Розірвання трудового договору з ініціативи третіх осіб

 

Трудовий договір може бути припинений на вимогу третіх осіб, які не є стороною трудового договору (суди, військкомати, проф­спілкові органи).

Це відбувається у таких випадках.

1. Набрання законної сили вироком суду, яким працівника засуджено (крім випадків умовного засудження і відстрочки виконання вироку) до позбавлення волі, виправних робіт не за місцем роботи або іншого покарання, що виключає мож­ливість продовження даної роботи (п. 7 ст. 36 КЗпП)

Вирок, який набрав законної чинності, є підставою для припи­нення трудового договору в двох випадках: коли працівник по­збавлений права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю і коли встановлена міра покарання фактично ви­ключає можливість продовження даної роботи. Не допускається звільнення працівника, який перебуває під вартою, до вирішен­ня судом питання про його винність у вчиненні злочину. Неза­конним є також звільнення з ініціативи адміністрації праців­ників, які засуджені, але міра покарання не перешкоджає про­довженню роботи на даному підприємстві. Днем звільнення вва­жається останній день фактичного виконання працівником трудових обов'язків, тобто останній день роботи.

2. Направлення працівника за постановою суду до лікуваль­но-трудового профілакторію (ст. 37 КЗпП)

Підставою для звільнення в цьому випадку є постанова суду про примусове лікування алкоголіків, а також наркоманів і на­правлення їх до лікувально-трудового профілакторію або спеціа­лізованого лікувального і лікувально-виховного закладу.

Ст. 16 Закону України "Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними" передбачає примусове лікування осіб, хво­рих на наркоманію. Особа, яка визнана хворою на наркоманію, але ухиляється від добровільного лікування або продовжує після лікування вживати наркотичні засоби без призначення лікаря, і стосовно якої у зв'язку з її небезпечною поведінкою до органів внутрішніх справ або прокуратури звернулися близькі родичі чи інші особи, за рішенням суду може бути направлена на лікуван­ня від наркоманії до спеціалізованого лікувального закладу органів охорони здоров'я, а неповнолітні, які досягли шістнад­цятирічного віку, — до спеціалізованих лікувально-виховних закладів терміном до одного року. Спеціалізовані лікувальні та лікувально-виховні заклади для неповнолітніх визначаються Міністерством охорони здоров'я України. Порядок лікування таких хворих та функціонування спеціалізованих закладів вста­новлюється Кабінетом Міністрів України. Не підлягають направ­ленню на примусове лікування особи, які страждають на тяжкі психічні розлади або іншу тяжку хворобу, що перешкоджає пе­ребуванню в таких закладах, інваліди І та II груп, вагітні жінки і матері, що мають немовлят, а також чоловіки віком понад 60 ро­ків і жінки віком понад 55 років. До таких осіб застосовується лікування в порядку, визначеному Міністерством охорони здо­ров'я України. Підготовка матеріалів для направлення хворих на наркоманію на примусове лікування та передача цих матеріа­лів до суду здійснюються органами внутрішніх справ. Особи, щодо яких порушено клопотання про направлення на примусове лі­кування, у разі ухилення від з'явлення до суду підлягають при­воду органом внутрішніх справ. Ст. 21 Закону передбачає обме­ження прав особи, хворої на наркоманію, на період примусового лікування. Зокрема встановлено, що постанова суду про направ­лення особи, хворої на наркоманію, на примусове лікування, є підставою для звільнення її з роботи або припинення навчання у встановленому законодавством порядку. Витрати на медичний огляд, медичне обстеження чи лікування в державних устано­вах осіб, які зловживають наркотичними засобами, та хворих на наркоманію, проводиться за рахунок держави, а в разі потреби в додаткових медичних послугах — за рахунок особи, щодо якої проводиться медичне обстеження, медичний огляд або лікування. Слід взяти до уваги, що законодавство не містить вимоги щодо припинення трудового договору з особами, в організмі яких ви­явлено вірус імунодефіциту людини (ВІЛ-інфіковані). До кате­горії ВІЛ-інфікованих належать як носії ВІЛ, так і хворі на СНІД. Закон України "Про запобігання захворюванню на синдром на­бутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення" від 12 грудня 1991 р. (у редакції Закону України від 3 березня 1998 р.) передбачає, що ВІЛ-інфіковані та хворі на СНІД корис­туються всіма правами та свободами, передбаченими Конститу­цією та законами України, іншими нормативно-правовими ак­тами України (ст. 17). Неправомірні дії посадових осіб, які по­рушують права ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД, можуть бути оскаржені до суду (ст. 19). Згідно із Законом облік цієї кате­горії осіб і медичний нагляд за ними здійснюються відповідни­ми державними і комунальними закладами охорони здоров'я, визначеними Міністерством охорони здоров'я України. Причо­му облік і реєстрація таких осіб повинні здійснюватися з до­триманням принципів конфіденційності та поваги до особистих прав і свобод людини, визнаних законами та міжнародними до­говорами України. Кабінет Міністрів України своєю постановою від 18 грудня 1998 р. № 2026 затвердив Правила медичного огля­ду з метою виявлення ВІЛ-інфекції, обліку ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД та медичного нагляду за ними. Наказом Міні­стерства охорони здоров'я України від 25 травня 2000 р. № 120 затверджено Інструкцію з організації медичної допомоги хворим на ВІЛ/СНІД.

Закон України "Про захист населення від інфекційних хво­роб" від 6 квітня 2000 р. № 1645 зобов'язує власників, керівників та інших посадових осіб сприяти медичним працівникам у здійсненні заходів щодо захисту населення від інфекційних хво­роб (ст. 18). У разі якщо бактеріоносіями є особи, робота яких пов'язана з обслуговуванням населення і може призвести до поширення інфекційних хвороб, такі особи за їх згодою тимча­сово переводяться на роботу, не пов'язану з ризиком поширення інфекційних хвороб. Якщо зазначених осіб перевести на іншу роботу неможливо, вони відсторонюються від роботи в порядку, встановленому законом. На період відсторонення від роботи цим особам виплачується допомога у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності. Зазначені в частині першій цієї статті особи можуть бути визнані тимчасово або постійно не придатними за станом здоров'я для виконання певних видів робіт. Рішення про тимчасову чи постійну непридатність осіб, які є бактеріоносія­ми, для виконання певних видів робіт приймається медикосоці-альними експертними комісіями на підставі результатів ліку­вання, даних медичних оглядів тощо. Таке рішення медико-соціальної експертної комісії може бути в установленому порядку оскаржено до суду. Перелік видів робіт, для виконання яких особи, котрі є бактеріоносіями, можуть бути визнані тимчасово або постійно не придатними, визначається Міністерством охоро­ни здоров'я України.

3. Призов або вступ працівника на військову службу або аль­тернативну (невійськову) службу (п. З ст. 36 КЗпП)

Для такого звільнення є спеціальна підстава в п. З ст. 36 КЗпП — "призов або вступ працівника на військову службу, на­правлення на альтернативну (невійськову) службу". Зауважимо, що з цієї підстави слід провадити звільнення не лише праців­ника, який призивається на строкову військову службу, а й та­кого, котрий вступає на службу за контрактом, вступає на навчан­ня до військового навчального закладу, має направлення для проходження альтернативної (невійськової) служби. Підставою для звільнення є відповідний документ, виданий військкоматом, на вимогу якого власник зобов'язаний негайно звільнити праців­ника, котрий призивається на військову службу з виплатою ви­хідної допомоги в розмірі 2-місячного заробітку.

Особи, котрі направляються на невійськову (альтернативну) службу, укладають трудовий договір з підприємством, на якому вони проходять таку службу. Тому трудовий договір з попереднім роботодавцем має бути припинено, працівника звільнено і вида­но йому належно оформлену трудову книжку.

4. Розірвання трудового договору на вимогу профспілково­го органу (ст. 45 КЗпП)

Ст. 45 КЗпП містить спеціальну підставу розірвання трудово­го договору на вимогу профспілкового органу. Ця стаття викла­дена в новій редакції згідно із Законом України "Про внесення змін до Кодексу законів про працю України в зв'язку з прий­няттям Закону України "Про професійні спілки, їх права та га­рантії діяльності" від 5 квітня 2001 р. № 2343.

На вимогу профспілкового органу власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір з керівником під­приємства, установи, організації, якщо останній порушує законо­давство про працю, про колективні договори і угоди, Закон Украї­ни "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності". Якщо власник або уповноважений ним орган, чи керівник, стосовно якого пред'явлено вимогу про розірвання трудового договору, не згоден з цією вимогою, він може оскаржити рішення профспілко­вого органу до суду у двотижневий строк з дня отримання рішен­ня. У цьому разі виконання вимоги про розірвання трудового договору зупиняється до винесення судом рішення. У разі, коли рішення профспілкового органу не виконано і не оскаржено у зазначений строк, профспілковий орган у цей же строк може оскаржити до суду діяльність або бездіяльність посадових осіб, органів, до компетенції яких належить розірвання трудового договору з керівником підприємства, установи, організації.

Застосовуючи цю статтю, слід звернути увагу на те, що її попе­редня редакція пов'язувала право заявити вимогу про розірван­ня трудового договору з керівником підприємства насамперед з профспілковим органом, який за дорученням трудового колек­тиву підписав колективний договір. Нова редакція статті не міс­тить такої вимоги. Названим правом користується виборний орган будь-якої профспілки, що діє на підприємстві. Зауважимо й те, що 13 грудня 2001 р. було ухвалено Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності". Ст. 38 у новій редакції містить пе­релік повноважень виборного органу первинної профспілкової організації на підприємстві, в установі, організації. Серед них п, 9 передбачає право такого органу приймати рішення про вимогу до роботодавця розірвати трудовий договір (контракт) з керів­ником підприємства, установи, організації, якщо він порушує цей Закон, законодавство про працю, ухиляється від участі у перего­ворах щодо укладення або зміни колективного договору, не ви­конує зобов'язань за колективним договором, допускає інші по­рушення законодавства про колективні договори. Як бачимо, закон розвивається в напрямку конкретизації тих порушень, які можуть стати підставою для застосування ст. 45 КЗпП України.