Культура Московської держави XIV-XVII ст. А. Рубльов.

Андрі́й Рубльо́в (1360? — 17 жовтня 1428^[1]) — давньоруський художник-іконописець, чернець. Мистецтво Рубльова, який мав величезну кількість учнів, вважається найвищим досягненням давньоруського живопису XV століття.

З кінця XIV -- початку XV ст. посилюється художня роль Москви. Тут працювали Феофан Грек, Прохор з Городця, Андрій Рубльов, Данило Чорний. В іконостасі Благовіщенського собору Московського Кремля, Феофан трохи збільшив розміри ікон Христа, Богоматері і святих, і досяг чіткої виразності силуету («деісусний чин»). Цей чин мав велике значення для подальшого розвитку російської високого іконостасу. Створена Феофаном в Москві школа стимулювала розвиток місцевих майстрів, що виробили, однак, відмінний від феофановского стиль. У 1408 році Андрій Рубльов і Данило Чорний виконали нову розпис Успенського собору у Володимирі. Ці фрески в традиційних іконографічних образах розкривають глибокий духовний світ і думки сучасників. Просвітлені доброзичливі особи апостолів, що ведуть за собою народ, м'які гармонійні тони живопису пронизані почуттям умиротворення. Написані дещо пізніше Рубльовим ікони Звенигородського чину - чисто російська інтерпретація теми Деісус. Образ благословляючою Христа сповнений внутрішньої сили і мудрого спокою. Рубльов володів рідкісним даром втілювати в мистецтві світлі сторони життя і душевного стану людини. У його роботах не зміну внутрішнього сум'яття аскетичної відчуженості образів Феофана приходять краса душевної рівноваги і сила усвідомленої моральної правоти. Твори Рубльова, будучи вершиною московської школи живопису, висловлюють ідеї більш широкого, загальнонаціонального характеру.

Вплив Визвольної війни середини XVII ст. на формування національної самосвідомості

Українців

Друга половина XVII - XVIIІ ст. – це період існування української козацької держави (Гетьманщини), що була створена Б.Хмельницьким в ході Визвольної війни середини XVII ст. Проте формування української державності відбувалося у край складних умовах. Настала доба, яка отримала назву «Руїна» (1663-1687 рр.). Україна розпадається на Правобережну і Лівобережну на чолі зі своїми гетьманами, що ворогували між собою. Згодом Правобережжя зазнало турецької агресії, після чого опинилося знову під поляками. Лівобережжя, або, як тоді її називали, Гетьманщина разом із Запорізькою січчю та Києвом переходить під протекторат

московських правителів, поступово втрачає ознаки своєї автономії: у1764 р. ліквідується гетьманство, у 1775 р. знищується оплот вольності українського народу – Запорозька січ, у 1796 р. Замість полкового територіального устрою створюються губернії й Лівобережна Україна стає складовою частиною Російської держави. Однак попри всі негаразди, що були зумовлені зазначеними процесами, умови культурного розвитку Лівобережної України були

кращими, ніж за часів польської влади і яка збереглася на Правобережжі. Тут припинилися утиски православної церкви, покатоличення українців, відбувалося взаємозбагачення двох

православних культур – української й російської. Протягом тривалого часу на Лівобережжі діяли інститути української гетьманської адміністрації, політика якої була спрямована на підтримку культури. Нова еліта, якою стала козацька старшина, прагнула отримати освіту й

залучитися до культурних цінностей. Вихідцями з Правобережної України залюднювалася Слобожанщина, внаслідок чого з’являється ще один ареал культурної творчості українців.

Боротьба українського народу проти феодального і національного гніту сприяла поширенню гуманізму і просвітництва. У горнилі цієї боротьби міцніла національна самосвідомість

українського народу. Вона підняла до активного суспільнополітичного життя широкі кола міщан-ремісників, представників 5духовенства, козацько-селянські маси, у багатьох людей з різних верств населення виник дух непокори, прагнення до волі, незалежності, що відбилося у його духовній культурі. У історичній пам’яті людей викарбувалися імена їх ватажків, духовних лідерів, які стали втіленням кращих рис народу. Українці відчули інтерес до

власної історії, до своїх традицій, до національної культури, національних духовних цінностей.

Козацько-селянська визвольна війна (1648-1657 рр.) проти шляхетської Польщі викликала у тодішньої духовної еліти глибше осмислити історичне минуле своєї країни, зберегти для прийдешніх поколінь пам’ять про своїх великих предків.

Українська освіта й наукові знання 16-17 ст.

Розвиток української науки й культури XVI-XVII ст. відбувався в досить складних і суперечливих умовах. Територія України була розділена між Річчю Посполитою, Угорщиною і Туреччиною. В умовах національного, соціального та релігійного протистояння культура українців зазнавала постійних утисків.
Відсутність єдиного політичного й духовного центру, тяжкий національний гніт, спустошливі набіги турків і татар гальмували культурний розвиток українського народу. Однак навіть ці негативні чинники не змогли припинити духовного життя українців. Боротьба проти унії та героїка козацьких походів сприяли розвитку й відродженню не тільки національної свідомості, а й української культури.
Іншими чинниками її піднесення були: культурна спадщина Київської Русі, ідеї європейського Ренесансу XVI-XVII ст., ідеї Гуманізму й Реформації.
Українська культура взаємодіяла із західноєвропейськими. Найобдарованіші молоді люди з України, переважно діти козацької старшини, їздили до закордонних університетів і там здобували освіту. Якщо в XVI ст. на навчання за кордон їздили лише окремі вихідці з України, то в XVII ст. це стало звичайним явищем.
Українці навчалися в найкращих університетах Європи: Падуанському, Лондонському, Лейденському, Паризькому, Празькому тощо. Не випадково прогресивні західні ідеї мали добрий ґрунт в Україні.

Розвиток освіти й науки в Україні в 18 столітті Києво- Могилянська академія осередок української освіти і науки.

Україна в XVII- першій половині XVIIІ ст. мала досить високий рівень освіти народних мас. Майже кожне село мало свою початкову школу. Дітям з багатих родин зазвичай приватні уроки давали мандрівні дяки, а деяким з них – і вихованці Києво-Могилянської колегії.

Головним осередком освіти в Україні була створена у 1632 р. Києво-Могилянська колегія (з 1701 р. – академія). Засновником навчального закладу був видатний український церковний і культурний діяч Київський митрополит Петро Могила, котрий так визначив роль колегії: «Аби молодіж у справжній набожності, в звичаях добрих і науках вільних навчена була». У навчальному закладі в різні роки працювали найкращі наукові й педагогічні діячі. Серед них Інокентій Гізель, автор «Синопсису» – першого підручника з історії України, відомий письменник-полеміст Мелетій Смотрицький, видатний церковний і державний діяч,

письменник, публіцист Феофан Прокопович, письменник Лазар Баранович та багато інших. Викладачі не обмежувалися викладанням загальноприйнятого у тогочасній європейській науці, але й самостійно розробляли проблеми логіки, філософії, психології тощо, Навчання в академії тривало 12 років. Окрім традиційних для тих часів навчальних дисциплін, у колегії викладали історію, географію, літературу, астрономію, архітектуру тощо. Важливою

особливістю навчальний закладу був його демократичний характер, тут навчалася молодь, що репрезентувала різні тогочасні соціальні верстви.

Козацьке літописання.

Літо́пис — історико-літературний твір у Київській Русі, пізніше в Україні, Росії та Білорусі, в якому оповідь велася за роками. Назва походить від структури літопису, де статті починались зі слів «в літо». Літописи — визначне явище духовного, суспільно-політичного і літературного життя народу. У них розповідається про походження східних слов'ян, зародження у них державної влади, про політичні, економічні та культурні взаємини їх між собою та з іншими народами тощо.

Особливе значення серед літописів 2-ї пол. XVII — поч. XVIII ст. мають історичні твори, присвячені козацьким війнам. Звідси їх умовна назва — «козацькі», «козацько-старшинські» літописи, хоч від літописів у традиційному розумінні вони значно відрізняються. До нас дійшли три найвидатніші козацькі літописи — Самовидця (про події 1648 — 1702, вірогідний автор — Роман Ракушка-Романовський), Григорія Граб'янки (1710, про події від виникнення козацтва до 1709) та Самійла Величка (1720, про події в Україні 1648 — 1700).

В усіх цих літописах не лише докладно розповідається про Визвольну війну українського народу 1648-54, а й подається економічна, політична і культурна характеристика країни, подаються факти з історії Росії, Польщі, Угорщини, Швеції, Молдови, Туреччини та ін. Джерелами козацьких літописів були давні українські літописи, власні спостереження, спогади сучасників, документальні матеріали (урядові офіційні і приватні листи, акти, грамоти, універсали), твори чужоземних істориків, народні легенди, перекази тощо.

Літописи — цінне джерело для дослідження вітчизняної історії з давніх часів до XVIII ст. включно. Вони є важливими пам'ятками літератури. Велике значення літописи мають для вивчення історії української літературної мови. Мова більшості літописів книжна, близька до народнорозмовної.