Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Право людини на працю: поняття, зміст, міжнародні стандарти

Поиск

 

Право на працю — одне з фундаментальних прав людини, вста­новлене міжнародно-правовими актами і визнане усіма держа­вами світу. Це право належить до групи соціально-економічних прав і в загальному сенсі відображає потребу людини створюва­ти і здобувати джерела існування для себе і своєї сім'ї, реалізо­вувати свій творчий потенціал, виражати свою особистість.

Право на працю і захист від безробіття проголошено Загаль­ною декларацією прав людини (ООН, 1948 р.), Міжнародним Пактом про економічні, соціальні та культурні права (ООН, 1966 p.), ратифікованим Верховною Радою УРСР, Конвенціями і Рекомендаціями Міжнародної організації праці (МОП), 55 з яких ратифіковано Україною. На європейському рівні право на пра­цю встановлено Європейською соціальною хартією (Рада Євро­пи, 1961 p., переглянута у 1996 p.), підписаною Україною при вступі до Ради Європи. Окремі положення щодо трудових прав закріплено в Європейській конвенції про захист прав людини та основних свобод (Рада Європи, 1950 p.), ратифікованій Україною. Отже, закріплення права на працю у згаданих міжнародних ак­тах має юридичне значення для нашої держави.

Міжнародні акти визначають зміст права людини на працю як можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вільно погоджується (ст. 6 Міжнародного Пакту про економічні, соціальні та культурні права). Європейська соціальна хартія проголошує, що "кожен повинен мати мож­ливість заробляти собі на життя шляхом вільного вибору про­фесії та занять" (ст. 1).

Як бачимо, розуміння змісту права на працю досить просте. Необхідно лише забезпечити людині можливість вільно розпо­ряджатися своєю здатністю до праці, обирати собі працю або вільно на таку працю погоджуватися, обирати професію, рід за­нять. Але, як засвідчує практика, у сфері забезпечення цього права виникають чи не найголовніші труднощі, а проблеми у цій сфері виявилися вагомими і загальними для всіх держав світу.

Сама постановка проблеми прав людини, зокрема права на працю, має сенс у тому, що обов'язок держави полягає не лише у визнанні цього права шляхом закріплення в законодавчому порядку, а й, головним чином, у застосуванні певних заходів щодо його належного забезпечення.

Право на працю, як уже зазначалося, належить до групи со­ціально-економічних прав людини, і ця подвійність — економічна та соціальна складові — свідчить про комплексний характер названого права. Воно є економічним правом, оскільки здійснення права на працю надає можливість людині здобути засоби до існу­вання. Проблеми у забезпеченні економічної складової цього права полягають в адекватності оплати праці трудовим затра­там, а також у тому, щоб оплата праці забезпечувала б гідне існу­вання для людини.

Право на працю є також соціальним правом людини. "Соці­альність" — від французької, означає громадськість, таке, що характеризує спільне життя, взаємні обов'язки цивільного побуту. "Соціальність" від латинської (socialis — спільний, гро­мадський) — це назва усього міжлюдського, тобто пов'язаного зі спільним життям людей, з різними формами їх спілкування, насамперед стосовно суспільства і громади, що має міжособовий і суспільний характер.

Соціальність права на працю виявляється у тому, що здійсню­ючи його, особа має можливість отримати від держави допомогу в працевлаштуванні, а також забезпечити рівень життя» гідний людини, для себе та членів своєї сім'ї. Соціальність полягає та­кож у тому, що держава встановлює коло соціальних стандартів і державних гарантій у сфері праці, які мають бути дотримані будь-яким роботодавцем і не можуть бути знижені; у законі має бути закріплений обов'язок роботодавця своїми внесками брати участь у соціальному страхуванні працівника на випадок його непрацездатності, безробіття, трудового каліцтва, професійного захворювання, старості тощо; роботодавець повинен виділяти частину прибутку від одержаних доходів і направляти їх на соці­альний розвиток працівників — на охорону праці, поліпшення соціальних умов праці, забезпечення соціально-побутових умов, заходів з охорони здоров'я. Нарешті соціальність також озна­чає, що юридичними засобами має бути встановлено умови щодо досягнення соціальної злагоди між двома найбільш значними групами в суспільстві — найманими працівниками і роботодав­цями, від діяльності яких залежить обсяг матеріальних джерел у державі, а відтак — забезпечення з загальних податків інших ланок соціальної сфери: освіти, охорони здоров'я, соціальної до­помоги непрацездатним тощо.

Визначальними у забезпеченні права на працю є свобода праці й заборона примусової праці. Принцип свободи праці закріпле­но у конституціях держав, які проголосили себе соціальними. Зокрема, в Конституції Російської Федерації проголошено, що праця є вільною, гарантується право кожного вільно обирати рід діяльності і професії, забороняється примусова праця.

Конституція України у статті 43 проголосила: "Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на жит­тя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджуєть­ся". Як бачимо, Конституція України визначила зміст права на працю відповідно до міжнародних стандартів, свобода праці те­пер є одним з основних принципів трудового права України.

Заслуговує на особливу увагу те, що Конституція України вста­новила право людини на працю саме як право людини, а не як її обов'язок. Таким чином, небажання працездатної особи працю­вати тепер не є підставою для притягнення її до юридичної відпо­відальності, як це було за радянської доби.

Доречно навести з цього приводу конституційні норми зарубіж­них держав. Не всі вони врегульовують таким чином ставлення держави до трудового статусу своїх підданих. Так, конституції Італії, Франції, Японії містять не лише право громадян на пра­цю, а й обов'язок працювати. Наприклад, згідно зі статтею 4 Конституції Італії "кожний громадянин відповідно до своїх можливостей і за своїм вибором зобов'язаний здійснювати діяль­ність або виконувати функції, що сприяють матеріальному або духовному розвиткові суспільства". Конституція Японії встанов­лює: "Всі мають право на працю і зобов'язані трудитися" (ст. 27). У Преамбулі Конституції Франції 1985 p., де відтворюється текст Преамбули Конституції 1946 р. і зазначається наступність її принципів, вказується: "Кожний зобов'язаний працювати і має право на отримання посади".

Слід врахувати, що право на працю не єдине у цій сфері, є й багато інших трудових прав. Як зазначав Р.З. Лівшиць, право на працю має основоположний, фундаментальний характер, з нього випливають всі інші трудові права (Иванов С.А., Лив­шиц Р.З. Личность в советском трудовом праве. — М., 1982. — С. 139).

Окрім, власне, права на працю в міжнародних актах і конститу­ціях держав встановлюється цілий "пакет" трудових прав, цей каталог не є вичерпним і має тенденцію до збільшення.

У Європейській соціальній хартії (переглянутій), яку Україні належить ратифікувати, з 31 права людини, передбаченого Хар­тією, 22 стосуються сфери праці. З них 6 прав передбачено стат­тями, які належать до числа обов'язкових, тобто таких, без взят­тя державою зобов'язань щодо яких ратифікація відбутися не може. Це такі права: право на працю (ст. 1); право на створен­ня організацій (ст. 5); право на укладення колективних договорів (ст. 6); право дітей та підлітків на захист (ст. 7); право трудящих-мігрантів і членів їхніх сімей на захист і допомогу (ст. 19); право на рівні можливості та рівне ставлення при вирішенні питань щодо працевлаштування та професії без дискримінації чи ознакою статі (ст, 20). З числа додаткових статей Хартії 16 статей передбачають права у сфері праці. До таких належать: право на справедливі умови праці (ст. 7); право на безпечні та здо­рові умови праці (ст. 3); право на справедливу і достатню вина­городу (ст. 4); право працюючих жінок на охорону материнства (ст. 8); право на професійну орієнтацію (ст. 9); право на професій­ну підготовку (ст. 10); права інвалідів на самостійність, соціальну інтеграцію та участь у громадському житті (ст. 15); право займатися прибутковою діяльністю на території інших сторін (ст. 18); право на інформацію і консультацію (ст. 21); право брати участь у визначенні та поліпшенні умов праці (ст. 22); право на захист у випадках звільнення (ст. 24); право працівників на захист їхніх прав у випадку банкрутства їхнього роботодавця (ст. 25); право на гідне ставлення на роботі (ст. 26); право працівників із сімей­ними обов'язками на певні можливості та рівне ставлення до них (ст. 27); право представників на захист на підприємстві та умо­ви, які мають створюватися для них (ст. 28); право на інформа­цію та консультації під час колективного звільнення (ст. 29).

Якщо класифікувати права людини у сфері праці за суб'єкт­ним критерієм, можна виділити індивідуальні трудові права (пра­во людини на працю, на безпечні та здорові умови праці, на ро­зумне обмеження робочого часу, на справедливу і задовільну оплату праці, на своєчасне її одержання, на відпочинок, на об'єд­нання в організації, зокрема у професійні спілки, для захисту своїх трудових прав та інтересів тощо) і колективні трудові права (право трудового колективу на укладення колективного догово­ру, на ведення колективних переговорів, на розгляд колективних трудових спорів, на страйк, право організацій працівників і ро­ботодавців на об'єднання тощо). Такий поділ має практичне значення, оскільки знайшов відображення у відповідних норма­тивно-правових актах як на міжнародному, так і вітчизняному рівнях. Виділяються акти, змістом яких є норми, скеровані на регламентацію індивідуальних трудових відносин, на захист інди­відуальних прав працівника, а також акти, які регламентують колективні трудові відносини.

У сучасному світі правам людини надається велике значення. У міжнародних актах вони часто називаються "права та прин­ципи", тим самим підкреслюється значення дотримання держа­вами основних прав як принципів правового регулювання. Таку модель застосовано у Європейській соціальній хартії (перегля­нутій), а також у Трудовому кодексі Російської Федерації.

Трудовий кодекс РФ у ст. 2 закріплює цілий комплекс трудо­вих прав як принципи правового регулювання трудових і безпо­середньо пов'язаних з ними відносин. До їх числа належать такі: свобода праці; право на працю; право на захист від безробіття і сприяння у працевлаштуванні; право на справедливі умови праці, в тому числі право на умови праці, які відповідають вимогам безпеки та гігієни; право на відпочинок, включаючи обмеження робочого часу, надання щоденного відпочинку, вихідних і святкових днів, оплачуваної щорічної відпустки; рівність прав і мож­ливостей працівників; заборона примусової й обов'язкової праці та дискримінації у сфері праці; право на справедливу заробітну плату, що забезпечує гідне людини існування для неї та її сім'ї, не нижчу встановленого федеральним законом мінімального розміру; право на отримання заробітної плати своєчасно та у повному розмірі; право на професійну підготовку та перепідго­товку; забезпечення рівних можливостей без всякої дискримі­нації у просуванні по роботі з урахуванням продуктивності праці, кваліфікації і стажу роботи за спеціальністю; право працівників і роботодавців на об'єднання для захисту своїх прав та інтересів, включаючи право працівників утворювати професійні спілки і вступати до них; право працівників на участь в управлінні органі­зацією у передбачених законом формах; право на участь праців­ників, роботодавців, їх об'єднань у договірному регулюванні тру­дових та безпосередньо пов'язаних з ними відносин; право на відшкодування шкоди, заподіяної працівникові у зв'язку з ви­конанням ним трудових обов'язків; встановлення державних гарантій щодо забезпечення визнання, додержання і захисту прав працівників і роботодавців, здійснення державного нагляду і контролю за їх дотриманням, забезпечення права кожного на захист державою його прав і свобод, у тому числі в судовому порядку; право на розв'язання індивідуальних і колективних трудових спорів, включаючи право на страйк, у порядку, установ­леному федеральним законом; право роботодавців вимагати від працівників виконання трудових обов'язків і дбайливого став­лення до майна роботодавця; право працівників вимагати від ро­ботодавця додержання його обов'язків стосовно працівників, за­конодавства про працю та інших актів, які містять норми тру­дового права, в тому числі право представників здійснювати проф­спілковий контроль за додержанням законодавства про працю та інших актів, що містять норми трудового права.

Конституція України також проголосила низку прав людини у сфері застосування праці: право кожної людини на належні, безпечні та здорові умови праці; на заробітну плату, не нижче від визначеної законом; встановила заборону використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я ро­ботах; захист від незаконного звільнення (ст. 43); право на страйк (ст. 44); право працюючого на відпочинок, на обмеження максимальної тривалості робочого часу, встановлення скороченого робочого часу, мінімальної тривалості відпочинку та оплачува­ної щорічної відпустки, вихідних і святкових днів (ст. 45). Пра­во громадян на об'єднання у професійні спілки для захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів встановле­но ст. 36 Конституції України.

Нарешті необхідно зауважити, що в наведених положеннях Конституції України, які містяться у статтях 43, 44, 45, і згада­них міжнародних актах йдеться саме про найману працю, оскіль­ки трудова діяльність, яка відбувається шляхом підприємницт­ва (самостійна трудова діяльність, праця на себе), має інший зміст, а відповідно, й здійснюється іншими методами і забезпечується не засобами трудового права, а іншими правовими засобами. Право на підприємницьку діяльність — самостійне економічне право людини.

Права людини, проголошені Конституцією, набувають подаль­шої конкретизації у галузевому законодавстві. Будучи закріп­леним у юридичних нормах, право людини набуває ознак суб'єк­тивного права, яке, за висновком теоретиків, складається з трьох можливостей: самій особі чинити активні дії (право на свої дії); вимагати від інших суб'єктів вчинення певних дій {право на чужі дії); звертатися до держави за захистом, примусовим забезпечен­ням свого юридичного права (право на дії держави) (Рабіно-вич П.М. Основи загальної теорії права та держави. — К., 1994. — С. 63—64). Право на працю людини в Україні є суб'єктивним правом особи. Це право забезпечено системою юридичних норм, які утворюють окрему галузь права, — трудове право. Ці норми також передбачають певні обов'язки при здійсненні права на працю. Такі обов'язки покладено на роботодавця, у певних ви­падках на державні органи, а також на самого працівника.

Юридичним механізмом забезпечення індивідуальних і колек­тивних трудових прав виступає трудове право.

Підхід до трудового права в аспекті забезпечення прав люди­ни має велике методологічне значення. Саме такий підхід дає змогу виявити службову роль держави у законодавчому забез­печенні трудових прав людини. Законодавець та інші уповнова­жені на нормотворчу діяльність органи держави повинні керу­ватися в такій діяльності потребами та інтересами людини, вста­новлювати ефективний механізм захисту.

Права людини роблять актуальною проблему не лише захис­ту прав найманого працівника, а й адекватного захисту робото­давця як обов'язкового суб'єкта трудових відносин. Має бути забезпечено принцип рівності у встановленні стандартів та га­рантій для обох сторін. У цьому аспекті на порядок денний ви­ходить проблема юридичного забезпечення соціального партнер­ства, досягнення соціальної згоди між соціальними партнерами — найманими працівниками (їх представниками), роботодавцями (їх представниками) і державою як найбільш впливовими суб'єк­тами суспільного життя.


 



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-06-24; просмотров: 394; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.144.122.20 (0.011 с.)