Державні гарантії трудових прав за законодавством України

 

Права людини забезпечуються системою гарантій у державі. В теорії права під гарантіями розуміється система соціально-економічних, політичних, моральних, юридичних, організаційних передумов, умов, засобів та способів, що створюють рівні умови особі для здійснення нею своїх прав, свобод та інтересів (Мордо­вец А.С. Социально-юридический механизм обеспечения прав человека и гражданина. — Саратов, 1996. — С. 168).

Гарантії прав людини також прийнято поділяти на загально-соціальні та спеціальні. До загальносоціальних відносять еконо­мічні, політичні, а до спеціальних — встановлені державою юри­дичні норми, які спеціально скеровані на забезпечення прав лю­дини, а також практичну діяльність щодо застосування цих норм.

Значною мірою права людини забезпечуються юридичними га­рантіями, тобто правовими та організаційно-правовими засобами і способами, за допомогою яких забезпечуються реалізація прав та виконання обов'язків, передбачених законодавством (Скобелкин В.Н. Юридические гарантии трудовых прав наемных работ­ников // Культура демократии и право. — Новосибирск, 1966. — С. 125). У системі юридичних гарантій прав людини і громадя­нина визначальне місце належить конституційним гарантіям.

У Конституції України передбачаються загальні та спеціальні гарантії забезпечення проголошених прав. До загальних гарантій належать засоби, які мають загальне значення і стосуються не лише трудових прав, а й інших громадянських (особистих), політичних, економічних, соціальних та культурних прав людини і громадянина. Спеціальні гарантії стосуються безпосередньо за­безпечення трудових прав. Значення загальних гарантій поля­гає також у тому, що вони, у свою чергу, слугують гарантіями до­держання спеціальних гарантій, зокрема у сфері праці, без їх ре­ального існування не може належним чином здійснюватися юри­дичне забезпечення права на працю.

До загальних конституційних гарантій належать такі: про­голошення України соціальною державою (ст. 1 Конституції України), а людини — її найвищою соціальною цінністю; пра­ва і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямо­ваність діяльності держави; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (ст. 3), прин­цип верховенства права; норми Конституції України є норма­ми прямої дії; звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується (ст. 8), чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Ра­дою України, є частиною національного законодавства Украї­ни (ст. 9); конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані; при прийнятті нових законів або вне­сенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу прав і свобод (ст. 22); громадяни мають рівні консти­туційні права і свободи та є рівними перед законом (ст. 24); юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що ви­никають у державі (ст. 124); Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина (ст. 157). Врахування на­ведених конституційних положень набуває особливого значен­ня тепер, коли відбувається підготовка проекту нового Трудо­вого кодексу України.

Спеціальні гарантії (галузеві) містяться у ст. 43 Конституції України. Зокрема передбачено, що для громадян, які бажають працювати, держава створює умови для повного здійснення гро­мадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми про­фесійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Правове регулювання такої діяльності здійснюється на підставі Закону України "Про зайнятість населення" (1991 р.) та положень, інструкцій, прийнятих для його реалізації.

Із наведеного змісту ч. 2 ст. 43 Конституції України випли­ває, що держава забезпечує зазначені гарантії лише громадянам України, тоді як право на працю проголошено для кожного (ч. 1 ст. 43 Конституції). Доречно зауважити, що це положення не відповідає міжнародно-правовим актам, зокрема Європейській соціальній хартії (переглянутій). Хартія вимагає забезпечення від держави усіх прав у сфері праці для кожної людини. Особ­ливе значення при цьому надається створенню гарантій для трудящих-мігрантів та членів їхніх сімей.

Згідно з вимогами зазначених міжнародних актів Конституція України вперше в історії держави встановила заборону при­мусової праці, що стало суттєвою юридичною гарантією свободи праці. Поряд з тим, Конституція визначила види трудової діяль­ності, які не вважаються примусовою працею. Це — військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служ­ба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням су­ду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан.

У сучасний період на міжнародному рівні та у практиці зару­біжних держав серед трудових прав особливе значення надаєть­ся забезпеченню рівності прав і заборони дискримінації. Най­більш поширені випадки дискримінації за ознакою статі. Кон­ституція України у ст. 24 закріплює рівність прав чоловіка та жінки, встановлює систему гарантій, що забезпечують таку рів­ність: надання жінкам рівних із чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті осві­ти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеці­альні заходи щодо охорони праці та здоров'я жінок, встановлен­ня пенсійних пільг; створення умов, які дають жінкам мож­ливість поєднувати працю з материнством; правовий захист, матеріальна і моральна підтримка материнства і дитинства, вклю­чаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям.

Згідно з ч. 5 ст. 43 Конституції України використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я ро­ботах забороняється. Це також є юридичною гарантією. Тради­ційно в трудовому законодавстві передбачається підвищений соціальний захист жінки-трудівниці. Між тим у сучасному світі до цієї гарантії склалося неоднозначне ставлення.

Наприкінці 90-х років XX ст. у законодавстві зарубіжних країн намітилася тенденція щодо ліквідації гарантій для жінок при використанні їх праці на важких та шкідливих роботах, на роботах у нічний час, надурочних роботах. Це пов'язується з тен­дерним рухом {gender (англ.) — соціальна стать людини), пред­ставники якого вимагають забезпечення рівності між чоловіка­ми і жінками, аргументуючи це тим, що диференціація праці роз­виває у жінок почуття неповноцінності й позбавляє їх рівних можливостей у доступі до джерел існування. Процес руйнуван­ня системи правової охорони праці жінок, що склалася історично, найбільше зачепив США, де більшість законів про охорону праці жінок визнано недійсними. Спеціалісти передбачають, що таке законодавство взагалі зникне в розвинених країнах у XXI сто­літті. Слід зазначити, що Європейська соціальна хартія (перегля­нута) змінила акценти щодо охорони праці жінок порівняно з попереднім варіантом. Якщо Хартія 1961 р. передбачала не­обхідність встановлювати норми щодо охорони праці усіх жінок, то Переглянута хартія вимагає заборонити застосування праці лише вагітних жінок і жінок, які годують груддю, на підземних роботах і на всіх інших небезпечних, шкідливих або важких роботах і вжити необхідних заходів для захисту їхніх трудових прав. Поряд із тим стаття 3 Хартії вимагає забезпечення права усіх працівників (жінок і чоловіків) на безпечні та здорові умо­ви праці.

В Україні трудове законодавство поки що не змінюється в напрямку скасування гарантій у сфері охорони праці жінок. Насправді ж, слід визнати, що наявність деяких заборон, встанов­лених як гарантія для жінок, дійсно обертається обмеженням доступу жінки до праці, а відтак і до отримання певного доходу. Як свідчить практика, на шкідливих підприємствах, у відповідь на дії адміністрації щодо вивільнення працівниць-жінок мають місце протести та скарги від таких працівниць, які наполягають на продовженні роботи з тим, щоб набути відповідного пільгово­го стажу для пенсії, мати додаткові відпустки, підвищену опла­ту. Особливе значення має розв'язання цієї проблеми в сучас­них умовах, коли трапляються непоодинокі випадки простоїв підприємств. Також це питання стоїть гостро в тих місцевостях, де обмежена кількість робочих місць. За умови ратифікації Хар­тії Верховною Радою України, очевидно, має бути врахований новий підхід до проблеми рівності незалежно від статі в чинно­му національному законодавстві.

Право працюючого на відпочинок забезпечується низкою спе­ціальних заходів. Зокрема, в законодавстві передбачаються ви­хідні й святкові дні, обов'язок роботодавця надати працівникові щорічну та інші відпустки; для певних категорій працівників законом встановлюється скорочена тривалість робочого часу тощо.

Стаття 44 Конституції містить гарантії щодо здійснення пра­ва на страйк: порядок здійснення цього права встановлюється законом, і заборона страйку можлива лише на підставі закону. Водночас ніхто не може бути примушений до участі у страйку. Ці відносини регламентуються Законом України "Про порядок розгляду колективних трудових спорів (конфліктів)" (1998 p.).

Конституція України передбачає, що громадянам гарантуєть­ся захист від незаконного звільнення (ч. 6 ст. 43); право на своє­часне одержання винагороди за працю захищається законом.

Ст. 36 Конституції України передбачає низку гарантій для забезпечення права громадян брати участь у профспілках. Діє принцип плюралізму профспілок, оскільки суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідео­логічної багатоманітності (ст. 15 Конституції). Встановлено, що всі профспілки мають рівні права, а громадянам гарантується свобода об'єднання. За загальним правилом не може бути обме­жень щодо членства у профспілках. Певні обмеження можуть бути встановлені Конституцією і законами України, Водночас, ніхто не може бути примушений до вступу до профспілок, а та­кож зазнавати якихось обмежень у правах за належність чи неналежність до профспілок. Заборонити діяльність певної проф­спілкової організації чи профспілкового об'єднання можливо лише в судовому порядку. Правовий статус профспілок встанов­лено Законом України "Про професійні спілки, їх права і гарантії діяльності" (1999 p.).

Суттєвою юридичною гарантією права на працю є судовий захист такого права. Особливе значення в цьому зв'язку мають положення ч. З ст. 8 Конституції України, які передбачають, що "звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується", та ч. 2 ст. 124 Конституції України, згідно з якою "юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі". До суду можна оскаржити не лише незаконне звільнення з роботи, а й необгрунтовану відмову в прийнятті на роботу.

Згідно зі статтею 22 Конституції України "Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнят­ті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допу­скається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод".

КЗпП України встановлює низку гарантій забезпечення пра­ва на працю та працевлаштування. Держава гарантує працездат­ним громадянам, які постійно проживають на території Украї­ни: вільний вибір виду діяльності; безплатне сприяння держав­ними службами зайнятості у підборі підходящої роботи і в пра­цевлаштуванні відповідно до покликання, здібностей, професій­ної підготовки, освіти, з урахуванням суспільних потреб; надан­ня підприємствами, установами, організаціями відповідно до їх попередньо поданих заявок роботи за фахом випускникам дер­жавних вищих навчальних, професійних навчально-виховних закладів; безплатне навчання безробітних нових професій, пере­підготовку в навчальних закладах або у системі державної служ­би зайнятості з виплатою стипендії; компенсацію відповідно до законодавства матеріальних витрат у зв'язку з направленням на роботу в іншу місцевість; правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а та­кож сприяння у збереженні роботи.

Закон України "Про зайнятість населення" встановлює дер­жавні гарантії у сфері зайнятості та працевлаштування. Част­ково ці гарантії повторюють встановлені у КЗпП. Разом з тим сюди включено й низку спеціальних гарантій, зокрема виплату безробітним в установленому порядку допомоги по безробіттю; надання роботи за фахом на період не менше трьох років моло­дим спеціалістам — випускникам державних навчальних закла­дів держави, заявленим підприємствами, установами, організа­ціями.

З 1 січня 2001 р. уведено в дію Закон України "Про загально­обов'язкове державне соціальне страхування на випадок безро­біття" від 2 березня 2000 р., який передбачає систему прав та обов'язків між застрахованими особами, страхувальниками і страховиками в рамках такого страхування. Створено Фонд за­гальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття, який здійснює діяльність щодо збору та аку­мулювання коштів на соціальне страхування та фінансування соціальних виплат та послуг безробітним.

7 березня 2002 р. Законом України затверджено Державну програму зайнятості населення на 2001—2004 роки, де вперше на рівні закону встановлено обов'язок держави щодо створення 1,5 млн робочих місць і поступового зменшення чисельності безробітних.

Законом також передбачено додаткові гарантії зайнятості для окремих категорій населення. Держава забезпечує надання до­даткових гарантій щодо працевлаштування працездатним гро­мадянам у працездатному віці, які потребують соціального за­хисту і не здатні на рівних конкурувати на ринку праці.

15 липня 1999 р. прийнято Закон України "Про прожитковий мінімум", а 5 жовтня 2000 р, — Закон України "Про державні соціальні стандарти і державні соціальні гарантії", упроваджен­ня яких сприятиме забезпеченню прав людини, у тому числі у сфері праці. В законі до числа основних державних соціальних гарантій включено мінімальний розмір заробітної плати, який поступово має наближуватися до прожиткового мінімуму.