Література і літературні твори в Київській Русі. Усна народна творчість.

Одним з виявів високого рівня розвитку культури Київської Русі була поява оригінальних літературних творів: історичних, філософсько-публіцистичних, юридичних, художніх та церковних.Виникнення і розквіт літератури Київської Русі тісно пов'язані з соціально-економічним розвитком країни, поширенням писемності та усною народною творчістю — фольклором. Головним спрямуванням фольклору, що відбивав народну ідеологію, було звеличення простої людини. Ще задовго до виникнення писемності у східних слов'ян існувала багата усна творчість: обрядові пісні, легенди, загадки, приказки, заговори, заклинання, епічні та ліричні пісні. Пізніше особливо поширилися епічні пісні — билини, які присвячувалися важливим подіям у житті народу, боротьбі Київської Русі з ворогами, різним соціально-побутовим явищам. Відомі билини так званих київського та новгородського циклів. Серед них найраннішими вважаються билини про богатиря Святогора. Улюбленими героями билин київського циклу, що належать за змістом до часів Володимира Святославича, були воїни-богатирі Ілля Муромець, Добриня Микитич та Альоша Попович. Найбільш популярний герой серед них — Ілля Муромець — селянський син, узагальнений образ руського воїна-патріота, безкорисливого захисника Руської землі, «удов і сиріт».Популярний герой народного епосу — селянин-орач Микула Селянинович, в образі якого оспівувалася велич селянської праці. До найбільш відомих і поширених билин належали: «Ілля Муромець і Соловей-розбійник», «Ілля Муромець та Ідолище», «Добриня і Змій», «Добриня і Василь Казимирович», «Альоша Попович і Тугарін Змієвич», «Добриня Микитич і Альоша Попович», «Ілля Муромець і Калін-цар» та ін.Усна народна творчість справляла великий вплив на літературу Київської Русі, на її форму, мову і стиль. Особливо це позначилося на історичних творах. Виникнення історичної літератури тісно пов'язане з розвитком суспільної свідомості, інтересом до минулого рідної землі, намаганням визначити місце Русі серед інших країн світу. Важливою подією давньоруської дійсності стала поява літописання. Оригінальних літературних пам'яток XI та XII ст. збереглося порівняно небагато. Це поодинокі твори, що випадково вціліли від вогню пожеж, ворожих погромів та плину часу. Деякі з них, дуже поширені в свій час, дійшли до наших днів в окремих, часто пошкоджених примірниках, до того ж у складі пізніших, багато разів переписаних творів. Найбільш визначні серед них «Слово о законі і благодаті...» Іларіона, «Повчання» дітям Володимира Мономаха, «Слово о полку Ігоревім», «Ходіння Даниїла» та ін.Одним з найбільш ранніх оригінальних давньоруських творів XI ст., що дійшли до нашого часу, є «Слово о законі і благодаті...» Іларіона, написане між 1037 і 1051 pp. Твір складається з трьох частин. Спочатку автор торкається питань середньовічної церковної історії. Далі він розвиває основну думку твору — думку про рівноправність народів у духовному та політичному житті. Він доводить, що народу Русі не потрібна опіка Візантії, це — новий народ, якому належить майбутнє.Остання частина твору, сповнена піднесення, присвячена Володимиру Святославичу. Іларіон порівнює діяння Володимира та княгині Ольги з діяннями візантійського імператора Константина і його матері Олени. Іларіон цілком ігнорує думку про норманське походження Русі й призвання варягів, він навіть зовсім не згадує Рюрика. Говорячи про князів — попередників Володимира, автор високо ставить авторитет Руської землі, яка «відома и слышима есть всіми четырьми конци земли». Іларіон згадує й продовжувача «добрих дел» Володимира — його сина Ярослава, перелічує й звеличує його заслуги, будівничу діяльність, особливо побудову Софійського собору в Києві.На початку XII ст. на Русі з'явилися твори мандрівників-прочан. Подорожі на прощу, до «святих місць» у Палестину, набули у XII ст. значного поширення. Про «ходіння» не раз згадується у літописі. Одним з таких прочан був ігумен Даниїл — можливо, виходець з Чернігівської землі. На початку XII ст. він відвідав «святі місця», прожив там два роки й залишив ґрунтовний опис всього, що бачив. До Лаврентіївського літопису під 1096 р. ввійшли літературні твори Володимира Мономаха «Повчання» дітям та лист до Олега Святославича. Літературна форма «Повчання» у вигляді звернення батька до дітей не була новою. Вона характерна для середньовічної літератури і набула поширення на Русі. До Ізборника 1076 р. вміщено, наприклад, згадане «Слово некоего отца к сину своєму...»Ідейна основа «Повчання» Володимира Мономаха — тривога за долю Русі. Мономах, який був очевидцем великих соціальних конфліктів (повстання 1113 р. у Києві), в своєму творі затушовує класові суперечності та намагається довести необхідність зміцнення внутрішнього миру на Русі. Героєм твору є ідеальний князь — захисник рідної землі. Він протиставляється князям, що прагнуть лише до особистого збагачення та влади.До церковної літератури XII ст. належать твори Климента Смолятича — другого після Іларіона митрополита з руських, поставленого за Ізяслава Мстиславича. Климент був освіченою людиною, літопис називає його «книжником» і «філософом». Він написав багато творів, але до нашого часу збереглося лише його «Посланіє просвітеру Фомі» — особі, близькій до смоленського князя Ростислава Мстиславича. «Посланіє» Климента свідчить про обізнаність освічених людей Русі з творами видатних античних авторів.Ще до виникнення писемності у східних слов'ян існувала багата уснанародна творчість: обрядові пісні, перекази, замовляння, заклинання,епічні та ліричні пісні. Особливого поширення набули за давнини епічні пісні-билини, що виконувались під музику в речитативно-декламаційній

формі.Розвиток фольклору на Русі був тісно пов'язаний з віруваннями народу,які до введення християнства мали анімістично-магічний характер.Стійкість обрядів і поезії та пов'язаної з ними язичницької релігії

міцно трималися в народних масах, незважаючи на вплив новоїхристиянської релігії. Поступово старі традиції і обряди пристосувалисядо церковних свят і обрядів, що призвело до виникнення двовір'я, тобто

співіснування двох релігійних світоглядів народу.Язичницька релігія створювала не тільки обряди, а й стала підґрунтям длястворення поетичних форм обрядового фольклору, одним з найстаріших видівякого є міфи.

 

До Xст. сформувався календарний обрядовий фольклор, пов'язаний ще заязичницьких часів з народними річними святами, і позакалендарний приурочений до різних явищ побуту (весіль, похорон тощо), що досить

міцно тримався в селянському побуті впродовж багатьох століть.Фольклор відображував трудовий процес, характер землеробського заняття,побут та ін. Ці явища знайшли своє відлуння у так званій календарній і

обрядовій поезії, дослідити і вивчити яку можна на підставі архаїчнихзалишків у побуті українців.До календарної поезії можна віднести зразки народної творчості,пов'язаної зі зміною пори календарного року — весни, літа, осені, зими.До обрядової поезії належить усна народна творчість, насичена в

магічних функцій.В усній народні творчості відомі такі думи, як:Дума про козака Голоту”, “Дума про Марусю Богуславку”. Де висвітленолегендарний образ полонянки, її героїчний вчинок. Показ страждань

козаків-невільників, осуд насильства людини над людиною, “Дума проСамійла Кішку, “Хмельницький і Барабаш”., також балади “Що сі в полізабіліло, “Ой був в Січі старий козак...”, “Ой чиє ж то жито, чиї ж то

покоси...”, а також пісні: “Пісня про Байду, “Ой Морозе, Морозенку”,“Зажурилась Україна, бо нічим прожити”, “Чи не той то хміль…”, “Як ще небуло початку світа”, “Ой рано, рано кури запіли”, “Ой пане господару, натвоїм двору” – християнізована колядка. Уславлення сільськогосподарської

праці як богоугодної. Символічне значення образу дерева.“За сіньми,сіньми та за новими” - величання селянської родини, “Ой у нашогогосподарика” - поєднання дохристиянських та християнських уявлень.