Внутрішня політика Мстислава та збереження політичної єдності руських земель.

Уже перший рік княжіння Мстислава показав, що він досяг визнання свого старшинства усіма князями Русі. До нього як до голови держави зверталися князі інших династій по допомогу і за сприянням у вирішенні "внутрішніх" справ. 1126 р. Мстиславу, як свідчить Татищевський літописний звід, довелося втрутитись у справи галицьких князів. Після смерті Василька і Володаря Ростиславичів (близько 1124 р.) Галицька земля перейшла до рук їхніх синів. Ростислав Володарович — як старший — сів у Перемишлі, Володимирко Володарович — у Звенигороді, Васильковичі (Ігор і Ростислав) зайняли відповідно Галич і Теребовль. Поділ Галичини на чотири частини загрожував спалахом нових усобиць, які й почалися 1126 р. Володимирка не задовольняла роль другорядного князя землі, і він почав підготовку до війни з братом Ростиславом, попередньо заручившись підтримкою угорців, з якими перебував у близьких родинних стосунках,- його дружиною була дочка угорського короля. Ростислав звернувся по допомогу до великого князя Мстислава і двоюрідних братів. Під час мирних переговорів у Щирці, які відбулися на вимогу великого князя, ворогуючі сторони так і не змогли домовитися. Ростислав виступив на Звенигород і обложив його; Володимирко з дружиною втік до тестя. Під загрозою втрати столу він врешті змушений був припинити ворожнечу з братами: "Більше з братом воювати не смів, знаючи, щоМстислав всього його може позбавити".Незабаром Мстиславу Володимировичу довелося зайнятися чернігівськими справами. У 1128 р. з далекої Тмутаракані виступив на Русь Всеволод Ольгович. Швидким маршем він підійшов до Чернігова і заволодів ним. Ярослав Святославич, не маючи сил для боротьби з сильним і енергійним племінником, змушений був погодитися на обмін волостями із Всеволодом і відійшов до Тмутаракані. Дуже швидко він, очевидно, пошкодував про свою поступливість і, перейшовши до Мурома, направив великому князю грамоту з проханням відновити справедливість. Вірний політиці мирних взаємовідносин, Мстислав робить спробу умовити Всеволода повернути Чернігів Ярославу. Але вона виявилась безуспішною, і великий князь почав підготовку до походу на Чернігів. А Всеволод тим часом призвав на допомогу половців. Семитисячний корпус на чолі з воєводами Ставшем і Селуком виступив на Русь. Від давньоруського міста Вир половці направили до Чернігова послів, а самі заходилися грабувати міста і села Переяславської землі. По дорозі до Всеволода половецькі посли потрапили в засідку і були взяті в полон. Не одержавши від чернігівського князя жодних вістей, Селук і Ставш вирішили залишити межі Русі.Всеволод, розуміючи, що не зможе протистояти дружинам Мстислава, вдається до підкупу найвпливовіших радників великого князя, і ті відмовляють його від походу на Чернігів. Ігумен монастиря св. Андрія Григорій, який користувався особливою симпатією і повагою ще у Мономаха, знімає з Мстислава хресне цілування з Ярославом, причому зазначає, що в даному випадку Мстислав бере на душу гріх значно менший, ніж тоді, коли піде походом на Всеволода і проллє кров християнську. Мстислав послухався ігумена Григорія, однак, як свідчить літопис, до самої смерті шкодував про це. Втративши підтримку Мстислава, Ярослав повернувся до Мурома, де і помер у 1130 р.Результатом участі Мстислава в чернігівській усобиці було приєднання до великокняжих володінь Посейм'я, яке, вірогідно, йому віддав Всеволод як нагороду за нейтралітет.Набагато рішучіше повів себе Мстислав щодо полоцьких князів, які роблять спробу повернути собі Мінськ, Друцьк та деякі інші володіння, приєднані до великокняжих земель ще Мономахом. У відповідь Мстислав рушив проти Полоцька сили багатьох князівств. Чотирма шляхами наступали вони на Полоцьку землю: В'ячеслав з Турова, Андрій з Володимира, Всево-лодко з Гродна і В'ячеслав Ярославич з Клечська. Всі вони мали з'єднатися з полками Ізяслава Мстиславича. Всеволоду Ольговичу Мстислав наказав прибути до Борисова, Івану Воїтишичу з торками і Ростиславу із смоленським полком — до Друцька. Новгородські сили на чолі з Всеволодом Мстиславичем повинні були вийти до Неклоча. Для всіх князів призначався єдиний день наступу на Полоцьк. Полочани змушені були вжити термінових заходів, щоб врятувати місто, — вони звинуватили в усьому князя Давида і його синів, вигнали їх з Полоцька і звернулися до Мстислава з проханням утвердити на полоцькому столі князя Рогволода.Пізніше, коли полоцькі князі вдруге відмовилися коритися великому князю, Мстислав жорстоко розправився з ними. 1130 р. він наказав Давиду, Ростиславу, Святославу і двом синам Рогволода прибути до Києва з сім'ями на суд, звідки їх заслали до Константинополя. Після цієї акції, згідно з В.Татищевим, Мстислав віддав Полоцьке князівство сину Ізяславу, який до цього сидів у Курську.Так було покінчено з автономізмом кривицьких князів. "Полоцька операція" свідчила про виняткове посилення влади і авторитету старшого князя Русі. Проти Полоцька Мстислав рушив сили восьми удільних князів, однак сам участі в цьому поході не брав. Не ходив він туди і пізніше, коли полоцькі князі порушили договір. З непокірними розправилися за наказом Мстислава його воєводи. Для вирішення спірних питань між синами Володаря Ростиславича Мстислав також посилав своїх воєвод. Безперечно, так міг чинити тільки великий князь, що мав реальну владу в країні.Мстислав уважно стежив і за ситуацією, що складалась у північних землях Русі, зокрема в Новгороді. З останнім, де сидів син великого князя Всеволод, Мстислав підтримував постійні і стабільні контакти. Близько 1130 р. він дав дарчу грамоту Юр'ївському монастирю, в якій наказував сину Всеволоду передати монастирю ряд помість з даниною і вирами, за що ігумен Ісая, а також монастирська братія повинні були молити бога за великого князя і його дітей. Дарча грамота одному з багатих і впливових монастирів Новгорода мала на меті зміцнити позиції Всеволода, а отже, і Мстислава у цьому найбільшому місті на півночі країни.

 

21.. Зовнішня політика Мстислава.

На міжнародній арені Мстислав продовжував політику свого батька, спрямовану на забезпечення непорушності державних кордонів і відстоювання загальноруських інтересів. Насамперед це стосується взаємовідносин Русі з половцями. Дізнавшись про смерть Мономаха, лівобережні половці у 1125 р. напали на Переяславську землю. Обійшовши Переяслав, вони підійшли до міст Баруч і Бронь Княжа в надії на допомогу переяславських торків, розселених у містечках вздовж Трубежа. Назустріч степовикам негайно виступили полки переяславського князя Ярополка Володимировича, які не дали торкам стати на бік половців, після чого ті відійшли в район Посулля. На березі Сули сили Ярополка наздогнали ворожі полки і змусили їх прийняти бій. І хоча, як повідомляє літопис, переяславців було значно менше, вони блискуче виграли бій, багато половців було перебито, інші, тікаючи, потонули у річці.Наступний переможний похід Мстислав організував близько 1129 р. Руські полки виступили під проводом воєвод Мстислава і здобули переконливу перемогу над половцями — розгромили їхні численні кочів'я і стани, загнали їх самих «за Донь й за Волгу, за Яїк». Літописець порівнював цей військовий успіх Мстислава з тією перемогою, що її одержав над половцями його знаменитий батько. Після цього половці тривалий час не наважувалися турбувати державні кордони Русі.Наступальною була політика Мстислава і стосовно інших неспокійних сусідів Русі, зокрема литовців і чуді. Як повідомляє Татищевський літописний звід, руські полки під проводом Мстислава виступили у 1130 р. проти литовців і завдали їм поразки. Літопис не розкриває причин русько-литовського конфлікту, однак можна припустити, що це була відповідь на часті вторгнення литовців у межі Полоцької землі, де в цей час княжив син Мстислава Ізяслав. Матеріали пізніших часів, зокрема XIV ст., свідчать, що литовці мали певні претензії до Новгорода. Суперечності виникали переважно з приводу експлуатації соляних промислів у Старій Русі, які знаходилися в руках новгородських промисловців. Литовці тривалий час безуспішно домагалися мати свою частку в цих промислах, і лише в XV ст., про що ми дізнаємось з торгових договорів Новгорода і Литви, новгородці здають литовцям в оренду дві солеварні. Ще один похід проти литовських племен було здійснено 1132 р., але він не приніс особливих успіхів. Спочатку руські дружини здобули перемогу і навіть проникли в глибинні райони Литви, однак, повертаючись на Русь, частина військ Мстислава потрапила в засідку і була розгромлена.Проти чуді, яка намагалась звільнитися від влади Києва, Мстислав направив у 1131 р. своїх синів Всеволода, Ізяслава і Ростислава, після чого на чудські племена знову було накладено данину.Про високий міжнародний авторитет Русі часів Мстислава переконливо свідчать також взаємовідносини з Польщею. В.Татищев розповідає про один цікавий випадок, що стався з давньоруськими купцями у 1129 р. При поверненні з Моравії вони були пограбовані поляками. Як тільки про це стало відомо Мстиславу, він негайно направив до польського короля Болеслава посла з вимогою відшкодувати збитки, завдані руським купцям. Знаючи круту вдачу київського князя, Болеслав не затримався з відповіддю і обіцяв не тільки компенсувати збитки руським купцям, а й надалі проводити їх через польські землі під охороною.З Візантією, де у цей час імператором був зять Мстислава Іоанн II Ком-нін, Русь підтримувала союзницькі відносини. Це добре видно, зокрема, з акції заслання Мстиславом до Константинополя полоцьких князів.Успіхи внутрішньої і зовнішньої політики Мстислава створили йому на Русі незаперечний авторитет — практично всі давньоруські князі перебували у васальній залежності від Мстислава. Найменша непокора того чи іншого князя загрожувала йому втратою стола. Спокійні роки правління Мстислава, не обтяжені усобицями, позитивно позначилися на економічному і культурному розвитку країни. У столиці Русі Києві у цей час зводиться цілий ряд монументальних споруд: комплекс монастиря св. Федора (1129), церква св. Андрія Янчиного монастиря (1131), храм св. Богородиці Пирогощі на Подолі (близько 1132 р.).

7.Київська Русь в період князювання Ярослава Мудрого. Джерела та історіографія проблеми.

«Володимир землю зорав, Ярослав засіяв», — цим образним висловом літописець підкреслив наступність державних заходів Ярослава Мудрого щодо політики його батька — князя Володимира Святого. Час правління Ярослава Володимировича (1019-1054) був періодом подальшої активної розбудови Давньоруської держави в різних її аспектах. Йшов подальший розвиток процесів, що виявилися при Володимирі.Основними принципами внутрішньої політики, яку, щоправда, далеко не одразу Ярославу вдалося втілити у життя були: боротьба з місцевими автономіями і абсолютна влада великого київського князя. Головним зовнішньо-політичним завданням було відновлення старих кордонів на заході, підтримка дружніх та союзницьких відносин із західними сусідами, а також побудова оборонних ліній на півдні проти кочовиків. Утверджувались незалежність від Візантії і чільне місце Руської держави у тогочасному світі. Перший період княжіння Ярослава не відзначався стабільністю політичної ситуації. Великокнязівська влада була значно послаблена. Її авторитет та силу доводилося зміцнювати й постійно доводити наяність цієї сили. Так, 1021 р. князь полоцький Брячислав захопив та пограбував Новгород. Ярослав здійснив стрімкий похід проти полочан і розбив їх на р.Судомирі, повернувши захоплену здобич до Новгорода. Ярослав, показавши свою силу, віддав Брячиславу два ключові пункти на цьому відрізку (Усвят та Вітебськ.1023 р. проти Ярослава виступив інший брат – Мстислав Тмутараканський, який прославився перемогами над касогами на Північному Кавказі.. Скориставшись тим, що Ярослав перебував у Новгороді, він підійшов до Києва. Проте Київ не піддався йому, і Мстислав відійшов до Лівобережжя й осів у Чернігові. Ярослав 1024 р. виступив проти нього разом з великим варязьким загоном на чолі з Якуном. У жорстокій битві під Лиственом Ярослав зазнав поразки і знову втік до Новгорода.Незважаючи на такий сприятливий розвиток подій, Мстислав не став захоплювати Київ, а визнав право Ярослава на стольний град держави як старшого в роду. Ймовірно, тут свою роль зіграла позиція київського боярства.1026 р. було укладено мирний договір у Городці під Києвом, за яким Русь поділили по Дніпру. Лівий берег з Черніговом залишився за Мстиславом, а правий з Києвом — за Ярославом. «І почали жити мирно і в братолюбстві і була тишина велика по всій землі»,— відзначив літопис результат миру у Городці. Договір сприяв широкому економічному та культурному прогресу країни. Припинилися внутрішні усобиці, зовнішня та внутрішня політика була спільною, держава перебувала у спільному володінні династії, нових окремих владних структур не утворювалося. Певною мірою започаткувалася система дуумвірів, яка найбільш повно проявила себе вже наприкінці XII ст.З літописних повідомленнь видно, що поділ Русі 1026 р. був формальним, і не привів до утворення двох самостійних державних структур. Мова може йти, по-суті, про перші ознаки зародження на Русі колективної форми правління, у даному випадку – системи дуумвірату. Відбулося, як вважає Петро Толочко, своєрідне розосередження політичних функцій між двома центрами Руської землі – Києвом і Черніговом.Така децентралізація влади загалом позитивно позначилася на внутрішньому розвитку Київської Русі. Про це свідчать швидкі темпи будівництва Києва, Чернігова, Переяслава, інших міст, заходи щодо зміцнення державних кордонів. В галузі зовнішньої політики Ярослав і Мстислав разом вирішували всі основні питання, зокрема, вони здійснили ряд походів на заході та північному заході. 1030 р. Ярослав повернув Белз та, перемігши чудь, заснував м. Юр'єв (сучасне Тарту).1031 р. Ярослав з Мстиславом повернули Червенські землі. Вони також повоювали польські землі й вивели звідти багато полонених, частину яких Ярослав оселив на берегах р. Рось, а наступного року «почав ставити городи по Росі», створюючи нову укріплену лінію проти печенігів. Збудована вздовж Росі оборонна система охоплювала 13 міст і фортець, розташованих на лівому березі.Після смерті Мстислава 1036 р. Ярослав став, за висловом літописця, єдиновладним правителем Русі. Авторитет його та сила в державі були незаперечні. Самодержець зміцнив свою владу в північних форпостах Новгороді і Пскові. В Новгороді він посадив на уділ свого старшого сина, а в Пскові з невідомих причин (можливо, підозра у якихось сепаратних діях) заточив у київський «поруб», тобто заарештував, свого брата, псковського князя Судислава.На півдні Ярославу вдалося розбити печенігів, які в 1036 р. здійснили останній великий напад на Русь. Під час битви печенігів було вщент розбито, більшість їх загинуло у битві та у річках під час втечі. «Повість» з торжеством пише: «Була січа жорстока, і ледве надвечір узяв гору Ярослав. І побігли печеніги в різні боки, і не знали, куди бігти. Одні, тікаючи, тонули в Сетомлі, інші в інших річках, а ще інші бігають, невідомо де, до нинішнього дня». Зміцнивши своє становище на престолі, Ярослав тоді багато зробив для утвердження Києва в ролі політичного осередку країни. Характерною ознакою успішного розвитку різних земель стало кам’яне будівництво у Києві, а також Чернігові, Новгороді, Переяславі. Ярослав розбудував Київ, прикрасив його величними спорудами. «Повість временних літ», на жаль, лише в найзагальніших рисах розповідає про цей бік діяльності князя: «Заклав Ярослав місто велике, у якого нині Золоті ворота, заклав і церкву святої Софії, митрополію, і далі церкву святої Богородиці Благовіщення на Золотих воротах, потім монастирі святого Георгія і святої Ірини». Багато коштів Ярослав витратив на розбудову Києва, взявши за зразок столицю Візантії. Сучасник Ярослава літописець Адам з Бремена називав Київ прикрасою Сходу і суперником Константинополя. Територія «Верхнього міста» Києва в цей час збільшилась у вісім разів.Будівництво храмів, заснування монастирів, увага до церковної організаційної структури, церковної літератури свідчать про розуміння князем значення церкви у громадсько-соціальному та моральному житті суспільства. За правління Ярослава було розширено Статут Володимира, церква отримала нові привілеї. Релігійним центром країни став Київ.Надзвичайно важливим актом у політичному та ідеологічному житті Русі стало обрання 1051 р. на київську митрополію собором руських єпископів відомого вітчизняного церковного діяча Іларіона. Цим актом Руська держава заявила про фактичну незалежність Руської митрополії від Константинопольського патріархату.