Теорії походження Київської русі

14.

15. Утворення і становлення київської русі

13-15 Писемні джерела, і в тому числі «Повість минулих літ» літописця Нестора, засвідчують перші кроки східнослов’янської державності з VI ст.

Важливим моментом у процесі політичної консолідації польського міжплемінного союзу стало заснування Києва. Розташований у надзвичайно вигідній географічній точці, яка була своєрідним природно-історичним фокусом Східноєвропейської рівнини, він швидко висунувся на позиції головного політичного й соціального центру східних слов’ян. Спираючись на дружини полян — русів, київський князь владарював над усіма тими племенами, головні ріки яких текли до Києва: над древлянами (Ірпінь, Тетерів), дреговичами (Прип’ять, Дніпро), радимичами (Сож), сіверянами (Десна, Дніпро). Першим київським князем, згідно з літописом, був Кий.

 

Важливим етапом у розвитку Давньоруської держави були VIII — IX ст. Саме в цей час, за Нестором, у Середньому Подніпров’ї склалося державне об’єднання Руська земля, до складу якого увійшли поляни, древляни, сіверяни. Від середини IX ст. літописи починають послідовний династичний виклад історії Київської Русі. Під 862 р. київськими князями у «Повести временньїх лет» згадані Аскольд і Дір, котрі начебто спершу були боярами Рюрика, але відпросилися у нього в похід на Царгороді на шляху до нього здобули Київ. Ця версія, й досі поширена в зарубіжній літературі, була переконливо спростована ще, 0. 0. Шахма- товим. Проаналізувавши літописні повідомлення, він дійшов висновку, що Аскольд і Дір були нащадками Кия, останніми представниками місцевої київської династії. Князювали вони, очевидно, в різний час. Діра згадує Ал-Масуді, вважаючи його найвидатнішим із слов’янських князів, що володів багатьма містами і великими територіями. Значно більше свідчень зберіглося про Аскольда. Фрагментарні записи Никонівського літописного зводу, запозичені з якихось більш ранніх джерел, показують його як визначного державного діяча, проводиря військових походів на Константинополь, печенігів, волзьких булгар.

 

У 882 р. на київському столі сталася зміна династій. ^^ Вбивши Аскольда, владу захопив родич Рюрика Олег. Час його князювання (882—912 рр.) характеризувався активізацією консолідаційних процесів. Влада Києва поширилась не лише на древлян і сіверян, а й на новгородських словен, кривичів, радимичів, хорватів, уличів, фінно-угорські племена — чудь і мерю.

 

У середині XVIII ст. німецькі історики, члени Петербурзької Академії наук Г. Байер та Г. Міллер обґрунтували концепцію норманізму. Посилаючись на літописну легенду про прикликання варягів на Русь, ці вчені висунули тезу щодо скандинавського походження Давньоруської держави. Рішучим опонентом і палким критиком норманізму став М. Ломоносов. Майже одразу полеміка потрапила в русло не наукової дискусії, а ідеологічного протистояння. «Космополітизмові» німецьких вчених, які, абсолютизуючи «варязький фактор», принижували державотворчу здатність слов’ян, було протиставлено «державницький патріотизм», що був своєрідним виявом зростаючої національної самосвідомості.

 

У 20-х роках XX ст. на основі численних історичних, археологічних та мовних джерел значна частина науковців світу почала віддавати перевагу «варязькому чиннику» в становленні державності русів. Однак це не поставило крапку в багатовіковій полеміці. Офіційна радянська історіографія назвала норманську теорію політично шкідливою, оскільки вона не визнавала здатності слов’янських народів створити незалежну державу самотужки. Дискусія спалахнула з новою силою.

Кожна з позицій мала свої сильні та слабкі місця, що спричинило поглиблення дискусії. Пояснення процесу виникнення державності як наслідку тривалої еволюції суспільного розвитку, відмова від погляду на утворення держави як на одномоментний акт, різнобічно обґрунтовані твердження істориків та археологів про те, що східнослов’янське суспільство ще до літописного закликання варягів мало свої протодержавні утворення, заклали підвалини сучасного якісно нового бачення процесу державотворення русів.

 

17Після смерті Ярослава Мудрого в 1054 р. почався поступовий занепад Київської держави. Він був зумовлений певними обставинами. В період становлення і піднесення Київської Русі існувала постійна зовнішня загроза для її кордонів з боку кочових племен. Спершу хазари й печеніги, згодом половці були небезпечними ворогами Русі. Могутнім супротивником молодої держави була також Візантія. Вона пильно стежила за тим, щоб Київська Русь не набула значної сили. Постійна збройна боротьба вимагала чималих зусиль і тим самим ослаблювала Русь.

 

Згідно з нормами феодального права всі князі Київської Русі як нащадки великого київського князя мали рівні права на спадщину предка. Це відіграло велику роль в історії Київської держави. З одного боку, рівні права підтримували у князів ідею спільності й однакової відповідальності всіх за долю країни. З другого – призводило до міжусобної феодальної боротьби, оскільки кожний князь, вважаючи себе юридично рівним з іншими, намагався і фактично зрівнятися з київським князем. Поступово друга тенденція брала гору, тим більше, що князі спиралися на економічну могутність окремих районів, яка зростала з розвитком феодального виробництва. До того ж підупало значення Києва, як великого торгівельного центру, внаслідок міжнародних змін, ослаблення його головних партнерів – Візантії і Багдадського халіфату. Все це привело до занепаду Київської держави. Всі спроби княжих з’їздів (1097, 1100, 1101, 1107 рр.) заблокувати негативні тенденції та припинити міжусобиці закінчились невдачею. Останнє намагання відновити колишню велич та могутність Київської Русі припадає на князювання Володимира Мономаха (1113-1125 рр.). Численні вдалі походи на половців, активна законодавча діяльність (розробка знаменитого “Уставу” – своєрідного доповнення до “Руської правди”), подолання сепаратиських тенденцій, об’єднання ¾ території Русі тимчасово стабілізували становище держави і повернули її в ряди наймогутніших країн Європи. Після смерті Володимира Мономаха його сину Мстиславу (1125-1132 рр.) лише протягом короткого часу вдалося підтримувати єдність руських земель.

 

Кінець XI – середина XII ст. увійшли в історію Русі як період феодальної роздрібненості. Дедалі більше поглиблюється розпад Київської Русі, набирають сили відцентрові тенденції. Вже у XII ст. на тернах Русі з’являються окремі князівства і землі: Галицьке, Волинське, Київське, Муромське, Переяславське, Полоцько-Мінське, Ростове-Суздальське, Смоленське Тмутараканське, Турово-Пінське, Чернігово-Сіверське князівства та Новгородська і Псковська землі.

Характерною рисою роздрібненості був її прогресуючий характер. Так, якщо у XII ст. утворилось 12 князівств (земель), то їх кількість на початку XIII ст. досягла 50, а у XIV ст. – 250.

 

Феодальну роздрібненість зумовило кілька факторів: економічне піднесення окремих князівств; великі простори держави та етнічна неоднорідність населення; зростання великого феодального землеволодіння; відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади; зміна торгівельної кон’юктури і занепад торгівлі; перманентні напади кочівників (печенігів, половців, монголо-татар). Роздрібненість – надзвичайно, суперечливе явище: з одного боку, вона серйозно ослабила державу у політичному та воєнному плані, з іншого – органічно сприяла розвитку економіки та культури на місцях.

 

Треба відмітити те, що це не означає цілковитого політичного розпаду єдиної державної структури Київської Русі. Давньоруська держава просто змінює форму: на зміну одноосібній монархії приходить монархія федеративна (спираючись на принцип “колективного суверенітету”, Руссю правила група найсильніших та найвпливовіших князів з династії Рюриковичів). Навіть у період роздрібненості держава характеризується певною внутрішньою єдністю, про що свідчать збереження внутрішніх установлених економічних зв’язків, однакова дія загально руського законодавства у всіх князівствах (землях), існування єдиних для усієї Русі релігії та культури.

 

Період феодальної роздрібненості є закономірним етапом у розвитку суспільства адже роздрібненість – не особливість Київської Русі

 

 

21. Галицьке і волинське князівство
Виникнення Галицького князівства, яке почало формуватися в другій половині XI ст., пов'язане з ім'ям онука Ярослава Мудрого Ростислава Володимировича, який заснував династію князів-ізгоїв — Ростиславичів.
У 40-х pp. XII ст. Галицька земля була об'єднана під владою князя Володимира Володаревича (Володимирка) і перетворена ним на значущу політичну одиницю тодішньої Європи зі столицею в місті Галич (1141 рік). У 1145 році Володимирку довелося відвойовувати місто від зазіхань свого небожа Івана Ростиславича, якого після його втечі до міста Берладь, що на Дунаї, стали називати Берладником.
Розквіт Галицького князівства припадає на час правління Володимиркового сина, Ярослава (1153-1187 pp.), який згадується в «Слові про Ігорів похід» під іменем Ярослава Осмомисла (той, що має вісім мислей), що означало «мудрий, розумний».
Напочатку свого правління він був змушений обороняти Галицьке князівство від нападів київського князя Ізяслава Мстиславича й свого племінника Івана Ростиславича Берладника.
Прагнучи зміцнення князівської влади, Ярослав Осмомисл боровся й проти боярської опозиції, яка настільки зміцніла, що не хотіла коритися князеві, стала втручатися в його взаємини з правителями інших країн і навіть в особисте життя.
Свавільні галицькі бояри були найбагатшими та наймогутнішими серед бояр усіх руських земель. Під їхнім впливом Ярослав був змушений повернути до Галичини дружину Ольгу (дочку Юрія Долгорукого) та сина Володимира, яких він відправив у Суздаль одразу по смерті свого батька Володимирка.
За правління Ярослава Осмомисла галицьке князівство значно розширило свою територію, приєднавши землі між Карпатами, Дністром і пониззям Дунаю. У «Слові про Ігорів похід» згадується про могутність галицького князя, який «підпер гори Угорські своїми військами» і «зачинив ворота Дунаю». Князь збудував і укріпив багато нових міст, у 1153-1157 pp. спорудив Успенський собор у Галичі.
Ярослав спільно з іншими князями вів боротьбу проти половців та брав участь у боротьбі за Київ. Уклав союзницький договір з Угорщиною, який 1167 року зміцнив завдяки шлюбу своєї дочки з угорським королем Стефаном III. Уміло будував відносини з Польщею, підтримував дружні стосунки з Візантією та імператором Священної Римської імперії Фрідріхом І Барбароссою.
Після смерті Ярославового сина Володимира 1198 року династія галицьких князів Ростиславичів припинила своє існування. Щоправда, крім Володимира в Ярослава Осмомисла був іще один син — Олег, матір якого бояри спалили живцем, звинувативши в чаклунстві, а його самого вигнали з краю.

Волинське князівство
На відміну від Галичини, Волинь ще тривалий час перебувала в залежності від Києва. Окремим князівством вона стала в 1135 році за часів правління правнука Володимира Мономаха — Мстислава Ізяславича, який разом зі своїм батьком хоч і започаткував місцеву династію, проте не полишав думки захопити владу в Києві.
Після смерті Мстислава в 1170 році володарем Волинського князівства став його син Роман, який до цього князював у Новгороді. Протягом тридцяти років володарювання Роману вдалося створити власну модель державного управління, він послідовно й рішуче обмежував свавілля бояр, придушував опозицію. Як наслідок — боярська знать, яка не мала значного впливу в князівстві, повністю залежала від щедрот князя й усіляко підтримувала його.
Першу спробу захопити Галицьке князівство Роман Мстиславич здійснив, скориставшись змовою галицьких бояр, по смерті Ярослава Осмомисла 1187 року.
Проте затримався він тут не надовго: на запрошення Володимира Ярославича до Галичини вдерлися угорці. Хоч на деякий час іноземці й спробували захопити владу, ув'язнивши українського князя, Володимир за допомогою поляків спромігся її повернути.
Лише 1199 року, після смерті галицького князя Володимира Ярославича, який не залишив після себе спадкоємців, волинський князь Роман об'єднав Галичину й Волинь у єдину Галицько-Волинську державу зі столицею в Галичі.Галицько-Волинське князівство — південно-західне українське князівство, що існувало в XIII—XIV ст. Утворилося 1199 р. внаслідок об'єднання Галицького та Володимиро-Волинського князівств волинським князем Романом Мстиславичем. Найбільшої могутності досягло за Данила Галицького. На той час до його складу входили території Київського, Турово-Пінського князівств, Берестейська та Люблінська землі. У середині XIV ст. землі князівства стали володіннями Польщі та Литви.

22 .Утворення Галицько-Волинського князівства

Об'єднанню Галицького і Волинського князівств значною мірою сприяли тісні економічні та культурні взаємини, які здавна підтримувалися між ними, незважаючи на міжусобні війни поміж окремими князями. До єдності спонукала також і необхідність спільної боротьби двох князівств проти агресії з боку Польщі та Угорщини, а згодом — монголо-татар. Уже невдовзі по смерті Ярослава Осмомисла волинський князь Роман Мстиславич на запрошення галицьких бояр зайняв Галич, але не зміг там закріпитися. Лише у 1199 p., після кончини князя Володимира, останнього представника династії Ростиславичів, він зміг повернутися в Галичину та силою об'єднати ЇЇ з Волинню. Водночас Роман здобув Київ (1202), де посадив залежного від себе князя, і фактично зосередив під своєю владою всі, за винятком Чернігівського князівства, українські землі від Карпат і Дунаю до Дніпра.
Утворення об'єднаної Галицько-Волинської держави з центром у Галичі було подією великої історичної ваги, оскільки сформувався міцний політичний організм, що мав перейняти та продовжити державницьку традицію Київської Русі. Оволодівши значною частиною давньоруської спадщини, нова держава на рубежі XII —XIII ст. за розмірами своїх володінь не поступалася Священній Римській імперії. її володаря величали «великим князем», «царем», «самодержцем всея Русі». У нього просив захисту вигнаний хрестоносцями з Константинополя візантійський імператор, Олексій III Ангел, а Папа Римський Інокентій III у 1204 р. пропонував в обмін на прийняття католицизму королівську корону, але Роман Мстиславич відмовився.
Галицько-Волинське князівство спиралося на міцну економічну основу. На його території, не спустошеній зовнішніми ворогами, інтенсивно розвивалося господарське життя. Тоді, як Чернігівщина наприкінці XII — на поч. XIII ст. лежала в руїнах після набігів кочівників, численне галицько-волинське населення розбудовувало старі і закладало нові міста, успішно займалося ремісництвом та сільським господарством, освоювало нові соляні родовища, колонізувало степові простори між Бугом та Дністром, між Галичиною, Волинню та Київщиною. Істотне значення мало і те, що держава князя Романа розташовувалася на шляху Буг — Дністер, який замінив занепалу дніпровську артерію, і мала у своїх руках частину балтійсько-чорноморської торгівлі. Сухопутні торгові шляхи вели, як правило, на Захід. Важливим було те, що, на відміну від багатоетнічної Київської держави, Галицько-Волинська охоплювала лише українські етнічні землі, а тому її легше було консолідувати.
У внутрішній політиці Роман спирався на середнє і дрібне боярство, насамперед волинське, та міщан. Він зосередив увагу на зміцненні княжої влади, приборкав боярську верхівку, частину якої відправив у заслання чи стратив. Його улюбленим прислів'ям було: «Не вбивши бджіл, не поласуєш медом».
Активною й цілеспрямованою була зовнішня політика галицько-волинського князя. Здійснивши вдалі походи проти Литви, Польщі, Угорщини, половців, він посилив свій вплив на Русі, підніс міжнародний авторитет держави, яка поступово входила в західноєвропейський світ як його органічна складова. Відзначаючи надзвичайну хоробрість Романа Мстиславича, літописець із захопленням писав, що він кидався на «поганих {половців. — Авт.) як лев, сердитий був як рись, нищив їх як крокодил, переходив їхні землі як орел, а хоробрий був як тур, наслідуючи діда свого Мономаха».
Прагнучи припинити князівські міжусобиці та консолідувати сили для протидії зовнішнім ворогам, Роман Мстиславич в останні роки життя запропонував новий порядок формування центральної влади на Русі. Він передбачав, що великий князь київський мав обиратися шістьма найвпливовішими удільними князями (галицько-волинським, чернігівським, полоцьким, смоленським, суздальським та рязанським), а на місцях, у межах удільних князівств, влада мала переходити від батька до сина. Таким чином, на думку Романа, можна було зупинити процес роздробленості.
Проте галицько-волинському князю не вдалося об'єднати всю Русь. У 1205 р. він загинув під польським містечком Завихостом у битві з військом краківського князя Лешка Білого. Але династія Романовичів, яку започаткував Роман Мстиславич, майже 150 років утримувала українську державність, залишивши добрий слід у нашій історії.