Поняття зайнятості, категорії зайнятого населення і державні гарантії у сфері зайнятості

 

Проблеми забезпечення повної зайнятості в державі та бороть­би з безробіттям належать до найбільш складних і таких, що важко розв'язуються. Ці проблеми мають місце у всіх держа­вах світу, у тому числі й у розвинутих країнах із ринковою еко­номікою. Економісти виділяють природне (безробіття як природ­ний продукт економічного розвитку), фрикційне (короткочасні пошуки та очікування роботи) та структурне (незбіг попиту і пропозиції на робочу силу внаслідок змін у структурі спожив­чого попиту) безробіття. Розрізняють також офіційне безробіт­тя, яке враховує осіб, зареєстрованих державною службою зай­нятості, і приховане (реальне) безробіття.

За світовими стандартами критичною межею вважається рівень безробіття у 8—10 %. Перевищення такого міжнародно­го стандарту є негативною ознакою стану економіки країни, кот­рий розглядається як такий, що може мати небезпечні соціальні наслідки.

У країнах ЄС налічується більше 20 млн безробітних. Рівень зайнятості становить близько ЗО % працездатного населення. Наявність безробіття також характерна для країн, які перебува­ють у трансформаційному періоді переходу від соціалістичного адміністрування до ринкової економіки. Наприклад, у колишніх соціалістичних країнах на середину 1994 р. налічувалася май­же 10-мільйонна армія "зайвих" людей, з яких 7,5 млн — у дер­жавах Центральної і Східної Європи, 1,9 млн — у країнах СНД і 0,16 млн — у країнах Балтії. 40 % безробітних не мали роботи понад 12 місяців.

За рівнем безробіття Україна перевищує середньоєвропейські показники і показники окремих країн з перехідною економікою. Найбільш гострою є ситуація в невеликих містах і населених пунктах, швидко зростає безробіття серед сільського населення. Різними залишаються показники і по регіонах країни.

За даними Світового банку реальне безробіття в Україні сяг­нуло ЗО %, а в деяких регіонах Західної України і в Криму — 50 % (Праця і зарплата. — 1999. — № 8. — Квітень). Ці дані збігаються з даними, отриманими українськими експертами. Так, за даними Науково-дослідного центру зайнятості населення і ринку праці в 1998 р. "нерегламентований прибуток" отриму­вали 6—8 млн осіб, або 20—27 % працездатного населення. У 1996 р. у стані прихованого безробіття перебувало майже 3,4 млн осіб.

Корисно звернути увагу на те, що показники безробіття ви­значаються двома способами.

За методологією МОП показник безробіття — це відносний показник, який характеризує ступінь нереалізованого пропону­вання робочої сили на ринку праці. Він визначається як відно­шення (у відсотках) чисельності безробітних віком 15—70 років до чисельності економічно активного населення зазначеного віку (зайняті та безробітні у визначенні МОП). Саме такий спосіб застосовується у світовій практиці, оскільки дає змогу з'ясува­ти реальний стан зайнятості. За таким показником рівень без­робіття у 2001 р. в Україні дорівнював 11,2.

За другим способом показник безробіття відображає частку осіб, які перебувають на обліку в державній службі зайнятості та мають статус безробітного, в загальній чисельності працездат­ного населення. За таким показником рівень безробіття в Україні у 2001 р. дорівнював 3,68.

Відносини щодо забезпечення зайнятості та працевлаштуван­ня регулюються Законами України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" (2000 p.), "Про зайнятість населення" (1991 p.), КЗпП України (розділ Ш-А "Забезпечення зайнятості вивільнюваних працівників"), значним числом постанов Кабінету Міністрів України, нормативними наказами Міністерства праці та соціальної політики, а також соціально-партнерськими угодами і колективними договорами.

Велике значення у формуванні державної соціальної політи­ки у сфері зайнятості відіграють програмні документи, зокрема: Основні напрями розвитку трудового потенціалу в Україні на період до 2010 року, затверджені Указом Президента України від З березня 1999 р. № 958/99 (Офіційний вісник України. — 1999. — № 31); Основні напрями соціальної політики на період до 2004 року, затверджені Указом Президента України від 24 травня 2000 p.; Державна програма зайнятості населення на 2001—2004 роки, затверджена Законом України від 7 березня 2002 р. (Праця і зарплата. — 2002. — № 17).

Слід врахувати, що Україною ратифіковано дві Конвенції МОП у сфері зайнятості — Конвенцію МОП № 2 про безробіття 1919 р. (ратифіковано на 4 лютого 1994) і Конвенцію № 122 про політи­ку в галузі зайнятості 1964 р. (ратифіковано на 29 травня 1968). Водночас МОП прийняла ще низку конвенцій і рекомендацій у цій сфері, які не ратифіковано Україною. До таких належать: Конвенції № 34 про платні бюро найму 1933 р. (переглянуто в 1949 р. Конвенцією № 96), № 44 про допомогу особам, які є без­робітними з незалежних від них обставин 1934 p., № 88 про організацію служби зайнятості 1948 p., № 96 про платні бюро з найму (переглянута 1949 p.), № 168 про сприяння зайнятості та захист від безробіття 1988 p., N° 181 про приватні агентства зай­нятості 1997 р.

Питанням зайнятості і працевлаштування присвячено низку статей Європейської соціальної хартії (переглянутої). Головною вимогою Хартії є забезпечити реальне здійснення права люди­ни на працю і вважати основним завданням держави досягнен­ня й підтримання високого і стабільного рівня зайнятості, маю­чи метою досягнення повної зайнятості. До обов'язків держави у справі забезпечення права громадян на зайнятість і працевлаш­тування належать такі: створити спеціальні служби для праце­влаштування і підтримувати цю діяльність на належному рівні; забезпечити необхідну професійну орієнтацію, навчання і пере­навчання працівників; надавати послуги у цій сфері безкоштовно; забезпечувати рівність можливостей і заборону дискримі­нації; приділяти особливу увагу працевлаштуванню соціально незахищених верств населення, зокрема інвалідів, тривало без­робітних, підлітків, жінок та ін.

Закон України "Про зайнятість населення" відіграв важливу роль не лише у становленні державної служби працевлаштування, а й у легальному визначенні поняття безробітного і встановленні певного набору державних гарантій для населення України у цій сфері. Безробіття на теренах СРСР існувало легально до 1930 p., а згодом було ліквідовано за допомогою обов'язкового залучен­ня усього працездатного населення до праці. І хоча реально певна кількість безробітних була завжди, все ж безробіття як соціальне явище є характерним саме для країн із ринковою економікою, і з переходом України до формування ринкових відносин ця про­блема постала перед державою у всій своїй складності. Незва­жаючи на значні зусилля, рівень безробіття в Україні залишаєть­ся високим.

У ст. 1 Закону України "Про зайнятість населення" зайнятість визначається як діяльність громадян, пов'язана із задоволенням особистих та суспільних потреб і така, що, як правило, приносить їм дохід у грошовій або іншій формі.

Згідно з ч. З ст. 1 Закону в Україні до зайнятого населення належать громадяни, що проживають на території держави на законних підставах:

—працюючі за наймом на умовах повного або неповного ро­бочого дня (тижня) на підприємствах, в установах і організаці­ях незалежно від форм власності, у міжнародних та іноземних організаціях в Україні й за кордоном;

—громадяни, які самостійно забезпечують себе роботою, вклю­чаючи підприємців, осіб, зайнятих індивідуальною трудовою діяльністю, творчою діяльністю, члени кооперативів, фермери та члени їхніх сімей, що беруть участь у виробництві;

—обрані, призначені або затверджені на оплачувану посаду в органах державної влади, управління та громадських об'єднан­нях;

—які проходять службу в Збройних Силах України, Службі
безпеки України, Прикордонних військах України, військах внут­рішньої та конвойної охорони і Цивільної оборони України, орга­нах внутрішніх справ, інших військових формуваннях, створених відповідно до законодавства України, альтернативну (не­військову) службу;

—які проходять професійну підготовку, перепідготовку і підви­щення кваліфікації з відривом від виробництва; навчаються в
денних загальноосвітніх школах і вищих навчальних закладах;

—працюючі громадяни інших країн, які тимчасово перебува­ють в Україні й виконують функції, не пов'язані з забезпечен­ням діяльності посольств і місій.

Потрібно врахувати, що цей перелік не є вичерпним, оскільки в ст. 1 встановлено, що законодавством України можуть перед­бачатися й інші категорії зайнятого населення.

Отже, слід відрізняти поняття "зайнятість" і "працевлаштуван­ня". До зайнятого населення належать не лише трудящі, а й ті, що навчаються або перебувають на військовій службі тощо.

Законодавством встановлено державні гарантії зайнятості населення, які поділяються на основні, тобто такі, що мають за­гальний характер і стосуються всього населення, і додаткові — встановлені для окремих категорій населення.

Закон України "Про зайнятість населення" встановлює такі основні державні гарантії права на вибір професії та виду діяль­ності. Держава гарантує працездатному населенню у працездат­ному віці в Україні: а) добровільність праці, вибір або зміну професії та виду діяльності; б) захист від необгрунтованої відмо­ви у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також спри­яння у збереженні роботи; в) безплатне сприяння у підборі підхо­дящої роботи і працевлаштуванні відповідно до покликання, здібностей, професійної підготовки, освіти, з урахуванням су­спільних потреб, всіма доступними засобами, включаючи профе­сійну орієнтацію і перепідготовку; г) компенсацію матеріальних витрат у зв'язку з направленням на роботу в іншу місцевість; д) виплату вихідної допомоги працівникам, які втратили постійну роботу на підприємствах, в установах і організаціях, у випадках і на умовах, передбачених чинним законодавством; є) безплатне навчання безробітних нових професій, перепідготовку в навчаль­них закладах або в системі державної служби зайнятості з ви­платою матеріальної допомоги; є) виплату безробітним в уста­новленому порядку допомоги по безробіттю; ж) включення періо­ду перепідготовки та навчання нових професій, участі в оплачу­ваних громадських роботах, одержання допомоги по безробіттю та матеріальної допомоги по безробіттю до загального трудово­го стажу; з) надання роботи за фахом на період не менше трьох років молодим спеціалістам — випускникам державних навчаль­них закладів держави, раніше заявлених підприємствами, уста­новами, організаціями.

Державні органи забезпечують публікацію статистичних да­них та інформаційних матеріалів про пропозиції та попит на робочу силу, можливості працевлаштування, професійної підго­товки і перепідготовки, професійної орієнтації і соціально-тру­дової реабілітації (ст. 4 Закону "Про зайнятість населення").

Суттєвою державною гарантією соціального захисту громадян на випадок безробіття є створення в Україні спеціальної систе­ми соціального страхування. Ці відносини регулюються Зако­ном України "Про загальнообов'язкове державне соціальне стра­хування на випадок безробіття" (Відомості Верховної Ради (ВВР). — 2000. — № 22. — Ст. 171); зі змінами, внесеними згідно із Законами №2213-111 від 11 січня 2001 р. (ВВР. — 2001. — № 11. — Ст. 47), № 2980-ІИ від 17 січня 2002 р. Цей Закон, роз­роблений відповідно до Конституції України та Основ законо­давства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування (14 січня 1998 р.), визначає правові, фінансові та організаційні засади загальнообов'язкового державного соціаль­ного страхування на випадок безробіття. Закон передбачає сис­тему різних видів соціального забезпечення застрахованим та де­яким іншим категоріям громадян на випадок безробіття. Для фінансування таких виплат утворено спеціальний орган — Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття.

Законом також передбачено додаткові гарантії зайнятості для окремих категорій населення. Держава забезпечує надання до­даткових гарантій щодо працевлаштування працездатним грома­дянам у працездатному віці, які потребують соціального захис­ту і не здатні на рівних конкурувати на ринку праці, у тому числі: а) жінкам, які мають дітей віком до шести років; б) одиноким матерям, які мають дітей віком до чотирнадцяти років або дітей-інвалідів; в) молоді, яка закінчила або припинила навчання у се­редніх загальноосвітніх школах, професійно-технічних закладах освіти, звільнилася зі строкової військової або альтернативної (невійськової) служби і якій надається перше робоче місце, дітям (сиротам), які залишилися без піклування батьків, а також осо­бам, яким виповнилося п'ятнадцять років і які за згодою одного з батьків або особи, яка їх замінює, можуть, як виняток, прийма­тися на роботу; г) особам передпенсійного віку (чоловікам по досягненні 58 років, жінкам — 53 років); д) особам, звільненим після відбуття покарання або примусового лікування.

Для працевлаштування зазначених категорій громадян місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних рад за поданням центрів зайнятості бронюють на підприємствах, в уста­новах і організаціях, незалежно від форм власності, з чисельніс­тю понад 20 осіб до 5 % загальної кількості робочих місць за робітничими професіями, у тому числі з гнучкими формами зай­нятості (ст. 5).

Законом України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (від 21 березня 1991 p., із змінами і доповненнями) встановлено спеціальні гарантії щодо забезпечення інвалідів робочими місцями. Для підприємств (об'єднань), установ і органі­зацій незалежно від форми власності й господарювання встанов­люється норматив робочих місць для забезпечення працевлаш­тування інвалідів у розмірі 4 % від загальної чисельності пра­цюючих, а якщо працює від 15 до 25 осіб — у кількості одного робочого місця. Керівники підприємств (об'єднань), установ і організацій незалежно від форми власності і господарювання у разі незабезпечення зазначених нормативів несуть відпові­дальність у встановленому законом порядку.

Згідно з Положенням про порядок бронювання на підприєм­ствах, в організаціях і установах робочих місць для працевлаш­тування громадян, які потребують соціального захисту, затвер­дженим постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1998 р. № 578 (зі змінами і доповненнями), броня — ця кількість робочих місць для обов'язкового працевлаштування громадян, які потребують соціального захисту; квота робочих місць — це закріплена норма робочих місць, у тому числі з гнучкими фор­мами зайнятості, у відсотках до кількості робочих місць для обо­в'язкового працевлаштування громадян, які потребують соці­ального захисту.

У разі відмови в прийнятті на роботу громадянам з числа вка­заних категорій у межах установленої броні з підприємств, уста­нов і організацій державна служба зайнятості стягує штраф за кожну таку відмову в 50-кратному розмірі неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Одержані кошти спрямовуються до місцевої частини Фонду загальнообов'язкового державного соці­ального страхування України на випадок безробіття і можуть використовуватися для фінансування витрат підприємств, уста­нов і організацій, які створюють робочі місця для цих категорій понад встановлену квоту.

У разі скорочення чисельності або штату працівників підпри­ємств, установ і організацій у розмірі, що перевищує встановле­ну квоту, місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відпо­відних рад зменшують або взагалі не встановлюють квоти для цих підприємств, установ І організацій.