адаптації, несприятливому прогнозі динаміки працездатності з урахуванням реальних соціально-економічних обставин у районі проживання інваліда.

Встановлення групи інвалідності на визначений термін (чи безстроково) не позбавляє особу права пройти освідчування до­строково, якщо стан здоров'я її погіршився.

Одночасно з фактом інвалідності МСЕК встановлює її при­чину. Причина інвалідності визначає вид соціального забезпе­чення, умови та порядок його надання.

Причинами інвалідності можуть бути:

1) нещасний випадок на виробництві;

2) професійне захворювання;

3) загальне захворювання чи травма, не пов'язана з вироб­ництвом.

Законодавством України можуть бути встановлені інші при­чини інвалідності.

Нещасний випадок — це обмежена в часі подія або раптовий вплив на працівника небезпечного виробничого фактора чи се­редовища, що сталися у процесі виконання ним трудових обо­в'язків, внаслідок яких заподіяно шкоду здоров'ю або настала смерть*. Інвалідність вважається такою, що настала внаслідок трудового каліцтва, якщо нещасний випадок, який зумовив втрату працездатності, стався за обставин та умов, передбачених виключно у національному законодавстві. Всі ці обставини можна поділити на дві групи.

Перша група — це обставини, які безпосередньо пов'язані з виконанням особою трудової діяльності. Трудовою діяльністю вважаються всі види роботи, які зараховуються до трудового (страхового) стажу роботи (наприклад, виконання роботи за цивільно-правовими договорами і т. ін.), оскільки в період їх виконання громадяни підлягають усім видам загальнообов'яз­кового державного соціального страхування.

* Частина перша статті 14 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та про­фесійного захворювання, що зумовили втрату працездатності".

79Тема З

Перелік обставин, за яких настає страховий випадок дер­жавного соціального страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, затверджено По­становою Кабінету Міністрів України від 21 серпня 2001 р.

Нещасний випадок вважається таким, що стався на вироб­ництві, якщо він настав під час:

1) виконання трудових (посадових) обов'язків, у тому числі у відрядженні;

2) перебування на робочому місці, на території підприємства або в іншому місці роботи протягом робочого часу, починаючи з моменту приходу на підприємство до виходу, який повинен фіксуватися відповідно до правил внутрішнього трудового роз­порядку, або за дорученням роботодавця в неробочий час, під час відпустки, у вихідні та святкові дні;

3) приведення в порядок знарядь виробництва, засобів захи­сту, одягу перед початком роботи і після її закінчення, виконан­ня заходів особистої гігієни;

4) проїзд на роботу чи з роботи на транспортному засобі підприємства або на транспортному засобі іншого підприєм­ства, яке надало згідно з договором (заявкою), за наявності роз­порядження роботодавця;

5) використання власного транспортного засобу в інтересах підприємства з дозволу або за дорученням роботодавця відпо­відно до встановленого порядку;

6) провадження дій в інтересах підприємства, на якому гро­мадянин працює, тобто дій, які не входять до його виробничо­го завдання чи прямих обов'язків;

7) ліквідація аварій, пожеж та наслідків стихійного лиха на виробничих об'єктах і транспортних засобах, що використову­ються підприємством;

8) надання підприємством шефської допомоги;

9) перебування на транспортному засобі або на його сто­янці, на території вахтового селища, у тому числі під час змін­ного відпочинку, якщо причина нещасного випадку пов'яза­на з виконанням трудових (посадових) обов'язків або з дією небезпечних чи шкідливих виробничих факторів або сере­довища;

Соціальні ризики

10) прямування до (між) об'єкта (ми) обслуговування за за­твердженими маршрутами або до будь-якого суб'єкта за доручен­ням роботодавця;

11) прямування до місця відрядження та у зворотному на­прямку відповідно до завдання про відрядження;

12) настання природної смерті під час перебування на підземних роботах або після виходу на поверхню внаслідок гострої серцево-судинної недостатності;

13) вчинення самогубства, пов'язаного з перевищенням строку перебування у рейсі, обумовленого договором, або на­стання природної смерті внаслідок впливу психофізіологічних, небезпечних та шкідливих виробничих факторів на суднах морського та рибопромислового флотів.

Заподіяння шкоди зародку внаслідок травмування на вироб­ництві або професійного захворювання жінки під час її вагіт­ності, у зв'язку з чим дитина народилась інвалідом, прирівнюєть­ся до нещасного випадку, який трапився із застрахованим.

Другу групу обставин передбачено Законом України "Про пенсійне забезпечення". Зокрема, пункти д, є ст. 26 цього За­кону передбачають інвалідність, що вважається такою, що на­стала внаслідок трудового каліцтва, якщо нещасний випадок, який спричинив інвалідність, стався при виконанні державних або громадських обов'язків, дій щодо рятування людського життя, щодо охорони власності (незалежно від її форми), а та­кож щодо охорони правопорядку.

Трудовим каліцтвом визнається втрата працездатності в усіх перелічених вище випадках незалежно від факту наявності чи відсутності вини особи, яка втратила здоров'я. Трудовим каліцтвом вважаються не тільки прямі та безумовні наслідки травми, а й всі ускладнення чи віддалені її наслідки.

Положення про порядок розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на ви­робництві затверджено Постановою Кабінету Міністрів Украї­ни від 21 серпня 2001 р. У цьому положенні закріплено єдиний порядок розслідування та обліку нещасних випадків на вироб­ництві, обов'язковий для всіх юридичних осіб незалежно від форми власності.

81Тема З

Кожний нещасний випадок оформляється актом про нещас­ний випадок на виробництві за формою Н-1. Акт складається щодо кожного потерпілого окремо.

Інвалідність вважається такою, що настала внаслідок про­фесійного захворювання, якщо захворювання, яке її зумовило, визнається професійним.

До професійного захворювання належить захворювання, що виникло внаслідок професійної діяльності застрахованого та зумовлюється виключно або переважно впливом шкідливих речовин і певних видів робіт та інших факторів, пов'язаних з роботою. Професійне захворювання є страховим випадком та­кож у разі його встановлення чи виявлення в період, коли по­терпілий не перебував у трудових відносинах з підприємством, на якому захворів.

Перелік таких захворювань закріплено у Постанові Кабіне­ту Міністрів України "Про затвердження переліку професійних захворювань" (від 8 листопада 2000 р. № 1662). Кодування діа­гнозів професійних захворювань проведено на підставі Міжна­родної класифікації хвороб і споріднених проблем, впроваджен­ня якої для використання органами і закладами охорони здо­ров'я затверджено наказом МОЗ України від 8 жовтня 1998 р. В окремих випадках Фонд соціального страхування від нещас­ного випадку на виробництві може визнати страховим випад­ком захворювання, не внесене до переліку професійних захво­рювань, якщо на момент прийняття рішення медична наука має нові відомості, які дають підстави вважати це захворюван­ня професійним. Професійний характер захворювання визна­чається експертною комісією у складі спеціалістів лікувально-профілактичного закладу, якому надано таке право МОЗ Украї­ни. У разі необхідності до роботи експертної комісії залучають­ся спеціалісти (представники) підприємства, робочого органу виконавчої дирекції фонду, профспілкової організації, членом якої є потерпілий. Віднесення захворювання до професійного проводиться відповідно до Порядку встановлення зв'язку за­хворювання з умовами праці.

Зв'язок професійного захворювання з умовами праці праців­ника визначається на підставі клінічних даних і санітарно-гігієнічної характеристики умов праці, яка складається відпо-

Соціальні ризики

відною установою (закладом) державної санітарно-епідеміоло­гічної служби за участю спеціалістів (представників) підприєм­ства, профспілок та робочого органу виконавчої дирекції фон­ду. У спірних випадках для остаточного вирішення питання про наявність професійного захворювання хворий направляється до Інституту медицини праці Академії медичних наук (м. Київ), рішення якого у разі незгоди хворого або роботодавця щодо встановлення діагнозу і зв'язку захворювання зі впливом шкідливих виробничих факторів і трудового процесу оскар­жується в судовому порядку.

Загальне захворювання, хоч і є найбільш поширеною при­чиною інвалідності, визначається за залишковим принципом: якщо інвалідність не є наслідком жодної з перелічених вище причин, то її причиною визнається загальне захворювання. До загального захворювання також потрібно відносити каліцтво особи, не пов'язане з нещасним випадком на виробництві.

Під нещасними випадками невиробничого характеру слід розуміти не пов'язані з виконанням трудових обов'язків трав­ми, у тому числі отримані внаслідок заподіяних тілесних ушкоджень іншою особою, отруєння, самогубства, опіки, обморо­ження, утоплення, ураження електричним струмом, блискав­кою, травми, отримані внаслідок стихійного лиха, контакту з тваринами тощо, які призвели до ушкодження здоров'я потер­пілих*.

Показаннями для встановлення інвалідності у дітей є пато­логічні стани, які виникають при вроджених, спадкових, здо­бутих захворюваннях та після травм**. Перелік медичних по­казань, що надають право на одержання державної соціальної допомоги на дітей-інвалідів віком до 16 років, затверджено спільним наказом Міністерства охорони здоров'я України, Міністерства праці та соціальної політики України, Міністер­ства фінансів України від 8 листопада 2001 р.

* Порядок розслідування та обліку нещасних випадків невиробничого ха­рактеру: Затв. Постановою Кабінету Міністрів України від 22 березня 2001 р. № 270.

** Порядок видачі медичного висновку про дитину-інваліда віком до 16 років: Затв. наказом МОЗ України від 4 грудня 2001 р. № 482.

83 Тема З

Медичні показання для визнання дитини інвалідом віком до 16 років установлюються ЛКК дитячих обласних, багатопро-фільних міських лікарень, спеціалізованих лікарень, диспан­серів, де діти перебувають на диспансерному обліку та спеціа­лізованому лікуванні, Української дитячої спеціалізованої лікарні "Охматдит", Українського центру медичної реабілітації дітей з органічним ураженням нервової системи, клінік науко­во-дослідних установ МОЗ України та Академії медичних наук України після стаціонарного та амбулаторного обстеження.

Переогляд дитини-інваліда має здійснювати ЛКК дитячого лікувально-профілактичного закладу за місцем проживання не пізніше 1 місяця до закінчення медичного висновку про дити-ну-інваліда до 16 років. Дата переогляду зазначається у медич­ному висновку про дитину-інваліда. Не пізніше одного місяця до