Доведіть, що період князювання Володимира Великого став початком розквіту Київської Русі.

Доведіть, що період князювання Володимира Великого став початком розквіту Київської Русі.

Князювання Володимира, названого Великим, (980-1015 рр.) стало початком нового етапу в історії Київської Русі, етапу піднесення та розквіту. Володимир Великий виявив себе як авторитетний політик, мужній воїн, далекоглядний реформатор, дипломат. Він розпочав своє правляння з консолідації Руської держави. Військовими походами 981-994 рр. на ятвягів, в’ятичів, радимичів, дулібів та хорватів Володимир завершив тривалий період формування території Київської Русі. На сході держава простягалась у межиріччя Оки й Волги, на заході – Дністра, Карпат, Західного Бугу, Німану, Західної Двіни, на півночі – Чудського, Ладозького й Онезького озер, на півдні – Дону, Росі, Сули й Південного Бугу. Простягаючись на 800 тис. кв. км., Давньоруська держава стала найбільшою державою в Європі.Щоб подолати сепаратизм племінних вождів і князів на місцях Володимир Великий посадив намісниками своїх дружинників у багатьох містах Київської Русі. Крім того, близько 988 р. Володимир провів адміністративну реформу. Вождів племінних княжінь замінили 12 синів Володимира. Було назавжди зламано сепаратизм племінної верхівки. На зміну родоплемінному поділу давньоруського суспільства прийшов територіальний поділ, що є однією з основних ознак сформованої державності.Головною турботою Володимира першої половини його князювання на Русі були постійні напади печенігів з півдня. Князь доклав чимало зусиль для зміцнення рубежів держави. Для цього він будував міста на південному прикордонні. Наприкінці Х ст. була створена величезна за розмахом (майже на 1 тис. км.) складна й розгалужена система валів (так звані «зміїні вали»), фортець, укріплених міст, що мала захистити Русь від печенігів.Володимир Великий провів судову реформу. У літописі Нестора читаємо, що Володимир разом з дружинниками дбав про «Устав земляний», ішлося про вироблення «уставу» (закону), що регулював би правові відносини в суспільстві, принаймі про удосконалення існуючого тоді кодексу звичаєвого права – «Закону Руського».Однією з найважливіших реформ Володимира Великого була релігійна. Одразу ж по утвердженню в Києві він замість слов’янського багатобожжя встановив монотеїстичний культ верховного божества Перуна. Князь прагнув до монотеїстичного культу, вважаючи, що його одноосібній владі має відповідати єдиний для всіх у державі бог. Проте стара язичницька віра не сприяла процесу формування нових суспільних відносин. Тому, наприкінці 80-х рр. Х ст. Володимир вирішив запровадити християнство.986 р. Візантія програла війну Болгарії, а імператор Василій ІІ попросив допомоги у Володимира Великого для боротьби із феодальною опозицією. Володимир пообіцяв допомогу за умови, що Василій ІІ віддасть йому за дружину свою сестру Анну. Володимир зобов’язався охреститися і незабаром виконав свою обіцянку. Шеститисячне руське військо приборкало феодальну опозицію проти Василія ІІ та його брата Константина. Проте Василій ІІ відмовився виконати свою обіцянку. Щоб змусити Василія ІІ бути поступливішим Володимир здобув осадою опору візантійського панування в Криму – Херсон. Імператорові довелося спішно прислати Анну до Херсона, де вона урочисто взяла шлюб з Володимиром Святославичем. Повернувшись до Києва князь почав насаджувати християнство. “Наказав будувати церкви й ставити на їх на тих місцях де раніше стояли ідоли”, - повідомляє “Повість времєнних літ”. Проте населення неохоче відмовлялось від віри батьків та дідів. Тому християнізація Русі розтягнулась на декілька століть.Запровадження християнства в Київській Русі мало позитивні наслідки. Воно зміцнило авторитет і владу князя, сприяло розбудові держави. Значний поштовх дала нова ідеологія піднесенню давньоруської культури. Лише з часу “хрещення Русі” у ній поширилися писемність і книжність, руські люди познайомились з кращими здобутками світової літератури і науки. У Києві та інших містах Русі почали засновувати школи й книгописні майстерні (скрипторії), і незабаром східнослов’янська країна стала однією з найкультурніших у середньовічній Європі.Запровадження християнського віровчення ввело Давньоруську державу до кола християнських країн світу, зробивши можливими рівноправні й плідні взаємовідносини між нею та європейськими державами. Володимир Великий у взаєминах із сусідніми державами застосовував традиційну для того часу практику династичних шлюбів. Сина Святополка він одружив з дочкою польського короля Болеслава Хороброго, а син Ярослав став зятем шведського короля Олафа Скотконунга.Після хрещення Русі розширюються відносини з Візантією, пожвавлюються русько-німецькі контакти. У 1013 р. між Київською Руссю та Священною Римською імперією було укладено угоду. Налагодження у 90-х роках Х ст. офіційних зв’язків з Римом змушувало Візантію, яка не бажала розширення сфери римського впливу на Русь, ставитись до русичів як до рівних.Останні роки правління Володимира Великого позначились внутрішньою боротьбою у державі.

 

Дайте оцінку адміністративної реформи Володимира Великого

Володимир був видатним реформатором, будівником держави. Саме в роки його князювання завершується в загальних рисах формування давньоруської державності. Щоправда, літописці мало пишуть про цей бік діяльності Володимира, й історикам доводиться реконструювати ті чи інші державотворчі дії князя, виходячи зі скупих і розрізнених згадок джерел.Розгортаючи широку програму реформ, князь мав на меті посилити великокняжу владу. Передусім він зосередився на зміцненні адміністративної влади, спрямованої на ліквідацію племінних княжінь і запровадження нового адміністративного поділу країни на уділи — землі довкола найбільших міст. Таких уділів було вісім: Тмутаракань, Муром, Ростов, Новгород, Полоцьк, Турів, Псков і Володимир-Волинський. Південна Руська земля з центром у Києві перебувала під безпосереднім керівництвом Володимира. Міста, в які Володимир послав намісниками своїх синів, було обрано не випадково. Здебільшого вони були розташовані на окраїнах держави, потребували особливого захисту від зовнішньої агресії. У міста в середині країни (Чернігів, Переяславль, Любич) нікого зі своїх синів Володимир не послав. У цих рішеннях Володимира простежувалась тенденція до створення великокняжого домену, факт існування якого в Давній Русі піддається сумніву.Адміністративна реформа зовсім не означала, що держава поділилася на удільні князівства. Навпаки, державна єдність Русі зміцніла. Сини Володимира були не князями, а лише намісниками князя, повністю залежними від верховного володаря, і цим принципово відрізнялись від своїх попередників — племінних князів і старійшин, які спиралися на місцеві сили, ресурси й традиції, протидіючи централізації країни. Отже, Володимир утвердив династичну ідею, за якою тільки його нащадки мають володіти руською державою, яка на той час відігравала консолідуючу роль. Унаслідок адміністративної реформи основними містами держави управляли, збираючи данину і здійснюючи судочинство, намісники київського князя, які мали в підпорядкуванні чиновників нижчого рангу. Вони заправляли справами у волості. Все це сприяло консолідації, хоч і відносній, державної території, зміцненню рубежів Русі.

 

Феодали.

Виникнення і розвиток феодалізму виявля­ються перш за все у формуванні та зростанні феодаль­ного землеволодіння. Феодальна земельна власність є економічною основою панування класу феодалів. Феодальні відносини розвивалися у Київській Русі нерівномірно. Первісною формою економічної реалізації феодальної земельної власності було полюддя. Полюддя — це інститут прямого позаекономічного примусу населен­ня, в якому головна роль належить відносинам пануван­ня та підкорення — початковій фазі перетворення землі у феодальну власність.

У IX ст. формується панівний клас феодалів, в який входили київські князі, місцеві князі, бояри. Державне й особисте князівське начало у IX ст. було ще недостат­ньо диференційовано. Князівський домен являв собою маєток, який належав не державі, а самому князю як феодалу. Князівське землеволодіння, як і всякого роду слу­жителі у цих володіннях охоронялися правом Київської Русі в особливому порядку.

З'являються також боярсько-дружинницькі землеволодіння. Питання про час виникнення на Русі боярського землеволодіння поки що не вирішене істориками через неповноту джерел. Проте встановлений високий штраф за псування межового знаку свідчить про посилений захист перш за все приватного земле­володіння. Феодальні земле­володіння збільшувалися за рахунок як великокнязів­ських і князівських пожертвувань, так і захоплення пустуючих земель і земель общинників.

Із введенням християнства на Русі великим феода­лом ставала церква, йшов процес формування духовен­ства. Духовенство ділилося на чорне (монашеське) і біле (мирське). Поступово поширюється практика дарування землі монастирям і церквам, що перетворювало їх у великих землевласників. Наприкін­ці XI ст. виникло церковне землеволодіння.

Адміністративним і господарським центром феодаль­них володінь був феодальний двір. Великий князь жив у головному місті Русі — Києві, де знаходилися орга­ни верховної державної влади. Тут був і великокнязів­ський двір. Великококнязівські двори, в яких правили князівські тіуни і проживали адміністративний персо­нал, дружина, челядь, яка обслуговувала господарство і двір.

Феодали були зв'язані між собою системою васаль­них відносин, заснованих на ієрархічній структурі фео­дального землеволодіння. Система сюзеренітету-васалі­тету, в основі якої лежали економічні та політичні ін­тереси класу феодалів, забезпечувала його консоліда­цію, сприяла класовій єдності. Васальні відносини усе­редині феодального класу відображені ще у договорі Русі з Візантією (911 p.). Великий князь спирався на менших князів і бояр, а вони шукали у нього захисту під час нерідких воєнних сутичок.

За феодалами, що консолідувалися у клас, закріпля­лись особливі привілеї, зафіксовані у правових пам'ят­ках, перш за все у Руській Правді. За убивство княжих мужів встановлювався штраф у розмірі 80 гривен, що вдвічі перевищувало штраф за вбивство простої віль­ної людини. За примушення огнищанина без санкції князя випро­буванню залізом (за «муку») штраф був у чотири рази більшим, ніж за «муку» смерда. Бояри і дружинники користувалися приві­леями при передачі майна у спадщину.

Розвиток феодалізму призвів до того, що тільки фео­дали — князі, бояри і церква — володіли правом влас­ності на землю. Феодали не платили данини, мали й інші привілеї, які не були зафіксовані у правових па­м'ятках, але складалися у реальному житті. Все це виділяло їх зі складу населення Київської Русі. Та­ким чином, у Київській Русі поряд з класовим поділом суспільства йшов процес формування станового ладу, тобто юридичного оформлення замкнутих груп серед населення.

 

28.Форми земельного володіння в Київській Русі. Питання про землеволодіння і землекористування потрібно розглядати в площині суспільних відносин на селі. В давньоруській державі існувала суспільно-територіальна одиниця, відома під назвою «верв», до якої належали окремі селянські сім’ї. Цей термін з часом трансформувався у таку назву, як община. Кожен член общини таким чином був членом соціуму..У Київській Русі земля належала в особі київського князя державі, уособленням якої були Рюриковичі. В той час існували дві основні форми земельної власності – власність князів і бояр і власність умовна, тимчасова. З часом ось ця остання форма власності стане спадковою.Саме земля, нерухоме майно власника було в основі становлення системи земельних, майнових і трудових відносин держави і населення. При чому зростала тенденція до землеволодіння. Її у володіння отримували родичі князя, воїни – за відвагу, бояри – за службу. Князь навіть надавав їм певний документ на володіння землею. Уже в ті часи мав місце перехід з одного стану (землеволодіння) до землекористування. Була також змішана форма у однієї особи: землеволодіння і землекористування.Держава, будучи власником всієї землі, надавала окремим користувачам широкі повноваження в розпорядженні землею аж до дозволу здійснювати купівлю-продаж землі. Однак, той, хто «купив» землю, як би автоматично брав на себе зобов’язання перед державою сплачувати земельний податок, нести військову службу та виконувати інші повинності.Селянська громада регулювала загальні земельні володіння й землеволодіння дворовими наділами, зі свого боку здійснювала контроль за «рухом» землі в межах її території і була зацікавлена, щоб земля не пустувала, а оброблялась, давала продукцію. В такий спосіб община була спроможна виконати свої зобов’язання перед державою. Община виступала в ролі посередника між окремими землекористувачами і державою.Селяни слабо усвідомлювали, що дійсним володарем землі була держава, а вони були «тримачами» землі, за яку платили державі податки. Селяни отримували від держави землю у тимчасове користування. Держава не могла допустити«самопливу» в земельному питанні, вона через общину контролювала правильність обробітку землі селянами.Володимир Великий провів земельну реформу, яка суттєво змінила систему землеволодіння. Земля в Київській Русі була передана у володіння 12-ти його синів. Це був шлях до концентрації землеволодіння в руках сім’ї князя Київського. Однак межування земель залишалось незмінним, що з часом призведе до проявів сепаратизму з боку його синів.«Правда Ярославовичів» від 1073 р. засвідчила, що уже було боярське землеволодіння. Отже, у ХІ ст. уже було завершено формування князівського землеволодіння. В ХІІ ст. було боярське (феодальне) землеволодіння і селяни таким чином попали у залежність від бояр.Вотчина– це такий земельний статус, який одночасно фіксував форму земельної власності й організації сільськогосподарського виробництва. Вотчинники могли з часом добавити собі землі за рахунок общинників і часто це здійснювали насильницьким шляхом. Вони мали право її продавати, дарувати. Такі дії вели до зростання великих землевласників. Додамо, що вотчина була декількох видів: княжа, боярська, монастирська, церковна.Таким чином, в добу Київської Русі всі землі належали князеві, які він міг дарувати своїм ближчим родичам, дружинникам. З часом це призвело до появи вотчинного землеволодіння. Сільська община часто не могла зберегти від зазіхань вотчинників свої землі і втрачала право на користування ними.В 40-х рр. ХІІІ ст. землі Київської Русі потрапили у залежність від Золотої Орди. Це призвело до змін у землеволодінні і землекористуванні. Відтепер руські князі одержували від монгольських ханів грамоту (ярлик) на володіння своїми землями. Вони змушені були сплачувати податки, мита, утримувати дороги. На їхніх територіях були присутні ханські намісники – баскаки, які контролювали усю діяльність князів.

 

29.Категорії залежного населення та форми феодальних повинностей. Феодально залежне населення, за Руською Правдою, складали напівзалежна та цілком залежна верстви. До першої відносяться рядовичі, які перебували у тимчасовій феодальній залежності на умовах ряду (договору). Чисельним різновидом рядовичів були закупи селяни, які розорившись, брали у феодалів купу (позику) і за це мали працювати у їхньому господарстві. Позикодавець мав право фізично карати закупа за вину. У разі неповернення купи він перетворювався на холопа.Холопи, челядь повністю залежали від феодалів і були їхньою власністю. Вони не мали ні особистих, ні майнових прав. За злочини холопа відповідав феодал, він же отримував винагороду (урок), якщо хтось неправомірно вбивав холопа. Руська Правда встановлювала відповідальність за надання допомоги холопу втікачеві та обов’язок сприяти його пійманню. Джерелами холопства були: полон, самопродаж, вступ на службу до феодала без ряду, народження від холопів, одруження на рабині, продаж боржника, який збанкрутував, покарання за злочини. Проте холопи могли самі викупити себе на волю чи бути звільненими феодалом за вірну службу.Окремий прошарок населення, за Руською Правдою, становили ізгої - люди, які вибули з однієї соціальної верстви і не потрапили до іншої. Найчастіше на ізгоїв перетворювалися смерди, які в процесі феодалізації втратили зв’язки з общиною, та холопи, які викупилися чи були відпущені на волю. Матеріально незабезпечені, вони змушені були проситися під владу пана або під патронат церкви і згодом ставали залежними від землевласників. Ізгоями могли стати й вихідці з вищих верств суспільства: збанкрутілі купці, діти священиків, які не навчилися грамоті, князі-сироти, які втратили причетність до руської землі. Такі ізгої вважались вільними доти, поки не потрапляли до когось в услужіння. Основне джерело збагачення класу феодалів у Київській Русі становила данина — продуктова (натуральна) рента. Данина була двох видів: контрибуція і повинності, які відбувало підлегле населення на користь панівної верхівки. Про другий вид данини джерела говорять як про найдавнішу на Русі форму феодальної експлуатації. Соціальна природа такої данини цілком ясна. Це не контрибуція на користь завойовників, а регулярні повинності панівному класу. Данина розподілялася між господарствами відповідно до кількості землі, якою вони користувалися. Святослав і Володимир збирали данину у в'ятичів від плуга, тобто від тієї площі землі, яка оброблялася за допомогою цього знаряддя. Отже, даниною обкладалася земля. Вона являла собою земельну ренту. Даниною називалися на Русі феодальні повинності у формі продуктових та грошових внесків і за пізніших часів.К. Маркс визначив три форми феодальної ренти — відробіткову, продуктову і грошову, з яких первинною формою була відробіткова, що відповідала найнижчому рівню розвитку продуктивних сил за феодалізму. Натуральна форма ренти відповідала більш високому ступеню розвитку продуктивних сил суспільства, а передумовою грошової був значний розвиток торгівлі, промисловості й товарного виробництва.Характерною рисою феодальних відносин у Київській Русі було панування з самого початку натуральної форми земельної ренти, яка базувалася на общинній власності на землю.У деяких народів общинна земля поділялася на ту, що оброблялася кожним членом общини як приватна власність, і ту, що оброблялася общинниками спільно, а продукти з неї витрачалися на общинні потреби. На Русі общинні запаси для покриття спільних витрат складалися інакше — шляхом внесків певної кількості продуктів кожним членом общини. Така практика, коли члени общини обов'язково вносили продукти або гроші у загальний фонд на общинні потреби, збереглася у східних слов'ян і за пізніших часів. Ці запаси і право їх збирати з общинників узурпувала родоплемінна аристократія, так само як у інших народів вона узурпувала общинну працю. У східних слов'ян натуральні повинності вільних общинників на користь общини поступово перетворилися на феодальні натуральні повинності, на феодальну натуральну ренту.Східні слов'яни минули у своєму розвитку рабовласницьку формацію. У них феодалізм склався на базі розкладу первіснообщинного ладу. На феодалів у східних слов'ян перетворювалася родоплемінна аристократія, яка на відміну від рабовласників спочатку не мала своїх організованих господарств. Разом з тим феодально залежними виробниками ставали общинники, забезпечені всіма засобами виробництва. За таких умов натуральні повинності, природно, ставали панівною формою феодальної експлуатації.Панування данини як продуктової форми феодальної ренти не виключало існування у Київській Русі інших форм феодальної експлуатації. Поряд з даниною продуктами існували відробітки. Вперше про відробітки літопис згадус під 946 р. у зв'язку з реформами Ольги, запровадженими після древлянського повстання. «Уроки», які встановлювала Ольга поряд з нормуванням оброків і данин, є нічим іншим, як нормованими відробітками у господарстві землевласників-феодалів. «Уроками» називалися норми відробітку і за пізніших часів феодального суспільства.

 

30. Міста Київської Русі

Як відомо, у VI—VIII ст. у східнослов'янському суспільстві виникали протоміста — і, укріплені поселення, що в зародку мали ознаки майбутніх міст: ремісниче виробництво, осередок влади, культовий центр тощо. Феодальні міста історики образно називають квітами середньовіччя. Протомісто було тим пуп'янком, з якого виростало, розвивалося справжнє місто. Так було всюди в середньовічному світі, так сталося й на Русі.

Однак не кожне протомісто могло перерости в місто: для того мали скластися особливо сприятливі соціальні, політичні й економічні умови. Найдавнішим протомістом Південної Русі був «град Кия», що виник наприкінці V — в першій половині VI ст. Протягом наступних століть цей град переріс у велике місто, в якому в XI— першій третині XIII ст. налічувалось близько 50 тис. мешканців. Для свого часу то була дуже велика кількість городян.

У давньоруських Чернігові й Галичі їх було по 25 тис., Переяславі й Білоозері — по 10—12 тис.

Міста Південної Русі були зосереджені в Середньому Подніпров'ї, поблизу стольного града Києва. Чимало міст виросло в західному регіоні, в Галицькій і Волинській землях. Найголовніші з них займали велику площу. Укріплена частина Києва (дитинець) сягала 90 га., а разом з ремісничо-торговельними посадами — 380 га.; дитинець Галича займав понад 50 га, а площа давнього Чернігова (дитинець, окольний град, перегороддя) перевищувала 200 га.

Соціально-економічне, політичне й культурне життя Київської Русі зосереджувалось у містах. Переважна більшість їх мешканців були ремісниками різних спеціальностей, які об'єднувались у корпорації на зразок західноєвропейських цехів. Чимало городян займалися торгівлею. Міські ринки являли собою водночас головні площі, на яких вирувало життя. Там збиралися віча городян, що, починаючи з середини XII ст., відігравали значну роль у соціальному й політичному житті свого міста, а то й землі в цілому, як це бувало в Києві, Галичі, Чернігові, Новгороді Великому, Владимирі-на-Клязьмі тощо.

Давньоруські міста були культурними осередками. У них діяли школи й книгописні майстерні, існували бібліотеки, писалися ікони, виготовлялися твори прикладного мистецтва. У містах, насамперед Києві, Новгороді, Владимирі-на-Клязьмі, складалися літописи, створювалися пам'ятки агіографії (житія святих) та художньої літератури. Без перебільшення можна сказати, що міста визначали культурне обличчя Давньої Русі, вони були носіями суспільного прогресу.

 

 

31. Розвиток ремесла в Київській Русі. Особливо високого рівня розвитку в Київській Русі досягло ремісниче виробництво. Воно було багатопрофільним, а ремісничі майстерні — спеціалізованими. Існувало понад 60 різних спеціальностей. Центрами ремесел були міста.Міське ремесло відрізнялося від сільського складнішим характером виробництва і вищою якістю виробів. Домницю, наприклад, у місті робили на спеціальному глиняному підвищенні і більшою порівняно зі сільською. Ковальство на кінець XI — початок XII ст. розділилося на низку спеціальностей. Від нього відокремились зброярі, щитники, гвіздочники. Ковальські роботи виконували і майстри, які вже не були безпосередньо пов'язані з металургією. Отже, можна говорити про початок відокремлення ковальства від металургії в містах.Різноманітнішим, порівняно з селом, був і асортимент виробів у місті. Там виготовляли різні речі побутового призначення: ножиці, залізні скриньки для коштовних речей, замки досить складної конструкції, а також інструменти для ремісників різних спеціальностей, зброю і спорядження. Особливо якісними були давньоруські панцирі.Високого рівня досягло виготовлення заліза у сиродутних горнів з болотних руд. Починають утворюватися залізообробні центри. Зокрема, на місці сучасного с. Городиська на Житомирщині діяли десятки горен, які обслуговувало чимало майстрів із числа місцевого населення. У багатьох селах і городищах стояли кузні, де вироблявся широкий асортимент товарів. Вони характеризувалися спільністю форм, розмірів і схожою технологією виготовлення. Серед них не менше 20 найменувань сільськогосподарських і промислових знарядь праці (наральники, лемеші, чересла, серпи, остроги, гарпуни), понад 40 найменувань предметів побутового й господарського призначення тощо. Руські майстри славилися виготовленням мечів, шоломів, кольчуг.Поширеним було деревообробне ремесло. З'явився токарний верстат, на якому обробляли дерево, збільшився асортимент дерев'яних виробів, ускладнилися їхні форми. Майстри навчилися робити дерев'яні колеса зі спицями. Продовжувалося виробництво предметів з кісток і рогів тварин. Кістковорізальні майстерні існували на Замковій, Старокиївській горах і на Подолі в Києві, Білгороді та в інших містах. З каменю виготовляли жорна, точильні бруски, пряслиці тощо. Одним із центрів виробництва жорен стало побережжя р. Сибок, притоки Південного Бугу, а пряслиць, натільних хрестів і підвісок — кар'єри Овруцького кряжа. Розвивалися ткацтво й кравецтво. Не пізніше XI ст. розпочалося виготовлення виробів зі скла. З Києва склоробне виробництво поширилося на північно-східні слов'янські землі. У IX—на початку X ст. майже повністю зникає ліпна кераміка, а на зміну їй приходить посуд, виготовлений на ручному гончарному крузі. Дещо пізніше на гончарних виробах почали ставити клейма, зокрема й тризуби. З X ст. розквітає ювелірне ремесло Київської землі, з'являються школи художньої залізообробки ремісничих виробів, а XI ст. створюються майстерні з виробництва емалей. У цей період виникли професії каменярів, штукатурів, спеціалістів з виготовлення плінфи, вапна тощо.Великої слави зажили давньоруські ювеліри, їм були відомі всі технічні прийоми, які знали майстри передових країн тодішнього світу. Вони оволоділи складною технікою черні, фігурного литва, і, нарешті, перегородчатої емалі, створили справжні шедеври художнього ремесла. Різні оздоби з міді, золота, срібла були широко відомі не тільки на Русі, а й далеко за її межами.Свою продукцію майстри обмінювали на інші товари або продавали на торгах. Збільшилася кількість купців, які спеціалізувалися на купівлі-продажу різних товарів. Посилився їхній вплив на вирішення справ. Торгівлею у широких масштабах займалися також князі й бояри. Збираючи данину з підвладних народів, вони зосереджували її в Києві, а потім вивозили на чужоземні ринки. Посередниками в такій торгівлі виступали або купці, або залежні від феодала торгові люди. Визначилися напрямки і шляхи зовнішньої торгівлі. Залозним шляхом рухалися купецькі каравани до Приазов'я, Кавказу, Середньої Азії, Грецьким — до Візантії, Соляним — у Галицьку землю й далі в Західну Європу, системою річок і доріг — на північ. З Київської землі та інших українських територій найбільше вивозилося хутра, воску, меду, шкір, ремісничих виробів. Натомість завозилися коштовні тканини й посуд, зброя, прикраси, інші високохудожні вироби. Поряд з іноземною монетою з'явилася й місцева. Володимир Святославич почав карбувати власні злотники й срібляники. Але з XI ст. основною грошовою одиницею стає гривня, злиток срібла різної ваги. Київська гривня важила близько 160 г, в інших місцевостях — 95—195 г.Досконалістю відзначались також вироби міських гончарів. їх вони випалювали в спеціальних горнах. Поширилось і виробництво цегли або "плінфи". Для декоративних цілей — оздоблення підлоги, стін — поряд з великими цеглинами використовували й плитки з поливою і складним візерунком.Окремими видами ремесла в місті були: теслярство, ткацтво і кравецтво, обробка шкіри, льону і вовни, виробництво скла, обробка кості й каменю. У великих містах у цей час існувало понад 40 ремісничих фахів. Ремесло в Київській Русі досягло дуже високого рівня розвитку.Помітних успіхів було досягнуто в будівельній справі та в архітектурі. В період Київської Русі побудовано такі прекрасні споруди, як Десятинна церква, Успенський і Софійський собори, а також Золоті Ворота в Києві, Спаський і Борисоглібський собори в Чернігові, численні князівські й боярські палаци. За Володимира Мономаха (XII ст.) на Дніпрі збудовано дерев'яний міст.За соціальним станом ремісників Київської Русі можна поділити на кілька груп: 1) сільські ремісники-общинники; 2) ремісники-холопи (раби) в князівському, боярському або монастирському дворі; 3) вільні міські ремісники. Найчисленнішою була остання група.Міські ремісники деяких спеціальностей оселялися найчастіше в одному місці: ковалі, щоб уникнути великих пожеж, — завжди на околиці міста, частіше біля брами; кожум'яки — на березі річки; гончарі — в ярах з глинистими схилами. Це давало назву окремим частинам міста: в Києві, наприклад, існували окремі райони, що називались Кожум'яки, Гончарі та ін.

32.Внутрішня та зовнішня торгівля в Київській Русі. Яскравим свідченням високого рівня економічного розвитку Давньоруської держави була внутрішня й зовнішня торгівля. На жаль, про внутрішню торгівлю Київської Русі відомо мало. Між різними землями Русі відбувався економічний обмін, що сприяло забезпеченню продуктами харчування, сировиною й ремісничими виробами тих районів, в яких вони не вироблялися. Міста і великі торгові села (погости) мали ринки. У значних міських центрах вони діяли постійно, а в Києві, Новгороді Великому, Чернігові, Галичі, Смоленську, Владимирі-на-Клязьмі та ін. збиралися мало не щодня. Про внутрішню торгівлю письмові джерела згадують мало й неохоче. Основний матеріал для її пізнання дає археологія. Незрівнянно більше вчені знають про зовнішньоекономічні зв'язки Русі X — першої половини XIII ст. Літописи й інші давньоруські письмові джерела, а також візантійські, східні та західноєвропейські пам'ятки розповідають про жваві торговельні взаємини східнослов'янської держави з багатьма країнами середньовічного світу. Головним напрямком давньоруської зовнішньої торгівлі був східний. Грецький шлях вів до Візантії, а Залозний — до країн Кавказу й Арабського Сходу. Велика торгівля провадилася також з країнами Поволжя: Хозарським каганатом і Волзькою Болгарією. Постійними були торговельні контакти Русі з Германією, Угорщиною, Чехією, Польщею. Головним осередком торгівлі з країнами Півдня і Заходу був Київ. Руська правляча верхівка й багаті купці були особливо зацікавлені в підтриманні сталих економічних взаємовідносин із Візантійською імперією. Звідти на Русь довозили золоті й срібні вироби, посуд, дорогі тканини (шовк, парчу, оксамит), олію, вино, фрукти, різноманітні ремісничі вироби. Русь постачала на ринки своїх близьких і далеких сусідів хутра, мед, віск, шкіряні й металеві (зброя) вироби, прикраси із золота й срібла, а також рабів. На Русі купці об'єднувалися в корпорації, що зосереджувалися на торгівлі певними товарами з тими чи іншими країнами. В Києві, Новгороді, Галичі, Володимирі-Волинському та інших великих містах були колонії іноземних купців, для них будували торговельні двори. Головними платіжними засобами внутрішньої й зовнішньої торгівлі Русі IX—XI ст. були іноземні монети — переважно арабські срібні куфічні дирхеми, численні скарби яких, знайдені в Східній Європі, налічують десятки тисяч прим. Використовувались, хоча й у меншій кількості, візантійські міліарісії, а у Північно-Західній і Північно-Східній Русі з XI ст. — і західноєвропейські денарії. Кілька разів робилися спроби запровадити в Давньоруській державі власну монету. Близько 990 р. Володимир Святославич викарбував на честь хрещення Русі перші руські монети: златники й срібляники. На початку XI ст. його син Ярослав, що був тоді новгородським намісником, випустив срібляники з своїм ім'ям, а 1018 р. Святополк Ярополчич під час свого недовгого князювання в Києві запровадив до обігу срібляники, на яких було вміщено його християнське ім'я Петро. Але карбування давньоруських монет мало дуже скромний обсяг, вони призначалися не стільки для торгівлі, скільки правили за своєрідні візитні картки названих вище князів, пропагуючи Давньоруську християнську державу та її володарів. Златники й срібляники не справили помітного впливу на грошовий обіг Київської Русі та сусідніх країн.

 

 

Доведіть, що період князювання Володимира Великого став початком розквіту Київської Русі.

Князювання Володимира, названого Великим, (980-1015 рр.) стало початком нового етапу в історії Київської Русі, етапу піднесення та розквіту. Володимир Великий виявив себе як авторитетний політик, мужній воїн, далекоглядний реформатор, дипломат. Він розпочав своє правляння з консолідації Руської держави. Військовими походами 981-994 рр. на ятвягів, в’ятичів, радимичів, дулібів та хорватів Володимир завершив тривалий період формування території Київської Русі. На сході держава простягалась у межиріччя Оки й Волги, на заході – Дністра, Карпат, Західного Бугу, Німану, Західної Двіни, на півночі – Чудського, Ладозького й Онезького озер, на півдні – Дону, Росі, Сули й Південного Бугу. Простягаючись на 800 тис. кв. км., Давньоруська держава стала найбільшою державою в Європі.Щоб подолати сепаратизм племінних вождів і князів на місцях Володимир Великий посадив намісниками своїх дружинників у багатьох містах Київської Русі. Крім того, близько 988 р. Володимир провів адміністративну реформу. Вождів племінних княжінь замінили 12 синів Володимира. Було назавжди зламано сепаратизм племінної верхівки. На зміну родоплемінному поділу давньоруського суспільства прийшов територіальний поділ, що є однією з основних ознак сформованої державності.Головною турботою Володимира першої половини його князювання на Русі були постійні напади печенігів з півдня. Князь доклав чимало зусиль для зміцнення рубежів держави. Для цього він будував міста на південному прикордонні. Наприкінці Х ст. була створена величезна за розмахом (майже на 1 тис. км.) складна й розгалужена система валів (так звані «зміїні вали»), фортець, укріплених міст, що мала захистити Русь від печенігів.Володимир Великий провів судову реформу. У літописі Нестора читаємо, що Володимир разом з дружинниками дбав про «Устав земляний», ішлося про вироблення «уставу» (закону), що регулював би правові відносини в суспільстві, принаймі про удосконалення існуючого тоді кодексу звичаєвого права – «Закону Руського».Однією з найважливіших реформ Володимира Великого була релігійна. Одразу ж по утвердженню в Києві він замість слов’янського багатобожжя встановив монотеїстичний культ верховного божества Перуна. Князь прагнув до монотеїстичного культу, вважаючи, що його одноосібній владі має відповідати єдиний для всіх у державі бог. Проте стара язичницька віра не сприяла процесу формування нових суспільних відносин. Тому, наприкінці 80-х рр. Х ст. Володимир вирішив запровадити християнство.986 р. Візантія програла війну Болгарії, а імператор Василій ІІ попросив допомоги у Володимира Великого для боротьби із феодальною опозицією. Володимир пообіцяв допомогу за умови, що Василій ІІ віддасть йому за дружину свою сестру Анну. Володимир зобов’язався охреститися і незабаром виконав свою обіцянку. Шеститисячне руське військо приборкало феодальну опозицію проти Василія ІІ та його брата Константина. Проте Василій ІІ відмовився виконати свою обіцянку. Щоб змусити Василія ІІ бути поступливішим Володимир здобув осадою опору візантійського панування в Криму – Херсон. Імператорові довелося спішно прислати Анну до Херсона, де вона урочисто взяла шлюб з Володимиром Святославичем. Повернувшись до Києва князь почав насаджувати християнство. “Наказав будувати церкви й ставити на їх на тих місцях де раніше стояли ідоли”, - повідомляє “Повість времєнних літ”. Проте населення неохоче відмовлялось від віри батьків та дідів. Тому християнізація Русі розтягнулась на декілька століть.Запровадження християнства в Київській Русі мало позитивні наслідки. Воно зміцнило авторитет і владу князя, сприяло розбудові держави. Значний поштовх дала нова ідеологія піднесенню давньоруської культури. Лише з часу “хрещення Русі” у ній поширилися писемність і книжність, русь