Предмет, метод і система трудового права

Предмет трудового права

Трудове право займає одне з провідних місць серед галузей сучасного права України. Його значення зумовлюється роллю праці в суспільстві. Кожній людині, котра реалізує закріплене в ст. 43 Конституції України право на працю, доводиться стика­тися з нормами трудового права.

Предмет трудового права відповідає на питання, які суспільні відносини регулюються цією галуззю права. Саме найменуван­ня трудового права свідчить про те, що зміст відносин, що регу­люються цією галуззю права, становить трудова діяльність людей. Однак не всі відносини, пов'язані з працею, включають­ся у сферу дії трудового права, а ті відносини, які входять до пред­мета — неоднорідні за своїм змістом, цільовим призначенням і суб'єктним складом.

Визначення предмета трудового права має особливу увагу, адже тільки визначивши коло суспільних відносин, які в цей час ста­новлять предмет, можна окреслити сферу застосування трудово­го законодавства.

Систему суспільних відносин, що становлять предмет трудо­вого права, було глибоко досліджено в науці трудового права М.Г. Александровим, Б.К. Бегічевим, Л.Я. Гінцбургом, С.О. Івано вим, М.П. Карпушиним, Р.З. Лівшицем, А.Р. Мацюком, Ю.П. Ор­ловським, А.Є. Пашерстником, О.С. Пашковым, П.Д. Пилипенком, О.І. Процевським, В.М. Скобєлкиним, Л.А. Сироватською та іншими вченими. Багато висновків цих вчених до сьогодні збе­регли актуальність і наукову цінність. Водночас розвиток нових соціально-економічних умов не міг не відбитися на трудових від­носинах, з'явилися нові суспільні зв'язки, а старі організаційно-правові форми наповнилися новим соціальним змістом.

У сучасних умовах система суспільних відносин, що станов­лять предмет трудового права, складається з індивідуальних тру­дових відносин, які виникають на підставі трудового договору, і колективних трудових відносин.

Основу (ядро) предмета трудового права становлять індивіду­альні відносини трудового найму.

Наймана праця характеризується такими правовими ознаками:

—трудові відносини виникають на підставі угоди між праців­ником і роботодавцем, така угода у трудовому праві отримала
спеціальну назву — термін "трудовий договір";

—це праця юридично несамостійна, а така, що протікає в рам­ках визначеного підприємства, установи, організації (юридичної особи) або в окремого громадянина (фізичної особи);

—відбувається виконання роботи певного виду (трудової
функції);

—така праця здійснюється з підляганням трудовому розпо­рядку, встановленому на конкретному підприємстві або ж визна­ченому роботодавцем — фізичною особою;

—ця праця здійснюється не на основі власних коштів вироб­ництва, а за рахунок коштів (капіталу) роботодавця;

—вона здійснюється не на свій страх і підприємницький ризик,
а шляхом виконання під час роботи вказівок та розпоряджень
роботодавця або уповноваженого ним органу і за гарантовану
оплату;

—трудовий договір, як правило, укладається на невизначений
строк і лише у випадках, передбачених законодавчими актами, —
на визначений строк;

—здійснення трудової діяльності переважно відбувається у
колективі працівників (трудовому колективі);

—виконання протягом встановленого робочого часу певної
міри праці (норм праці);

—отримання від роботодавця у встановлені терміни винаго­роди за роботу, що виконується;

—забезпечення роботодавцем гарантій у встановлених випад­ках, передбачених трудовим законодавством;

—передбачається обов'язкова участь роботодавця у фінансу­ванні соціального страхування працівника.

Термін "найманий працівник" з'явився лише останніми рока­ми, в радянські часи він у теорії трудового права не визнавався і в законодавстві не вживався. Теоретично обґрунтовувалося, що наймана праця існує лише в капіталістичному суспільстві. Ка­піталістичне трудове правовідношення визначалось як юридич­не відношення, що виникає з угоди найму робочої сили, в якому одна сторона (робітник, позбавлений засобів виробництва) пере­буває відносно застосування своєї робочої сили під владою іншої сторони (власника засобів виробництва), котра використовує цю владу з метою отримання і присвоєння додаткової вартості. За­гальноприйнятим вважалося, що на відміну від капіталістичних держав у соціалістичній державі робоча сила не є товаром, тру­дове правовідношення позбавлене класового антагонізму, цілі підприємства — це загальні цілі самих трудящих, соціалістичні трудові відносини виражають завойовану і реалізовану мож­ливість роботи на себе, а не на експлуататорів.

З набуттям Україною незалежності, переходом до побудови соціальної ринкової економіки, а також прийняттям України до Ради Європи та наближенням законодавства до європейських міжнародних стандартів у трудове законодавство було внесено суттєві зміни демократичного і ринкового спрямування.

Термін "працюючі за наймом" набув законодавчого закріплен­ня у ст. 1 Закону "Про зайнятість населення", прийнятому 1 бе­резня 1991 р. Цю категорію працівників найперше було відне­сено до категорії зайнятого населення. У більш сучасному зако­нодавчому акті — Законі України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" від 3 березня 1998 р. наведено чітке визначення найманого працівника — це фізична особа, яка працює за трудовим договором на підприємстві, в уста­нові та організації, в їх об'єднаннях або у фізичних осіб, які ви­користовують найману працю (ст. 1). Термін "наймані праців­ники" широко застосовується у законодавстві України про за­гальнообов'язкове державне соціальне страхування.

Сторона роботодавця отримала назву "власник або уповнова­жений ним орган або фізична особа" {ст. 21 КЗпП). У ст. 1 Закону України "Про організації роботодавців" від 24 травня 2001 р. визначено: "роботодавець — власник підприємства, установи, організації, незалежно від форми власності, виду діяльності та галузевої належності або уповноважений ним орган чи фізична особа, яка відповідно до законодавства використовує найману працю". У зарубіжному законодавстві й у міжнародно-правових актах зазвичай застосовуються терміни "роботодавець" або "під­приємець".

Те, що трудове право має своїм предметом відносини найма­ної праці, визнано в сучасній науці трудового права, а також у юридичній практиці зарубіжних країн. Зокрема, на думку про­фесора Р.З. Лівшиця, предметом трудового права є відносини найманої праці. Він пише, що трудове право регулює відносини несамостійної праці; відносини між роботодавцем і працівни­ком — це і є наймана праця, праця підлегла, несамостійна, і на­впаки, праця самостійна, без підлягання внутрішньому трудово­му розпорядку, праця поза колективом, праця індивідуальна трудовим правом не регулюється (див.: Трудовое право России: Учеб. для вузов / Отв. ред. проф. Р.З. Лившиц и проф. Ю.П. Ор­ловский. — М.: Изд. группа "ИНФРА-М — НОРМА", 1998. — С. 15—16). Можна навести й інші думки вчених-трудовиків, які визнають це положення.

Згідно зі ст. З КЗпП законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності, виду діяльності й галузевої при­належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами. У цій статті не вживається термін "найма­ний працівник", однак посилання до трудового договору як під­стави виникнення таких відносин підтверджує попередній вис­новок. Терміни "наймана праця", "наймані працівники" стали базовими поняттями трудового права і застосовуються у зако­нах і підзаконних нормативно-правових актах.

Наймана праця здійснюється на підприємствах, в установах, організаціях різних форм власності — державної, комунальної, приватної, причому всі вони є рівнозначними. Окрім того, в но­вих умовах більш широкого застосування набула наймана пра­ця у роботодавця — фізичної особи. У зв'язку з цим важливо наголосити, що всі роботодавці мають однакові загальні права й несуть однакові обов'язки стосовно забезпечення для працівників стандартів і гарантій, встановлених у трудовому законодавстві, а всі наймані працівники мають однаковий правовий статус.

Перші акти про працю стали наслідком робітничого руху за свої трудові права, а перші трудові закони продемонстрували втручання держави у регулювання трудових відносин, вони сто­сувалися обмежень волі роботодавця і захисту певних категорій працівників. Йшлося про встановлення норм щодо охорони ди­тячої праці (наприклад, Закон Франції 1841 р. встановив норми про мінімальний вік при прийнятті на роботу у 8 років, заборо­нив працю на нічних та небезпечних роботах), праці жінок, врешті-решт про обмеження робочого часу для всіх працівників тощо. Трудове право виникло як право захисту інтересів люди­ни праці, захисту працівника від експлуатації з боку роботодав­ця, воно й нині зберегло це завдання.

Метою норм трудового права є регламентація триваючих тру­дових відносин у процесі праці (а не разових завдань) шляхом встановлення мінімальних гарантій (наприклад, мінімальної відпустки, мінімальної заробітної плати), максимальних обмежень (наприклад, норми робочого часу, норми праці тощо), захисних процедур (наприклад, підстави і порядок звільнення з ініціати­ви власника, додержання гарантій при звільненні, порядок оскар­ження незаконного рішення тощо). Основним принципом тру­дового права є положення про те, що правовий стан працівника не може бути погіршений стосовно закріпленого законодавством рівня, він може бути поліпшений шляхом встановлення додат­кових соціально-трудових пільг з боку роботодавця. Трудове право не регулює працю самостійну, працю на себе. Отже, трудо­ве право — це сфера найманої (залежної) праці.

Трудове право в основному зорієнтоване на колективну пра­цю. Трудова діяльність окремої особи — письменника, вченого, художника, що не пов'язана із застосуванням найманої праці та виконується власними силами, на власний ризик, трудовим за­конодавством не регулюється. Якщо ж письменник або вчений працюють у трудовому колективі видавництва чи наукової уста­нови на основі трудового договору (контракту), то мають місце трудові відносини, засновані на найманій праці, і внаслідок цьо­го врегульовані трудовим правом.

Водночас можлива наймана праця окремої особи на роботодав­ця — фізичну особу на основі трудового договору. І хоча тут немає трудового колективу і трудовий процес здійснюється одним пра­цівником, ці відносини належать до трудового права, оскільки є два головних суб'єкта — працівник і роботодавець; трудові відно­сини мають триваючий характер, а їх змістом виступає не одно­разове завдання, а робота певного роду; робота певним чином унормована, а її виконання пов'язано із попередньо обумовленою заробітною платою.

До індивідуальних трудових відносин, на нашу думку, належать такі: щодо професійної орієнтації і професійного добору кадрів, що здійснюється роботодавцем; укладення, зміни та припинен­ня трудового договору; відсторонення працівників від роботи роботодавцем; нормування праці у рамках трудового договору; оплати праці; робочого часу; часу відпочинку; охорони здоров'я працівників у процесі праці; дисципліни праці; оцінки резуль­татів праці та атестації працівників; професійного навчання працівників і підвищення їхньої кваліфікації; дисциплінарної відповідальності працівників; матеріальної відповідальності сторін трудового договору; досудового розв'язання Індивідуаль­них трудових спорів.

Індивідуальні трудові відносини характеризуються безпосе­реднім зв'язком між працівником і роботодавцем. Головна їх мета — виконання працівником певної трудової функції. Еле­ментами цих відносин виступають усі ланки суспільних зв'язків, без яких індивідуальні трудові відносини не можуть нормально функціонувати. Потрібно зазначити, що не всі елементи є одно-порядковими, зв'язки між ними мають складний, супідрядний характер. Особливе місце в цій системі займають відносини, що опосередковують трудовий договір між працівником і роботодав­цем. Ці відносини можна розглядати як у вузькому, так і в широкому значенні. У широкому значенні трудовий договір є базою, основою всіх інших індивідуальних трудових відносин — щодо оплати праці, робочого часу, дисципліни праці тощо. Всі названі відносини виникають і протікають тільки в рамках дії трудового договору, з його припиненням припиняються і всі еле­менти, що його становлять. Навіть випадки невчасного розрахун­ку з працівником, трудові спори про незаконне звільнення по­в'язані з минулими трудовими відносинами в рамках трудового договору. Розглядаючи трудовий договір у вузькому значенні, потрібно обмежитися відносинами щодо його укладення, зміни і припинення. Це — ядро всіх індивідуальних відносин трудово­го найму.

Відносини щодо дисциплінарної і матеріальної відповідаль­ності є охоронними за своєю соціальною спрямованістю, однак реалізуються в рамках трудового договору, який охоплює всю систему індивідуальних трудових відносин (див. Мацюк А.Р. Трудовые отношения развитого социалистического общества. — К.: Наук, думка, 1984. — С. 139).

Водночас слід взяти до уваги, що й у сфері найманої праці трудові відносини характеризуються певною різноманітністю, яка, у свою чергу, знаходить відображення в особливостях правового регулювання. Зокрема, виділяються три відносно самостійні категорії працюючих за наймом:

—наймані працівники (залежна праця);

—працівники, подібні до найманих (залежна праця з вико­
нанням особливих державних функцій), — державні службовці,
судді, прокурорсько-слідчі працівники, атестовані співробітники
органів внутрішніх справ, служби безпеки, військовослужбовці;

—працюючі співвласники (поєднання самостійної і залежної
праці) — члени кооперативів, колективних підприємств, госпо­дарських товариств, селянських (фермерських) господарств.

Праця перелічених категорій працівників суттєво відрізняєть­ся за своїм характером, складністю, відповідальністю, умовами праці тощо. Особливості настільки істотні, що це дає інколи привід для фахівців вважати, що трудове право на деякі кате­горії працівників не поширюється. Тим більше ситуація усклад­нюється, коли у законодавстві відсутня чітка вказівка на те, що трудові відносини таких працівників виникають на підставі трудового договору (хоча б і з певними особливостями) і на та­ких працівників поширюється трудове законодавство.

Для правового регулювання трудових відносин працівників першої категорії — найманих працівників принциповими є нор­ми Конституції України як загального так і спеціального (галу­зевого) значення. Зокрема до норм, що спеціально стосуються сфери трудового права, належать положення статей 43, 44, 45. Ці статті містять конституційні положення про право на працю, його зміст та гарантії, про заборону примусової праці та визначення видів діяльності, що не вважаються примусовою працею; про право на належні, безпечні й здорові умови праці; про право на заробітну плату на рівні не нижчому, ніж визначений законом; про право на своєчасне отримання заробітної плати; на захист від незаконного звільнення тощо.

Трудові відносини найманих працівників у цілому регулюють­ся трудовим законодавством, яке включає в себе передусім Ко­декс законів про працю (КЗпП), затверджений Законом УРСР від 10 грудня 1971 р. і введений у дію з 1 червня 1972 p., а також інші закони та підзаконні нормативно-правові акти, які мають загальне значення.

Друга категорія працівників отримала позначення {воно засто­совується і в зарубіжній практиці) — "працівники, подібні до найманих". Йдеться про державних службовців, народних депу­татів, атестованих працівників органів внутрішніх справ, проку­рорсько-слідчих працівників, суддів та деяких інших працівників. Особливості їх праці в цілому полягають в особливості їх робото­давця — державних органів та установ, а також у характері та змісті їхньої праці, — вони виконують певні державні функції', які мають широке застосування і стосуються, як правило, усього на­селення. Трудова діяльність таких працівників скерована назов­ні — від установи до громадянина. Представники адміністратив­ного права зазвичай вважають, що праця державних службовців регулюється адміністративним законодавством, де головним є принцип влади і підкорення. Між тим не слід забувати, що в усіх випадках будь-який державний службовець, у тому числі й най­вищого рангу, дає добровільну згоду на зайняття певної посади, отже, в основі лежить угода сторін — працівника і роботодавця, їх праця регулюється спеціальними законами, а в частині, не вре­гульованій таким чином — законодавством про працю.

Так, трудові відносини державних службовців регулюються Законом України "Про державну службу" від 16 грудня 1993 р. (Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 52. — Ст. 18). Згідно зі ст. З цього закону правовий статус Президента Украї­ни, Голови Верховної Ради України, його заступників, голів комі­тетів Верховної Ради України, народних депутатів України, Прем'єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України, Голови та суддів Вищого арбітражного суду (тепер — господар­ського суду), Генерального прокурора України регулюється Кон ституцією України і спеціальними законами України. Особли­вості вступу в посаду, трудових прав і обов'язків суддів та про­курорів регулюються відповідно Законами України "Про статус суддів" від 15 грудня 1992 р. (із наступними змінами і допов­неннями) (Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 8. — Ст. 56), "Про прокуратуру" від 5 листопада 1991 р. (зі змінами і доповненнями) (Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 53. — Ст. 793).

Трудові відносини державних службовців також регулюють­ся різного роду підзаконними нормативно-правовими актами, що встановлюють особливості проведення конкурсу при прийнятті на роботу, проведення стажування тощо.

Особливості праці посадових осіб місцевого самоврядування встановлено Законом України "Про службу в органах місцевого самоврядування" від 7 червня 2002 р. (Урядовий кур'єр. — 2001. — 4 липня). Дія цього закону не поширюється на техніч­них працівників та обслуговуючий персонал органів місцевого самоуправління, їх трудові відносини регулюються загальними нормами трудового законодавства.

Не поширюється трудове законодавство на проходження служ­би військовослужбовцями. їх трудові відносини регулюються Статутами внутрішньої служби Збройних Сил України, стройо­вим статутом, статутом гарнізонної та вартової служби, Дисцип­лінарним статутом ЗС України. Ці акти затверджено Законом України від 24 березня 1999 р. (Відомості Верховної Ради Украї­ни. — 1999. — № 22—23. — Ст. 194—197), а також Положен­ням про матеріальну відповідальність військовослужбовців за шкоду, заподіяну державі, затвердженим Законом України від 24 березня 1995 р. (Відомості Верховної Ради України. — 1995. — Ст. 193). Однак соціальні гарантії мають дотримувати­ся і стосовно цих осіб. Норми Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців І членів їх сімей" від 20 грудня 1991 р. (зі змінами і доповненнями), які регламенту­ють права військовослужбовців щодо проходження служби, служ­бового часу і часу відпочинку, відпустки, охорони здоров'я, соці­альних гарантій прав членів сімей військовослужбовців, свідчать про те, що в основу їх покладено відповідні положення трудово­го законодавства. Треба вважати, що з переходом військової служ­би на контрактну систему, ця тенденція буде посилена.

Відносини щодо проходження служби в органах Міністерства внутрішніх справ України регулюються спеціальними актами — Законом України "Про міліцію", Положенням про проходжен­ня служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженим відповідно до постанови Верховної Ради УРСР від 25 грудня 1990 р. постановою Кабінету Міністрів Украї­ни від 29 липня 1991 р. № 114 (зі змінами і доповненнями), Дис­циплінарним статутом органів внутрішніх справ України, затвер­дженим Указом Президії Верховної Ради УРСР від 29 липня 1991 р. № 1368. У частині, не врегульованій спеціальними акта­ми, на службово-трудові відносини атестованих співробітників органів внутрішніх справ поширюється трудове законодавство. На працівників, які працюють в органах внутрішніх справ за трудовим договором, так званих "вільнонайманих", поширюєть­ся трудове законодавство.

На думку В. Воловика, який дослідив особливості правового статусу військовослужбовців і співробітників органів внутрішніх справ, є підстави віднести суспільні відносини, пов'язані із за­стосуванням праці військовослужбовців, до предмета адміністра­тивного права, оскільки при цьому має місце високий ступінь їх особистої залежності по службі, і відповідні трудові відносини виникають між цими військовослужбовцями та державою в ціло­му, а не конкретною державною установою, а суспільні відноси­ни, пов'язані із застосуванням праці співробітників органів внутрішніх справ — до предмета трудового права, оскільки при цьому має місце невисокий ступінь їх особистої залежності по службі, а їх трудові відносини виникають між конкретним ор­ганом внутрішніх справ, а не з державою в цілому (Воловик В. Про галузеву належність правовідносин, пов'язаних з застосуван­ням праці мілітаризованих державних службовців // Право України. — 1999. — № 2. — С. 96—98). Такий висновок видаєть­ся обґрунтованим і заслуговує на підтримку.

Враховуючи важливість для правозастосовчої практики юри­дичної ясності у галузевій належності норм, що регулюють тру­дові відносини названих вище категорій осіб, необхідним видаєть­ся приділити цьому питанню достатню увагу і місце в новому Трудовому кодексі України. Тут має бути чітко визначена сфе­ра дії трудового права, зокрема для тих категорій працівників, щодо правового регулювання праці яких точаться наукові дискусії, тоді як трудові права людини стосовно них порушуються, і законодавча невизначеність є однією з причин такого станови­ща. Необхідні серйозні обґрунтування для збереження спеціаль­ного правового регулювання.

З цього приводу можна навести такий приклад. У ч. 11 ст. 22 Закону "Про міліцію" і у п. 21 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ для осіб рядового і начальницького складу встановлюєть­ся 41-годинний робочий тиждень. Водночас вказується, що в необхідних випадках вони несуть службу понад установлену тривалість робочого часу, а також у вихідні та святкові дні. При цьому оплата праці в надурочний, нічний час, у вихідні та свят­кові дні провадиться відповідно до законодавства. Отже, в одно­му пункті підзаконного нормативно-правового акта встанов­люється подвійне правове регулювання — 41-годинний тиж­день — це спеціальна норма, а оплата праці за надурочну роботу та роботу у вихідні і святкові дні регулюється КЗпП України. Не може бути жодних підстав для суцільного запровадження для всіх атестованих співробітників 41-годинного тижня, адже пе­реважна більшість їх працює у звичайному режимі, а для тих, що працюють за спеціальним графіком, встановлюється підсу­мований облік робочого часу. Окрім того, немає підстав взагалі для збереження 41-годинного тижня, тоді як загальну норму про встановлення в Україні 40-годинного робочого тижня було вве­дено Законом України від 17 листопада 1993 р. До речі, Конвен­цію МОП № 47 "Про скорочення робочого часу до 40 годин на тиждень" було ратифіковано Президією Верховної Ради УРСР ще 9 червня 1956 р.

Ст. 7 КЗпП України має зазнати суттєвих змін у напрямку конкретизації усіх категорій працівників, трудові відносини котрих регулюватимуться спеціальним законодавством, а також встановлення критеріїв, меж та обсягу диференціації, допусти­мої щодо кожної категорії. Не забуваймо, що ст. 22 Конституції України заборонила обмежувати обсяг прав і свобод при прий­нятті нових законодавчих актів.

У цілому спостерігається процес зближення правового стату­су державних службовців з правовим режимом щодо звичайних працівників, зокрема в питаннях надання гарантій відносно зай­нятості, норми робочого часу, часу відпочинку, матеріальної відповідальності, соціальних гарантій, пов'язаних з материнством. Щодо таких працівників не може застосовуватись примусове переведення без їх згоди на іншу роботу (посаду), або переведен­ня на нижчу посаду як дисциплінарне стягнення. Пленум Вер­ховного Суду України в п. 12 постанови №9 від 1 листопада 1996 р. "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" (Право України. — 1996. — № 12. — С. 91—94) роз'яснив, що не можуть застосовуватись як такі, що суперечать ч. З ст. 43 Конституції України відомчі положення і статути про дисципліну, що передбачають можливість переведення праців­ника без його згоди на іншу роботу в порядку дисциплінарного стягнення. Оплата праці таких працівників регулюється спеці­альними нормативно-правовими актами, разом з тим стосовно них зберігають свою дію загальні положення та принципи трудово­го законодавства щодо оплати праці.

Друга категорія працівників, яка має особливе правове регу­лювання іншого роду, — це працюючі власники. їх праця харак­теризується самостійністю, вони самі для себе виступають робо­тодавцем, визначають напрям діяльності підприємства, мають повні права щодо розподілу отриманого прибутку. Яким же чином має регулюватися їх праця? На однакових принципах із принципами регулювання найманої праці чи інакше? Думки вчених тут розбіглися.

Професор В.І. Нікітінський, який ввів у науковий обіг термін "працюючі власники", доводив, що до предмета трудового права, крім відносин найманої праці, також входять трудові відносини співвласників, які не засновані на застосуванні найманої праці (див. Никитинский В.И., Коршунова Т.Ю. Правовое регулиро­вание трудовых отношений работающих собственников // Го­сударство и право. — 1992. — № 6).

Згідно з ч. 2 ст. З КЗпП особливості праці членів кооперативів і їх об'єднань, колективних сільськогосподарських підприємств, селянських (фермерських) господарств, працівників підприємств з іноземними інвестиціями визначаються законодавством та їх статутами. Тобто правовий режим праці таких працівників може мати істотні відмінності від умов, передбачених трудовим зако­нодавством. Ці особливості можуть поширюватися на регулю­вання робочого часу і часу відпочинку; умов визначення трудо­вої функції, переходу на іншу роботу; підстав і порядку відсторонення від роботи; припинення членських відносин; дисциплі­нарної і матеріальної відповідальності. Лише п'ять позицій з трудового права мають бути обов'язково додержані — гарантії щодо зайнятості, охорони праці, праці жінок, молоді, інвалідів. Ці гарантії мають надаватися в порядку, передбаченому законо­давством про працю.

Слід зазначити, що вказана модель не закріплена в законо­давстві послідовно і належним чином. Так, у ст. З не міститься вичерпного переліку працюючих власників, зокрема не враховані члени інших колективних підприємств, господарських товариств. Якщо вже встановлювати для таких працівників особливості, доцільно було б застосувати щодо працюючих власників узагаль­нюючий термін, що враховує всі види ринкової кооперації — праця членів "корпоративних організацій". Не перелічені всі категорії працівників, особливості праці яких встановлюються спеціальним законодавством (ст. 7 КЗпП), Є істотні суперечності між ст. З і ст. 21 КЗпП. Передбачається, що всі ці недоліки бу­дуть враховані при підготовці нового Трудового кодексу.

Ясно видно ставлення законодавця до розрізнення моделей правового регулювання праці найманих працівників і працюю­чих власників у Законі "Про ратифікацію Конвенції Міжнарод­ної організації праці № 132 (переглянутої) 1970 р. про оплачувані відпустки" від 29 травня 2001 р. № 2481. Верховна Рада Украї­ни постановила ратифікувати цю Конвенцію, але при цьому зро­била таке застереження: "Україна відповідно із статтею 15 Кон­венції заявляє, що бере зобов'язання за нею стосовно осіб, які працюють за наймом у всіх секторах економіки, включаючи сіль­ське господарство" (Урядовий кур'єр. — 2001. — 27 червня).

Імовірно, що перспективи розвитку трудового права полягають у встановленні диференціації залежно від того, про яку працю йдеться — найману, залежну від роботодавця, чи самостійну, незалежну, коли працюючий сам для себе виступає роботодав­цем. Трудове право являє собою систему норм, які містять ком­плекс, з одного боку, гарантій для найманого працівника, з іншо­го — певних обмежень для роботодавця. Ясно, що така модель є прийнятною лише для першої категорії працівників — найма­них — і цілком неприйнятною для другої категорії — само­стійних, незалежних працюючих. Працюючі співвласники мо­жуть врегулювати процес своєї праці, однак це право належить тільки їм самим, оскільки їхня трудова діяльність юридично ні від кого іншого не залежить. Слід підкреслити, саме юридично не залежить, оскільки економічна залежність має місце для усьо­го суспільства рівною мірою. Разом з тим для інших галузей права — соціального забезпечення, податкового — не може мати значення організаційно-правова форма, у якій відбувається пра­ця. Сплата податків, страхових платежів до фондів соціального забезпечення має будуватися на рівних засадах.

Потрібно зазначити, що останніми десятиріччями на Заході спостерігається експансія трудового права, поширення деяких його захисних положень на так званих автономних (незалежних) працівників (ремісників, дрібних торговців, осіб вільних професій), а також на членів виробничих кооперативів, сімейних підпри­ємств, на державних службовців. Окремі норми трудового права застосовуються до поліцейських і військовослужбовців.

Професор І.Я. Кисельов вважає, що тенденція до розширення сфери дії трудового права в країнах з розвиненою ринковою еко­номікою збережеться і надалі. Вчений вважає, що можливе по­дальше розширення сфери дії трудового права, і, зрештою, навіть зміни предмета його регулювання, яким стане застосування праці як залежних, так і незалежних працівників, співучасників ко­лективної власності різних видів, зайнятих у трудовому і вироб­ничому процесі. Але це питання майбутнього (див.: Киселев И.Я. Зарубежное трудовое право: Учеб. для вузов. — М.: Изд. груп­па "ИНФРА-М — НОРМА", 1998. — С. 11).

Це досить дискусійне питання. Йдеться не про те, що буде записано в законі, а про те, що має бути там встановлено. Адже відомо, тільки той закон правовий, що відповідає реальним су­спільним потребам, і тільки такий закон діє. Можна досхочу рек­ламувати норми чинного трудового законодавства про гарантії, наприклад, щодо необґрунтованої відмови у прийнятті на робо­ту (зокрема вагітній жінці, або особі передпенсійного віку), обо­в'язкового встановлення власником неповного робочого часу на вимогу певної категорії працівників, погоджувальної форми укла­дення контракту, обмеження надурочних годин тощо, але ж вони не діють, бо не відповідають реаліям.

Необхідно зауважити, що трудові відносини громадян Украї­ни, які працюють за кордоном, а також трудові відносини іно­земних громадян, які працюють на підприємствах, в установах, організаціях України, регулюються законодавством держави, в якій здійснено працевлаштування (найняття) працівника, і міжнародною угодою України (ст. 8 КЗпП у редакції Закону від 8 червня 2000 р. № 1807-ІП).

Колективні трудові відносини. Протягом радянської доби тру­дове право було зорієнтовано на регулювання індивідуальних трудових правовідносин, сторонами яких виступали працівник і підприємство (адміністрація). Чинний КЗпП України в основ­ному й продовжує залишатись таким. Однак у цьому разі йдеться лише про одну частину предмета трудового права. Іншою його частиною є колективні трудові відносини, і останніми роками в Україні увага законодавця була прикута саме до цієї сфери. З'явилися нові закони — "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" (1998 р.), "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" (1999 р.), "Про організації робо­тодавців" (2001 p.), які врегулювали колективні трудові відно­сини.

У науці трудового права традиційно прийнято включати в систему суспільних відносин, що становлять предмет трудового права, крім власне трудових відносин, також декілька груп відно­син, тісно пов'язаних з трудовими, які передують, супроводять або витікають з останніх. До них відносять такі: організаційно-управ­лінські відносини у сфері праці; відносини щодо забезпечення зайнятості, профорієнтації і працевлаштування; відносини щодо професійного відбору, професійної підготовки й підвищення ква­ліфікації кадрів безпосередньо на виробництві; соціально-парт­нерські відносини; відносини щодо нагляду і контролю за охо­роною праці й дотриманням трудового законодавства; відноси­ни щодо розгляду трудових спорів. Професори К.Н. Гусов і В.Н. Толкунова називають також організаційно-управлінські відносини профспілкового органу на виробництві або іншого уповноваженого працівниками органу з роботодавцем, його адмі­ністрацією (з приводу поліпшення умов праці, застосування норм трудового права, прийняття і застосування локальних норм тру­дового права, захисту прав трудящих), а також відносини щодо матеріальної відповідальності учасників трудового відношення за шкоду, заподіяну з вини однієї сторони іншій (див.: Гусов К.Н., Толкунова В.Н. Трудовое право России: Учебник. — 2-е изд., доп., испр. — М.: Юристъ, 1997. — С. 12—16).

Професор П.Д. Пилипенко вважає, що предметом трудового права є трудові відносини, що виникають на підставі трудового договору, і відносини, тісно пов'язані з трудовими. До останніх він відносить відносини з приводу працевлаштування, щодо підго­товки кадрів і підвищення кваліфікації, щодо контролю за до­триманням законодавства про працю, щодо матеріальної відпові­дальності та вирішення трудових спорів, а також відносини з приводу встановлення умов праці на підприємствах (Трудове право України: Курс лекцій для студентів / За ред. П.Д. Пили-пенка. — 2-ге вид., доп. і перероб. — Л.: ЛНУ, 2002. — С. 10).

Розвиток нових економічних умов, наявність нової законодав­чої бази, нові суспільні відносини, а також інтеграційні процеси, які вимагають враховувати у національному законодавстві між­народні соціальні стандарти, змушують переосмислити юридич­ну природу названих відносин, їх місце в загальній системі пра­ва, а також у предметі трудового права. Передусім не можна ви­знати вдалим сам термін "відносини, тісно пов'язані з трудови­ми". Він містить у собі невизначеність і щодо складу, і щодо меж такої "тісності", відповідно, й невизначеність правової форми таких відносин, методу їх правового регулювання. Доцільно роз­глянути конкретні відносини цієї групи і проаналізувати їх на предмет виявлення їх галузевої належності, а також встановити, наскільки тісними є ці суспільні зв'язки з трудовими відноси­нами, а точніше — з індивідуальними трудовими відносинами.

З цього приводу корисно звернутися до наукових досліджень, де обстоювалась інша концепція, котра, як все більше з'ясовується, цілком відповідає сучасному європейському сприйняттю трудо­вого права та його предмета.

Ідею колективних трудових відносин висловив професор С.О. Іванов на науково-координаційній нараді наукових і прак­тичних працівників з проблем трудового права і соціального за­безпечення, яка відбулася 11—13 грудня 1974 р. в Звенігороді (Підмосков'я) (див.: Иванов С.А. Советская наука трудового права: проблемы и перспективы развития // Проблемы трудо­вого права и права социального обеспечения. — М.: Ин-т госу­дарства и права, 1975. — С. 12—14).

У подальшому цю проблему досліджували Л.Я. Гінцбург (Гинцбург Л.Я. Соцалистическое трудовое правоотношение. — М.: Наука, 1977), С.А. Іванов, Р.З. Лівшиць, Ю.П. Орловський (див.: Иванов С.А., Лившиц Р.З., Орловский Ю.П. Советское тру­довое право: вопросы теории. — М., 1978; Иванов С.А., Лив­шиц Р.З. Личность в советском трудовом праве. — М., 1982). У 1984 р. цю концепцію підтримав і розвину<