Основні аспекти внутрішньої політики Ярослава Мудрого

А) Політичну кар’єру Ярослав розпочав дуже рано. На десятому році життя, 988 р., він був відірваний від матері (Рогнеди, доньки вбитого Володимиром полоцького князя Рогволдода) й поставлений батьком намісником у Ростово-Суздальській землі, в Поволжі. Неважко зрозуміти, що у Ростові за Ярослава правив хтось із довірених бояр Володимира. Та раптом у Новгороді Великому помер найстарший син Володимира Вишеслав. І Володимир несподівано для всіх перевів до Новгорода не наступного за віком, отже, й за старшинством сина Ізяслава, а малого Ярослава. Можливо, великий князь не захотів виводити Ізяслава з Полоцька, не так вже й давно приєднаного до Києва, - у тому місті могли ще не вщухнути сепаратистські настрої... Та в будь-якому разі переведення юного Ярослава до другого за значенням міста Київської Русі свідчило про те, що мудрий державний діяч Володимир побачив у малому хлопцеві риси майбутнього правителя. На жаль, літописи промовчують про обставини князювання Ярослава у Новгороді..

Час правління Ярослава Володимировича (1019-1054) був періодом подальшої активної розбудови Давньоруської держави в різних її аспектах. Йшов подальший розвиток процесів, що виявилися при Володимирі Основними принципами внутрішньої політики, яку, щоправда, далеко не одразу Ярославу вдалося втілити у життя були: боротьба з місцевими автономіями і абсолютна влада великого київського князя. Головним зовнішньо-політичним завданням було відновлення старих кордонів на заході, підтримка дружніх та союзницьких відносин із західними сусідами, а також побудова оборонних ліній на півдні проти кочовиків. Утверджувались незалежність від Візантії і чільне місце Руської держави у тогочасному світі. У галузі ідеології та культури тривало засвоєння найкращих традицій і досягнень православного християнства та візантійської культури. Проте перший період княжіння Ярослава не відзначався стабільністю політичної ситуації. Великокнязівська влада була значно послаблена. Її авторитет та силу доводилося зміцнювати й постійно доводити наяність цієї сили. Так, 1021 р. князь полоцький Брячислав захопив та пограбував Новгород. Ярослав здійснив стрімкий похід проти полочан і розбив їх на р.Судомирі, повернувши захоплену здобич до Новгорода. Як вважають дослідники, не пограбування Новгорода було головною метою походу Брячислава. Ймовірно, йому потрібний був вільний річковий шлях верхів’ями Західної Двіни до головної магістралі шляху «з варяг до греків». Ярослав, показавши свою силу, віддав Брячиславу два ключові пункти на цьому відрізку (Усвят та Вітебськ). Таким чином, полоцький князь перетворився на вірного спільника, який був «за один» з київським князем до своєї смерті. 1023 р. проти Ярослава виступив інший брат – Мстислав Тмутараканський, який прославився перемогами над касогами на Північному Кавказі. Мстислав був вдалим полководцем, мав велику войовничу дружину із загонами хозар та касогів. Скориставшись тим, що Ярослав перебував у Новгороді, він підійшов до Києва. Проте Київ не піддався йому, і Мстислав відійшов до Лівобережжя й осів у Чернігові. Ярослав 1024 р. виступив проти нього разом з великим варязьким загоном на чолі з Якуном. У жорстокій битві під Лиственом Ярослав зазнав поразки і знову втік до Новгорода.

Незважаючи на такий сприятливий розвиток подій, Мстислав не став захоплювати Київ, а визнав право Ярослава на стольний град держави як старшого в роду. Ймовірно, тут свою роль зіграла позиція київського боярства. 1026 р. було укладено мирний договір у Городці під Києвом, за яким Русь поділили по Дніпру. Лівий берег з Черніговом залишився за Мстиславом, а правий з Києвом — за Ярославом. «І почали жити мирно і в братолюбстві і була тишина велика по всій землі»,— відзначив літопис результат миру у Городці. Договір сприяв широкому економічному та культурному прогресу країни. Припинилися внутрішні усобиці, зовнішня та внутрішня політика була спільною, держава перебувала у спільному володінні династії, нових окремих владних структур не утворювалося. Певною мірою започаткувалася система дуумвірів, яка найбільш повно проявила себе вже наприкінці XII ст. З літописних повідомленнь видно, що поділ Русі 1026 р. був формальним, і не привів до утворення двох самостійних державних структур. Мова може йти, по-суті, про перші ознаки зародження на Русі колективної форми правління, у даному випадку – системи дуумвірату. Відбулося, як вважає Петро Толочко, своєрідне розосередження політичних функцій між двома центрами Руської землі – Києвом і Черніговом. Така децентралізація влади загалом позитивно позначилася на внутрішньому розвитку Київської Русі. Про це свідчать швидкі темпи будівництва Києва, Чернігова, Переяслава, інших міст, заходи щодо зміцнення державних кордонів. В галузі зовнішньої політики Ярослав і Мстислав разом вирішували всі основні питання, зокрема, вони здійснили ряд походів на заході та північному заході. 1030 р. Ярослав повернув Белз та, перемігши чудь, заснував м. Юр'єв (сучасне Тарту).

1031 р. Ярослав з Мстиславом повернули Червенські землі. Вони також повоювали польські землі й вивели звідти багато полонених, частину яких Ярослав оселив на берегах р. Рось, а наступного року «почав ставити городи по Росі», створюючи нову укріплену лінію проти печенігів. Збудована вздовж Росі оборонна система охоплювала 13 міст і фортець, розташованих на лівому березі.Після смерті Мстислава 1036 р. Ярослав став, за висловом літописця, єдиновладним правителем Русі. Авторитет його та сила в державі були незаперечні. Самодержець зміцнив свою владу в північних форпостах Новгороді і Пскові. В Новгороді він посадив на уділ свого старшого сина, а в Пскові з невідомих причин (можливо, підозра у якихось сепаратних діях) заточив у київський «поруб», тобто заарештував, свого брата, псковського князя Судислава.

На півдні Ярославу вдалося розбити печенігів, які в 1036 р. здійснили останній великий напад на Русь. Під час битви печенігів було вщент розбито, більшість їх загинуло у битві та у річках під час втечі. «Повість» з торжеством пише: «Була січа жорстока, і ледве надвечір узяв гору Ярослав. І побігли печеніги в різні боки, і не знали, куди бігти. Одні, тікаючи, тонули в Сетомлі, інші в інших річках, а ще інші бігають, невідомо де, до нинішнього дня». Зміцнивши своє становище на престолі, Ярослав тоді багато зробив для утвердження Києва в ролі політичного осередку країни. Характерною ознакою успішного розвитку різних земель стало кам’яне будівництво у Києві, а також Чернігові, Новгороді, Переяславі. Ярослав розбудував Київ, прикрасив його величними спорудами. «Повість временних літ», на жаль, лише в найзагальніших рисах розповідає про цей бік діяльності князя: «Заклав Ярослав місто велике, у якого нині Золоті ворота, заклав і церкву святої Софії, митрополію, і далі церкву святої Богородиці Благовіщення на Золотих воротах, потім монастирі святого Георгія і святої Ірини».

В) Столицю держави було оповито новою лінією могутніх укріплень, у яких було прорізано кілька воріт: Золоті з церквою Богородиці на вершечку, Софійські, Лядські, Печерські. Багато коштів Ярослав витратив на розбудову Києва, взявши за зразок столицю Візантії. Сучасник Ярослава літописець Адам з Бремена називав Київ прикрасою Сходу і суперником Константинополя. Територія «Верхнього міста» Києва в цей час збільшилась у вісім разів.Будівництво храмів, заснування монастирів, увага до церковної організаційної структури, церковної літератури свідчать про розуміння князем значення церкви у громадсько-соціальному та моральному житті суспільства. За правління Ярослава було розширено Статут Володимира, церква отримала нові привілеї. Релігійним центром країни став Київ. У 1051 р. бояри-монахи Антоній і Феодосій заснували Печерський монастир, який згодом став центром утвердження християнства і культури на Русі. Загалом у Києві в той час налічувалося 40 церков (Успенська церква Києво-Печерської лаври, Михайлівський золотоверхий собор). Надзвичайно важливим актом у політичному та ідеологічному житті Русі стало обрання 1051 р. на київську митрополію собором руських єпископів відомого вітчизняного церковного діяча Іларіона. Цим актом Руська держава заявила про фактичну незалежність Руської митрополії від Константинопольського патріархату. Останній повністю підкорявся політиці імператора і, таким чином, об’єктивно намагався використати свій церковний вплив на Русі для суто мирських потреб імперської політики Візантії. Це була перша спроба утворення національної автокефальної Руської церкви, Іларіон відомий також як один з перших на Русі письменників та філософів. Його вплив на різні напрями політики уряду Ярослава, без сумніву, був значним. Проте цей факт обрання митрополита з місцевих ієрархів не перетворився на традицію. Вірогідно, він став можливим завдяки високому авторитету великого князя та самого Іларіона. Існує гіпотеза, що після смерті великого князя Іларіон був змушений залишити митрополію і прийняти в Печерському монастирі схиму під іменем Никона. На нашу думку, літописний опис похорону Ярослава Мудрого, де говориться тільки про “попів” і не згадується про митрополита, дає підстави вважати, що в 1054 р. Іларіона вже не було в живих.

Б) Ярослав Мудрий виступив ініціатором упорядкування законодавства. В роки його правління в Києві було створено писане зведення законів Київської Русі — «Руську правду», що регламентувала внутрідержавні феодальні відносини. Значна увага Ярослава Мудрого приділялася регулюванню торговельних відносин, визначенню прав, якими користувалися купці. Тому Ярослав Мудрий нерідко використовував русько-візантійські договори, які чітко фіксували правове становище і привілеї феодалів, для створення Короткої Руської Правди.У формуванні права Київської Русі певну роль відіграла судова діяльність Ярослава, яка сприяла як трансформації старих звичаїв у норми права, так і створенню нових правових норм. Судовим рішенням надавалося значення загальної норми.Цей статут став наступною сходинкою у письмовому оформленні прав давньоруської церкви. У ньому йдеться про укладення і реєстрацію шлюбу, взаємні стосунки в сім'ї, відносини церковного кліру із зовнішнім світом. Цей Статут слугував також кодексом відомчого внутрішньоцерковного права. Він містить статті про провини членів церковного причту і монахів як у справах, характерних для церковної юрисдикції взагалі, так і про порушення, пов'язані з особливим моральним та правовим статусом указаних станових груп. Норми статуту Ярослава є відповідними нормам Руської Правди.Закріплення і посилення захисту права феодальної власності на землю відбито в найдавнішій Короткій редакції Руської Правди. Якщо в першій її частині — Правді Ярослава — об'єктами права власності називаються бойовий кінь, зброя, одяг, тобто рухоме майно, яке належало дружинникам.Розвинутість зобов'язального права в Київській Русі є переконливим свідченням панування тут права приватної власності. Із здійсненням цього права і його захистом пов'язані передусім зобов'язання з приводу заподіяння шкоди, про які згадується вже у Правді Ярослава. Особа, яка зламала чужий спис або щит, зіпсувала одяг, зобов'язана була відшкодувати вартість зіпсованої речі. Закуп, який занапастив коня свого господаря або не замкнув його у дворі, внаслідок чого коня було вкрадено, зобов'язаний сплатити господарю вартість цього коня.У Руській Правді згадується також про зобов'язання за договорами. При цьому для ранньофеодального права було характерно, що невиконання стороною деяких зобов'язань могло не тільки тягти за собою майнові стягнення, а й давати потерпілій стороні за відомих обставин право на особу, яка не виконала своїх зобов'язань