Особливості вирішення освітніх і оздоровчих завдань фізичного виховання школярів різного віку

У попередньому розділі відзначалось, що хоч у дво-трирічної дитини уже наявні всі центрально-нервові механізми, які забезпечують побудову рухів, та їй ще не під силу рухові дії, посильні більш старшим дітям. Надалі відбувається функціональне дозрівання механізмів побудови рухів, їх відлагодження, підгонка в процесі оволодіння руховими діями все більшої складності, і цей процес розтягується на тривалий час, аж до 14-15 років.

Якщо із трьох до семи років йде інтенсивне заповнення готовими руховими автоматизмами “картотеки” рівня “В”, що координує роботу крупних м’язових ансамблів верхніх, нижніх кінцівок і тулуба, то в період 7-11 років інтенсивно заповнюється “картотека” рівня “С”, що відповідальний за побудову точних рухів. Дошкільнята на такі рухи ще не здатні. Так, досить дати їм якесь завдання на точність, скажімо, писати в учнівському зошиті з певним інтервалом і певним нахилом вряд коротенькі лінії-палички, і вони швидко ніяковіють, рухи їх стають невмілими, незграбними, вони швидко стомлюються і відмовляються виконувати завдання. І пояснюється це не стільки тим, що діти цього віку не люблять одноманітної, монотонної роботи і не можуть довго концентрувати увагу на будь-чому, скільки тим, що в більш високому рівні, який відповідає за точні рухи, у них ще не накопичились потрібні рухові автоматизми.

Наші предки інтуїтивно відчували це і саме після семи років починали привчати дітей до праці, яка вимагала точних дій. Інтуїтивно відчувають це і ті вчителі фізичної культури, які на уроках у молодших класах широко використовують рухливі ігри, ігри-естафети із завданнями на точність.

У таких вчителів третьокласники уже вміють виконувати всі основні елементи, що складають технічний арсенал спортивних ігор, включених до шкільної програми. Вони вміють вести м’яч (часто і правою, і лівою руками) зі зміною напрямку й швидкості, передавати і ловити його, влучно попадати в різні цілі та ін. Якщо подібним елементам навчати пізніше, починаючи з четвертого класу, то це вже буде пов’язане з певними труднощами. По-перше, втрачаються можливості сенситивного, чутливого періоду, коли відбуваються найбільші природні прирости певних властивостей, а по-друге, четвертокласникам уже не цікаво вивчати окремі технічні елементи, їм уже хочеться гратися в цілісну гру, що вони й роблять в позаурочний час.

У 12-13-річному віці повністю дозрівають, як відомо, коркові структури головного мозку і він уже морфологічно нічим не відрізняється від мозку дорослої людини. Отже, морфологічно зрілим виявляється і рівень мотивації рухового поводження (“Е”). Усе разом це означає, що з цього віку підліткам під силу вивчення найскладніших рухових дій.

Слід також ще наголосити на такому суттєвому моменті. Раніше підкреслювалось, що рівень побудови рухів “D” майже монопольно (порівняно з нижчими рівнями) належить людині, і саме він відповідальний за побудову термінових (іноді майже миттєвих) і незвичайних рухових відповідей. Але така властивість є у нього лише в потенції, і щоб вона реалізувалася, треба постійно тренуватися у виконанні відповідного типу рухових завдань. Ось чому для дітей будь-якого віку, а особливо тоді, коли відбувається заповнення “картотек” рівнів “В” і “С” (період від 3 до 10-11 років), треба широко застосовувати всілякі різновиди рухливих і спортивних ігор. Це положення, як свідчать літературні дані[9], все більше усвідомлюють і теоретики, і практики фізичного виховання.

Таким чином, можна зробити висновок, що оптимальним періодом для розвитку моторики в плані створення надійного підґрунтя фізичної освіти є часовий проміжок з 3 до 10-11 років. Але на цьому робота над вирішенням завдань фізичної освіти не повинна завершуватись, а має досить інтенсивно продовжуватись до 14-15 років, допоки ще йде функціональна підгонка рівнів побудови рухів.

У плані особливостей вирішення освітніх завдань із школярами доцільно зупинитись на одному важливому аспекті, на який ми лише звернули увагу в попередньому розділі. Йдеться про рухові схильності, праворукість-ліворукість. У шкільному віці це явище, якщо не розуміти його природи, може обернутися серйозними проблемами. Наведемо в зв’язку з цим уривок із одного листа, опублікованого в “литературной газете” 19.05.1982 року.

“Коли моєму синові було три чи чотири роки, ми, родичі, виявили, що він лівша. За порадою лікаря старалися привчити дитину малювати, тримати ложку, взагалі діяти правою рукою. Навіть карали її за “неслухняність”, бажаючи, щоб він був “як всі”. Особливо посилились наші старання після того, як син пішов до школи. З перших днів вчителі поставили категоричну вимогу, щоб ми навчили дитину писати правою рукою. Він почав писати правою, але виходило в нього погано, брудно, і вчителі ставили йому двійки. Хлопчик плакав, старався писати краще, але результати однак були невтішними.

Всі роки навчання давалися йому важко. У нього з’явились дивацтва в характері. Він був якийсь млявий і одночасно дратівливий. Після восьмого класу хлопчик пішов із школи. Лікарі виявили в нього сильний невроз і “відставання розумового розвитку”. І ось один лікар сказав нам, що, можливо, це пов’язане з тим, що ми переучували сина з ліворукості на праворукість. Невже це правда? Невже ми, родичі, бажаючи своїй дитині добра, самі нанесли їй таку жахливу шкоду?”

Дійсно, через невігластво родичів, через невігластво певних фахівців дитина стала калікою. Якщо і вдається без видимих проблем переучитися у виконанні певної рухової дії не лівою, а правою рукою, то в критичній ситуації природжений навик проявиться, і далеко не завжди з користю для справи, як, наприклад, на навчанні по метанню бойових гранат[10]. Молодий солдат метнув дві гранати як навчали, вони розірвались у двадцяти метрах від нього. Під час метання третьої він, вирвавши запобіжну чеку лівою рукою, посилає її в бік умовного противника, а в правій руці залишилась затиснута у кулаку, готова розірватися на десятки осколків, граната. Солдат розгубився. Бліднучи, він почав повільно сповзати на дно окопу. Ситуацію розрядив сержант, який вирвав гранату із руки солдата і метнув її за бруствер.

Юнак був лівшею. Метнувши “РГ”, як навчали, він вирішив, що все позаду, заспокоївся, розслабився і машинально (спрацював природжений автоматизм) кинув останню гранату лівою рукою, але ж у ній була чека.

На сьогодні не до кінця зрозуміло, чому з формуванням більш високих рівнів побудови рухів (“D” і “Е”) у людини з’являються право- і лівосторонні асиметрії і, в той же час, у невеликої кількості людей (не більше 2-х відсотків) зберігається амбідекстрія (від англ. ambidextrous – той, що однаково вільно володіє обома руками).

Та незважаючи на недостатню вивченість природи явища, більшість вчених одностайна в думці про недоцільність переучування ліворуких, бо показано, що в результаті переучування може гальмуватися не тільки фізичний, а й розумовий розвиток дитини. І разом з цим, як свідчить практика, одночасне навчання руховим діям в обидва боки не тільки не шкідливе, а й доцільне. Так, В.І. Лях[11] наводить, у зв’язку з цим, приклад вельми репрезентативного дослідження функціональної симетрії-асиметрії у великому спорті, виконаного польським вченим В. Старостою (1983). Останній симетричну підготовку (обох рук) розглядає як розширення координаційних можливостей, технічних і техніко-тактичних умінь, особливо в спортивних іграх і боротьбі. Провівши дослідження, що охопило 1000 спортсменів різного віку, кваліфікації і стажу (від новачків до майстрів спорту) і включало різні за тривалістю експерименти, найдовший із яких тривав 7 років, автор установив велику практичну цінність застосування симетризації рухів: вона покращує координацію і разом з цим підвищує рівень технічної підготовленості. Він стверджує, що формування симетрії рухів з самого початку спортивного навчання дає більш високі результати, ніж перетворення асиметричних рухів у симетричні.

Інколи, навпаки, виникає необхідність виявити вроджені рухові схильності з метою більш ефективного оволодіння асиметричними руховими діями. Ось як, наприклад, В.Н. Болобан[12] пропонує виявляти “свій” зручний бік повороту при навчанні юних акробатів і гімнастів. Його рекомендації такі:

а) стати спиною до напрямку руху, по команді “марш” зробити поворот кругом і почати біг;

б) із гімнастичної лави стрибок на мат з поворотом кругом;

в) стрибок в довжину з розбігу для визначення поштовхової ноги;

г) стрибок вгору з поворотом на 360°, 540°;

д) з висоти 140 см падіння на спину на шар поролонових матів висотою 100 см з поворотом кругом;

е) стійка на кистях махом лівою, поштовхом правою і навпаки (оцінюється якість виконання стійки, узгоджуючись із думкою учня: “зручно”, “незручно”);

є) спостереження за рухами юних спортсменів в ігрових ситуаціях.

У вправах “а”, “б”, “г”, “д” фіксують бік природженого повороту; результати тестування аналізують і роблять висновки про сторону виконання рондату (перевороту з поворотом на 180°).

Виявлення природжених рухових схильностей буває доцільним і в шкільний практиці. Під час навчання, наприклад, стрибкам у довжину і висоту з розбігу, низькому старту. Цікавим є досвід одного знайомого автору підручника учителя фізичної культури. Після попереднього виявлення поштовхової ноги, форми низького старту і внесення потрібних корективів у техніку виконання, учні достовірно покращували результати у стрибках у довжину і в бігу на 60 м. Основною тестовою вправою для виявлення поштовхової ноги було завдання виконати п’ять скоків поспіль правою і потім лівою ногою з наступним порівнянням результатів. Для виявлення індивідуальних особливостей у виконанні низького старту дітям пропонували гру-естафету. На лінії старту, на безпечному інтервалі і паралельно одна одній ставились гімнастичні лави. Діти сідали на них упоперек один за одним. За сигналом учителя направляючі починали біг у максимальному темпі з положення сидячи. Попередньо вони підбирали найбільш зручне для них положення ніг (ноги в сагітальній площині розставлені широко, вузько, знаходяться на одному рівні) і тулуба, а вчитель слідкував за цим і фіксував нестандартні випадки.

І завершуючи виклад, наведемо завдання-тести для визначення рухових схильностей у школярів, запропоновані Є.В. Кладовим[13].

1. Переплетення пальців. Знизу виявляється великий палець ведучої руки.

2. Поза Наполеона. Кисть і передпліччя ведучої руки знаходяться зверху.

3. Аплодисменти. Більш активно рухається ведуча рука.

4. Одночасні дії обох рук. Не дивлячись, обома руками намалювати коло, квадрат, трикутник і т.д. ведучою рукою це буде виконано краще.

5. Точність попадання. В центрі чистого аркуша паперу ставиться жирна точка. Спробувати попасти в неї олівцем 15-20 разів. Ведуча рука буде точнішою.

6. Креслення вертикальних ліній. На аркуші паперу намалювати два квадрати розміром 1,5 х 1,5 см і швидко заштрихувати їх вертикальними лініями однією, а потім другою рукою. Число ліній, накреслених ведучою рукою, звичайно більше (приблизно на одну третину), і виходять вони більш акуратними.

Звичайно, робота по формуванню рухових умінь і навиків сприяє також і оздоровленню, і розвитку фізичних якостей і ін., але цього недостатньо. Потрібна систематична, спеціально організована робота в цьому напрямку.

Найбільше місце в межах цієї роботи відводять розвитку фізичних якостей: сили, прудкості, витривалості, гнучкості. У процесі онтогенезу вони розвиваються нерівномірно, і з приводу цього накопичений уже досить великий експериментальний матеріал, викладений у спеціальній літературі. Звернемося до одного із джерел[14], де все це подається найбільш узагальнено. Отже, щодо школярів чоловічої статі є такі відомості:

“1. Найвищі темпи, характерні для розвитку прудкості рухів ніг, спостерігаються у 7-9 років, загальної витривалості – у 8-9 років і 12-13 років, гнучкості хребта – у 9-10, 13-14 і 15-16 років, статичної рівноваги – у 9-10, 14-15 і 16-17 років, силової (динамічної) витривалості згиначів тулуба – у 11-12 років, статичної витривалості згиначів плеча – у 14-15 і 16-17 років і сила розгиначів тулуба – у 16-17 років.

2. Високі темпи розвитку мають місце у розвитку силової (динамічної) витривалості згиначів тулуба (у 12-13 і 15-16 років), сили розгиначів тулуба і статичної витривалості згиначів плеча (у 13-14 років), загальної витривалості та швидкісно-силових якостей розгиначів ніг і тулуба (у 14-15 років).

3. Помірно високі темпи розвитку спостерігаються стосовно сили розгиначів тулуба (у 8-9, 10-11 і 14-16 років), прудкості рухів ніг (у 9-10 і 15-16 років) і швидкісно-силових якостей розгиначів ніг (у 10-11 років).”

щодо школярів жіночої статі відомості такі:

1. Найвищі темпи спостерігаються у розвитку прудкості рухів ніг (у 7-9, 10-11 і 13-14 років), статичної рівноваги (у 8-9, 11-12 років), швидкісно-силових якостей розгиначів ніг (у 9-12 років), статичної витривалості згиначів плеча (у 9-10 років), силової (динамічної) витривалості згиначів тулуба (у 9-12 років), сили розгиначів тулуба (у 10-11 і 16-17 років), загальної витривалості (у 11-12 років) і гнучкості хребта (у 14-15 і 16-17 років).

2. Високі темпи розвитку мають місце у розвитку статичної витривалості згиначів плеча (у 7-8, 10-11 і 14-15 років), статичної рівноваги (у 7-8 і 9-10 років), силової (динамічної) витривалості згиначів тулуба (у 8-9 і 12-13 років), прудкості рухів ніг (у 9-10 років), загальної витривалості (у 9-10 років), сили розгиначів тулуба (у 11-12 років) і гнучкості хребта (у 11-12 і 13-14 років).

3. Помірно високі темпи розвитку характерні для розвитку сили розгиначів тулуба (у 7-9 років), швидкісно-силових якостей розгиначів ніг (у 7-8 і 14-15 років), силової (динамічної) витривалості згиначів тулуба (у 7-8 років), гнучкості хребта (у 7-8 і 9-10 років), загальної витривалості (у 8-9 і 16-17 років), статичної рівноваги (у 12-13 років) та прудкості рухів ніг (у 15-16 років).”

Відзначається, що наведені періоди розвитку рухових якостей є підставою для планування фізичної підготовки учнів з 1-го по 11-й клас.

Справді, плануючи роботу з фізичної культури із школярами, можна якоюсь мірою покладатися на цю інформацію, але повністю враховувати її дуже важко, а стосовно проведення уроків фізичної культури, де вчителю треба завантажити відразу тридцять, а то й більше, різних за рівнем фізичної підготовленості і фізичного розвитку, учнів, мабуть, і просто неможливо. Окрім того, запам’ятати всі ці періоди, покладаючись виключно на механічну пам’ять, теж дуже важко.

Таким чином, і в цьому разі, як і у випадку формування рухових умінь і навиків, треба володіти розумінням базової інформації, розумінням фундаментальних закономірностей, відштовхуючись від яких, можна творчо вирішувати питання фізичної підготовки школярів. Недаремно ж мудрецями вже давно сформульована аксіома, що знання принципів звільняє від знання деталей.

Для отримання базової інформації в даному випадку слід скористатися онтогенетично-енергетичним підходом.

Вікова морфологія, фізіологія, психологія й інші наукові дисципліни дають підставу стверджувати, що дитина – це не зменшена копія дорослої людини. Так, співвідношення різних тканин і органів у дитини і дорослого неоднакове. У новонародженого значно більша відносна вага мозку, печінки, нирок і, навпаки, значно менша відносна вага м’язів. Мозок 7-річної дитини в стані спокою витрачає майже чверть всієї, що виробляється організмом, енергії, а у дорослого доля мозку в енергообміні становить лише 7-8 %. Все це і зумовлює більшу інтенсивність і напруженість енергетичного обміну у дітей в порівнянні з дорослими.

Але оскільки інтенсивність обміну у дитини вища, значить, їй потрібно і відносно більше кисню. Значить, у неї повинні бути краще, ніж у дорослого, організовані всі фізіологічні процеси, пов’язані з транспортом кисню всередині організму і його доставкою до місць призначення.

І це дійсно так. У дітей порівняно більший розмір серця як за масою, так і за внутрішнім об’ємом, що дозволяє перекачувати за одиницю часу відносно більшу кількість кисню і краще постачати ним тканини. Різниця в кровообігу між дітьми і дорослими настільки велика, що багато фізіологів вважають його неекономічним. Але природа не помиляється. Для розвитку організму необхідно забезпечувати енергетичне постачання хай і менш економним, зате надійним способом. Дихання у дитини більш часте і поверхневе, зате легені влаштовані так, що газообмін в них полегшений, швидкість переходу газів із крові в повітря і навпаки вища, ніж у дорослих, що також менш економно, зате надійно.

До того ж у дітей суттєво вища чутливість дихального центру до СО₂. Це, власне, і зумовлює неекономічність дихання у них. Вони майже вдвічі гірше використовують кожен літр повітря, що циркулює через легені, та в результаті організм позбавлений небезпеки закислення, яке негативно відбивається на процесах росту.

Іще одна важлива особливість дитячого організму пов’язана зі скелетними м’язами. У дітей капілярна сітка в м’язах порівняно густіша і розгалуженіша, що зумовлює краще кровопостачання і краще забезпечення киснем. Склад м’язових волокон у дітей також інший, ніж у дорослих. Так, у дітей дошкільного віку порівняно мало білих швидких волокон, які забезпечуються енергією головним чином за рахунок анаеробного гліколізу, зате відносно більше червоних волокон, що споживають під час роботи багато кисню. Таке співвідношення поступово змінюється і приблизно в 20-річному віці досягає показників, характерних для дорослих.

Слід відзначити також, що в процесі природного розвитку до 10-11 років досягаються високі аеробні можливості. В цьому віці спостерігаються великі відносні показники максимального поглинання кисню (МПК), найбільш висока відносна потужність, що відповідає анаеробному порогу, серцево-судинна і дихальна системи функціонують збалансовано, що також сприяє підвищенню аеробних можливостей. Цей вік називають “вершиною дитинства” – підсумком важливого етапу розвитку всіх органів і систем, періодом розвитку рухових можливостей дітей. Та це лише один із багатьох етапів у ході індивідуального розвитку.

У 12-13 років починається статеве дозрівання, і в організмі дитини начебто щось виходить із ладу. Нижчим стає анаеробний поріг, МПК, відбувається розузгодження між кровообігом і диханням. У м’язах виявляються нові біохімічні властивості, пов’язані з бурхливим розвитком анаеробно-гліколітичного джерела енергопродукції.

До 14-річного віку знову дещо зростає потужність аеробного енергозабезпечення, тоді як анаеробний гліколіз начебто гальмується, призупиняється. Та це тимчасово. Уже в наступному віковому етапі, який починається в самому кінці періоду статевого дозрівання, бурхливо зростають анаеробно-гліколітичні можливості, а потім і потужність креатинфосфатного джерела, так що до 17 років енергозабезпечення м’язової роботи юнака стає приблизно таким же, як і в дорослої нетренованої людини, хоча, як відзначалося, зміни продовжуються ще десь до 20 років.

Таким чином, можна виділити декілька важливих для практики фізичного виховання школярів моментів:

1. Для аеробних можливостей, що лежать в основі виявлення витривалості до помірної роботи, оптимальним періодом розвитку є вік від 8 до 10 років і 14 років.

2. Для розвитку анаеробно-гліколітичних механізмів, що лежать в основі вияву сили і силової витривалості, сенситивними можна вважати вікові проміжки: 11-13 і 16-17 років.

3. Креатинфосфатний енергетичний механізм, що забезпечує вияв прудкості і бистротно-силових якостей, найбільш інтенсивно розвивається у віці 16-18 років.

Примітка: для осіб жіночої статі аналогічні сенситивні періоди починаються і закінчуються, як правило, на рік раніше.

Окрім цього, якщо відкрити монографію А.Гужаловського[15], то можна прочитати, що сила досить інтенсивно розвивається також до 9 років, а прудкість у період від 8 до 10 років, тобто тоді, коли і гліколітичний, і креатинфосфатний механізми знаходяться ще в дрімотному стані. Як же пояснити цей феномен? Для цього слід згадати інформацію, що стосується рівнів побудови рухів. Там відзначено, що в період від 7 до 10-11 років відбувається інтенсивний розвиток просторового рівня, рівня просторово точних, добре скоординованих рухів, покращується нервова регуляція роботи м’язів. А оскільки такі фізичні якості, як сила і особливо прудкість, зумовлені не тільки енергетичними можливостями, а й якістю нервової регуляції, то, зрозуміло, в цей період вони теж повинні суттєво зростати.

Стосовно ж гнучкості, то тут учителю фізичної культури важливо пам’ятати, що це та якість моторики людини, яка найраніше (якщо над нею не працювати) виявляє ознаки деградації, починаючи приблизно з 15-річного віку. А вона дуже важлива, не випадково ж, як на це уже звертали увагу, у йогів є такий вислів: “Людина молода настільки, наскільки рухливі її суглоби”. Отож, оптимальну рухливість у суглобах треба підтримувати систематично.

Цю підсумкову інформацію кожному фахівцю з фізичного виховання треба розуміти і пам’ятати. І якщо перше (розуміння) досягнуте, то стає легким і запам’ятовування, бо воно тоді буде не механічним, а асоціативним.

Слід пам’ятати також і те, що вирішення оздоровчих завдань на уроках фізичної культури з дітьми шкільного віку не передбачає максимального розвитку фізичних якостей. Їх треба розвивати гармонійно, і такою мірою, яка б забезпечувала достатній запас здоров’я. На сьогодні ми маємо уже досить наукових фактів, з урахуванням яких ця міра вимальовується досить чітко.

Наприклад, безпечний рівень соматичного здоров’я людини, молодшої тридцяти років, характеризується такими показниками максимального поглинання кисню: 42 мл/кг/хв (чоловіки) і 35 мл/кг/хв (жінки). Ці люди за 12 хвилин бігу подолають відповідно 2,0-2,4 км (чоловіки) і 1,81-2,1 км (жінки). Такі результати оцінюються як задовільні. Щоб отримати оцінку “відмінно”, чоловікам за 12 хвилин треба подолати дистанцію більше 2,8 км, а жінкам – 2,6 км. МПК в цьому випадку і в чоловіків, і в жінок буде більше 50 мл/кг/хв. Зрозуміло, що ці дані можна без суттєвої похибки екстраполювати і на випускників загальноосвітніх шкіл. Приблизно до такого рівня у них повинна бути розвинута загальна витривалість.

Що ж стосується рівня розвитку силових можливостей, то він повинен бути достатнім для того, щоб молода людина могла виконувати рухові дії, пов’язані з маніпулюванням вагою власного тіла. Особливо це стосується юнаків, які незабаром підуть на військову службу.

Але за допомогою яких тестових вправ можна отримати конкретнішу інформацію щодо цього? Щоб відповісти на це запитання, ми підібрали контингент юнаків, на яких можна було простежити взаємозв’язок між успішністю оволодіння вправами, пов’язаними з маніпулюванням вагою тіла з одного боку, і з рівнем розвитку фізичних якостей – з другого. Для цієї мети найбільше підходили студенти факультету фізичної культури, які оволодівали практичним матеріалом з дисципліни “Гімнастика”.

Аналіз одержаних результатів показав, що між окремими показниками розвитку сили, силової витривалості, гнучкості студентів і рівнем їх технічної підготовленості спостерігається виражений кореляційний зв’язок – від помірного до сильного. Найтісніший зв’язок спостерігається в таких вправах, як підтягування на перекладині, піднесення прямих ніг із вису до торкання її грифу, викрут в плечових суглобах при все вужчому хваті гімнастичної палиці, нахил вперед, стоячи на гімнастичній лаві і стараючись дістати руками якомога нижче. Очевидно, саме ці вправи і слід вибрати для контролю за рівнем фізичної підготовленості.

Але контроль завжди пов’язується з кількісними значеннями вправ-тестів. І тому на основі рівнянь регресії ми розрахували ці кількісні значення, виходячи з умови, що на кожному снаряді студентів оцінювали не нижче оцінки “добре”.

Виявилось, що для дотримання цієї умови необхідно:

- підтягуватися із вису на перекладині 12-15 разів;

- підносити прямі ноги із вису до торкання місць хвату 13-17 разів;

- із положення стоячи на гімнастичній лаві нахилитися вперед так, щоб променево-зап’ясткові суглоби знаходились на рівні або нижче рівня носків ніг;

- із вису стоячи ззаду хватом зверху на низькій перекладині зробити вкручування в плечових суглобах з наступним перемахом у вис присівши зворотнім хватом (при цьому ширина хвату повинна бути такою, щоб таз легко проходив під грифом перекладини під час перемаху). Рухливість в плечових суглобах можна протестувати і по-іншому: зробити викрут з гімнастичною палицею, при цьому ширина хвату повинна бути меншою подвійної ширини плечей.

Крім цього доцільно приєднати до вказаних вправ і таку, як “міст”. Відмінно, якщо учні зможуть виконувати її самостійно з положення стоячи нахилом назад.

Також для оцінки рухливості в колінних і гомілково-ступневих суглобах можна виконати сід на колінах, ступні відтягнуті, гомілки розведені, а коліна торкаються одне одного, тулуб і голова тримаються прямо, долоні лежать на стегнах. Відмінно, якщо з такого положення учні зможуть опускатися донизу настільки, щоб сісти на підлогу.

А щоб сформувати уяву про рівень розвитку прудкості і бистротно-силових якостей, досить відкрити програму з фізичної культури для учнів загальноосвітніх навчальних закладів і знайти там відповідні учбові нормативи, що відбивають означений рівень стосовно юнаків і дівчат. Кількісні значення їх, як і значення наведених вище показників, що стосуються силових можливостей, гнучкості, витривалості, набагато нижчі тих, яких досягають спортсмени при спеціальній, відносно ізольованій роботі з розвитку окремих фізичних якостей, від яких залежить досягнення спортивного результату.

І, таким чином, ми приходимо до дуже важливого для практики шкільного фізичного виховання висновку про те, що працюючи над вирішенням завдань фізичної підготовки школярів, не слід впливати відносно ізольовано на розвиток окремих фізичних якостей. Потрібно завжди застосовувати різні засоби з метою комплексного впливу на всі різновиди фізичних здібностей, покладаючись на ефект позитивного переносу між ними, який має місце лише у випадку, коли не ставиться ціль їх максимального розвитку, як, наприклад, у спорті. В останньому ж випадку (за умови орієнтації на максимум) спостерігається ефект негативного переносу, завдяки якому не можна, наприклад, одночасно бути і відмінним стаєром, і відмінним важкоатлетом.

Сказане, звичайно, не виключає деякої зміни акцентів у фізичній підготовці школярів залежно від сенситивних періодів розвитку різних сторін моторики, на що неодноразово зверталась увага, але між зміною акцентів і спеціальною фізичною підготовкою відстань дуже велика.

Тепер, коли ясно, що розвиток фізичних якостей дітей шкільного віку повинен проводитись комплексно, виходячи з наявності ефекту позитивного переносу між ними, то треба спробувати знайти аргументи для обґрунтування такого режиму роботи на уроках фізичної культури в школі, при якому означений перенос був би найбільшим. Звернемо у зв’язку з цим увагу на характер залежності між потужністю м’язової роботи і частотою серцевих скорочень (див. рис. 2).

ЧСС
2 3
	N
	Рис. 2. Взаємозв’язок між потужністю роботи (N) і частотою серцевих скорочень (ЧСС). 1, 2, 3, 4 – характеристичні точки (роз’яснення в тексті).

Як видно із рис. 2, спочатку між змінними (N і ЧСС) спостерігається прямолінійний зв’язок. Це означає, що організм людини успішно впорається з роботою. Починаючи з характеристичної точки “3”, прямолінійний зв’язок порушується і ЧСС починає наростати швидше, ніж потужність, що свідчить про те, що організм долає надто великі труднощі і починає функціонувати все з меншою ефективністю. Зрозуміло, що ЧСС не може зростати безкінечно, через деякий час вона стабілізується при дуже високих значеннях (більше 200 уд/хв), а згодом людина взагалі змушена відмовитися від роботи (характеристична точка “4”).

Цілком зрозуміло, що при вирішенні оздоровчих завдань у роботі зі школярами слід використовувати навантаження такої інтенсивності, коли ЧСС не виходить за межі характеристичної точки “3”. Цей момент, починаючи зі старших школярів і закінчуючи молодшими, коливається в межах 170-190уд/хв.

Тепер звернемо увагу на характеристичну точку “1”. Вона відповідає такому рівню функціонування організму, при якому починають активно підключатися механізми аеробного забезпечення, а тому її ще називають у спеціальній літературі порогом аеробного обміну. Якщо інтенсивність функціонування нижче порогової, то це означає, що адаптивні можливості практично не збільшуються і оздоровчий та розвиваючий ефекти близькі до нуля. Стосовно дітей шкільного віку, починаючи від старших і закінчуючи молодшими, кількісні значення ЧСС у даній характеристичній точці коливаються в межах 120-130 уд/хв.

Отже, робочі величини ЧСС у роботі з дітьми шкільного віку коливаються від 120-130 уд/хв до 170-190 уд/хв.

Але на цьому частотному діапазоні є одна ділянка (характеристична точка “2”), яка повинна цікавити нас найбільше, бо саме при функціонуванні організму з ЧСС, що відповідає характеристичній точці “2”, відбувається найбільший позитивний перенос між фізичними якостями. У спеціальній літературі її ще називають порогом анаеробного обміну (ПАНО). Рівень ЧСС складає тут у середньому для всіх школярів 160 уд/хв.

Ефект найбільшого переносу між фізичними якостями на рівні ПАНО пояснюється тим, що тут виявляються задіяними в достатній мірі всі механізми біоенергетики: і аеробного фосфорилювання, і анаеробного гліколізу, і відновлення АТФ за рахунок креатинфосфату. Отже, таким чином, розвиваються всі види витривалості, і силові здатності, і прудкість.

Та вихід на рівень ПАНО ще не означає досягнення запланованого ефекту. Треба певний час попрацювати на цьому рівні, інакше потрібні адаптаційні перебудови не будуть простимульовані. Цей пороговий часовий проміжок для школярів різного віку (від молодших до старших) коливається в межах приблизно від 2,5-3 хв до 7-8 хв. Але, підкреслимо, що це лише порогові часові значення. З підвищенням функціонального потенціалу діти зможуть довше працювати на рівні ПАНО. Так, практика свідчить, що добре підготовлені старшокласники можуть працювати на означеному рівні 15 хв і більше, особливо, коли навантаження розподіляється на різні групи м’язів, як, наприклад, при коловому тренуванні.

При зменшенні інтенсивності функціонування організму тривалість роботи повинна, зрозуміло, збільшуватись. Так, при пульсі 140 уд/хв порогова тривалість роботи зростає вже до 20 хв, а при пульсі 130 уд/хв для досягнення оздоровчого і розвиваючого ефектів треба попрацювати ще довше – не менше 45 хв.

Окрім цього, при переході від молодших до старших школярів треба враховувати сенситивні періоди розвитку рухових якостей. Так, оскільки в молодшому шкільному віці відбувається інтенсивний природний розвиток механізмів аеробного енергозабезпечення і закислення організму дітей цього віку продуктами анаеробного обміну небажане, то тривалі навантаження для них повинні бути такими, щоб ЧСС була дещо нижчою порогу анаеробного обміну, в межах 145-155 уд/хв. Для школярів середнього віку, оскільки у них починається нарощування можливостей анаеробного гліколізу, тривалі навантаження можуть виконуватися на пульсі, що відповідає ПАНО, а для старшокласників таку роботу можна планувати і на пульсі, трохи вищому ПАНО.

І, нарешті, вирішуючи оздоровчі завдання із будь-якими людьми, а зі школярами особливо, постійно слід пам’ятати, що використання фізичних вправ на заняттях фізичною культурою повинне забезпечувати нормальне функціонування хребта. Отже, треба не тільки сприяти формуванню правильної постави, а й здійснювати систематичну профілактику засобами фізичної культури негативних змін в опорно-руховому апараті, головною складовою якого є хребет. Необхідна для цього інформація викладена в сьомому розділі підручника, там, де йдеться про розвиток сили як фізичної якості.

І формування умінь і навиків, і загартування, і формування правильної постави, і розвиток фізичних якостей здійснюється тоді, коли людина переконана в необхідності і корисності такої роботи. Тут спрацьовує установка, механізм якої розкрито у четвертому розділі підручника.

Переконання ж, як відомо, народжується зі знання, а тому в процесі фізичного вдосконалення школярів вони повинні оволодівати і відповідними знаннями, починаючи з елементарних і закінчуючи більш складними. Сюди належать: знання правил особистої гігієни; правил безпеки на заняттях фізичною культурою; знання рухового режиму учня; впливу фізичних вправ на розвиток фізичних якостей; знання здорового способу життя; основних правил змагань з вивчених видів спорту; технічних і тактичних дій у різних видах спорту; методичні знання фізичного вдосконалення людини у зв’язку з впливом занять фізичним вправами на системи організму; інструкторські та суддівські знання; знання про методику самостійних занять фізичними вправами; знання про фізичну культуру як складову частину загальної культури людини та ін.