Історичне значення Існування Української Гетьманської держави другої половини ХVII-ХVIII століття.

Історичне значення Запорозької Січі. Ліквідація Запорозької Січі стала однією з найважливіших подій української історії другої половини ХVІІІ ст. Із нею відходила в минуле козацька доба. Хоча Запорозька Січ загинула, вона залишила незгладимий слід у пам’яті українського народу. Запорозькі козаки уславилися героїчною боротьбою, яку впродовж трьох століть вели проти іноземних загарбників, і обороною південних рубежів України. Вони були на чолі національно­визвольної боротьби українського народу упродовж століть. Завдяки цьому створювалися умови для розвитку економічного і культурного життя українців. Разом із тим наявність Січі була тим фактором, який стримував закріпачення українських селян, бо саме в запорозьких степах збиралися втікачі з усієї України.

З’явившись як воєнна організація, козаки цим не обмежились. Ними були створені нові форми соціального, політичного та економічного життя.

Для українського народу запорожці були і залишаться уособленням кращих людських якостей і виразником незламного національного духу, прикладом для наступних борців за незалежність України.

Становище українських земель під владою Речі Посполитої в кінці XVII-XVIІI століттях. Визвольні повстання 1702-1704 рр. С.Палій.

Польща відновлювала на Правобережжі порядки, які існували до повстання Б.Хмельницького. Росли земельні володіння польських магнатів (40 магнатських сімей володіли 80 % території Правобережжя), посилювалося соціальне утиск українського селянства (в деяких маєтках панщина становила 5-6 днів). Відновлювалося переслідування православ'я.

У 1699 р. польський сейм скасував на Правобережжі козацький уклад. Козаки були оголошені поза законом, за винятком невеликої кількості козаків, що наймалися на службу до польських магнатів (надвірні козаки).

Визвольна боротьба на чолі з С. Палієм.

Посилення польського утиски викликало хвилю повстань. З 1700 по 1704 рр.. тривала визвольна боротьба правобережного козацтва на чолі з фастівським полковником Семеном Палієм. Повстанці звільнили від шляхти Київщину, Черкащину, Поділля. Цей рух був придушений спільними польсько- російськими зусиллями. Петро I пожертвував інтересами населення Правобережжя, щоб зберегти союз з Польщею у війні проти Швеції. За його наказом участь у боротьбі з повстанцями взяли лівобережні полки І.Мазепи.

Гайдамацькі рухи 1730-1760-х рр. Коліївщина. Рух опришків. О.Довбуш. Занепад та поділи Речі Посполитої

Рух гайдамаків.У наступні роки на Правобережжі росло рух гайдамаків (від тюркського " гай -де " - гнати, робити свавілля). Серед гайдамаків були переважно селяни - втікачі, найбідніша частина міського населення, козацька сірома, наймити. Гайдамаки користувалися широкою підтримкою населення. У другій пол. XVIII ст. рух гайдамаків переросло в народно- визвольне повстання, яке отримало назву Коліївщина. У 1768 р. його очолив Максим Залізняк - запорізький козак. На бік повстання перейшов уманський сотник Іван Гонта. Коліївщина охопила Київщину, Брацлавщину, Поділля, Волинь. Важкі форми польського утиски зумовили жорстокість гайдамаків, криваві розправи з польським населенням. Коліївщина була спрямована проти польського утиски, на ліквідацію панівного шару суспільства, великої земельної власності. Царський уряд, наляканий величезним розмахом повстання, допомогло Польщі у його придушенні.

Гайдамаччина надовго залишилася в народній пам'яті, відіграла велику роль в ослабленні феодально -кріпосницької системи, польського панування, у розвитку визвольної боротьби українського народу.

У західноукраїнських землях (Галичина, Закарпаття, Буковина) соціальний протест проявився в русі опришків. Найбільш відомим ватажком опришків був Олекса Довбуш - з 1738 по 1745 рік. Його порівнюють з Робін Гудом, бо, грабуючи багатих, все награбоване добро роздавав бідним. Після смерті О. Довбуша загони опришків очолювали Василь Баюрак, Мирон штолень. Рух опришків було придушене австрійським урядом лише у першій пол. XIXст.Розділи Речі Посполитої

У другій пол. XVIII ст. Річ Посполита переживала період глибокої економічної і політичної кризи, викликаної анархією в державному управлінні, міжусобними війнами. Цим скористалися сусідні держави - Австрія, Росія і Пруссія, які розділили між собою землі Речі Посполитої, внаслідок чого польсько- литовське держава припинила своє існування. На долю українських земель три розділи Речі Посполитої позначилися таким чином:

По першому розділу в 1772 р.. До Австрії відійшла Галичина;

По другому розділу в 1793 р. до Росії відійшло Правобережжя (Київщина, Волинь, Поділля);

- По третьому розділу в 1795 р. до Росії відійшла Волинь.

До Австрійської імперії була приєднана в 1775 р. Буковина, яка перебувала до цього часу у складі Османської імперії. Під безпосереднім контролем Габсбургів перебувало і Угорське королівство разом з українським Закарпаттям. З 1867 Австрійська імперія отримала назву Австро -Угорщини.Таким чином, на кін. XVIIIст. українські землі опинилися у складі двох великих імперій - Російської та Австрійської. В історії України почався новий період

Нове політичне розчленування України Російською та Австрійською імперіями. Адміністративно-територіальний устрій українських земель у складі іноземних держав.

Наприкінці XVIII — у першій половині ХІХ ст. переважна більшість українських земель — Лівобережжя, Слобожанщина, Правобережжя, Південь — входили до складу Російської держави. Західноукраїнські землі — Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття — перебували під владою Австрійської монархії. У 60-х — 80-х роках XVIII ст. царський уряд ліквідував залишки Української козацької держави. Було ліквідовано гетьманство, скасовано поділ на козацькі полки та впроваджено новий адміністративний устрій за російським зразком, козацькі полки перетворені на регулярні полки російської армії. На Лівобережжі і Слобожанщині колишня козацька старшина перетворилася на дворянство (шляхту). У 1796 р., як і в Росії, замість намісництв були створені губернії: Малоросійська (Лівобережжя), Слобідсько-Українська (Слобожанщина), Новоросійська (Південь і Крим), Київська, Подільська і Волинська (Правобережжя). У першій половині ХІХ ст. утвердився такий адміністративний поділ Східної України: Чернігівська, Полтавська, Харківська, Київська, Подільська, Волинська, Катеринославська, Херсонська і Таврійська губернії. Царський уряд систему управління будував за військовим зразком. Були утворені генерал-губернаторства: Малоросійське (1802 р.), з 1835 р. — Харківське й Чернігівське з губерніями Харківською, Полтавською і Чернігівською, Новоросійсько-Бессарабське з губерніями Херсонською, Катеринославською, Таврійською і Бессарабською областю, Київське з губерніями Київською, Волинською й Подільською. На чолі генерал-губернаторств стояли військові генерал-губернатори, які користувалися майже необмеженою владою. Під владою Австро-Угорщини перебували Північна Буковина, Східна Галичина й Закарпаття. На Правобережній Україні проживало багато поляків, а також німців, євреїв, татар, болгар. У Західній Галичині українці і поляки складали по 40 %, євреї — приблизно 10 % населення, а у Східній Галичині українці становили близько 65 %, поляки — майже 20 %, євреї — 10 %.

із трьох частин західноукраїнських земель першою до складу монархії Габсбургів увійшла Підкарпатська Русь (Закарпаття)

Буковина недовго, протягом 1775–1786 рр., була окремою адміністративною частиною, у 1787 р. вона була приєднана до Галичини й після 1849 р. одержала статус окремої провінції (краю). Інші українські землі були об’єднані разом із польськими (які дісталися Австрії після першого поділу Польщі) у так зване Королівство Галичини й Лодомерії. Ця перероблена на латинський манер назва по суті означала Галицьке-Волинське князівство

У Галичині правлячим класом була польська шляхта, у Буковині — румунські бояри, а в Закарпатті — угорські пани. Українська нація в усіх трьох частинах переважно була представлена селянами з нечисленним прошарком духовної та світської інтелігенції.