Причини та етапи феодальної роздробленості Київської Русі. Занепад Києва.

Наприкінці 11 ст. посилилися відцентрові тенденції в державі. Всі спроби княжих з’їздів заблокувати негативні тенденції та припинити міжусобиці закінчилися невдачею. Останнє намагання відновити колишню велич та могутність Київської Русі припадає на князювання Володимира Мономаха. Численні вдалі походи на половців, активна законодавча діяльність, подолання сепаратистських тенденцій, об’єднання ¾ території Русі тимчасово стабілізували становище держави і повернули її в ряди наймогутніших країн Європи. Після смерті Володимира Мономаха його сину Мстиславу (1125 – 1132) лише на короткий час вдалося підтримати єдність руських земель. Якщо у 12 ст. на теренах Русі з’явилося 15 князівств, то їхня кількість на початку 13 ст. сягала вже 50. Феодальну роздрібненість спричинила низка чинників:

-Великі простори держави та етнічна неоднорідність населення.

-Зростання великого феодального землеволодіння.

-Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади.

-Частковий занепад Києва як торгового центру, поява поліцентрії в зовнішній торгівлі.

-Посилення експансії степових кочівників.

Починаючи з 30-х років XII ст. у Київська Русь вступає в період феодальної роздробленості. Держава, що виглядала міцною і непорушною, раптом почала втрачати політичну єдність і розділилася на півтора десятка князівств і земель. Це був закономірний процес, притаманний усім державам середньовічної Європи.

Перші її ознаки з'явиляються відразу після смерті Ярослава Мудрого. Надалі роздробленість була закріплена Любецьким з'їздом князів (1097 р.) на якому було вирішено: " Хай кожен тримає вотчину свою ". Верховенство належало великому київському князю, а удільні князі правили в інших містах і землях, спираючись на підтримку бояр.

Серед причин, які призвели до політичної роздрібненості Київської Русі, можна виділити такі:

1. Прагнення окремих князівств до самостійності. Вони були зумовлені еволюцією економіки, подальшим розшаруванням суспільства, розвитком феодального землеволодіння в центрі й на місцях, зростанням кількості міст, пануванням натурального, а отже, замкнутого характеру господарства. Князівства почали самі себе забезпечувати необхідними товарами. Каталізатором децентралізаторських процесів стала реалізація рішення Любецького з'їзду князів (1097 р.) про вотчинний принцип успадкування земель. Внаслідок переходу володінь від батька до сина зміцнювалися місцеві князівські династії та їхнє найближче оточення. Вони проявляли щораз більшу самостійність у вирішенні внутрішніх і зовнішніх проблем і все менше зважали на волю великого князя київського, який перетворився лише на формального главу держави. Дбаючи насамперед про власний добробут і власні володіння, нерідко за рахунок сусідів, місцеві еліти дедалі менше цікавилися загальноруськими справами, захистом країни від ворогів.

2. Великі простори держави та етнічна неоднорідність населення. За часів Володимира Русь простягалася майже на 800 тис. кв. км., що, залежно від обставин могло бути або свідченням державної могутності, або ж джерелом слабкості. Великий князь у цей час не мав достатньо міцного, структурованого і розгалуженого апарату влади, фактично не мав розвинутої інфраструктури для ефективного здійснення своїх владних повноважень на такій величезній території. Немало послаблювала Київську Русь також етнічна неоднорідність її населення. Адже поруч зі слов'янами тут проживало понад 20 народів: на півдні - печеніги, половці, торки, берендеї, каракалпаки, на північному заході - литва і ятвяги, на півночі та північному сході - чудь, весь, меря, мурома, мордва, черемиси, перм, ям, печора та інші угро-фінські народи. У містах Київської Русі існували колонії німців, поляків, євреїв, вірмен, варягів. Усі вони істотно різнилися за своїм економічним, політичним, культурним розвитком і об'єднати їх у якусь міцну спільноту було практично нездійсненим.

3. Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємництва князівської влади. Здавна на Русі панував «горизонтальний» принцип престолонаслідування, коли влада переходила від старшого брата до молодшого, а після смерті представників старшого покоління - від сина старшого брата до наступного за віком. Однак уже наприкінці XI ст. на Любецькому з'їзді князів було проголошено про «вотчинний», або «вертикальний» принцип, за яким престолонаслідування йшло від батька до сина. Змішування цих двох принципів, що продовжували співіснувати, вело до міжусобиць, підривало основи Київської держави.

4. Занепад торгівлі. Важливу роль у піднесенні Київської держави відіграла міжнародна торгівля, яка здійснювалася через торговельні шляхи, що проходили через Русь (Грецький, Соляний, Залізний) і зв'язували Азію з Європою, Чорне море з Балтійським. Однак з кінця XI ст. транзитна торгівля Київської Русі починає занепадати. Це було викликано насамперед появою нового середземноморського торговельного шляху, що безпосередньо поєднав Західну Європу з Візантією, Малою Азією та Близьким Сходом. До того ж торговельні шляхи до Чорного та Каспійського морів були блоковані половецькими ордами, що захопили південні степи у ХІІ-ХІІІ ст. Усе це мало згубні наслідки для економіки Русі, особливо для Києва, як столиці держави, вело до подальшої її дезінтеграції.

5. Геополітичне розташування Київської Русі, яка знаходилась на межі зі степовими кочовниками. Віками на українські землі здійснювали спустошливі набіги гуни, авари, хозари, угри, печеніги, половці. З останніми точилася запекла боротьба протягом майже двох століть, до монгольської навали. Вона вимагали спільних дій князівств, насамперед Київського, Переяславського, Чернігівського, але в умовах зростаючої ворожнечі між князями це ставало дедалі проблематичнішим. Ситуація ускладнювалася й тим, що самі князі родичалися з половецькими ханами, використовуючи кочовників у міжусобних війнах. Не було й року, щоб половці не напали на Русь. Після себе вони залишали не тільки попелища, а й трупи багатьох тисяч людей, молодь забирали в полон. Занепадали міста і села, ремесла, торгівля, сільське господарство, культура.

Отже, до основних причин феодальної роздробленості Київської Русі можна віднести такі:

перетворення великого землеволодіння на спадкове, а господарства - на натуральне, що зменшувало потребу в торгових контактах і об'єднанні земель;

воєнно-політичне посилення бояр та удільних князів, які ставили власні інтереси вище за державні; влада великого князя стала зайвою;

поява нових міст як економічни і воєнно-політичних центрів, наростання суперництва між ними і Києвом;

зміна торгових шляхів у зв'язку з пануванням у степу кочових племен, які перекрили шляхи до Чорного і Каспійського морів; Київ залишився поза основними торговими шляхами;

різний етнічний склад руських територій, виокремлення українців, білорусів і росіян.

В результаті роздробленості у XII ст. утворюються 12 князівств, на початку ХІІІ ст. їх кількість досягла 50, а у ХIV ст. – 250.

Найбільшими князівствами стали:

Київське, Переяславське, Чернігово-Сіверське, Волинське, Галицьке, які стали основою формування Української держави;

Володимиро-Суздальське, Новгородське, Псковське, Смоленське, Рязанське – основа Московської держави;

Полоцьке, Мінське, Турівське – основа Білоруської держави.

Таким чином, у другій половині ХІІ — на початку ХІІІ ст. відбувся остаточний розпад Русі на окремі князівства, які, у свою чергу, поділялися на уділи. На південноруських землях постали Київське, Чернігово-Сіверське, Переяславське, Волинське і Галицьке князівства. Усі вони мали певні відмінності у своєму розвитку й різну подальшу історичну долю. Певний час зберігався авторитет Києва як політичного центру Русі. Але постійна боротьба за нього між князями призвела до його занепаду й, відповідно, змусила зміцнення регіональних центрів. У кожному утвердилася власна княжа династія, але всі походили з Рюрика, тобто були родичами. Це була одна з особливостей роздробленості Русі в порівнянні з іншими європейськими країнами, що породжувала примарну ідею про майбутню єдність колишньої Київської Русі. Роздробленість засвідчувала новий закономірний етап розвитку земель Русі.