Характеристика принципів, що реалізуються в процесі спортивного тренування

Оскільки спортивне тренування є педагогічним процесом, то при його побудові і здійсненні враховуються так звані дидактичні принципи, або, іншими словами, - загальнопедагогічні принципи. Термін “загальнопедагогічні” вжитий для того, щоб підкреслити, що ці принципи працюють у будь-якому педагогічному процесі, у тому числі і в спортивному тренуванні. Це такі принципи: усвідомлювання і активності; наочності; доступності та індивідуалізації; систематичності; поступовості; міцності засвоєння навчального матеріалу. Особливості реалізації їх для випадку, коли педагогічний процес організується з метою фізичного вдосконалення людини, розкриті в дев’ятому розділі підручника.

Але, оскільки спортивне тренування є одночасно і спеціалізованим педагогічним процесом, то з роками напрацювались і спеціальні керівні ідеї (принципи), що відбивають цю його специфіку. Таких спеціальних принципів спортивного тренування шість: спрямованість підготовки спортсменів до вищих досягнень, поглиблена спеціалізація й індивідуалізація; єдність загальної і спеціальної підготовки; безперервність тренувального процесу; хвилеподібність динаміки навантажень; циклічність тренувального процесу; взаємозв’язок структур змагальної діяльності і підготовленості спортсмена. Коротко схарактеризуємо названі спеціальні принципи.

Принцип спрямованості підготовки спортсменів до вищих досягнень, поглибленої спеціалізації й індивідуалізації. Прагнення до максимуму само по собі означає спеціалізацію. Це універсальне положення. Цікаві у зв’язку з цим міркування Ч.Дарвіна, висловлені ним в його класичній праці “Походження видів шляхом природного добору”. Він аналізує ряд критеріїв, на основі яких біологи стараються визначити, які з видів є більш досконалі, а які – менше, і зупиняється, як на найбільш визначальному, такому критерії – спеціалізація органів. У людини, як виду, що знаходиться на верхівці еволюційної драбини, така спеціалізація найвираженіша.

Отже, якщо ми прагнемо до максимуму, то спеціалізації уникнути неможливо, і спорт не є тут винятком. Сьогодні для теоретиків і практиків спорту це аксіома. Та не завжди так було. Так, у 1916-17 рр. вийшла книга Б.О. Котова “Олімпійський спорт”. У ній він висловлюється за спортивний універсалізм. Така позиція зрозуміла, бо в ті часи рівень спортивних досягнень був відносно невисоким. Сам Борис Олексійович був різнобічним спортсменом: успішно займався плаванням, тенісом, хокеєм, бігом на ковзанах і лижах, як один із найсильніших легкоатлетів Росії 1912-1917 рр. входив до збірної команди на п’ятих олімпійських іграх, був чемпіоном Москви з десятиборства, призером І і ІІ Російських Олімпіад з бігу на 100 і 110 м з бар’єрами, в стрибках у висоту, рекордсменом Росії в стрибках у довжину.

Перехід до переконання про необхідність поглибленої спеціалізації і, як наслідок, до поглибленої індивідуалізації, здійснювався поступово і завершився в кінці сорокових років, а точніше, в 1949 році, коли вийшла в світ робота М.Г. Озоліна “Тренування легкоатлета”, де необхідність безперервного і спеціалізованого тренування була достатньо обґрунтована.

Та це не означає, що не було на той час людей, які розуміли хибність позиції спортивного універсалізму. Професор В.В.Гориневський висловився з цього приводу так: “Не можна бути спортивним універсалом, тобто любити і віддаватися всім видам спорту без розбору. Така універсальність – дилетантизм, що не дозволяє проявлятися індивідуальності у всій її глибині”[72].

Принцип єдності загальної і спеціальної підготовки. В основі такої єдності лежать два фундаментальних положення.

1. Взаємозв’язок усіх органів, систем і функцій в організмі. Французький природодослідник Ж. Кюв’є (1769-1832) так писав з цього приводу: “Спосіб існування кожної частини живого тіла тримається сукупністю всіх інших частин, тоді як у неорганічних тілах кожна частина існує сама по собі.”[73] Розвиваючи цю ідею, він формулює свою концепцію про кореляцію органів. Цю концепцію в біологічній літературі ще називають принципом кореляції органів. Суть її стосовно спортивної діяльності буде звучати так: граничний розвиток будь-якої якості можливий лише в умовах загального підвищення функціональних можливостей організму.

За даними Ф.З. Меєрсона[74] постійна експлуатація вузького кола функцій, вступаючи в протиріччя із закономірностями пластичного оновлення структур організму, може в крайніх випадках призвести до патології. Він у своїй роботі описує цікаві дослідження Bloor at all (1969) з тренуванням молодих тварин. Вони показали, що маса серця у піддослідних наростає значніше, ніж у дорослих тварин, до того ж відбувається збільшення числа м’язових одиниць на одиницю площі і збільшення числа капілярів.

Такі адаптаційні механізми, зрозуміло, більш бажані, ніж тільки гіпертрофія м’язових волокон. Та далі було виявлено, що поряд зі збільшенням числа м’язових волокон зменшилася вага нирок на 10-15 %, зменшилась кількість клубочків і нефронів у них, зменшилась також кількість клітин печінки, хоч вага лишилась без змін. Аналогічна картина спостерігалась у корковому шарі надниркових залоз. Кількість клітин у ньому зменшилась на 30 %.

Ф.З. Меєрсон вважає, що клітинний фонд організму уже на ранніх етапах онтогенезу не є безмежним, що перерозподіл цього фонду відбувається відповідно до домінування системи за принципом “охрімової свити” (від поли відрізав, до рукава пришив і навпаки). Не дивлячись на досконале пристосування робочих органів до систематичної м’язової роботи, в ранньому онтогенезі воно дістається організму надто дорогою ціною.

Все це взяте разом (і концепція Ж. Кюв’є, і міркування Ф.З.Меєрсона) є прямим свідченням шкідливості ранньої спортивної спеціалізації.

2. Взаємозв’язок рухових умінь і навиків. Чим більше (як за кількістю, так і, певною мірою, за координаційною складністю) рухових автоматизмів записано на нейронах різних рівнів побудови рухів, тим сприятливіші передумови для утворення нових форм рухової діяльності.

Цей принцип у теорії спорту сформульований досить давно, але по-справжньому був усвідомлений (особливо спеціалістами-практиками) відносно недавно, у вісімдесятих роках, коли відбулася значна інтенсифікація дитячо-юнацького спорту. Більш докладно про це говориться в останньому розділі, де мова йде про особливості тренування дітей.

Принцип безперервності тренувального процесу.

Сьогодні цей принцип звучить тривіально. Зараз навіть нефахівець з питань фізичного вдосконалення людини розуміє, що досягнення високих результатів неможливе без цілорічного, безперервного тренування.

Та, знову ж таки, таке переконання народилося не відразу, воно викристалізовувалось поступово. Як зазначає Л.П.матвєєв[75], лише на початку 30-х років у нас вперше почало впроваджуватись цілорічне тренування (за свідченням М.Г.Озоліна, ініціаторами його були легкоатлети). Та навіть в роботі К.Х. грантиня “Зміст і загальні основи планування процесу спортивного тренування” (1935-39 рр.), яка є підсумковою роботою довоєнного періоду з питань спортивного тренування, ще допускається певна перерва тренувального процесу або ж переключення на додаткову спортивну спеціалізацію. І лише в післявоєнні роки, коли значно зросли спортивні досягнення, слушність положення про безперервність тренувального процесу стала незаперечною.

Принцип хвилеподібності динаміки навантажень.

Раніше відзначалось (див. п’ятий підрозділ дев’ятого розділу), що при збільшенні частоти занять, значних навантаженнях на них і за умови, що вони (навантаження) повинні збільшуватися, їх динаміка неминуче набуває характеру хвилі. Це зумовлено такими причинами: періодичними коливаннями стану організму через природну ритміку фізіологічних процесів і загального режиму діяльності; гетерохронність відновних процесів; протиріччя між ростом об’єму та інтенсивністю навантажень.

Та існує ще одна причина, дія якої і зумовлює, власне, необхідність піднесення хвилеподібності динаміки навантажень до рангу окремого спеціального принципу тренування. Як підкреслює а. Воробйов[76], ця причина полягає в діалектичній суперечливості процесу адаптації. З одного боку, адаптація організму до подразника – необхідна умова для розвитку, для виконання більшого за інтенсивністю і, як правило, за об’ємом навантаження; з другого боку, - разом із пристосуванням відбувається послаблення відповідної реакції організму і виникає необхідність у варіюванні тренувального навантаження, в його підвищенні. Звідси висновок: для отримання необхідної реакції у відповідь на тренувальні впливи не слід створювати стандартні умови, до яких організм швидко адаптується. І в першу чергу це стосується до тренувального навантаження.

Тільки в роботі з новачками позитивною виявляється методика тренування із застосуванням певного стандартного подразника, який створює кращі умови для більш швидкого пристосування організму до навантаження і більш швидкого вдосконалення в техніці рухів. Але з часом позитивна реакція на такий подразник зменшується, що вимагає значного варіювання навантажень (від малих до великих) на тренуваннях.

Логічність тільки що наведених міркувань не викликає сумніву, і вони дійсно підтверджують слушність формулювання спеціального принципу хвилеподібності динаміки навантажень. Але існує одна дуже вразлива позиція. На сьогодні не верифіковані (не визначені) пороги варіювання навантаження, орієнтуючись на які можна було б вважати динаміку його чи то рівномірною, чи то хвилеподібною. А без такої верифікації розмивається смисл принципу хвилеподібності – бо ж нехвилеподібне тренування нереальне, як неможлива і абсолютно рівномірна, без всіляких переключень, будь-яка сфера діяльності людини. Тим більше, що практика спорту найвищих досягнень має на сьогодні багато прикладів відносно рівномірної побудови тренування, на що вказують, зокрема, у своїй статті В.В.Михайлов і В.Г. Мінченко[77].

На підставі викладеного можна припустити, що врахування принципу хвилеподібності динаміки навантажень не є актуальним завжди. Найдоцільніше орієнтуватися на нього на 2-4 етапах багаторічного тренувального процесу, тобто тоді, коли відбувається найінтенсивніша реалізація потенцій організму, коли зростають результати, які рано чи пізно виходять на своєрідне плато. Бажано, щоб вихід на плато стався якомога пізніше, чому й сприяє хвилеподібна динаміка збільшення навантажень, яка перешкоджає надто стійкій адаптації, а отже, і ранній стабілізації результатів.

Таким чином, не тільки в роботі з новачками позитивною є методика тренувань із застосуванням певного стандартного подразника, а й у роботі з дорослими спортсменами, коли їхні спортивні результати уже стабілізувались, і перед ними ставиться задача не стільки їх збільшення, скільки утримання на досягнутому рівні.

Принцип циклічності тренувального процесу. Циклічність – це відносно завершений і повторюваний кругообіг тренувальних впливів у межах певних структурних одиниць тренувального процесу. Системотворчою структурною одиницею виступає макроцикл (великий цикл), найчастіше тривалістю в один рік чи півроку. Він, у свою чергу, складається із дрібніших структурних одиниць, таких, як періоди, мезоцикли, мікроцикли й окремі тренувальні заняття. Самі ж макроцикли об’єднуються в етапи багаторічного тренувального процесу.

Уявлення про тренувальний процес як складноструктурну циклічну побудову сформувалося ще в довоєнний період, що добре видно в уже згадуваній роботі К.Х. Грантиня. Там головна структурна одиниця (макроцикл) поділяється на три періоди: підготовчий, змагальний і перехідний, що має місце і на сьогоднішній день. Незрозумілою лишалась лише глибинна причина поділу макроциклу на три періоди.

Спробу прояснити її зробив відомий фізіолог С.П. Летунов у своїй статті “Про систему планування спортивного тренування”, яка була опублікована в газеті “Советский спорт” в 1950 р. (№ 125). Він розвинув думку, що визначальним моментом у періодизації спортивного тренування є не сезонно-кліматичні умови і календар змагань, а фази розвитку спортивної форми. Згодом ця думка стає загальновизнаною, але знову ж таки було незрозуміло, чому спортивну форму (психофізіологічний стан спортсмена, за наявності якого він демонструє найкращі результати) не можна утримувати як завгодно довго. Певною мірою вона обов’язково втрачається, і треба знову її набувати (макроцикл повторюється).

На сьогодні зроблено спробу пояснити це з позиції енергетичного підходу[78]. Вважається, що загальний адаптаційний резерв, який генетично детермінований, витрачається не монотонно, а квантовано, порціями. Кожну таку порцію Ю.В.Верхошанський називає поточним адаптаційним резервом (ПАР). Вичерпання ПАР, як це було експериментально показано на представниках швидкісно-силових видів спорту, відбувається протягом 18-24 тижнів. Саме протягом цього періоду спортсмен входить у спортивну форму й утримує її. А далі, у зв’язку з вичерпанням ПАР, настає тимчасова втрата цього специфічного стану організму.

Принцип взаємозв’язку структур змагальної діяльності і підготовленості спортсмена.

Ще зовсім недавно, в 1977 році, відомий теоретик і практик спорту А. Воробйов полемізував про ідею всебічно гармонійного розвитку особистості стосовно спортивної діяльності. Він зазначав, що стосовно людини, яка займається фізичною культурою і спортом для здоров’я, вона цілком прийнятна і виправдана, але у великому спорті ідея всебічності – це відносне поняття. Справа в тому, що кожний вид спорту вимагає не підготовки взагалі, а формування строго визначених умінь, розвитку строго визначених якостей (наприклад, витривалості – у марафонця, прудкості – у спринтера, сили – у важкоатлета). Цікавим у зв’язку з цим є таке його висловлювання: “В нинішні часи чемпіон країни чи світу в якомусь виді спорту не може бути чемпіоном в іншому виді через специфічність кожного виду спорту... Кожний вид спорту формує і розвиває характерні для нього якості і рухові навики”[79].

Отже, ще в кінці сімдесятих років думка про те, що в спортивній діяльності недостатньо просто розрізняти загальну і спеціальну підготовку, що на рівні високих досягнень слід не тільки зосереджуватись, головним чином, на спеціальній підготовці, а й будувати її у строгій відповідності зі структурою змагальної діяльності, ще була дискусійною і її розуміння ще не було доведене до рангу спеціального принципу спортивного тренування.

На сьогодні слушність принципу взаємозв’язку структур змагальної діяльності і підготовленості спортсмена не викликає сумнівів, і в спеціальній літературі[80] є певні теоретично-методичні напрацювання стосовно цього.

Керуючись цим принципом, необхідно враховувати, що підготовленість до ефективної спортивної діяльності є результатом спеціалізованої координації адаптаційних процесів, результатом позитивного переносу рухових якостей та навиків. А тому треба надавати пріоритет розвитку тих індивідуальних рухових задатків та здібностей, які адекватні характеру змагальної діяльності. Також, підбираючи фізичні вправи, слід орієнтуватися на такі з них, які б забезпечували позитивний перенос на спеціалізовані рухові якості та вміння і на результативність змагальної діяльності.