Форма державного устрою Київської Русі.Історіографія проблеми

За формою правління Київську Русь можна вважати ранньофеодальною монархією. Безперечно, Київська Русь не була державою в сучасному розумінні цього слова, а лише періодично набувала ознак клаптикової ранньофеодальної імперії, міжкнязівської федерації або конфедерації під колективним правлінням династії Рюриковичів. Інколи перетворювалася на конгломерат самостійних князівств, зв’язаних відносинами сюзеренітету-васалітету та формальним визнанням єдності Київської Русі й першості Великого князя київського. На думку багатьох сучасних дослідників, Давньоруська держава була нестійким, відносно єдиним державним утворенням.Центральне управління уособлювали Великий князь, боярська рада, князівські з’їзди (снеми) та віче. Кожна з цих інституцій була виявом відповідно монархічної, аристократичної та демократичної тенденцій у державному устрої Києва.На чолі держави стояв Великий князь київський. В ІХ-Х ст. його повноваження обмежувалися керівництвом дружиною, організацією воєнних походів, збиранням данини, охороною кордонів, дипломатичною діяльністю, здійсненням судочинства на основі звичаєвого права. Київські князі тоді володіли переважно київською землею. Князівства племен зберігали певну автономію. Вони сплачували Києву данину й залучалися до участі у воєнних і зовнішньополітичних акціях. З кінця Х ст., починаючи з Володимира, Великий князь розглядається як верховний володар і розпорядник усієї землі держави. У зв’язку з ускладненням структури війська (дружина, війська васалів, ополчення) зростає обсяг його воєначальницької діяльності. Обов’язки захищати кордони передбачають організацію сторожової служби, спорудження укріплень, встановлення й підтримання зовнішніх зв’язків. З’являються нові функції: господарсько-розпорядчі (організація будівництва шляхів, укріплень, мостів та ін.), придушення народних повстань, керівництва збором податків, мита за торгівлю, плати за судочинство, штрафів. Великий князь усіляко сприяв поширенню християнства в суспільстві. У ХІ-ХІІ ст. особливо вагомою стає законодавча функція князя.

 

 

23.Інститути державного правління Русі:а) князівська влада;б) князівська рада-дума в) віче.

А)Провідним політичним інститутом Київської Русі була князівська влада. Аргументуючи цю тезу, академік НАН України П. Толочко в одній зі своїх наукових праць вказує, що князь був не лише верховним правителем країни, землі або волості, а й законодавчим розпорядником усього місцевого життя. Відсутність князя у місті чи на землі порушувала нормальне функціонування всіх адміністративно-управлінських служб. Зміна князів зумовлювала зміни попередньої адміністрації, яка була цілковито залежною від князівської влади Як свідчать історичні джерела, на князівську владу було покладено досить відповідальні й складні внутрішні та зовнішні функції, що мали забезпечити стабільність розвитку Київської держави.Так, законодавчо-судова функція полягала в укладанні різних юридичних кодексів князем та його найближчим оточенням. Законодавча влада князів, яка поширювалася фактично на всі сфери міського та сільського життя, регламентувала юридичні норми функціонування адміністративно-територіальних структур, надходження данини на користь держави, здійснювала організацію та контроль щодо розподілу земельних фондів. Дотримання всіх цих правових норм, ініційованих князівською владою, покладалося на досить розгалужений, проте дієздатний з професійного погляду князівський адміністративно-управлінський апарат. Князівська влада мала вирішувати питання оборони країни чи землі, особистої участі князів як головних воєначальників у військових кампаніях. Її принципово важливою функцією було забезпечення зовнішніх зносин з іншими державами, а також князівствами.Тож князь, уособлюючи центральний інститут політичної влади в Київській Русі, був гарантом нормального функціонування всіх органів управління слов’янської держави, символізував державну стабільність. Київський князь, на думку відомого історика Б. Грекова, не тільки не був «політично випадковою фігурою чи певною «блукаючою кометою», а й уособлював керівника держави, форма якої відповідала стану продуктивних сил та виробничих відносин того часу.До складу цього однопалатного станового органу входили васали князя — земельна й дружинна знать, вище духовенство, а також представники міських магістратів. Членів ради називали «дружиною» або «думцями». До компетенції князівської ради — думи належали найважливіші питання внутрішнього й зовнішнього життя країни, землі. В період феодальної роздробленості особливе значення в системі князівської влади мали князівські з’їзди, де з тих або тих питань князі складали поміж собою відповідні їхнім інтересам договори, які мали назви: “ряд”, “докінчання”, “цілування”. Змістом таких договорів були: 1) військові конвенції — умови щодо оборони території або спільного наступу; 2) питання щодо недоторканності територій; 3) визначення порядку рушення князів на війну; 4) забезпечення повної незалежності в справах внутрішнього управління; 5) врегулювання питань, які торкалися претензій князів на заняття того чи іншого престолу; 6) розглядання судових справ відносно того чи іншого князя, який заподіяв злочин. Але оскільки князівські з’їзди не були постійними і загальнообов’язковими для всіх князів, вони істотно не змінювали природу влади в Київській Русі.Б)Боярська рада (дума) — в часи Київської держави — вища рада при князеві, що складалася з представників земського боярства (старців градських – потомків місцевої родоплемінної знаті), княжої дружини (княжих мужів, думців), а згодом також духовенства (митрополита, єпископів). У компетенції боярської ради був розгляд і обговорення питань законодавства, внутрішньої та зовнішньої політики, державного устрою, релігії. Рішення її мали дорадчий характер.Боярська рада не мала постійного складу, засідання її скликалися князем у необхідних випадках. Особливо зросла роль боярської ради в період феодальної роздробленості. Вона стала свого роду феодальною курією (радою феодалів) сеньйора – великого чи удільного князя з його васалами, що користувалися певною політичною самостійністю. У 12 ст. до її складу входили основні урядовці княжого двору: двірський, печатник, стольник, мечник, скарбник, а також представники княжої адміністрації на місцях -тисяцькі, посадники, воєводи. Звичайно число членів боярської ради було незначним. В різних землях Київської Русі її роль суттєво відрізнялася: на півночі, в Новгороді, перше місце займало віче, на центральних землях – князь, на західних – у Галицькій землі їй належало важливе місце в управлінні державою.В) Вiче — загальні збори громадян міст Київської Русі для розгляду громадських справ. Вiче на Русі почало відігравати помітну роль з ослабленням князівської влади в період феодальної роздрібненості (друга половина XI–XII століття).З економічним та політичним піднесенням великих міст і посиленням ролі купців, ремісників зростало й значення вічових зборів. Віче збиралося на княжому чи церковному подвір’ї або на торговищі. Регулярних вічових зборів не було, їх скликали, на випадок потреби, князь, хтось із бояр або ініціатива виходила з народу. Вічем керував князь або єпископ (у Києві — митрополит), іноді — тисяцький. Правильного порядку дебатів і прийняття постанов віче не знало. В принципі ухвали приймалися одноголосно, фактично справи вирішувала позиція більшості присутніх. Компетенції віча не були точно визначені, однак деякі були постійними його прерогативами — справа війни і миру, зокрема, народне рушення, деякі справи зовнішньої політики, покликання князя на престол (якщо він не посідав його порядком спадщини чи внаслідок завоювання); укладання договору («ряду») з князем. Іноді віче домагалося зміни княжих урядовців, часом віче ставало судовим органом, головним чином для політичних правопорушень. Рішення віча «старшого» города було обов’язковим для цілої землі.

 

24.Феодальні з'їзди в ХІІ ст. та їх роль в збереженні внутріполітичної стабільності Київської Невід’ємним структурним компонентом князівської влади й водночас важливою формою державного управління в Київській Русі другої половини ХІ—початку ХІІІ століть були міжкнязівські з’їзди, які отримали назву «снеми». Вони стали постійним інститутом міжкнязівських відносин, що діяв до монголо-татарської навали. На снемах, ініціаторами скликання яких були великі київські князі, обговорювали питання подолання міжусобиць, внутрішньополітичних конфліктів, формування внутрішнього устрою правової системи в державі, організації оборони Київської Русі від нападу зовнішніх ворогів.Серед найвизначніших подій політичної історії Київської Русі слід назвати князівський з’їзд, який відбувся 1097 року в Любечі. Традиційно в історичній літературі його називають першим князівським зібранням, хоча практика князівських з’їздів — снемів — була започаткована з’їздом Ярославичів (Ізяслав, Святослав, Всеволод) 1072 року у Вишгороді, на якому Ярославичі (Ізяслав, Святослав, Всеволод) затвердили засадничі принципи давньоруського законодавства.Любецький з’їзд, що значно вплинув на подальший політичний розвиток Київської Русі, отримав суперечливі історичні оцінки з боку нащадків. Так, частина істориків указує на значення Любецького з’їзду для стабілізації суспільно-політичного життя в Давньоруській державі наприкінці ХІ століття. Інша точка зору в історіографії представлена, зокрема, М. Грушевським, який вважав, що з’їзд князів у Любечі відкрив шлях до нових міжкнязівських усобиць. Представники третього напряму, намагаючись уникнути крайнощів згаданих нами підходів щодо оцінки місця й ролі Любецького з’їзду в історії Київської Русі, вважають, що він не став засобом подолання кризи в державно-політичному житті східнослов’янської держави.Як стверджують нині дослідники, історичне значення Любецького з’їзду визначалося двома проголошеними засадничими принципами, котрі не втратили свого політичного значення й наприкінці ХХ століття, коли на базі давньоруської спадщини утворилися три суверенні східнослов’янські держави.По-перше, в постановах Любецького з’їзду «отчина» проголошувалася спадковим володінням певної князівської лінії, набувала правового статусу родової власності. Основоположний принцип з’їзду — «нехай кожний володіє отчиною своєю» — закріплював Київ за Святополком Ізяславичем, Чернігів — за Святославичами, а Володимиру Всеволодичу передавалася в успадкування Переяславська земля.Отже, на Любецькому з’їзді принцип старійшинства був доповнений вотчинним правом, який, на думку М. Грушевського, створював прецедент для подальших міжкнязівських відносин. По-друге, важливе рішення Любецького з’їзду стосувалося захисту землі від набігу половецьких племен. Слід сказати, що два засадничі принципи, вироблені Любецьким з’їздом, були взаємозумовлені й доповнювали один одного. Вотчина як важливий засіб спадкового володіння була складовою частиною цілого, тобто всієї Київської Русі. Незважаючи на те, що рішення Любецького з’їзду не були універсальними за своєю політичною сутністю й цілковито не реалізувалися, юридично вони закріпили норми забезпечення більшої політичної стабільності в країні.Питання внутрішнього устрою Київської Русі, розподілу земельних володінь, боротьби із зовнішньою небезпекою розглядали на князівських з’їздах — снемах у 1101, 1103, 1155, 1167, 1195, 1223, 1230 роках у Києві чи його передмісті. Слід наголосити, що міжкнязівські відносини мали не тільки союзний, а й васальський характер. Історики, зокрема, дійшли висновку, що основою васалітету було місництво, тобто право на земельний наділ, помістя. За право володіння землею васал потрапляв у залежність від свого сюзерена [4].Як свідчить історичний досвід, істотним елементом міжкнязівських взаємин у Давньоруській державі була релігійна церемонія хрестоцілування під час укладання угод чи складання присяги. Усталена традиція пошанування хреста під час укладання угоди, яка була одним із визначальних чинників політичної культури та ідеології Київської Русі, відповідала сформованим християнським вченням понять про законність і порядок.

26. З’ясуйте причини удільної роздробленості Київської Русі. Історіографія проблеми. Щодо причин настання удільного роздроблення Київської Русі в історіографії існують різні погляди.У розпаді династії Рюриковичів на ворогуючі клани, які закріпили за собою окремі землі Русі, вбачав причину втрати державної єдності В.Й. Ключевський.С.Ф. Платонов, спираючись на дослідження В.Й. Ключевського, акцентував увагу на слабкому зв’язку всього князівського роду з інтересами окремих земель Русі. З іншого боку, надмірне зростання кількості членів князівського роду вимагало від позбавлених волостей князів порушувати «драбинний принцип престолонаслідування».Основною причиною удільного роздроблення держави О.Є. Пресняков вважав боротьбу «вотчинного» принципу успадкування із «старійшинством», в якій поступово переміг саме перший. На його думку, перехід до удільної роздробленості відбувся у середину ХІІ ст. Радянські історики в силу ідеологічних міркувань відмовилися від терміну «удільна роздробленість», зосереджуючи увагу на соціально-економічних чинниках розпаду Давньоруської держави як типовому явищі феодальної формації. Розклад держави, як твердили Б.Д. Греков та С.В. Юшков, був обумовлений процесом «феодалізації», тобто процесом економічного зростання земель-князівств. Місцеві бояри, на думку зокрема Б.О. Рибакова, генетично пов’язані з колишньою «племінною аристократією», були зацікавлені у вокняжінні на місцях окремих князів з роду Рюриковичів, аби зацікавити князівську владу у вирішенні конкретних місцевих політичних та соціально-економічних проблем.Його думку продовжував М. Грушевський та його послідовники вважали, що головним чинником розпаду Київської Русі стала боротьба спадкоємців за великокняжий стіл і їх настирливе бажання до створення окремих, незалежних одна від одної земель. На думку вченого, цей процес тривав майже два століття, по часах Ярослава Мудрого. Перший період роздробленості, за М. Грушевським, закінчується княжінням Мстислава Великого (1132 р.). Це етап боротьби двох тенденцій у відносинах між князями: першої - сепаратистської, автономістської, другої - централістської до об'єднання зусиль у боротьбі з зовнішніми ворогами, передусім половцями. Після смерті Мстислава настає другий період, що тривав до монголо-татарської навали. Це період безпосередньо феодальної роздрібненості, повного ослаблення й занепаду Києва, формування біля нових центрів на іншому політичному фунті нових сил і впливів. Переломним моментом в існуванні Київської Русі М. Грушевський вважав 1169 р., коли Володимиро-Суздальський князь Андрій Боголюбський повністю поплюндрував Київ..Всі вказані причини розпаду Київської Русі досить вагомі, але лише їх комплексний взаємовплив і вплив на історичні процеси, що відбувалися в Київській Русі, зумовили перемогу сепаратизму над централізмом, а отже, і політичну роздробленість Київської держави.Таким чином, феодальну роздробленість Київської держави спричинили кілька факторів:Велика територія держави та етнічна неоднорідність населення. Безмежні простори були свідченням державної могутності Київської Русі, але водночас стали і джерелом її слабкості. За низької густоти населення, нерозвинутих засобів комунікації та недостатньо міцного і розгалуженого апарату влади на місцях неможливо було ефективно управляти такою великою країною з єдиного центру. Крім того, розширення кордонів Київської Русі призвело до відпливу значних матеріальних та людських ресурсів на колонізацію окраїн, а відтак і до виснаження держави. Великою мірою послаблювала Київську Русь також етнічна неоднорідність її населення. Адже понад 20 народів, які тут проживали, істотно, різнилися за рівнем економічного, політичного, культурного розвитку й об'єднати їх у міцну спільноту було практично неможливо.Недосконалий порядок успадкування князівської влади. Здавна на Русі панував «горизонтальний» принцип престолонаслідування, коли влада переходила від старшого брата до молодшого, від сина старшого брата — до наступного за віком. Однак уже наприкінці XI ст. на Любецькому з'їзді князів було проголошено про «вотчинний», або «вертикальний», принцип, за яким престолонаслідування йшло від батька до сина. Змішування цих двох принципів, що продовжували співіснувати, призводило до міжусобиць, підривало основи Київської держави.Занепад торгівлі. Важливу роль у піднесенні Київської держави відіграла міжнародна торгівля, яка здійснювалася торговельними шляхами, що проходили через Русь («з варяг у греки»", Соляний, Залозний) і зв'язували Азію з Європою, Чорне море з Балтійським. Однак із кінця XI ст. транзитна торгівля Київської Русі починає занепадати. Це було спричинено насамперед появою нового середземноморського торговельного шляху, що безпосередньо поєднав Західну Європу з Візантією, Малою Азією та Близьким Сходом. До того ж торговельні шляхи до Чорного та Каспійського морів були блоковані половецькими ордами. Усе це мало згубні наслідки для економіки Русі, призводило до подальшої її дезінтеграції.Геополітичне розташування Київської Русі, яка знаходилася на межі зі степовими кочівниками. Боротьба з ними вимагала спільних дій князівств, але в умовах зростання ворожнечі між князями це ставало дедалі проблематичнішим. У результаті, занепадали міста й села, ремесла, торгівля, сільське господарство, культура.Головною причиною роздроблення став соціально-економічний розвиток Київської Русі, економічне і політичне зміцнення окремих князівств, посилення місцевої феодальної знаті, створення нових політичних і культурних центрів. Поширення великого феодального землеволодіння зумовлювало зростання відцентрових тенденцій з боку окремих областей Давньоруської держави, зміцнення сепаратистських прагнень місцевих князів. Ці прагнення активізувалися зростанням економічної могутності князівств, які в умовах господарської замкненості все більше відособлювалися від центру і прагнули незалежності. Цьому сприяло також зростання міст як торговельно-ремісничих і культурних центрів окремих областей.

 

27.Станово-класова структура давньоруського суспільства. Суспільні відносини в Київській

Феодали.

Виникнення і розвиток феодалізму виявля­ються перш за все у формуванні та зростанні феодаль­ного землеволодіння. Феодальна земельна власність є економічною основою панування класу феодалів. Феодальні відносини розвивалися у Київській Русі нерівномірно. Первісною формою економічної реалізації феодальної земельної власності було полюддя. Полюддя — це інститут прямого позаекономічного примусу населен­ня, в якому головна роль належить відносинам пануван­ня та підкорення — початковій фазі перетворення землі у феодальну власність.

У IX ст. формується панівний клас феодалів, в який входили київські князі, місцеві князі, бояри. Державне й особисте князівське начало у IX ст. було ще недостат­ньо диференційовано. Князівський домен являв собою маєток, який належав не державі, а самому князю як феодалу. Князівське землеволодіння, як і всякого роду слу­жителі у цих володіннях охоронялися правом Київської Русі в особливому порядку.

З'являються також боярсько-дружинницькі землеволодіння. Питання про час виникнення на Русі боярського землеволодіння поки що не вирішене істориками через неповноту джерел. Проте встановлений високий штраф за псування межового знаку свідчить про посилений захист перш за все приватного земле­володіння. Феодальні земле­володіння збільшувалися за рахунок як великокнязів­ських і князівських пожертвувань, так і захоплення пустуючих земель і земель общинників.

Із введенням християнства на Русі великим феода­лом ставала церква, йшов процес формування духовен­ства. Духовенство ділилося на чорне (монашеське) і біле (мирське). Поступово поширюється практика дарування землі монастирям і церквам, що перетворювало їх у великих землевласників. Наприкін­ці XI ст. виникло церковне землеволодіння.

Адміністративним і господарським центром феодаль­них володінь був феодальний двір. Великий князь жив у головному місті Русі — Києві, де знаходилися орга­ни верховної державної влади. Тут був і великокнязів­ський двір. Великококнязівські двори, в яких правили князівські тіуни і проживали адміністративний персо­нал, дружина, челядь, яка обслуговувала господарство і двір.

Феодали були зв'язані між собою системою васаль­них відносин, заснованих на ієрархічній структурі фео­дального землеволодіння. Система сюзеренітету-васалі­тету, в основі якої лежали економічні та політичні ін­тереси класу феодалів, забезпечувала його консоліда­цію, сприяла класовій єдності. Васальні відносини усе­редині феодального класу відображені ще у договорі Русі з Візантією (911 p.). Великий князь спирався на менших князів і бояр, а вони шукали у нього захисту під час нерідких воєнних сутичок.

За феодалами, що консолідувалися у клас, закріпля­лись особливі привілеї, зафіксовані у правових пам'ят­ках, перш за все у Руській Правді. За убивство княжих мужів встановлювався штраф у розмірі 80 гривен, що вдвічі перевищувало штраф за вбивство простої віль­ної людини. За примушення огнищанина без санкції князя випро­буванню залізом (за «муку») штраф був у чотири рази більшим, ніж за «муку» смерда. Бояри і дружинники користувалися приві­леями при передачі майна у спадщину.

Розвиток феодалізму призвів до того, що тільки фео­дали — князі, бояри і церква — володіли правом влас­ності на землю. Феодали не платили данини, мали й інші привілеї, які не були зафіксовані у правових па­м'ятках, але складалися у реальному житті. Все це виділяло їх зі складу населення Київської Русі. Та­ким чином, у Київській Русі поряд з класовим поділом суспільства йшов процес формування станового ладу, тобто юридичного оформлення замкнутих груп серед населення.

 

28.Форми земельного володіння в Київській Русі. Питання про землеволодіння і землекористування потрібно розглядати в площині суспільних відносин на селі. В давньоруській державі існувала суспільно-територіальна одиниця, відома під назвою «верв», до якої належали окремі селянські сім’ї. Цей термін з часом трансформувався у таку назву, як община. Кожен член общини таким чином був членом соціуму..У Київській Русі земля належала в особі київського князя державі, уособленням якої були Рюриковичі. В той час існували дві основні форми земельної власності – власність князів і бояр і власність умовна, тимчасова. З часом ось ця остання форма власності стане спадковою.Саме земля, нерухоме майно власника було в основі становлення системи земельних, майнових і трудових відносин держави і населення. При чому зростала тенденція до землеволодіння. Її у володіння отримували родичі князя, воїни – за відвагу, бояри – за службу. Князь навіть надавав їм певний документ на володіння землею. Уже в ті часи мав місце перехід з одного стану (землеволодіння) до землекористування. Була також змішана форма у однієї особи: землеволодіння і землекористування.Держава, будучи власником всієї землі, надавала окремим користувачам широкі повноваження в розпорядженні землею аж до дозволу здійснювати купівлю-продаж землі. Однак, той, хто «купив» землю, як би автоматично брав на себе зобов’язання перед державою сплачувати земельний податок, нести військову службу та виконувати інші повинності.Селянська громада регулювала загальні земельні володіння й землеволодіння дворовими наділами, зі свого боку здійснювала контроль за «рухом» землі в межах її території і була зацікавлена, щоб земля не пустувала, а оброблялась, давала продукцію. В такий спосіб община була спроможна виконати свої зобов’язання перед державою. Община виступала в ролі посередника між окремими землекористувачами і державою.Селяни слабо усвідомлювали, що дійсним володарем землі була держава, а вони були «тримачами» землі, за яку платили державі податки. Селяни отримували від держави землю у тимчасове користування. Держава не могла допустити«самопливу» в земельному питанні, вона через общину контролювала правильність обробітку землі селянами.Володимир Великий провів земельну реформу, яка суттєво змінила систему землеволодіння. Земля в Київській Русі була передана у володіння 12-ти його синів. Це був шлях до концентрації землеволодіння в руках сім’ї князя Київського. Однак межування земель залишалось незмінним, що з часом призведе до проявів сепаратизму з боку його синів.«Правда Ярославовичів» від 1073 р. засвідчила, що уже було боярське землеволодіння. Отже, у ХІ ст. уже було завершено формування князівського землеволодіння. В ХІІ ст. було боярське (феодальне) землеволодіння і селяни таким чином попали у залежність від бояр.Вотчина– це такий земельний статус, який одночасно фіксував форму земельної власності й організації сільськогосподарського виробництва. Вотчинники могли з часом добавити собі землі за рахунок общинників і часто це здійснювали насильницьким шляхом. Вони мали право її продавати, дарувати. Такі дії вели до зростання великих землевласників. Додамо, що вотчина була декількох видів: княжа, боярська, монастирська, церковна.Таким чином, в добу Київської Русі всі землі належали князеві, які він міг дарувати своїм ближчим родичам, дружинникам. З часом це призвело до появи вотчинного землеволодіння. Сільська община часто не могла зберегти від зазіхань вотчинників свої землі і втрачала право на користування ними.В 40-х рр. ХІІІ ст. землі Київської Русі потрапили у залежність від Золотої Орди. Це призвело до змін у землеволодінні і землекористуванні. Відтепер руські князі одержували від монгольських ханів грамоту (ярлик) на володіння своїми землями. Вони змушені були сплачувати податки, мита, утримувати дороги. На їхніх територіях були присутні ханські намісники – баскаки, які контролювали усю діяльність князів.

 

29.Категорії залежного населення та форми феодальних повинностей. Феодально залежне населення, за Руською Правдою, складали напівзалежна та цілком залежна верстви. До першої відносяться рядовичі, які перебували у тимчасовій феодальній залежності на умовах ряду (договору). Чисельним різновидом рядовичів були закупи селяни, які розорившись, брали у феодалів купу (позику) і за це мали працювати у їхньому господарстві. Позикодавець мав право фізично карати закупа за вину. У разі неповернення купи він перетворювався на холопа.Холопи, челядь повністю залежали від феодалів і були їхньою власністю. Вони не мали ні особистих, ні майнових прав. За злочини холопа відповідав феодал, він же отримував винагороду (урок), якщо хтось неправомірно вбивав холопа. Руська Правда встановлювала відповідальність за надання допомоги холопу втікачеві та обов’язок сприяти його пійманню. Джерелами холопства були: полон, самопродаж, вступ на службу до феодала без ряду, народження від холопів, одруження на рабині, продаж боржника, який збанкрутував, покарання за злочини. Проте холопи могли самі викупити себе на волю чи бути звільненими феодалом за вірну службу.Окремий прошарок населення, за Руською Правдою, становили ізгої - люди, які вибули з однієї соціальної верстви і не потрапили до іншої. Найчастіше на ізгоїв перетворювалися смерди, які в процесі феодалізації втратили зв’язки з общиною, та холопи, які викупилися чи були відпущені на волю. Матеріально незабезпечені, вони змушені були проситися під владу пана або під патронат церкви і згодом ставали залежними від землевласників. Ізгоями могли стати й вихідці з вищих верств суспільства: збанкрутілі купці, діти священиків, які не навчилися грамоті, князі-сироти, які втратили причетність до руської землі. Такі ізгої вважались вільними доти, поки не потрапляли до когось в услужіння. Основне джерело збагачення класу феодалів у Київській Русі становила данина — продуктова (натуральна) рента. Данина була двох видів: контрибуція і повинності, які відбувало підлегле населення на користь панівної верхівки. Про другий вид данини джерела говорять як про найдавнішу на Русі форму феодальної експлуатації. Соціальна природа такої данини цілком ясна. Це не контрибуція на користь завойовників, а регулярні повинності панівному класу. Данина розподілялася між господарствами відповідно до кількості землі, якою вони користувалися. Святослав і Володимир збирали данину у в'ятичів від плуга, тобто від тієї площі землі, яка оброблялася за допомогою цього знаряддя. Отже, даниною обкладалася земля. Вона являла собою земельну ренту. Даниною називалися на Русі феодальні повинності у формі продуктових та грошових внесків і за пізніших часів.К. Маркс визначив три форми феодальної ренти — відробіткову, продуктову і грошову, з яких первинною формою була відробіткова, що відповідала найнижчому рівню розвитку продуктивних сил за феодалізму. Натуральна форма ренти відповідала більш високому ступеню розвитку продуктивних сил суспільства, а передумовою грошової був значний розвиток торгівлі, промисловості й товарного виробництва.Характерною рисою феодальних відносин у Київській Русі було панування з самого початку натуральної форми земельної ренти, яка базувалася на общинній власності на землю.У деяких народів общинна земля поділялася на ту, що оброблялася кожним членом общини як приватна власність, і ту, що оброблялася общинниками спільно, а продукти з неї витрачалися на общинні потреби. На Русі общинні запаси для покриття спільних витрат складалися інакше — шляхом внесків певної кількості продуктів кожним членом общини. Така практика, коли члени общини обов'язково вносили продукти або гроші у загальний фонд на общинні потреби, збереглася у східних слов'ян і за пізніших часів. Ці запаси і право їх збирати з общинників узурпувала родоплемінна аристократія, так само як у інших народів вона узурпувала общинну працю. У східних слов'ян натуральні повинності вільних общинників на користь общини поступово перетворилися на феодальні натуральні повинності, на феодальну натуральну ренту.Східні слов'яни минули у своєму розвитку рабовласницьку формацію. У них феодалізм склався на базі розкладу первіснообщинного ладу. На феодалів у східних слов'ян перетворювалася родоплемінна аристократія, яка на відміну від рабовласників спочатку не мала своїх організованих господарств. Разом з тим феодально залежними виробниками ставали общинники, забезпечені всіма засобами виробництва. За таких умов натуральні повинності, природно, ставали панівною формою феодальної експлуатації.Панування данини як продуктової форми феодальної ренти не виключало існування у Київській Русі інших форм феодальної експлуатації. Поряд з даниною продуктами існували відробітки. Вперше про відробітки літопис згадус під 946 р. у зв'язку з реформами Ольги, запровадженими після древлянського повстання. «Уроки», які встановлювала Ольга поряд з нормуванням оброків і данин, є нічим іншим, як нормованими відробітками у господарстві землевласників-феодалів. «Уроками» називалися норми відробітку і за пізніших часів феодального суспільства.

 

30. Міста Київської Русі

Як відомо, у VI—VIII ст. у східнослов'янському суспільстві виникали протоміста — і, укріплені поселення, що в зародку мали ознаки майбутніх міст: ремісниче виробництво, осередок влади, культовий центр тощо. Феодальні міста історики образно називають квітами середньовіччя. Протомісто було тим пуп'янком, з якого виростало, розвивалося справжнє місто. Так було всюди в середньовічному світі, так сталося й на Русі.

Однак не кожне протомісто могло перерости в місто: для того мали скластися особливо сприятливі соціальні, політичні й економічні умови. Найдавнішим протомістом Південної Русі був «град Кия», що виник наприкінці V — в першій половині VI ст. Протягом наступних століть цей град переріс у велике місто, в якому в XI— першій третині XIII ст. налічувалось близько 50 тис. мешканців. Для свого часу то була дуже велика кількість городян.

У давньоруських Чернігові й Галичі їх було по 25 тис., Переяславі й Білоозері — по 10—12 тис.

Міста Південної Русі були зосереджені в Середньому Подніпров'ї, поблизу стольного града Києва. Чимало міст виросло в західному регіоні, в Галицькій і Волинській землях. Найголовніші з них займали велику площу. Укріплена частина Києва (дитинець) сягала 90 га., а разом з ремісничо-торговельними посадами — 380 га.; дитинець Галича займав понад 50 га, а площа давнього Чернігова (дитинець, окольний град, перегороддя) перевищувала 200 га.

Соціально-економічне, політичне й культурне життя Київської Русі зосереджувалось у містах. Переважна більшість їх мешканців були ремісниками різних спеціальностей, які об'єднувались у корпорації на зразок західноєвропейських цехів. Чимало городян займалися торгівлею. Міські ринки являли собою водночас головні площі, на яких вирувало життя. Там збиралися віча городян, що, починаючи з середини XII ст., відігравали значну роль у соціальному й політичному житті свого міста, а то й землі в цілому, як це бувало в Києві, Галичі, Чернігові, Новгороді Великому, Владимирі-на-Клязьмі тощо.

Давньоруські міста були культурними осередками. У них діяли школи й книгописні майстерні, існували бібліотеки, писалися ікони, виготовлялися твори прикладного мистецтва. У містах, насамперед Києві, Новгороді, Владимирі-на-Клязьмі, складалися літописи, створювалися пам'ятки агіографії (житія святих) та художньої літератури. Без перебільшення можна сказати, що міста визначали культурне обличчя Давньої Русі, вони були носіями суспільного прогресу.