Хрещення Русі: причини, хід, історичне значення. Історіографія проблеми

Характерною рисою розвитку релігійної системи в Київській Русі IX-X століть було існування конкуренції язичницького культу з християнським і їх взаємовплив. В X cт. в Києві і, можливо, в інших містах існували християнські церкви. В договорі Русі з Візантією 944 року згадується церква святого Іллі. Існування суперництва між язичництвом і християнством засвідчують спроби окремих князів запровадити останнє як офіційну релігію. Однак християнство не проникало глибоко в народне середовище, поширюючи свій вплив переважно на представників влади, їх оточення та купецтва.На цьому тлі князь Володимир у 980 р. провів язичницьку реформу з метою консолідації етнічної віри і протиставлення її християнству. В умовах суперництва давньоруського язичництва з християнством в Х ст. жерці задумувалися над проблемою релігійного протистояння християнству. В усіх причорноморських містах, з якими русичі постійно контактували, давно панувало християнство. Це ж стосується і Візантії та Болгарії. Болгарські книги на Русі не перекладались, а просто переписувались завдяки мовній спорідненості. Греки і болгари вели в Київській Русі місіонерську діяльність. Саме тому догмати і теологія християнства були найбільш зрозумілими на Русі.

Отже внаслідок історичної колізії, що склалася в Київській Русі в кінці Хст., розвиток суспільства не міг задовільнитися потребою в релігії у вигляді стародавнього слов’янського язичництва. Необхідно було вибирати нову віру, але цей вибір диктується політичними, торгівельними, культурними зв’язками з певними країнами, чи народами, а також приналежністю спільноти до певного регіону, тобто визначається крім всього іншого ще й геополітичною ситуацією. В Київській Русі ІХ-Х ст., поступово набувають постійності і різнобокості відносини з християнським світом, про що свідчать спроби християнізації Русі та взаємовідносини язичницьких і християнських кіл суспільства.Релігійна реформа почалася спробою модернізувати язичництво. Чудово розуміючи, що у централізованій державі у релігійній сфері має панувати монотеїзм, великий князь спочатку намагався протиставити культ верховного божества Перуна цілому пантеону богів підкорених племен. Треба гадати, що Володимир, прагнучи об'єднати всі підвладні племена, поставив у пантеоні кумирів різних племен: Перун - бог війни, бог дружини, Дажбог і Стрибог - боги слов’ян, Смарaгл та Хорc - жидівські боги, Мокоша - фінський. Спроба модернізувати язичництво не вдалася. Язичницька віра не сприяла процесу формування нових суспільних відносин, її державотворчий потенціал був явно недостатнім для такої великої та поліетнічної держави, як Київська Русь. Саме тому наприкінці 80-х років Х ст. Володимир вирішує запровадити єдину державну релігію.Починаючи з 980 р., Володимир вів інтенсивні пошуки оптимальної з точки зору об’єднавчих, централізаторських інтересів молодої Київської держави релігійної структури. Ці пошуки завершилися наверненням Русі у християнство за візантійським (східним) обрядом, у віровченні якого втілився багатющий суспільний досвід, нагромаджений в умовах такого громіздкого й етнічно різнорідного державного утворення, яким була Візантійська імперія. За недостатньої обізнаності в християнських догматах та обрядовості, князю, безперечно, було відомо про підпорядкованість церкви інтересам світської влади. Ця обставина була, мабуть, вирішальною у запровадженні християнства за візантійським взірцем, який щонайкраще відповідав системі політичного устрою Київської Русі, що була тоді відносно єдиною ранньофеодальною монархією. Християнізація відкривала шлях до визнання за Київською державою права посісти чільне місце в політичній структурі тогочасного світу й на входження до світової християнської спільноти. Як зауважував П. Толочко, внаслідок прийняття християнства Київська держава стала ідеологічним партнером більшості країн середньовічної Європи. Водночас християнізація Русі не перебувала в однобічній залежності від її міжнародних інтересів та зв’язків. Прийняття християнства було передусім результатом соціально-економічного, політичного й культурного розвитку східного слов’янства. Воно відповідало назрілим потребам давньоруського суспільства, яке за правління Володимира опинилося на переломі історичного розвитку. Саме тоді відходив у минуле родоплемінний побут слов’ян, утверджувалися нові, прогресивні для того часу феодальні виробничі відносини й притаманні їм форми політичного та духовного життя. Завершувалося об’єднання східнослов’янських земель у складі Київської держави, стабілізовувалася ситуація на її зовнішніх рубежах. Послабилися впливи варязької дружинної еліти, яка орієнтувала політику київських князів на далекі військові походи, через що консервувалися процеси внутрішнього, насамперед соціально-економічного, розвитку.. За правління Володимира не всі давньоруські землі було цілком християнізовано, але більшість населення навернулася, принаймні формально, в нову віру. Було закладено основи церковної організації. Розростаючись у глиб і вшир, вона об’єктивно визначила єдину для всього населення Київської держави релігійну приналежність. Церква сприяла територіально-адміністративному зміцненню держави, засновуючи єпископії в адміністративно-політичних центрах давньоруських земель – князівствах. Все це відповідало потребам об’єднавчої політики Володимира та згуртуванню країни. Однак процес християнізації держави відбувався повільно, інколи виникали гострі конфлікти (надто у віддалених землях). Населення Київської Русі не завжди схвально реагувало на нові ідеологічні віяння. Християнські проповідники наштовхувалися на прихований чи прямий опір, який подекуди переростав у фізичне протистояння. Ініціаторами й організаторами опору християнству були насамперед служителі язичницького культу – волхви. Вони спровокували заворушення у Суздальській (1024), Ростовській (1071) землях та на Білоозері. Дослідники розходяться щодо світоглядного змісту народних рухів, очолюваних волхвами, та незаперечним є те, що всі вони мали передусім риси релігійно-політичної боротьби. Вітчизняні історики О. Моця і В. Ричка слушно стверджують, що важко трактувати їх як рухи, спрямовані насамперед проти феодальних порядків. Сумнівним є й намагання вбачати у цих конфліктах класовий характер. Адже дослідникам не вдалося виявити слідів приватного феодального землеволодіння в Північно-Східній Русі раніше XII ст. Отже, зіткнення інтересів двох основних класів давньоруського суспільства – феодалів і селянства, що формувалися тоді, ще не могло відбутись.Щодо часу прийняття християнства самим Володимиром Великим, то на це дає відповідь чернець Яків Мніх, пишучи, що після тієї події Володимир прожив 28 років. Дата смерті його незаперечна - 1015 рік, отже охрещення припадає на 987 рік. Нестор у «Житті Бориса та Гліба» подає також 987 рік. Обставини склалися для Володимира сприятливо. Року 987 візантійський полководець Фока повстав проти імператорів і проголосив себе цісарем. Василь II та Константин звернулися до Володимира по допомогу. В передумовах цієї допомоги він поставив шлюб з сестрою імператорів Ганною, а вони, як передумову шлюбу – його охрещення. Як припускає П. Ковалевський, тоді, наприкінці 987 року, Володимир і охрестився. Володимир вислав імператорам на допомогу 6 тисяч війська, яке двічі розбило Барду Фоку, а в 989 році його було взято в полон і страчено. Проте, позбавившись небезпеки, візантійські імператори не виконали обіцянки. Вони пам’ятали тверду заборону свого діда, Константина Порфірородного, який писав: «коли хозари, турки або Русь чи який інший північний або скитський народ. почне просити чи домагатися... щоб посвоячитися з імператором ромеїв, взяти у нього дочку за себе або свою дочку віддати за імператора чи його сина – треба відповісти на таке ганебне домагання, що на те є заборона, страшна й непорушна постанова святого й великого Константина». Тож Володимир, після тривалої облоги, здобув найкращу з візантійських колоній в Криму – Корсунь, чи Херсонес. Втрата Корсуня, з одного боку, а погроза Володимира, що він піде на Візантію, з другого, примусили імператорів, всупереч забороні, виконати умову й виправити сестру до Корсуня, де її й обвінчано з Володимиром. Після того він повернув те місто Візантії, як віно за дружину. Володимир вернувся до Києва з багатими дарами, іконами, мощами святих, трофеями. Вернувся як переможець у двох війнах і як зять візантійських цісарів. Це був апогей його слави. Повернувшись до Києва, Володимир Святославич улітку 990 р. почав насаджувати християнство як офіційну релігію Київської Русі. «І коли прийшов (до Києва),- читаємо в «Повісті»,- звелів перекинути ідолів – одних порубати, інших спалити. Перуна ж наказав прив’язати до хвоста коня й тягти Боричевим узвозом». Як засвідчує Нестор, князь Володимир «наказав будувати церкви й ставити їх по тих місцях, де раніше стояли кумири (язичницькі боги). І поставив церкву в ім’я святого Василія на горбі, де стояв ідол Перуна та інші. І по інших містах почали ставити церкви й призначати туди попів і приводити людей на схрещення по всіх містах і селах». Такими були перші кроки нової віри на давньоруських землях. Однак процес християнізації східних слов’ян тривав кілька століть. Офіційне запровадження християнства у Київській Русі справило позитивний вплив на життя її народу. Люди тим самим прилучалися до світової культури, книжності й мистецтва, освіти і наукових знань. Встановилися постійні зв'язки Давньоруської держави з іншими християнськими країнами. Церква ревно турбувалася про зміцнення державності, про піднесення авторитету князя. І влада платила їй піклуванням, з перших днів узявши на себе матеріальне утримання релігійної організації.