Культурно-освітній розв. Укр. в 2 пол. Хх ст. Здобутки і проблеми науки. Розвиток літ. Суперечливі тенденції в розв. укр. м-цтва.

Розвиток української культури в другій пол. XX ст. відбувався зиґзагоподібно. Спочатку, після смерті Сталіна, настає хронологічно короткий період відносної лібералізації. З перемогою у Кремлі в сер. 1960-х років консервативних сил українська культура знову потрапляє в жорсткі лещата радянської офіційної ідеології. Нарешті, з початком горбачовської перебудови створюються умови для національно-культурного відродження українського суспільства.

У другій пол. 1950-х — 1980-х роках певних змін зазнала наука, основним центром якої залишалася Академія наук. Найважливішим досягненням цього часу стало освоєння космосу.

Початок "відлиги" серйозно вплинув на становище української літератури. Передусім з таборів та заслання повернулися письменники, з'явилися твори багатьох посмертно реабілітованих літераторів. У цей час плідно працювали Б. Антоненко-Давидович ("За ширмою"), О. Довженко ("Зачарована Десна"), М. Стельмах ("Кров людська — не водиця", "Хліб і сіль", "Правда і кривда"), Г. Тютюнник ("Вир"), поети В. Симоненко, Л. Костенко, І. Драч, Д. Павличко та ін.

Здобутки науки

1. Виділялися значні асигнування на науку.

2. Провідна роль у розвитку науки належала Академії наук УРСР на чолі з О. Палладіним (до 1962 р.) та Б. Патоном (з 1962 р.).

3. Учені дістали можливість виїжджати за кордон, щоб ознайомитися зі здобутками світової науки.

4. Посилювалися контакти української інтелігенції із закордонними культурними та науковими центрами.

5. У Києві створено Обчислювальний центр на чолі з В. Глушковим (1957р.), який працював над створенням обчислювальних машин для управління виробничим процесом.

6. Інститут електрозварювання на чолі з Б. Патоном розробляв нові технології.

7. Здійснювалися дослідження проблем атомної енергетики у Харківському фізико-технічному інституті на чолі з І. Курчатовим.

8. Інститут механіки працював над створенням міжконтинентальних ракет.

9. У Київському інституті фізики у 1960 р. створено ядерний реактор, за допомогою якого розгорнулися дослідження в галузі фізики.

10. З’явилася низка суспільно-політичних та наукових журналів: «Прапор», «Український історичний журнал», «Радянське літературознавство», «Всесвіт», «Знання та праця» та ін.

11. Велася підготовка багатотомної історії міст і сіл України.

12. 1957 р. Запущено перший штучний супутник Землі.

13. 1961 р. Запущено першу людину в космос.

Недоліки

1. Суспільні науки і далі перебували під особливим контролем Комуністичної партії.

2. Будь-які спроби творчості у підходах до проблем суспільствознавства проголошували «ідейно ворожими». За це науковців звільняли з роботи.

3. Керівництво Академії наук УРСР не виступало проти згубної політики меліорації земель, створення штучних водосховищ.

4. Традиційним стало переміщення талановитих учених з України до Москви.

5. Грошей на наукові дослідження виділялося недостатньо.

106.

Внутрішніми передумовами опозиційного руху були: практично бездержавний статус України, панування партійно- радянської бюрократії, утиски національного культурно-духовного життя, цілеспрямована русифікація корінного населення.

Ігнорування комуністичним режимом законів, норм і правил, підкорення інтересів особи примарним інтересам колективу і тоталітарної держави логічно спричинили виникнення легального руху за права людини, який жорстоко переслідувався режимом.

Правозахисна течія руху опору була представлена Українською Гельсінською групою (УГГ, 1976–1988).

Чималий пласт антирежимної опозиції становили також борці за свободу совісті, зокрема представники православної та репресованих Української греко-католицької і різних протестантських церков. Серед визнаних діячів цього руху були Василь Романюк, Йосип Тереля, Георгій Вінс.

Отже, основними течіями опозиційного руху в Україні другої половини 50–80-х років були:

• самостійницька, яку представляли, зокрема, національно-визвольний рух підпільних груп;

• національно-культурницька, яку презентував рух «шістдесятників»;

• правозахисна та рух за свободу совісті (релігійна опозиція).

Склад дисидентського руху

До дисидентського руху слідом за інтелігенцією поступово втягувалось робітництво. Наприклад, під адресованим у квітні 1968 р. вищому партійному та державному керівництву СРСР листом-протестом проти незаконних репресій та судів в Україні з-поміж 139 підписів діячів науки, літератури, мистецтва, виробничої інтелігенції, педагогів та студентів були прізвища 28 робітників.

Відомий аналітик українського руху опору Мирослав Прокоп подав у журналі «Сучасність» за 1974 р. своєрідну «анатомію» опозиції, тобто соціологічний аналіз 530 учасників руху, згаданих у документах самвидаву. За фахом найчисельнішу групу становила інтелігенція (інженери, лікарі, вчителі, журналісти) — 36,8 %, далі йшли робітники — 12,8, науковці — 11,9, літератори — 10,9, студенти — 9,2, митці — 6,6, священики Української католицької церкви — 4,7, селяни — 2,6 %, один працівник міліції і один матрос. Професії 21 особи встановити не вдалося. Серед учасників руху було 14,9 % жінок. За віком домінуючою була група людей 25–45 років. Більшість опозиціонерів не оминула членства в комсомолі, але комуністами стали лише окремі з них. Невеликою булла й кількість колишніх членів ОУН.

Цікавою видається географія руху, проаналізована за місцем праці його учасників. Головні сили опозиції зосередились у Києві та Київській області — 258 осіб (48,7 %). На Львів та область припадало 116 осіб (21,9 %). Наступними за кількістю дисидентів були такі області: Івано-Франківська — 41 особа, Дніпропетровська — 24, Тернопільська — 22, Донецька — 10, Волинська і Рівненська — по 8, Житомирська, Одеська і Харківська — по 6, Запорізька — 5.

Чисельність опозиціонерів 60-х років була набагато меншою порівняно з попередніми етапами незалежницьких змагань. Дослідник української історії з Канади Богдан Кравченко склав список дисидентів 1960–1972 рр., у якому налічувалось 975 імен. Інші джерела також вказують, що активних учасників опору було близько тисячі.

Опозиційний рух в Україні захопив у свою орбіту представників усіх соціальних верств суспільства. Але місце їх у боротьбі визначалося не класовою приналежністю чи соціальним статусом, а особистими якостями.

107.

Однією із складових перебудови була політика гласності. Гласність означає своєрідний перехідний етап між довготривалим Періодом мовчазного однодумства до свободи слова. Гласність — це право знати, що відбувається в світі і в країні. Вона передбачає можливість одержувати правду і говорити правду, не боячись наслідків, її слід розуміти як право на власну думку, самостійність та оригінальність політичної культури й свободи. Але будь-яка свобода, в т.ч. й свобода слова, мислення, інформації тощо, має свої межі. Своєрідною межею гласності виступають об'єктивність, достовірність, доказовість, перевірюваність інформації, які грунтуються на чесності, порядності і відповідальності перед законом.

Гласність в умовах сучасної України визначає: відкритість діяльності державних органів, громадських організацій, трудових колективів і асоціацій, партій і рухів; надання громадянам та їх об'єднанням інформації, необхідної для участі в обговоренні та вирішенні питань державного і суспільного життя, а також питань, які стосуються їх прав, обов'язків або закордонних інтересів; доступність організацій і закладів, а також посадових осіб для прийняття громадян, можливість безперешкодного звернення до них кожного громадянина з пропозиціями і заявами; виявлення і врахування громадської думки при розробці та прийнятті рішень; поширення прийнятих рішень і доведення до відома всіх зацікавлених осіб та організацій. Однією з найпотужніших основ гласності є свобода преси.

У другій половині 80-х — на початку 90-х років у державі, де вся інформаційна структура перебувала під найсуворішим контролем, такий проміжний етап на шляху до свободи слова, як гласність, був особливо потрібним. Завдяки гласності люди долали стереотипи й догми старого мислення, діставали змогу реально оцінювати ситуацію, користуючись об'єктивною інформацією, робити власні висновки. Суспільство стрімко політизувалося.

Але у той час як на союзному рівні відбулися важливі зміни у складі вищого керівництва, Першим секретарем ЦК Компартії України аж до осені 1989 р. залишався В.Щербицький. Відтак у перші роки перебудови гласність, проголошена в Москві, мало змінила обличчя республіканської преси. Ось чому з такою увагою стежили демократичні сили в Україні за поширенням гласності й плюралізму (плюралізм — існування кількох (чи багатьох) незалежних засад політичних знань і розуміння буття; багатоманітність, множинність думок, поглядів на ту чи іншу проблему, явище) в центральних засобах масової інформації, виступами істориків, економістів, філософів, соціологів: як і в Москві, звичайною картиною в містах України були ранкові черги в кіосках за пресою.

Перегодом гласність, ліквідація "білих плям" нашої історії, правда про минуле України приходять і в республіку. В українському суспільстві ці процеси були зустрінуті неоднозначно. Одна частина палко підтримала намагання істориків докопатися до істини, інша — до цього процесу ставилася байдуже, третя — з тривогою застерігала, що у виховних цілях не варто розкривати на сторінках преси всю правду, оскільки це може спричинити духовну кризу, крах ідеалів і врешті-решт цинізм, пасивність і нігілізм.

Роль першопроходців у захисті української культури, навколишнього середовища, "білих плям" історії відіграла Спілка письменників України та її центральний орган — газета "Літературна Україна". Широкий розголос мали виступи О.Гончара, Р.Братуня, І.Дзюби, І.Драча, В.Дрозда та багатьох інших. Почали вертатися в Україну твори В.Винниченка, С.Петлюри, представників "розстріляного відродження", зокрема М.Хвильового, М.Куліша, М.Зерова, історичні праці М.Грушевського, М.Костомарова та інших, заборонені твори І.Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?", М.Брайчевського "Приєднання чи возз'єднання?", репресованих у роки "застою" В.Стуса, Є.Сверстюка, Ігоря та Ірини Калинців та інших, повертається з еміграції письменник та один із засновників Української Гельсінської групи (УГГ) М.Руденко.

 

У республіці стали поширюватися "самвидавські" газети і журнали. Частина з них готувалася за межами України і відбивала загальносоюзні проблеми, інші готувалися в республіці. М.Чорновіл ще в 1987 р. відновив видання "Українського вісника".

Поступово стала відкриватися правда про такі сторінки української історії XX ст., як Центральна Рада, голодомор 1932-1933 pp., а також голод 1921-1922 pp., насильницька колективізація, сталінські репресії, ОУН—УПА, інші трагічні сторінки історії українського народу; розгорнулася дискусія про національну символіку.

Зростання інтересу до історичного минулого українського народу проявлялося в активній участі мас у святкуванні роковин подій, про які раніше офіційна історіографія писати уникала чи які висвітлювала необ'єктивно. 1990 р. між Києвом і Львовом був утворений живий людський ланцюг на честь Дня Соборності України — 71-х роковин проголошення 22 січня 1919 р. Акту З'єднання (Злуки) УНР і ЗУНР - "Українська хвиля". На початку серпня 1990 р. у Дніпропетровській і Запорізькій областях як всеукраїнське свято пройшли Дні козацької слави, присвячені 500-річному ювілею українського козацтва.

Гласність, лібералізація, повернення народові правди про його минуле підірвали радянські ідеологічні штампи, прискорили процес досягнення справжнього суверенітету України.