Суспільно-політичні рухи. Ідеологія правителів Київської Русі.

Утвердження князівської влади в київській метрополії вимагало відповідного ідеологічного забезпечення. Дати його могла нова релігія, покликана замінити традицію виборності князя, залежності його від волі віча та забезпечити станові привілеї соціальним верствам, що служили опорою монархії. Такою новою релігією стало християнство.

Олег був талановитим і рішучим правителем. Орієнтувався на розширення території та встановлення авторитету КР.

Ігор князював не так вдало, як його попередник Олег. з початку свого князювання він утверджував свою владу над підлеглими племенами. Лише після відновлення влади у своїх землях Ігор зміг узятися за широкомасштабні далекі походи — торговельні чи теж грабіжницькі — на зразок тих, що проводив Олег.

Ідеологія Ольги була спрямована на встановлення податкової системи, У зовнішніх зносинах вона віддає перевагу дипломатії перед війною. У 957 р. Ольга їде до Константинополя для переговорів із візантійським імператором. Хоч у літописах багато йдеться про те, як вона перехитрила імператора, за іншими джерелами переговори виявилися не дуже вдалими. Але вже те, що наймогутніший правитель християнського світу взагалі погодився зустрітися з Ольгою, свідчить про зростаюче значення Києва.

Святослав мав на меті зміцнення кордонів, захоплення нових територій. Він був насамперед князем-воїном. Після смерті Святослава Київська Русь уперше зазнала того, що згодом розвинеться в хронічну виснажливу політичну недугу: чвари між членами династії Рюриковичів за верховну владу в країні.

Володимир Великий започаткував нову добу в історії Київської Русі. Володимир упровадив далеко конструктивніший підхід до управління державою. На відміну від попередників у центрі його уваги був насамперед добробут володінь, а не загарбання земель і збір данини. Власне за його князювання Русь почала підноситися як цілісне суспільство й держава. Найголовнішим досягненням Володимира було, без сумніву, впровадження на землях КР християнства.

Ярослав Мудрий. Тривале князювання Ярослава прийнято вважати апогеєм могутності Київської Русі. Він розвинув і вдосконалив багато з того, що започаткував Володимир. Як і його батько, Ярослав продовжував розширювати кордони своїх володінь: він відвоював на заході землі, захоплені поляками в період внутрішньої смути, підкорив нові прибалтійські племена й нарешті розгромив печенігів. Але досягненням, з яким чи не найтісніше пов’язується ім’я Ярослава і за яке його прозвали Мудрим, стало зведення загальноприйнятих у ті часи законів у єдину «Руську правду», яка стала правовим кодексом усієї країни

Володимир Мономах-син князя Всеволода Ярославича. За часи його правління на Русі відновилася одноосібна князівська влада. Мономах зробив 83 великі походи, 19 разів уклад. угоди з половцями, полонив 300 половець. князів. Мономах удосконалив управління державою, вніс зміни і доповнення до «Правди Ярославичів»

Він захищав права селян:

- Бояри,що дали кому-небудь у борг, не мають права перетворити боржника на раба

- Лихварі не мають права брати великі відсотки за борги

- Податки городян повинні зменшитися

Мономах зосередив у своїх руках ¾ земель руських. Він відстоював нордони від зазіхань.

Ініціатор Любецького з’їзду 1097 р., де була проведена радикальна реформа порядку спадкоємства (прийнято засаду прямого родового успадкування замість складної системи сеньйорату та зміни уділів) та Витечівського з’їзду 1100 р. Відновив великокнязівську владу на більшій частині давньоруських земель і тимчасово затримав процес остаточного роздроблення Давньоруської держави.

Володимир Мономах — автор вміщеного в Лаврентіївському літопису «Повчання» своїм дітям — видатного давньоруського літературного світського твору, в якому засуджувалися князівські міжусобиці і закликалося до об’єднання давньоруських земель.

30ті рр. 12 ст. – Київ втрачає своє значення як центр русь. Земель => новий період в історії КР- існування самостійних удільних князівств=роздробленість політична або феодальна=перехід від ранньофеодальної держави до зрілого феодального сусп-ва.

У 12 ст. окремі самостійні княз-ва і землі: Галицьке, Волинське, Київське, Муромське, Переяславське, Ростово-Суздальське,Чернігово-Сіверське тощо.

На чолі кожної-князь із дружиною

Причини:

1)Великі простори держави та етнічна неоднорідність населення.

2) Зростання великого феодального землеволодіння.

3) Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади.

4) Зміна торговельної кон’юнктури, частковий занепад Києва як торгового центру, поява поліцентрії в зовнішній торгівлі.

5) Посилення експансії степових кочівників (печенігів, половців та ін.).

Наслідки: плюси

+ Форм-ня великого землеволод-ня, прогрес у сільсь госп-ві

+Розбудова міст + Повиш-ня чисель-ті насел-ня + Розв-к східнослов культ

Мінуси:

-Втрата держ єд-ті – Князівські міжусобиці -Ослаблення держави

-Зниження оборонозда-ті держ -Посил-ня тиску з боку сусід держав

Народність — це форма спільноти людей, яка історично виникає за родоплемінною спільністю і формується на певній території при натурально-господарчій діяльності у процесі злиття, консолідації різних племен завдяки створенню єдиної мови, культури, традицій, обрядів.

Віддавна живучи племенами, слов’яни час від часу об’єднувались у значно більші спілки – племінні об’єднання, або союзи племен. Проіснувавши трохи, такі союзи розпадалися, а замість них згодом утворювалися нові. Власне, великими об’єднаннями слов’янських племен були і венеди, і анти, і склавіни. Назви східнослов’янських племінних союзів, що дожили до часів утворення КР, зберіг літопис «Повість минулих літ». Так на території України, за літописом, мешкало сім племінних об’єднань: поляни, деревляни, волиняни хорвати, уличі, ти- в ер ці та сіверяни. Звертаємо вашу увагу, що поряд із назвою «волиняни» літописець вживає іще дві – дуліби та бужани. Більшість сучасних дослідників переконані, що всі три назви стосуються одного племінного союзу, при цьому «дуліби» – найдавніша назва, а дві наступні виникли згодом. Що ж до узвичаєних нині термінів «племінні об’єднання» або «союзи племен», то їх не вживав літописець, а послуговувався словом «княжіння» – тобто володіння князя.

Племінні княжіння були своєрідними зародками держав, у них лише складався примітивний апарат влади, а спадкоємна знать, очолювана князем, ще не виділилася в окрему соціальну групу, Сучасні дослідники підкреслюють, що союзи східнослов’янських племен на території України вже в 7 ст. являли собою одну етнокультурну, мовну і політичну групу, яка за названими ознаками виразно відрізнялася від північних східнослов’янських племен. За наступних століть об’єднувальні тенденції у цій групі лише посилювалися, що сприяло виникненню в 9 ст. держави з центром у Києві, а також формуванню українського народу та його мови.

Високий злет культури Київської Русі був зумовлений суттєвими зрушеннями в різних сферах суспільного життя — розвитком феодальних відносин; становленням давньоруської державності; відокремленням ремесла від сільського господарства; виникненням міст; пожвавленням торгівлі; активізацією та розширенням міжнародних контактів; запровадженням християнства та ін.

Феномен культури КР мав такі характерні риси та особл-ті:

1. Домінуючий вплив християнської релігії на розвиток матеріальної та духовної культури. Церква стала своєрідним центром, у якому органічно синтезувалися витвори майстрів різних культурних сфер — архітектури, живопису, музики, скульптури, літератури. Культура мала служити церкві, свідченням чого є абсолютне домінування в мистецтві біблійних сюжетів

2. Запозичення та творче переосмислення візантійських традицій, знань та канонів. Іконопис, наслідуючи візантійські зразки, відрізняється абстрактністю і статичністю. В архітектурі набуває поширення візантійський стиль зодчества, запозичується техніка цегляної та кам’яної кладки, переймається досвід створення фресок та мозаїк.

3. Існування на Русі дохристиянського культурного середовища — підґрунтя для створення місцевої самобутньої культури. Роль візантійського впливу на розвиток культури Русі була значною, але не вирішальною, оскільки все візантійське в процесі «ослов’янення» творчо переосмислювалося, якісно видозмінювалося під впливом місцевих традицій.

4. Форсоване піднесення культури, поява нових культурних явищ. Виникнення і становлення Давньоруської держави сприяло помітному культурному поступу східних слов’ян, збагаченню новими здобутками.

Існування власної писемності та освіти є основною ознакою цивілізованості народу. Про високий рівень розвитку освіти свідчить існуюча в той період диференціація навчальних закладів: палацова школа підвищеного типу (державний навчальний заклад, що утримувався за рахунок князя); школа «книжного вчення» (для підготовки священиків); світська (приватна) школа домашнього навчання (головним чином, для купецького та ремісничого міського населення).

Накопиченню знань, обміну інформацією, розвитку шкільництва сприяло заснування при храмах, монастирях та князівських дворах бібліотек.

Отже, феномен культури Київської Русі сформувався на основі місцевих традицій під впливом умов соціально-історичного буття й творчого переосмислення та засвоєння досягнень світової культури, що дало змогу розширити культурні обрії, змістовно збагатитися, але при цьому зберегти власну самобутність і не відірватися від живильних коренів рідної землі. Характерними рисами та особливостями розвитку культури Київської Русі були: домінуючий вплив християнської релігії; запозичення та творче переосмислення візантійських традицій, знань та канонів; існування на Русі дохристиянського культурного середовища — підґрунтя для створення місцевої культури; піднесення культури, поява нових культурних явищ.

КР є спільною для українців, білорусів, росіян. КР відігр. надзвич. важл. роль у між нар. житті і посід. важл. місце у системі тогочасного світу і активно впливав на хід розвитку світ. історії.

Вона відбивала наліти степових кочівників, які вторг-ся зі сходу в причорноморські степи і мали намір рухатися на захід. КР була своєрідним щитом для Європи.

У КР був ввисокий рівень екополітики, культури, на той час навіть вищий, ніж у Європейських странах. Культура КР позитивно вплив. на розв. культ. в Європі.

На приклад, дочка Яросл. Мудрого, коли вийшла за франц. короля, то навчила його письму, читанню, привила основи культури. Бо у той час француз. культ. була на дуже низькому рівні. Навіть король був неписемний і підпис-ся хрестиком.

Виникненню та піднесенню Галицько-Волинської держави сприяла низка чинників:

1) вдале географічне положення (віддаленість від Києва послаблювала вплив центральної влади, природні умови робили ці землі важкодоступними для степових кочівників, крім того, князівство розташовувалося на перехресті стратегічно важливих торгових шляхів);

2) необхідність спільної боротьби двох князівств проти агресії з боку Польщі та Угорщини, а згодом проти монгольського нашестя та іга;

3) енергійна об’єднавча політика князів Романа Мстиславича (1199—1205) та Данила Романовича Галицького (1238—1264);

4) існування на території князівства багатих родовищ солі, що сприяло економічному зростанню та інтенсифікації торгівлі.

Державний розвиток Галицько-Волинського князівства відбувався в кілька етапів.

—І етап (1199—1205) — утворення та становлення.

Спираючись на середнє і дрібне боярство та міщан, волинський князь Роман у 1199 р. придушує опір великих бояр і об’єднує Галичину й Волинь. Він веде активну зовнішню політику. Переможні походи проти Литви та Польщі помітно підняли його авторитет та посилили вплив на Русі. Вже 1202 р. Роман оволодіває Києвом і стає великим князем. Літописець називає його «самодержцем всея Русі».

Оволодівши значною частиною київської спадщини, Галицько-Волинське князівство на зламі XII—XIII ст. за розмірами своїх володінь не поступалося Священній Римській імперії. Центром своєї держави Роман обрав не орієнтований на Візантію Київ, а близький до кордонів західних держав Галич. Потужна торговельна артерія Буг—Дністер витісняє занепадаючий шлях «із варягів — у греки».

— II етап (1205—1238) — тимчасовий розпад єдиної держави. Зі смертю Романа розпочинається майже 30-річний період боротьби за галицький стіл. Характер. риси державного життя у цей час:

- прогресуюче свавілля бояр

-безперервне втручання у внутрішні справи західнорусь. земель сусідніх держав – Угорщини та Польщі

- зростаюча монгольська загроза

- енергійна боротьба за відновлення державної єдності Данила Галицького, яка успішно закінчилася 1238 р.

—III етап (1238—1264) — об’єднання та піднесення, активна боротьба із золотоординським ігом.

Відновивши єдність, Галицько-Волинське князівство набирає сили та відвойовує втрачені позиції. Данило розгромив тевтонських лицарів Добжинського ордену під Дорогочином. Одержавши 1245 р. у битві під галицьким містом Ярославом перемогу над військами Ростислава, Данило знову відновлює єдність Галицько-Волинського князівства. Водночас з політикою внутрішнього зміцнення князівства Данило Галицький у зовнішньополітичній сфері намагається створити антиординську коаліцію. Князь не тільки примирюється, а й налагоджує союзницькі відносини зі своїми колишніми ворогами — Польщею, Угорщиною та Литвою.

—IV етап (1264—1323) — стабільність та піднесення. Після смерті Данила Галицького князівство знову втрачає свою єдність. Його землі поділено між трьома нащадками князя — Левом, Мстиславом і Шварно. Але за їх правління територія Галицько-Волинської держави стала найбільшою за всю свою історію. Спостерігалося піднесення.

—V етап (1323—1340) — поступовий занепад

Період правління Юрія II став поступовим занепадом Галицько-Волинського князівства. Після його смерті протягом короткого часу держава занепала та розчленувалася, її землі опинилися під владою чужоземців: Галичина — під Польщею, Волинь — під Литвою, Буковина — у складі Молдавського князівства.