Укр.землі в епоху палеоліту,мезоліту.Родові общини і племена.Мідний вік та епоха бронзи.

Тимчасова політична стабілізація Київської Русі: Володимир Мономах та Мстислав Великий.

Після смерті київського князя Святополка й повстання киян у 1113 р. великокнязівський стіл зайняв Володимир Мономах. Причому зробив він це на запрошення бояр. Його батько був переяславським князем. А мати дочкою візантійського імператора Мономаха, за що й самого Володимира почали звати Мономахом. За князювання в Чернігівському. А потім в Переяславському князівствах Володимир Мономах здобув собі гучну славу поборника єдності Київської Русі, переможця половців, талановитого й доброго правителя. Зайнявши великокнязівський стіл у 60 років, Мономах втілив свої задуми в життя всієї держави. Він зумів відновити політичну єдність більшості руських земель, не зупиняючись при цьому перед покаранням тих хто її порушував. Мономах продовжував справу свого діда Ярослава Мудрого в побудові правової держави, знятті соціальних суперечностей у суспільстві. Він встановлював єдиний процент на взятті у позику гроші, обмежував використання рабської праці і джерела її поповнення. Повчаючи синів Мономах заповідав не забувати убогих і не давати «сильним» погубити людину, захищати і бідного смерда, і вбогу вдовицю. При цьому швидко забудовуються Київ, Чернігів, Переяслав та інші міста, розвивається господарство і торгівля, зміцнюються зв’язки Русі із зарубіжними країнами. Централістську політику батька продовжував продовжував також його син Мстислав (1125 – 1132). Але йому випало бути останнім з Київських князів періоду політичної єдності Київської Русі.

 

Передумови польсько-литовської інтеграції.кревська та Городельська унії.

У період укладення трьох угод про політичний союз (унію), що тривав понад 180 років, змінювався характер підпорядкування українських земель польсько-литовській короні. Залишаючись за своїм типом середньовічною феодальною державою, Литовсько-Руська держава змінює внутрішню форму, режим правління стає дедалі жорсткішим, а влада - чужинською.

Першою була Кревська унія 1385 року. Відповідно до неї Великий литовський князь Ягайло, одружившись із польською королевою Ядвігою, став королем Польщі під ім'ям Володислава II. Він зобов'язався приєднати до Польщі литовські, українські й білоруські землі, прийняти католицизм і зробити його державною релігією. Литовсько-українські землі щедро роздавали польській знаті.

Із правової точки зору Кревська унія означала інкорпорацію Литовсько-Руської держави до складу Королівства Польського. Однак на практиці й після 1385 р. держава Гедиміновині в й надалі існувала як окремий соціально-політичний організм. Цьому сприяла загалом негативна оцінка змісту унії з боку сепаратистськи налаштованих литовських удільних князів та місцевих земських еліт.

Цілковитому загарбанню Польщею територій, споконвічно заселених русинами-українцями, завадили внутрішні чвари у Литві. Князя Вітовта, який з допомогою зброї в 1392 р. прийшов до влади в Литві, українсько-білоруські князі визнали "королем Литовським і Руським". За його князювання експансію Польщі було стримано, а у Грюнвальдській битві 1410 р. об'єднані українсько-польсько-литовські війська завдали нищівної поразки німецьким рицарям-хрестоносцям.

Наступник кроком до зближення Литви й Польщі стало укладення в Городлі в 1413 р. Городельської унії, яка зрівняла у правах польську та литовську шляхти. Українські та білоруські феодали зав'язували родинні стосунки з польською знаттю, приймали католицьку віру. Польща дедалі дужче контролювала литовські, українські та білоруські землі. За підтримки Польщі в Литві розгорнулася активна діяльність із ліквідації автономії українських земель. Спершу її втратили найбільші удільні князівства (Волинське, Новгород-Сіверське, Київське, Подільське), де почали правити великокнязівські намісники. У 50-х роках XV ст. литовський уряд остаточно скасував поділ України-Руси на князівства. Тут постали воєводства, які підлягали Великому Литовському князеві. Але обидві держави ще зберігали суверенітет.

Передумовою Люблінської унії 1569р. було те, що на початку XVI ст. Литва була близька до занепаду. Із заходу їй погрожував Тевтонський орден мечоносців; зі сходу зміцніла Московська держава заявила претензії на всі землі колишньої Київської Русі, а тим часом захопила Чернігівщину та Смоленщину. Країну спустошували постійні набіги кримських татар.

Усе це спонукало правлячу литовсько-руську феодальну верхівку до союзу з Польщею. Остання також була зацікавлена у подальшому зміцненні обопільних зв'язків, висуваючи при цьому головну умову - об'єднання Польщі й Литви в єдину державу.

У 1569 р. у Любліні скликали спільний польсько-литовський сейм, який узаконив утворення держави Речі Посполитої. За польською державною традицією, на чолі держави був єдиний король, якого обирав сейм. Нова держава опікувалася зовнішніми відносинами, податковою політикою, фінансами. Водночас Литва певний час зберігала ознаки автономії: систему судочинства, військо, місцеве самоврядування тощо. Згідно з унією до Польщі відійшла переважна більшість українських земель - уся Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина (західноукраїнські території Польща анексувала ще раніше). Литовсько-руська форма державності українського народу припинила існувати.

Боротьба руських князівств проти польсько-литовського зближення. Ліквідація удільних князівств. Люблінська унія та її наслідки для України.

Процес об'єднання Литви і Польщі розпочався ще в кінці XIV ст. з Кревської унії, але остаточно ці дві держави об'єдналися у Річ Посполиту в 1569 р. за Люблінською унією. У відповідності до нового адміністративно-політичного устрою держава являла собою федерацію. Річ Посполита була шляхетською республікою
– король обирався на сеймі шляхтою та магнатами. Річ Посполита складалася з Королівства Польського і Великого князівства Литовського. її територія поділялася на воєводства. Останні, на чолі з воєводами, ділилися на повіти, які очолювали старости. У кожному повіті діяли гродські (міські) і земські суди. Шляхта вирішувала справи місцевого порядку на власних сеймиках. Комендантами міст-фортець ставали каштеляни.
Результатом унії стало приєднання правобережних українських земель (Київщини, Волині та Брацлавщини) і частини Лівобережжя – до Польщі. Таким чином, більша частина українських земель, населених православними, підпала під владу католицької Польщі. В Україні було утворено 6 воєводств: Волинське, Брацлавське, Київське, Подільське, Руське, Белзьке. До польських магнатів і шляхти перейшли земельні багатства України, тут запанував тяжкий національний, соціальний та релігійний гніт, були знищені будь-які залишки української політичної автономії, що існували з часів Литви. Україна була поневолена і пограбована чужинцями. Селяни швидко перетворилися на кріпаків (за III Литовським Статутом 1588 p.), українська мова, традиції підпали під заборону, православні були позбавлені політичних прав.
Посилення економічного гноблення дістало вияв і в створенні на українських землях польських фільварків – великих феодальних господарств, де використовувалася підневільна праця селян і які працювали на міжнародний ринок збіжжя (українське зерно поляки продавали в Західну Європу, одержуючи від цього великі прибутки).
Після Люблінської унії фактично під заборону підпала українська православна церква, посилилося втручання у церковні справи світської влади. У цих умовах на захист православ'я, а значить українського народу стали братства. Міщани на зібрані кошти будували церкви, відкривали школи, друкували книжки, впливали на обрання священиків. Деякі братства (у Львові, Києві, Луцьку) отримали від константинопольського патріарха право на ставропігію – підпорядкування виключно патріарху, а не своїм єпископам.

32.

З метою досягнення воєнно-політичної ізоляції Польщі Богдан Хмельницький на початку 1650-х рр. прагнув зав’язати відносини з придунайськими країнами - Валахією, Трансильванією, а надто Молдавією.

Влітку 1648 р. гетьман удався до спроби схилити молдавського господаряВасиля Лупула до встановлення добросусідських відносин з Гетьманщиною.

Проте Лупул і надалі підтримував польський уряд, який планував використати Молдавію у своїй боротьбі проти повстанців.

У другій половині серпня 1650 р. 60-тисячна українська армія під проводом Богдана Хмельницького й 30 тисяч кримських татар перейшли Дністер і вступили на територію молдавського князівства.

На початку вересня 1650 р. козацькі полки заволоділи столицею князівства - м. Яссами. Василь Лупул погодився на мир, головною умовою якого була відмова Молдавії від союзу з Польщею. Так між Україною і Молдавією було встановлено союзницькі відносини. Щоб зміцнити політичні зв’язки з Гетьманщиною, молдавський господар зобов’язався видати свою дочку Розанду за сина Богдана Хмельницького - Тимоша.

Однак після Берестецької битви Василь Лупул відмовився виконувати свої зобов’язання щодо України. Нагадати про умови україно-молдавського договору Хмельницький вирішив силою зброї. Гетьман підготував новий похід проти Молдавії.

.Битва під Берестечкомприблизно 20-21 червня з 30-40 тис. ордою Б.Хмельницький подався до Берестечка, де 28 червня розпочалася жорстока битва. Її перший день скінчився невдачею для кримсько-української кінноти, яка змушена була відступати. 29 червня вона атакувала противника вже значно більшими силами. Тепер половина кінноти була українською. Польська кіннота зазнала серйозної поразки (лише шляхтичів загинуло близько 200) й відступила до табору. Проте хан хотів домовитися про мир і тому відмовляв гетьмана від проведення генеральної битви.
29 червня Іслам-Гірей, за свідченням окремих джерел, вступив у таємні зносини з Яном Казимиром, пропонуючи посередництво у переговорах з українською стороною, а в разі її відмови - прийняти "справедливі пункти", обіцяв також видати Б.Хмельницького.
Бездіяльність володаря Криму дала можливість королю перехопити ініціативу і розпочати наступ силами центру і правого флангу. Від гарматного пострілу по його ставці Іслам-Гірей стрімко кинувся на пагорб, і, наче за сигналом вся орда почала швидко відступати у напрямку міста Лешнева. Українська армія одразу ж потрапила у катастрофічне становище. Татари залишили поле бою, навіть не зіткнувшись з противником, крім того одночасно всією ордою, що засвідчує її готовність до цього маневру.
Хан затримав при собі Б.Хмельницького до кінця липня, що вкрай негативно позначилося на боєздатності українського війська. На чолі війська став Джеджелій, який прагнув згрупувати селянсько-козацькі сили на подальшу боротьбу з насідаючими поляками. Проте, козацьке військо зазнало поразки. Але завдяки вмілому керівництву Івана Богуна, який змінив Джеджелія, основну частину військ вдалося вивести з оточення і врятувати.
Поразки переслідували в цей рік селянсько-козацьке військо не лише під Берестечком, а й у Литві, куди Б.Хмельницький відправив 20-тисячний загін під начальством Небаби. Литовський гетьман Радзивілл, розгромивши Небабу, підступив до Києва, взяв його і став просуватися далі. Таким чином, небезпека загрожувала Україні з обох боків. І це добре розумів Б.Хмельницький. Тільки що визволившись із татарського полону, він організував козаків, селян, міщан і чинив ворожим військам героїчний опір, а потім зупинив їх під Білою Церквою. М.Потоцький погодився на переговори.
Укладена у вересні 1651 р. Білоцерківська угода зводила нанівець автономію держави. Її територія обмежувалася Київським воєводством, кількість козаків зменшувалася до 20 тис., пани одержали право повертатися до маєтків, гетьман підпорядковувався владі коронного гетьмана тощо. Ці положення угоди викликали неабиякі хвилювання в козацькому таборі. Козаки бажали миру лише на умовах Зборівського договору. Вони не бажали бути підлеглими, втікали на слободи, що в той час були у володінні Московської держави. З них згодом і виростали такі міста як Харків, Суми, Лебедин, Охтирка.

БАТОЗЬКА БИТВА

Не бажаючи допустити воєнного союзу України з Молдавією, польський уряд наказав великому коронному гетьманові М.Калиновському виступити проти українських полків, що йшли з Подніпров'я до Молдавії.

Польські загони розташувалися табором біля гори Батіг на Брацлавщині(сучасна Вінниччина), на правому березі Південного Бугу.

22 травня 1652 р. передові козацькі частини під командуванням Тимоша Хмельницького й загони татарської кінноти почали битися з польською кіннотою, а основні частини підійшли непомітно 23 травня.

Оточивши польський табір, українська армія атакувала одночасно з усіх боків. Богдан Хмельницький скористався прорахунками поляків, які, очікуючи на допомогу, побудували надто великий табір, якого не могли захистити наявними силами.

До вечора польське військо було вщент розбите, загинув і його головнокомандувач. Довідавшись про поразку під Батогом, польське військо, яке йшло на допомогу Калиновському, повернулося назад.

Тактику Богдана Хмельницького в Батозькій битві сучасники порівнювали з класичним зразком воєнної тактики на оточення і знищення ворожих військ, застосованої карфагенським полководцем Ганнібалом щодо римського війська у битві під Каннами 216 р. до н. е.Місце Батозької битви в розгортанні національно-визвольної боротьби

Перемога козацького війська під Батогом була відплатою за поразку під Берестечком.

Вона сприяла розгортанню повстання на Брацлавщині та Чернігівщині проти відновленої польської влади.

Загарбники мусили рятуватися й залишити землі Гетьманщини, західні кордони якої знову встановилися по берегах р. Случі, як передбачав Зборівський договір 1649 р.

Внаслідок нового спалаху визвольної боротьби у травні-червні 1652 р. відновилася влада гетьманського уряду, й козацька Україна знову здобула незалежність. Білоцерківський договір утратив чинність

ЖВАНЕЦЬКА ОБЛОГА

Батозька перемога не означала швидкого завершення війни проти Польщі. Від лютого 1653 р. польські загони здійснювали спустошливі рейди на козацьку територію.

А восени 1653 р. польський король із 40-тисячною армією вирушив з-під Львова до Галича, а звідти - до Кам`янця-Подільського і став табором під містечком Жванець, між річками Жванчик і Дністер.

Туди підійшли й основні сили українсько-татарського війська. Польський табір було взято у тривалу облогу, яка виснажила ворожу армію. У польському таборі почався голод, спалахнули епідемії. Та від остаточної поразки поляків уже вкотре врятували ординці.

5 грудня хан і польський король уклали усну угоду, за якою воєнні дії припинялися, татари отримували дозвіл брати ясир на західноукраїнських землях. Інтереси України за Кам`янецькою угодою не бралися до уваги, бо передбачене нею відновлення умов Зборівського договору вже не влаштовувало українців.

Отже, попри вдалі воєнні дії, наслідки Жванецької кампанії для Української гетьманської держави виявилися вкрай несприятливими.

Зближення Укрз Рос.Територія гетьманщини наприкінці XVII ст. охоплювала Лівобережну Україну та Київ з навколишньою місцевістю. Козацькадержава ділилась на полки, їх було 10, а в Слобідській Україні – 5. Формально Гетьманщина мала статус широкої автономії, але за нею наглядав із Москви Малоросійський приказ. Хоча п’ять слобідських полків очолювала полкова і сотенна старшина, алеполітично-адміністративну владу у Слобожанщині в основному здійснював від імені царського уряду воєвода Бєлгорода.

Московський абсолютизм не міг змиритися з існуванням на території Гетьманщини демократичних традицій військово-козацької системи, зміцненням та розширенням елементів Магдебурзького права. Тому неминучість ліквідації цих соціально-політичних інститутів і впровадження загальномосковських норм було лише питанням часу. Однак цей процес тривав значний історичний період.

Московська влада ревізувала автономні устої Гетьманщини. До Глухівських статей 1672 р. було долучено нові обмеження: тепер не тільки гетьмана, але й старшину не можна було зняти з посад без дозволу царського уряду. Водночас, реалізуючи намагання старшини стати спадково-привілейованим станом, Москва підтвердила права на маєтки, одержані старшиною, звільнила її від податків на утримання війська, відмежувала козацький стан від міщан та селян.

Отже, внаслідок перемоги у Визвольній війні виникла "Українська гетьманська держава з новими суспільними і економічними відносинами і породила в українців надії на вільний подальший розвиток країни. Проте наступні події призвели до глибокої кризи, викликаної як недостатнім досвідом народу в державному будівництві, так і гострою міжусобною боротьбою між окремими угрупованнями панівного стану, його зрадами національних інтересів, так і ворожими діями сусідніх держав, що скористалися загостренням внутрішніх антагонізмів. У цій боротьбі за часів Руїни Україна зазнала не тільки незліченних людських і матеріальних втрат, але навіть частково поступилася здобутками революції Хмельницького. Проте боротьба за суверенність української держави залишила в найширших колах народу глибокий слід.

33.

Переяславька рада.Березневі статті. В 1653 р. відносини між Україною та Росією зміцнилися. Ідея об'єднання двох держав для подолання спільного ворога ставала реальною й була підтримана широкими масами населення. 1 жовтня 1653 р. у Москві відбулося нове засідання Земського собору, який постановив розпочати війну проти Польщі 8(18) січня 1654 р. у Переяславі відбулася загальна рада. На ній були присутні Богдан Хмельницький, генеральна старшина, полковники, представники київських, переяславських та інших міщан. Не прибули на раду полковник Уманського полку Й. Глух, Брацлавського — М.Зеленський, Кропивненського — Ф, Джеджалій, Білоцерківського — С. Половець і Вінницького — І. Богун.Вже під час складання присяги в церкві Успіння виявились непорозуміння. Гетьман зажадав від Бутурліна, щоб той від імені царя заприсягався не порушувати прав і привілеїв українського населення. На що Бутурлін заявив, що в Росії присягають не царі, а його піддані, й відмовився задовольнити прохання гетьмана Протягом січня—березня московські посланці приймали присягу від жителів 177 населених пунктів. Не скрізь вона проходила гладко й безперешкодно. Київський митрополит спочатку взагалі відмовився її складати. З різних причин не присягали козаки Уманського й Брацлавського полків. У кількох селах Полтавського й Кропивненського полків царські стольники були побиті місцевими жителями. Одночасно козацька старшина виробляла умови державного статусу України, 17 лютого 1654 р. генеральний суддя Зарудний і переяславський полковник Тетеря повезли до Москви на затвердження царя «Просительні статті» з 23 пунктів. У них містилися прохання про збереження прав, привілеїв і маєтностей Війська Запорізького та української шляхти, 60-тисячний козацький реєстр, плату старшині та козакам, збереження місцевої адміністрації й збирання нею податків для царської казни, право обрання гетьмана і надання йому на утримання Чигиринського староства, а також права зносин з урядами зарубіжних країн, невтручання царських воєвод та інших урядовців у внутрішні справи України, козацькі й шляхетські вольності та залишення селян у феодальній залежності, збереження прав київського митрополита, направлення царського війська проти польської армії під Смоленськ, утримання російських залог на кордонах України з Польщею, оборону України від нападів татар і матеріальне забезпечення козацького гарнізону в Кодаку. В скороченій редакції більшість статей була затверджена царем і боярами. Однак гетьману заборонялися прямі зносини з урядами Туреччини й Польщі, що значно обмежувало автономні права України. Велику настороженість у козацької старшини викликало явне небажання царя та його оточення визнати самоврядування України, змиритися з відстороненням царських урядовців від збору податків і забороною російським воєводам втручатися у внутрішні справи українського суспільства. «Просительні статті», царські укази до них та інші аналогічні документи пізніше дістали назву “березневих статей 1654 р.”. Оригінали цих документів не знайдені, відомі тільки чернетки та копії з них.Трагедія Козацької держави, зумовлена вкрай складними геополітичними умовами, полягала в тому, що як суверенна держава вона могла існувати, прийнявши протекторат одного із сусідів. Як підтвердив перебіг Національно-визвольної війни, міжнародні договори України з Молдавією, Туреччиною, її васалом - Кримським ханством не усували загрози відновлення польської колонізаці Вже після перших перемог 1648 р., за порадою з полковниками та ієрархами православного духовенства, Б. Хмельницький прийняв рішення про звернення по військову допомогу до Москви. Вже після перших перемог 1648 р., за порадою з полковниками та ієрархами православного духовенства, Б. Хмельницький прийняв рішення про звернення по військову допомогу до Москви. Вже після перших перемог 1648 р., за порадою з полковниками та ієрархами православного духовенства, Б. Хмельницький прийняв рішення про звернення по військову допомогу до Москви.

34.

1654--1657рр. Союз зі шведами Літо 1654р. -- осінь 1655р. На цей час з'єднані україно-московські сили перейшли в наступ проти Польщі і досягли чималих успіхів. Головні бої тоді точилися на Правобережжі, Білорусі й Західній Україні. Улітку 1654р. московське військо (25000) і 20 000 козаків під проводом І. Золотаренка повели наступ на Білорусь і зайнялиСмоленськ, а 1655р., продовжуючи наступ, у липні заволоділи Вільною. Під час білоруських походів виникло певне напруження щодо питання -- кому мають належати завойовані землі: чи Війську Запорізькому, чи Москві (за висловом В. Липинського, «війна двох Русей за Русь третю»). Тим часом поляки восени 1654р. виступили на Брацлавщину, а 20 січня 1655р. облягли Умань. Xмельницький і московський полководець В. Шереметєв, на чолі 70 000 україно -- московського війська, пішли назустріч ворогові, й 29 січня 1655р. відбувся тяжкий, але не вирішальний, бій біля Охматова. Навесні того ж року україно-московські сили перейшли в наступ на західноукраїнських землях і наприкінці вересня облягли Львів, але у жовтні, коли кримчани, що тоді стали союзниками Речі Посполитої, прийшли полякам на допомогу, відступили на схід. Осінь 1656р. -- літо 1657р.. Розчарування Xмельницького москвинами зростає, і він шукає інших союзників для боротьби з Річчю Посполитою. Війна Речі Посполитої з козаками й Москвою дала шведському королеві Карлові X Ґуставові нагоду зайняти влітку 1655р. північні частини Польщі і Литви. Стурбована поширенням шведської сили, Москва уклала з поляками Віленське перемир'я (24 жовтня 1656р.) і разом з ними виступила війною проти Швеції.

У вересні 1657 року, після смерті Хмельницького, на старшинській раді в Чигирині новим гетьманом було обрано генерального писаря Івана Виговського. Проти цього рішення виступили січовики, яких не запросили на раду, та полтавський полковник Мартин Пушкар, який сам хотів стати гетьманом. Разом із кошовим отаманом Яковом Барабашем, полковник підняв повстання на Лівобережній Україні й закликав на допомогу Москву. За рік гетьману вдалося збройно придушити опозицію. Зважаючи на відкриту підтримку антигетьманського заколоту московським урядом, Виговський продовжив курс покійного Хмельницького на вихід з царської протекції. 1658 року підГадячем козацька рада разом із польськими емісарами ухвалила подану гетьманом угоду про повернення України під владу короля. Гадяцький трактат спирався на ідею перетворення Речі Посполитої на союз Польщі, Литви і козацької Русі^[11]. У відповідь Москва вислала в Україну військо, яке, однак, було розбито Виговським та його союзниками 1659 року під Конотопом. Незважаючи на перемогу, гетьман не зміг нею скористатися — Варшавський сейм урізав підписаний на переговорах текст Гадяцької угоди. Це викликало обурення усього козацтва та сприяло відновленню промосковських впливів на Лівобережжі. Паралельно з цим січовики під проводомІвана Сірка самовільно здійснили похід на союзницький Виговському Крим. У вересні 1659 року гетьмана було скинуто на чорній раді під Германівкою за те, що «запродав Україну ляхам»^[11]. Виговський врятувався втечею, а замість нього у Білій Церкві було обрано новим гетьманом 18-річного Юрія Хмельницького, сина покійного Богдана^[11].1659 року, під тиском московської сторони, молодий Хмельницький підписав Переяславські статті. Вони повертали Гетьманщину в орбіту Московії, обмежували козацьке самоврядування і права Київської митрополії. Статті спричинили розкол козацької старшини на лівобережну про-московську і правобережну анти-московську. Сподіваючись на підтримку козаків в боротьбі проти Речі Посполитої, 1660 року царський уряд розпочав наступ на Правобережжя, але зазнав поразки від поляків під під Чудновим. Через це Хмельницький підписав з поляками Слободищенський трактат — новий договір про перехід Гетьманщини під протекцію польського короля. Козацька рада в Корсуні схвалила угоду, проте полки Лівобережжя її не визнали. Вони залишилися вірними Москві і обрали наказним гетьманом Якима Сомка, дядька молодого Хмельницького^[11]. Між козаками обох берегів Дніпра спалахнула громадянська війна, яка отримала назву Руїни

35.

Гетьман І ван Остапович Виговський народився на початку XVII ст. в с. Гоголево на Київщині, в заможній шляхетській сім`ї. Освіту одержав в Київо-Могилянській академії. Перебував на польській державній службі, будучи намісником Луцького старости. На Жовтих Водах Виговський воював на стороні поляків, був поранений і потрапив у татарський полон. Його викупив сам Б. Хмельницький, оцінивши освіченість, розум та дипломатичні здібності свого майбутнього помічника. Поступово Виговський увійшов у довіру до гетьмана і зайняв одну з найвищих посад у козацькій адміністрації - генерального писаря
Після смерті Б.Хмельницького на Корсуньській Раді Виговського обрали гетьманом України. Він продовжував політику, спрямовану на досягнення повної державної незалежності України. У зовнішній політиці Виговський прагнув підтримувати дружні взаємини з усіма сусідніми країнами, не виявляючи переваги жодної з них. У жовтні 1657 р. він уклав українсько-шведський договір, умови якого були розроблені ще при участі Б. Хмельницького. В той же час гетьман відновив союз з Кримським ханством, що був разірваний з моменту укладання Мартовських статей і почав переговори з Польщею. Активна зовнішня політика Виговського, спрямована на укріплення міжнародного авторитету України, викликала неспокій московського уряду. Прагнучи посилити свій вплив на Україну, царський уряд почав активно формувати за допомогою своїх агентів антигетьманську опозицію. Внутрішня політика Виговського була зориєнтована на посилення ролі козацької старшини в українському суспільстві. Постійні підстрекання селян та запорожців царськими агентами спровокували виступ проти гетьмана частини козаків та селян, що очолив полтавський полковник М. Пушкарь і запорізький кошовий Я. Барабаш. Гетьманські війська з наказу Виговського подавили повстання. Складна політична ситуація в Україні, постійна загроза агресії з боку Московії та підтримка його антигетьманської опозиції примусила Виговського до союзу з Реччю Посполитою. У вересні 1658р., після довгих переговорів між Україною та Польщею, був укладений Гадячський договір. Довідавшись про укладання договору, Московія починає відкриту агресію проти України. Навесні 1659 р. 150-тисячна армія під командуванням князя Трубецького розпочала окупацію Лівобережної України, руйнуючи все на своєму шляху. Виговський за допомогою всіх наявних військових сил розгромив у битві при Конотопі московські війська.Але гетьман не зміг використати результати блискучої перемоги під Конотопом. Проти політики Виговського виступила старшинська опозиція, яку створили промосковські налаштовані полковники: І. Безпалий, Т.Цюцюра, В.Золотаренко. Скористувавшись новим виступом проти гетьмана, московські війська під командуванням Г. Романовського захопили Лівобережну Україну. В цих умовах Виговський у жовтні 1659 р. зрікся від булави й виїхав до Польщі. Через деякий час він був назначений сенатором та Київським воєводою. З 1662 р. приймав активну участь в діяльності Львівського братерства. На початку 1664 р. Виговського звинуватили у зрадництві та без суду, з наказу польського воєначальника С. Маховського, стратили у Корсуні.

36.

Після відходу Виговського на Козацькій раді в Германівці на Київщині 11 вересня 1659 гетьманом України обрано Хмельницького. Скориставшись скрутним становищем України, московський уряд і його уповноважений князь О. Трубєцкой примусили Юрія Хмельницькогоукласти 17жовтня 1659 Переяславські статті, які обмежували суверенні права України, давали право Москві призначати своїх воєвод і мати свої залоги, крім Києва, ще у п'яти містах України.

Цей договір викликав загальне обурення, і коли в 1660 московське військо, на боці якого вимушені воювати й козаки, у війні з Польщею зазнало поразки, Хмельницький після поразки під Слободищем перейшов на польський бік, московське військо було змушене до капітуляції під Чудновом.Юрій уклав 27 жовтня 1660 року з Польщею так званий Слободищенський трактат, який розривав союз з Москвою, скасовував Переяславські статті, відновлював союз з Польщею й ґарантував автономію України, яка зобов'язувалася воювати спільно з польським військом проти Москви. Проти цього трактату (апробованого Козацькою радою в Корсуні) за намовою Москви виступили деякі лівобережні полки. Хмельницький ходив на лівобережну Україну з військом з метою об'єднання України. Але був розбитий переважаючими кількістю військами Григорія Ромадановського і після цього він не міг згуртувати достатньо війська. За підтримкою Москви гетьманом обрано Івана Брюховецького. Московити видали полковника Якима СомкаБрюховецькому, який його стратив.Хмельницький на початку 1663 склав булаву й постригся в ченці під ім'ям Гедеона, перебував в Корсунському монастирі.1663 він зложив гетьманство і прийняв монаший чин в Трахтемирівському (Зарубинецькому) монастирі.

37.

Мета національно-визвольної війни:
1) Знищення польського панування.
2) Ліквідація кріпацтва, великої та середньої феодальної власності на землю, завоювання особистої свободи і права власності селян та козаків на землю.
3) Прагнення спочатку домогтися козацьких вольностей, пізніше утворити козацьку автономію у складі Речі Посполитої, а згодом створити суверенну українську державу.
Виходячи із завдань, що стояли перед повстанцями, в цілому можна визначити війну як національно-визвольну, спрямовану проти польсько-шляхетського панування, і анти феодаль ну, спрямовану проти феодально-кріпосницького ладу.
Значення національно-визвольної війни українського народу:
1. Призвела до відновлення української держави, яка стала спадкоємицею попередніх державних утворень (Київської Русі та Галицько-Волинської держави);
2. Вирішально вплинула на наступний соціально-економічний та політичний розвиток Гетьманщини, сприяла підвищенню авторитету України на міжнародній арені;
3. Висунула на політичну арену талановитого гетьмана, політика, дипломата, полководця Б. Хмельницького;
4. Стала прикладом боротьби за національне відродження для наступних поколінь.

Навколо імені Хмельницького уже понад три століття вирують пристрасті, точаться думки та оцінки. Це й зрозуміло, адже без будь-якого перебільшення можна сказати, що розпочата великим українським гетьманом війна за визволення своєї батьківщини з-під чужоземного поневолення струснула весь тогочасний світ.

Помірковані критики Богдана Хмельницького відзначали його політичний, дипломатичний, воєнний талант, гострий розум, особисту мужність і сміливість, досвідченість у ратній справі, що поєднувалися з обережністю та хитрістю. Вражені розмахом задумів і практичних дій керівника Визвольної війни українського народу, вони порівнювали його з “бичем божим” — проводирем гунів Аттілою, знаменитим карфагенським полководцем Ганнібалом, грізним азіатським завойовником Тамерланом, підступним італійським політиком Макіавеллі.

Щирим захватом, любов’ю, активною підтримкою патріотична діяльність Богдана Хмельницького користувалася з боку трудящого люду, січовиків, значної частини козацької старшини та духовенства України. Очоливши боротьбу народних мас проти іноземного панування, за досягнення національної незалежності, він, за свідченням тогочасних джерел, став для них “руським Мойсеєм, “рятівником усієї Русі, “батьком вітчизни”, “відновлювачем віри”.

Свій щирий талант та досвід він реалізував в ході Визвольної війни ХVІІ ст., ставши творцем Української козацької держави. В руках Хмельницького зосереджувалася вища виконавча і судова влада, керівництво адміністрацією й збройними силами. Самовладно й незалежно вів себе гетьман, репрезентуючи Україну на міжнародної арені. Сам Богдан Хмельницький прямо заявляв, що він є “єдиновладець і самодержець руський”. Таким чином, гетьман утверджується як вища посадова особа України.

В особі Богдана Хмельницького український народ дістав такого вождя, який, як ніхто інший, розумів його потреби і бачив мету своєї діяльності у їх здійсненні. І саме на народні маси, козацтво спирався він у боротьбі за визволення українського народу від поневолення, за утвердження української держави.

.Основою української економіки в цей час продовжує залишатись сільське господарство. Розширюються посівні площі, що було зумовлено зростанням попиту на сільськогосподарську продукцію. Збільшується старшинське землеволодіння, основною формою якого було рангове, — за службу відповідно до рангу на час обійняття посади.

Землеробство мало, головним чином, зерновий характер. Поглиблювалася його спеціалізація: якщо на Лівобережжі більше сіяли жита, то на Півдні — пшениці. З середини XVIII ст. в Україні почали вирощувати картоплю, що стало істотною зміною в роз витку не лише сільського господарства, а й життя українського населення в цілому. Починається культивування кукурудзи, цукрового буряку, соняшнику, на наукову основу поступово переводиться садівництво і виноградарство. Посилюється феодальна експлуатація селянства. Від дводенної на початку XVIII ст. панщина стає чотирьох-, п'ятиденною у другій половині XVIII ст. Проте поступово спостерігається тенденція до заміни натуральних оброків грошовими. Крім цього, посполиті та рядові козаки сплачували значні державні податки. У 1783 р. юридично оформляється кріпосне право — забороняються переходи селян з місця на місце. У 1785 р. українська старшина наділялася правами російського дворянстваНа початку XVIII ст. в Україні різко зростає кількість ману фактур В XVIII ст. значно зростають міста. З середини XVII ст. на території України почали поширюватись російські гроші. За Петра І була введена десяткова монетна система: рубль, гривеник, копійка. Протягом XVIII ст. вживались заходи щодо стандартизації грошового обігу в Росії, у тому числі на Лівобережній Україні. У другій половині XVIII ст. най важливішими завданнями зовнішньої політики російського уряду було відвоювання споконвічних слов'янських земель Північного Причорномор'я, ліквідація постійної турецько-татарської загрози і забезпечення міцної оборони південних українських і російських земель. Виходу до Чорного моря, а з нього — до Середземного моря, в Південну й Західну Європу, настійно вимагав також розвиток економіки, інтереси розширення торгівлі з західноєвропейськими й східними країнами.

39.

Козацька Рада в січні 1666 р. в Чигирині обрала гетьманом П. Дорошенка. Доцільно сказати, що Дорошенко ставив своєю метою звільнити Україну від московської та польської влади і об'єднати її. Але здійсненню цієї мети заважали