Формування багатопартійної системи в Україні у 1990-х роках. Формування національних громадських організацій і об'єднань. Релігійне відродження.

Головні причини: розширення демократизації суспільного життя. Гласність; історичне коріння багатопартійності в Україні; нездатність КПРС виконувати керівну роль у суспільстві. Правову основу для формування багатопартійності заклав позачерговий Третій з’їзд народних депутатів СРСР, що вніс зміни до конституції СРСР. Три етапи: 1988-1989рр, - створення умов багатопартійності.; 1989-1990рр, - етап безпосереднього започаткування багатопартійності.; початок 1991- серпень 1991р.,- кардинальні зміни у процесі становлення багатопартійності.

Національний рух почав утілюватися в організаційні форми. У жовтні 1987 р. у Львові виникло Товариство Лева, у якому об'єдналися творча молодь, студен­ти і робітники з метою збереження історико-культурного середовища рідного міста. Товариство розпочало діяльність із впорядкування могил українських культурно-громадських діячів, традицій народної культури.

Розпочалося організаційне оформлення руху за відродження української мо­ви. У січні 1989 р. в газеті «Літературна Україна» був опублікований проект ста­туту Товариства української мови імені Тараса Шевченка. Товариство визначи­ло своїм головним завданням формування почуття любові до українського слова. Воно виступило за повне утвердження статусу української мови як дер­жавної мови республіки. На сторінках газет та інших видань обговорювався ста­тут товариства. Активну участь у ньому взяли письменники, науковці, учителі, інженери, робітники. Вони, підтримали створення Товариства української мови, запропонували доповнення до статуту. 11-12 лютого 1989 р. в Киві відбулася установча конференція Товариства української мови, яку відкрив О. Гончар. Ке­рівники КПУ, намагаючись зберегти контроль над процесом національного від­родження, також узяли участь у роботі конференції. У своїх виступах вони за­певнили, що ЦК КПУ підтримує пропозицію щодо створення товариства шанувальників української мови. Представники компартії розглядали діяль­ність товариства в руслі «ленінської національної політики» та сподівалися, що воно сприятиме здійсненню політичної реформи в галузі вдосконалення міжна­ціональних відносин. У статут було внесене положення про те, що мови всіх на­ціональностей мають право на розвиток, як і українська. Товариство української мови імені Тараса Шевченка очолив відомий поет Д. Павличко.

У жовтні 1989 р. була створена громадська організація Республіканська асо­ціація українознавців, яку очолив І. Дзюба. Вона мала на меті здійснення науко­вих досліджень спільно з українознавчими центрами інших країн, розкриття джерел вивчення української мови, літератури, журналістики, історії, надання допомоги зарубіжним україністам.

Релігійне відродження.

У 1987 р. було утворено Громадський комітет за легалізацію УГКЦ, яка діяла нелегально. У 1988 р. в Україні вже діяло 4 єпис­копи, 269 священиків і 489 ченців-уніатів, які обслуговували 200 приходів. Тоді ж до державних органів УРСР надійшли заяви про реєстрацію греко-католицьких церковних громад. Але Рада у справах релігій при Раді Міністрів УРСР не бажала визнавати УГКЦ. Лише 1990 р. в УРСР під тиском широкої громадськості були офіційно зареєстровані перші громади цієї конфесії. У січні 1990 р. Синод УГКЦ на чолі з єпископом В. Стернюком проголосив про легалізацію своєї церкви.

У березні 1991 р. до Львова повернувся верховний архієпископ УГКЦ митрополит Іван кардинал Любачівський. Собор Святого Юра у Львові — колишню резиденцію митрополита — повернули греко-католикам.

На 1 січня 1991 р. в УРСР УГКЦ мала до 2 тис. громад (усього в рес­публіці на той час було зареєстровано 10,5 тис. релігійних громад).

1988 р. відбулося офіційне святкування тисячоліття хрещення Русі. Цією подією українська церковна громадськість скориста­лась, щоб привернути увагу до УАПЦ.

У лютому 1989 р. було створено ініціативний комітет з відро­дження УАПЦ. 19 серпня 1989 р. приходський священик В. Ярема зі Львова зі своїми прихожанами оголосив про розрив з РПЦ і пере­хід до УАПЦ. У листопаді 1989 року у Львові священики прого­лосили відродження УАПЦ. 1 квітня 1990 р. уже близько 300 па­рафій РПЦ заявили про свій вихід з-під юрисдикції Московського патріархату і намір увійти до УАПЦ.

1990 р. було створено ієрархію УАПЦ з шести єпископів. У черв­ні 1990 р. у Києві відбувся собор УАПЦ, який проголосив патріар­хом Київським і всієї України митрополита Мстислава (С. Скрип­ника).

У жовтні 1990 р. він прибув до України. На 1 січня 1991 р. із 5970 православних парафій в УРСР до УАПЦ належало 939, або 16 %.

110.

У жовтні 1989 р. Верховна Рада УРСР ухвалила закони про вибори народних депутатів УРСР і депутатів місцевих рад. Особливістю цих законів було те, що ними передбачалися прямі й рівні вибори до Верховної Ради УРСР з висуван­ням будь-якої кількості кандидатів на одне депутатське місце. Передбачалося вільне обговорення виборчих програм. Виборці могли контролювати підрахунок голосів. Вищим законодавчим органом УРСР була визначена Верховна Рада, яка обиралася в кількості 450 депутатів строком на 5 років.

Для виборців, які звикли одностайно голосувати за єдиний блок «комуністів і безпартійних», ці вибори були новим явищем суспільно-політичного життя. Траплялися несподівані факти поведінки місцевих керівників-комуністів: в од­ному з округів вони підтримали не досвідченого господарника, а церковного діяча. Комуністи, які ще недавно переслідували церкву, у нових політичних умо­вах змінили тактику.

Вибори відбулися за два тури — 4 і 18 березня 1990 р. Вони відзначалися ви­сокою активністю виборців: прийшли проголосувати 85 % тих, хто був внесений до виборчих списків. Верховна Рада УРСР оновила склад на 90 %. Більшість де­путатських місць у Верховній Раді здобули представники комуністичної партії. Незважаючи на те, що ЗМІ знаходилися під контролем КПРС, представники Демократичного блоку здобули майже третину місць у Верховній Раді. Водно­час зазнали поразки на місцевих виборах понад 100 перших секретарів обкомів, міськкомів і райкомів партії. Найбільшою була поразка комуністичної партії на місцевих виборах у Донецькій та Івано-Франківській областях.

Верховна Рада УРСР нового скликання розпочала роботу 15 травня 1990 р. Головою Верховної Ради Української PCP було обрано першого секретаря ЦК компартії України В. Івашка. Демократичний блок народних депутатів виступив та створив Народну Раду, до якої входило народ­них депутатів. Опозицію очолив академік І. Юхновський, відомий у науковому світі фізик-теоретик. Більшість утворила групу «За суверенну Радянську Україну», відому як «група 239». Оскільки для прий­няття рішення достатньо було 226 голосів, то «група 239» мала всю повноту законодавчої влади.

Декларацiю про державний суверенiтет України було ухвалено Верховною Радою Української РСР в обставинах, пов’язаних iз курсом ЦК КПРС, очолюваного Михайлом Горбачовим, на перебудову та гласнiсть та з наростанням українського нацiонально-визвольного руху, що мав давнє корiння й охоплював сфери культурного, полiтичного, релiгiйного життя народу.

Вибори до Верховної Ради УРСР та мiсцевих рад народних депутатiв у березнi 1990 р., вiдзначалися значною активнiстю виборцiв. Цi вибори вiдбувалися за умов розширення гласности, внаслiдок чого суспiльство одержало значну iнформацiю про злочини сталiнської, а потiм – i ленiнської доби, про реальне становище в СРСР в царинi матерiального добробуту, охорони здоров’я, культури, екологiї, про привiлеї партапарату. Для України особливе значення мала викривальна iнформацiя про злочинну полiтику комунiстичного режиму, що спричинила Чорнобильську катастрофу та про поведiнку владної верхiвки в день цiєї катастрофи (26 квiтня 1986 р.) та пiсля неї.

 

Вибори показали, що компартiйно-радянський апарат все ще надiйно контролював суспiльство, проте засвiдчили iснування в суспiльствi потужних опозицiйних сил. Але вони мали регiональний характер. Комунiстична номенклатура перемогла у всiх областях за винятком Львiвської, Івано-Франкiвської й Тернопiльської, де за кандидатiв Демократичного блоку вiддали голоси 85 % виборцiв. Внаслiдок цього в українському парламентi двi третини з 450 депутатських мiсць здобули представники партiйного та державного апарату, голови колгоспiв, якi й становили опору старої номенклатури.

Верховна Рада УРСР нового складу почала працювати як парламент – на постiйнiй основi. В ходi роботи парламенту сформувалися два блоки депутатiв – парламентська бiльшiсть та опозицiя. Головою Верховної ради було обрано першого секретаря ЦК КПУ В. Івашка. Зазнавши поразки у виборах керiвних органiв парламенту, опозицiйнi депутати оголосили про органiзацiю блоку «Народна рада». Опозицiйний блок заявив протест проти обрання головою парламенту першого секретаря ЦК КПУ, наголошуючи на тому, що В. Івашко є «в першу чергу виразником вузько партiйних iнтересiв КПРС, а не прагнень українського народу до демократiї й незалежности»1.

111.

1 грудня 1991 р., відповідно до попередньо прийнятих Верховною Радою України рішень відбулися Всеукраїнський референдум та вибори Президента України. Однак шлях від проголошення Акту про незалежність України і до підтвердження його волевиявленням всього українського народу був далеко не простим. У новоствореній парламентській газеті “Голос України” було опубліковано звернення Верховної Ради до громадян республіки із закликом підтримати незалежність на референдумі 1 грудня. Хоч закон про заснування інституту президентства в Україні було ухвалено ще за півтора місяця до серпневого заколоту, однак ідея президентства як і ідея референдуму в українському суспільстві сприймалися неоднозначно. Й серед політиків були небезпідставні побоювання, що, що під виглядом посади президента може легко утворитися авторитарний режим. На хвилі демократизації символом політичної демократії і свободи виступав парламент, саме тому ідея парламентської республіки на початку 90-х рр. мала значно більше прихильників.

Наприкінці осені 1991 р. загострилася боротьба за посаду Президента України. Своїх кандидатів на президентське крісло висунули 109 партій, рухів та трудових колективів. 7 осіб з 95 претендентів були зареєстровані Центральною виборчою комісією. Історик та політик Володимир Литвин у монографії “Політична арена України: Дійові особи та виконавці” виділяє три групи претендентів в президенти. До першої він зараховує Л. Кравчука, В. Чорновола та Л. Лук’яненка. Всі вони досвідчені політики зі стажем. До другої – тих, хто зійшов на політичну арену 1990 р. До цієї групи він відносить В. Гриньова та І. Юхновського. І до третьої – маловідомих політиків Л. Табурянського та О. Ткаченка. Найбільші шанси на перемогу мав Л. Кравчук. На його стороні був досвід політичної діяльності, репутація зваженого політика і позиція у якій кожен виборець бачив те, що хотів. Передвиборча програма Л. Кравчука складалася з п’яти “Д”: Державність, Демократія, Добробут, Духовність, Довіра. Першість Л.Кравчука відзначали і його суперники. Зокрема В. Чорновіл реально оцінюючи стан справи, зазначав, що на боці Кравчука і адмінресурс і досвід. Однак найбільшою вадою демократів він вважав початок боротьби між самими лідерами демтабору. Як і прогнозувалося переконливу перемогу одержав Л.Кравчук. За нього проголосувало 61,59% виборців. За В. Чорновола віддали свої голоси 23,27%, Л.Лук’яненка – 4,49%, В.Гриньова – 4,17%, І.Юхновського – 1,74%, Л.Табурянського – 0,57%. Отже, першим всенародно обраним президентом став Леонід Кравчук. 5 грудня 1991 р. на урочистому засіданні Верховної Ради він склав присягу народові України. Цього ж дня на пленарному засіданні Головою Верховної Ради обрано Івана Плюща.

РОЗПАД СРСР І УТВОРЕННЯ СНД

Говорячи про Радянський Союз, необхідно вказати, що це був досить складний період в історії держави. Саме тому причини його розколу настільки різноманітні.

Але все-таки, чому стався розпад СРСР і утворення СНД? Цьому сприяли багато нижчеперелічені події:

1. Соціальну і економічну кризу, внаслідок чого виник розрив економічних зв’язків між республіками, з’явилися національні конфлікти, що сприяло знищенню радянської системи.

Так, в 1988 році Прибалтика, Литва, Естонія і Латвія беруть курс на вихід з Радянського Союзу. У цьому ж році починається вірмено-азербайджанський конфлікт. А в 1990 р. всі республіки оголошують суверенітет.

2. Розпад КПРС, що послужило причиною створення багатопартійності в 90-91 роках, у свою чергу діючі партії запропонували розпустити Союз.

Розпад СРСР і утворення СНД відбулося також з причини того, що союзний центр, не маючи сил утримувати владу демократичним шляхом, використовує військову силу (у Тбілісі, Баку, Ризі, Вільнюсі та Москві, а також у Душанбе, Фергані та ін.) Всім цим подіям також сприяла загроза створення іншого Союзного договору, розробка якого відбувалася в Ново-Огарьово силами представників республік.

Обговорення договору закінчилася голосуванням, в результаті якого велика частина присутніх висловилася за збереження Радянського Союзу. За новим проектом передбачався розпад Радянського Союзу і створення ССГ, тобто рівноправних суверенних республік. Підписання договору намічалося на 20 серпня 1991 року, але багато республік відмовилися це робити і повідомили про створення незалежних держав.

Безліч осіб, які на той момент займали високі посадові пости в Радянському Союзі, радили Л. Горбачову встановити надзвичайний стан в країні, але той відмовився. Велика частина державного керівництва зробила спробу захоплення влади, вона не допускала того, щоб відбувся розпад СРСР і утворення СНД. Проте спроба перевороту не вдалася, оскільки народні маси захищали свої політичні свободи.

Цей факт сприяв прискоренню розколу Союзу, Горбачов втратив авторитет, а Єльцин набув популярності. Незабаром вісім республік заявили про свою незалежність.

Вже восьмого грудня Союзний договір припинив своє існування, при цьому Україна, Білорусія і Росія в ході переговорів досягли згоди щодо створення СНД, згодом вони запрошували інші держави вступити в дане Співдружність.

Розпад СРСР і утворення СНД відкрило нові можливості для колишніх республік. Було підписано безліч договорів між незалежними державами (про колективну безпеку, про врегулювання інтеграції в різних областях, про співпрацю і партнерство, про створення єдиного фінансового простору). Таким чином, за весь період існування СНД було підписано більше дев’ятисот нормативно-правових актів стосовно оборони, безпеки, відкритості кордонів та інше.

112.

Для становлення України як правової демократичної держави велике значення мала розбудова законодавчої влади. Єдиним органом законодавчої влади, уповноваженим приймати закони, була Верховна Рада України. Важливим кроком на шляху розбудови законодавчої влади стало ухвалення в листопаді 1992 р. Закону України «Про статус народного депутата України». Закон визначив права, обовязки та відповідальність народного депутата України, установив правові та соціальні гарантії здійснення ним парламентських повноважень. На формуванні виконавчої влади позначилася суперечність між президентом і Верховною Радою, яка полягала в тому, що кожна сторона намагалася побудувати свою виконавську вертикаль. За ініціативою президента Л. Кравчука Верховна Рада в березні 1992 р. ухвалила Закон України «Про представника Президента України». Ним було встановлено, що представник Президента України є найвищою посадовою особою виконавчої влади — головою місцевої адміністрації в областях, районах, містах Києві та Севастополі. Представник Президента України мав широкі повноваження. Однак опоненти президента у Верховній Раді вважали, що, відповідно до статей Конституції України, влада на місцях повинна належати не представникам Президента України, а головам рад і їх виконкомів. Унаслідок цього виникали непорозуміння. У березні 1993 р. Верховна Рада України внесла зміни та доповнення в Закон України «Про представника Президента України», якими було встановлено, що голови обласних і районних рад є найвищими посадовими особами у своїх

областях і районах. Завдяки цьому напруженість у відносинах між місцевими керівниками була послаблена. Судова влада в Україні формувалася з урахуванням потреб економічного та суспільно-політичного життя. В умовах ринкових відносин набули поширення конфлікти між субєктами господарювання, тому важливе значення мало ухвалення в червні 1991 р. Закону України «Про господарські суди». Фундаментальне значення для утвердження правової держави мало прийняття в червні 1992 р. Закону України «Про Конституційний Суд України», основною метою якого було забезпечення конституційної законності та верховенства Конституції України. У грудні 1992 р. був ухвалений Закон України «Про статус суддів», яким були визначені права та обовязки суддів, порядок їх обрання, гарантії незалежності, недопустимість утручання в діяльність суддів та їхня недоторканність.

113.

Після проголошення незалежності України в ній продовжувала діяти Конституція УРСР, прийнята ще в 1978 p., до якої депутати змушені були вносити зміни та доповнення. Незалежній Україні необхідна була нова конституція. Конституційний процес розпочався ще в 1990 р. Була створена Конституційна комісія, яка в травні 1991 р. подала для обговорення у Верховній Раді Концепцію Основного Закону України. Цей проект передбачав побудову в Україні президентської республіки із всенародними виборами президента. Проти міцної президентської влади, яка обмежувала владу рад, виступили комуністи. В липні 1992 р. проект Конституції України був готовий до широкого обговорення. Однак серед депутатів не було єдності щодо того, якою повинна бути Україна: парламентською, президентською чи президентсько-парламентською республікою. Обговорення проекту Конституції України відбувалося в умовах загостреного протистояння між Президентом України Л. Кучмою і Головою Верховної Ради України О. Морозом. Президент Л. Кучма попередив, що розпустить Верховну Раду, якщо Конституція України не буде прийнята в парламентській залі, наполягав на прийнятті свого варіанта Основного Закону шляхом референдуму. Останнім етапом суперечливого та довготривалого конституційного процесу стала так звана «конституційна» ніч з 27 на 28 червня 1996 р. Голова Тимчасової комісії з доопрацювання Конституції України М. Сирота читав текст у залі, вислуховував пропозиції, переконував і закликав голосувати. Він простояв за трибуною Верховної Ради понад 15 годин. Конституція України була схвалена. Депутати, які вболівали за долю України, щиро вітали М. Сироту. Його почали називати «героєм конституційної ночі», «батьком української конституції». Після прийняття Конституції України розпочався новий етап розвитку суспільства і держави. Цей документ, у якому був урахований світовий досвід державотворення, став вершиною суспільно-правової думки в Україні. Конституція — це не лише правовий акт, а й надзвичайно важливий політико-правовий документ довгострокової дії, основа консолідації суспільства. Крім суто правових норм. Конституція України містить важливі моральні орієнтири. Вона закріпила засади державної політики, спрямованої на забезпечення прав і свобод людини. Провідна ідея Конституції України — держава функціонує для людини, відповідає перед нею за свою діяльність. Конституція заклала підвалини для розвитку та зміцнення демократичної, соціальної та правової держави, у якій людина, її життя та здоровя, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю.

У Конституції України закріплене положення про те, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Ідея поділу влади, закладена ще в 1710 р. в «Пактах і Конституції прав і вольностей Війська Запорозького» Пилипа Орлика, була відтворена в сучасних умовах у новій Конституції України. Юридична цінність і значення Конституції України як правового акта полягає передусім у тому, що вона, як Основний Закон держави, має найвищу юридичну силу. Усі закони та інші нормативно-правові акти приймаються на її основі та повинні їй відповідати.

Отже, Конституція України є основним джерелом законодавства на тривалий період, основою розвитку законодавства та правової системи в цілому.

114.

Економіка України, керована командно-адміністративною системою, наприкінці 1980-х років становила потужну частину союзної економіки, видобуваючи 46,4 % руди, виробляючи 41,4 % чавуну, 35 % сталі, готового прокату, сталевих труб, понад 25 % видів машин і устаткування, при цьому 50 % локомотивів, кораблів і літаків, а також більшу частину високотехнологічної продукції, 50 % цукру, 25 % зерна та мяса. У цілому Україна виробляла 17,4 % промислової та 22 % сільськогосподарської продукції СРСР. За кількісними показниками Україну можна було б визначити як економічно розвинуту країну. Однак за якісними витратами матеріалів, енергії та праці українська економіка суттєво відставала від економік країн з ринковими механізмами господарювання, які довели високу ефективність і соціальну спрямованість. Насамперед це проявлялося відсутністю приватного сектору. За цим показником Україну того часу не можна порівняти навіть із соціалістичними НДР, Польщею та Угорщиною. Вона характеризувалася повним одержавленням економіки. Підприємства України не вміли працювати в ринкових умовах, вони не займалися закупівлею сировини, устаткування, енергоносіїв. Для них не існувало труднощів щодо збуту готової продукції. Усі ці питання вирішувалися централізовано через Держплан СРСР. Українська економіка характеризувалася монополізмом, спрямованістю на екстенсивний шлях розвитку, мілітаризацією. Вона визначалася диспропорційністю: надмірним розвитком галузей важкої промисловості та недостатнім розвитком легкої та харчової промисловості, що виробляли продукцію для задоволення потреб людей. На початку 1990-х років 80 % промислової продукції, 60 % національного доходу припадало на галузі важкої промисловості. В Україні домінували матеріале- та енергомісткі виробництва. До того ж у попередні десятиліття енергомісткі виробництва були переведені на використання нафти і газу, а не вугілля. Це ставило Україну в залежність від країн-постачальників і насамперед — від постачальників енергоносіїв.Складовою важкої економічної ситуації стала вкрай складна екологічна ситуація, через яку Україна втрачала 10 % ВВП. До величезних економічних втрат призвела катастрофа на ЧАЕС. Українська економіка за радянського часу була вибудувана на принципі незавершеності. У більшості випадків українські підприємства виготовляли лише окремі деталі, вузли, напівфабрикати, які комплектувалися за межами України. Водночас виготовлення української продукції було можливе за умов постачання необхідних комплектуючих з інших республік. Загалом промисловість України виробляла не більше 20 % кінцевого продукту. На українську економіку поширювався принцип централізації. Раді міністрів УРСР до 1990 р. було підпорядковано лише 6-7 % виробничих потужностей України. Тому припинення звязків призвело до знищення в Україні цілих галузей.

115.

Негативні тенденції економічного розвитку призвели до небаченого зниження рівня виробництва ВВП. Протягом 1992-1999 pp. він скоротився на 60 %. У 1999 р. економічна ситуація загострилася настільки, що Україна не мала можливості виплачувати ні внутрішні, ні зовнішні борги, виконувати взяті по них зобов’язання. Над країною нависла загроза дефолту1. Україна наразилася на проблему продовольчої безпеки. Разом із тим вихід із фінансової кризи 1997— 1998 pp. створив певні передумови для стабілізації економічного розвитку. У 1999 р. зниження рівня ВВ1І припинилося, а наступного року новий український уряд, передбачаючи його зростання на 1 %, отримав приріст ВВП 6 %. У 2000 р. Україна отримала 750 млн дол. інвестицій (тенденція зростання спостерігалася до третього кварталу 2008 p.). Вона була пов’язана зі сприятливою кон’юнктурою на зовнішніх ринках, які потребували українського заліза, сталі, прокату, продукції хімічної промисловості. Завдяки отриманим прибуткам і подоланню бартеризації економіки скоротився розмір тогочасного державного боргу, за кілька років було повернуто заборговані зарплати та пенсії. Однак ці перші позитивні зрушення не були підкріплені глибинними економічними реформами. Політична боротьба призвела до того, що замість послідовної реформаторської роботи українські уряди все більше уподібнювалися пожежникам, які змушені були гасити економічні та соціальні «пожежі», «латати дірки» в бюджеті. Тим часом уключеним української економіки до світового ринку супроводжувалося негативними процесами, зокрема поглибилася її структурна деформація. У 2000 р. частка базових галузей: металургії, хімії, паливної промисловості, енергетики — тих, які є екологічно шкідливими, потребують найбільше капіталів, енергії та праці, — становила 59 %. При цьому частка машинобудування та металообробки за цей же період зменшилася майже втричі, зафіксувавшись на показнику 13 %. Катастрофічного рівня (60-70 %) досягнуло фізичне та моральне старіння основних виробничих фондів у провідних галузях.

Нагальна потреба здійснення глибокої аграрної реформи усвідомлювалась уже в останні роки існування Радянського Союзу.

 

Тому вже в грудні 1991 р. Верховна Рада ухвалила Закон України «Про селянське (фермерське) господарство». Закон проголошував, що кожний, хто бажав займатися сільським господарством самостійно, міг створити фермерське господарство. Був створений спеціальний земельний фонд із частини земель колгоспів і радгоспів, а також за рахунок невикористовуваних державних земель. Скориставшись передбаченою законом підтримкою колгоспів і радгоспів у вигляді техніки, посівного матеріалу, частина сільськогосподарських працівників перейшла на «фермерський хліб». Це були агрономи, зоотехніки, інженери, механізатори та ін. До 1995 р. кількість фермерських господарств сягнула 35 тис. Руйнівні процеси в економіці, протистояння бюрократії стримували їх становлення, тому до 2000 р. їх кількість зросла лише на 2 тис. Існували й інші перешкоди. Багато селян призвичаїлися виконувати лише окремі трудові операції, та не наважувалися братися за весь комплекс сільськогосподарських робіт. Більшості мешканцям села — людям старшого віку — уже не вистачало життєвих сил і рішучості розпочати фермерське господарювання. Перед наближенням пенсійного віку вони не бажали руйнування колективних господарств, уважаючи їх гарантією забезпеченої старості. Селян зупиняла й відсутність сільськогосподарської техніки, необхідної для обробітку землі. У 1992 р. депутати-аграрії, схильні до ідеологічних комуністичних догм, зініціювали прийняття Закону України «Про колективне сільськогосподарське підприємство», згідно з яким у 1992-1993 pp. колгоспи були трансформовані в кооперативні сільськогосподарські об’єднання. Усього було утворено понад 7 тис. колективних сільськогосподарських підприємств (КСП) з правом власності працівників на частку майна, понад 1,3 тис. селянських спілок і кооперативів, майже 180 акціонерних товариств. Проте вони не спричинили докорінних змін у відносинах на селі, оскільки нові виробничі відносини не стосувалися землі — головного засобу виробництва в сільському господарстві.

116.

1. Різко в Україні почала знижуватися народжуваність, а смертність зростала з початку 70-х років. На сьогодні демографічна ситуація в Україні складна. Щороку помирає на 150 тис. людей більше, ніж народжується. Дитяча смертність в Україні (кількість померлих дітей віком до 1 року на тисячу народжених) нині у два рази вища, ніж у розвинених країнах. За народжуваністю Україна посідає сьогодні останнє місце серед держав СНД, а за смертністю — одне із перших. 80% українських дітей — хворі.

2. За життєвим рівнем наша країна в останні роки опинилася на одному з останніх місць у світі.

3. В Україні відбувається «старіння нації», ба народжуваність невисока. Це посилює навантаження на населення, яке працює, і гостро ставить питання про соціальні програми.

4. Значно зросли онкологічні, психічні, серцево-судинні захворювання та кількість хворих на туберкульоз, СНІД. Зростає наркоманія й алкоголізм, які спричиняють зростання смертності населення.

Тривалість життя в Україні на 6-7 років коротша, ніж у розвинених країнах світу.

5. Значною проблемою є зростання кількості розлучень, що призводить до виховання багатьох дітей у неповних сім’ях (на кожну тисячу населення є 5,5 шлюбу і 4 розлучення).

6. Відбувається скорочення кількості шкіл, лікарень, закладів культури, обезлюднення сіл.

Причини демографічних змін у суспільстві:

• тяжке матеріальне становище більшості населення, яке не має змоги лікуватися, купляти необхідні ліки, повноцінно харчуватися тощо;

• проведення економічних реформ, які погіршують становище населення;

• існування злочинності, наркобізнесу;

• криза сім’ї;

• подальша емансипація жінок, прагнення їх кар’єри і небажання народжувати навіть двох — трьох дітей;

• згубний вплив екологічних проблем на демографічні процеси та здоров’я людей;

• гостра соціально-демографічна проблема — урбанізація — процес розширення міст і міських поселень у той час, коли зникає велика кількість сіл. Великі міста, особливо промислових районів України, стали зонами найбільшого забруднення: найбільш забрудненими містами в Україні є Горлівка, Дніпропетровськ, Донецьк, Запоріжжя, Кривий Ріг, Луганськ, Макіївка, Маріуполь, Одеса, Слов’янськ тощо;

• науково-технічний прогрес, який призвів до забруднення навколишнього середовища і погіршення умов існування людини;

• немає високоефективних очисних споруд.

117.

Незалежна Україна отримала систему культурних закладів і установ, які водночас із власне культурними виконували й пропагандистські функції підтримки комуністичної ідеології. Незважаючи на це, культура в СРСР завжди фінансувалася за залишковим принципом, що й відобразилося на рівні її розвитку. Заданими ЮНЕСКО, СРСР за інтелектуально-моральним рівнем у середині 1980-х років посідав 57 місце у світі, а за рівнем освіти перебував на 28 місці.

Культурне життя в роки незалежності розвивалося в складних і суперечливих умовах. На шляху розвитку культури скасовані всі штучні перепони, цензурні заборони, ідеологічні обмеження. Українські митці, науковці, освітяни отримали вільний доступ до культурних надбань людства.

Українська культура ґрунтується на відродженні історичної пам’яті, поверненні культурної та мистецької спадщини, вивільненні творчої ініціативи, піднесенні народної творчості, пожвавленні культурного життя в регіонах

Водночас матеріальні труднощі переходу до ринкової економіки негативно позначилися саме на культурі. Значне скорочення державного фінансування сфери культури та відсутність традицій меценатства призвели до надзвичайно скрутного становища установ освіти, культури та науки, припинення діяльності багатьох творчих колективів — оркестрів, хорів, ансамблів, відпливу насамперед молодих кваліфікованих кадрів, утрати багатьох традицій культурного життя.

З огляду на таке становище держава вжила ряд заходів, спрямованих на соціальний захист діячів культури та мистецтва. В умовах переходу до ринкових відносин творчі спілки України з 1 січня 1992 р. звільнялися від сплати податків на доходи та різноманітних внесків у спеціальні фонди.

Верховна Рада України прийняла ряд законів, які допомогли зберегти значний потенціал української культури. Так, у лютому 1992 р. депутати схвалили «Основи законодавства про культуру», згодом прийняли Закони України «Про музеї та музейну справу в Україні», «Про бібліотеки та бібліотечну діяльність в Україні» та ін.

Яскравою особливістю культурного життя стає помітний вплив громадськості. У країні з’являються різні об’єднання, товариства, фонди. Помітну роль у підтримці митців, творчих проектів, талановитих колективів відіграв Фонд культури, очолюваний поетом Б. Олійником. Ще ширшу підтримку різних напрямів культурного життя забезпечив українсько- американський фонд «Відродження». Поступово поширювали свою діяльність українські меценати з діаспори — Ю. Ємець і П. Яцик, Е. Гуцуляк із Канади, О. Воскобійник, В. Баранецький, А. Лисий, подружжя Н. та І. Бараненків зі США, М. Гоян з Австралії.

З 1996 р. працює Всеукраїнський фонд відтворення видатних пам’яток історико-архітектурної спадщини ім. О. Гончара. За рахунок доброчинних пожертвувань від юридичних і фізичних осіб фонд відродив уже не одну славну українську пам’ятку. Під охороною держави перебуває 123 тис.

пам’яток історії та культури, а в музейних фондах України зберігається понад 10 млн одиниць історичних цінностей. Продовжує зростати й число національних архітектурних заповідників. За роки незалежності до них приєднані «Чернігів стародавній», «Кам’янець-Подільська фортеця». Відкриваються музеї, присвячені історичним особам і визначним подіям української історії, які раніше замовчувалися через ідеологічні причини. До таких, безперечно, належить Музей гетьманства (м. Київ). Ознакою сучасного становища культури є значне посилення міжнародних контактів. Численні гастролі українських митців і творчих колективів до багатьох країн світу, експозиції за кордоном українських художників і музейних колекцій сприяють зміцненню міжнародного авторитету України. Так, у CША були гідно представлені музейні скарби України на виставках «Слава Візантії», «Українське Трипілля»; в Італії — «Золото степів України».

118.

З часів Російської імперії, а потім і Радянського Союзу за Україною закріпилася спеціалізація постачальника металу, вугілля, зброї та продуктів харчування. Влада постійно вимагала розширення обсягів виробництва й зовсім не турбувалася питаннями збереження та сталого використання природних ресурсів і навколишнього середовища. Унаслідок цього техногенне навантаження на природу України в 4 5 разів перевищувало показники розвинутих держав Європи.

Наприкінці 1980-х років підприємства України щороку виробляли 55-57 мли т сталі (стільки ж виплавляли підприємства Німеччини та Франції). Трубопрокатні заводи України виготовляли 7 млн т труб (6,8 млн т труб виробляли заводи Великої Британії, Франції та Італії). Залізорудні підприємства України щороку видобували 110-120 млн т залізної руди (у США — 50 млн т, у Франції — 15 млн т). Шахти України видавали на-гора 180 т вугілля (у Великій Британії, Франції та Італії видобували 200 млн т). Подібна політика проводилася також у сільському господарстві. Заради збільшення виробництва сільгосппродукції, незважаючи на ерозію ґрунтів, розорювали все нові й нові земельні площі. На початку 1990-х років в Україні було розорано 57 % загальної площі та 80 % сільськогосподарських угідь, порівняно з 25% у США та 48 % у Франції. Не існувало ніяких обмежень щодо використання водних ресурсів. Підприємства використовували води у 2-5 разів, а інколи в 10 разів більше, аніж на подібних виробництвах у розвинутих країнах світу.

Унаслідок надмірного спорудження екологічно небезпечних виробництв на території України український народ утратив природне право на життя в екологічно безпечному середовищі, працювати в технічно безпечних умовах. Нині в Україні працюють 5 атомних електростанцій, 2,7 тис. підприємств, що виробляють чи використовують у своєму виробництві сильні отруйні речовини, 6 потужних нафтопереробних заводів, на яких постійно знаходиться 300-500 тис. т вибухонебезпечного палива, еквівалентного 3-5 мегатоннам тротилу. На території України прокладено понад 41 тис. км нафто- та газопроводів, 810 км аміако- та 44 км хлоропроводів. Щоденно українськими залізницями перевозиться понад 220 найменувань отруйних і вибухових вантажів.

Щорічно в Україні нагромаджується майже 700 млн т відходів, з яких 100 млн т — токсичні. Загальний об’єм відходів становить приблизно 25 млрд м3, що займає площу 160 тис. га. Екологічні проблеми виникли в усіх гірничовидобувних регіонах України. Найм<