Загальна характеристика культури Київської Русі.

 Поняття “культура” включає сукупність практичних, матеріальних і духовних надбань, що склалися внаслідок праці, творчої діяльності людини, всього суспільства. У вужчому розумінні під культурою розуміють сферу духовного життя, що охоплює насамперед систему виховання, освіту, науку, релігійні вірування, мистецьку творчість.

Київська Русь, що існувала від рубежу VIII-IX ст. до монголо-татарської навали 1237-1241рр., була однією з найбільших і наймогутніших держав Середньовіччя. За своїм соціально-економічним і культурним розвитком Київська Русь перебувала на рівні передових країн середньовічної Європи. Вона підтримувала широкі економічні, політичні й культурні зв’язки з багатьма державами Сходу й Заходу, Півночі й Півдня.

В історії Київської Русі маємо дві окремі релігійні, а відтак і культурні епохи. До 988 р. засобом задоволення духовних потреб східних слов’ян було язичництво, у засаді якого лежало обожнення сил природи та поклоніння духам предків. Із прийняттям християнства у Київській Русі поширилася нова релігія. Церква утверджувала нові, прогресивні, більш людяні норми моралі. Вона засуджувала вбивство, криваву помсту, багатожонство, пиятство, лінощі та інші злочини й вади. З прийняттям християнства пожвавилися міжнародні зв’язки Київської Русі. Особливо значним був вплив візантійської культури. Церкви та монастирі стали осередками писемності та освіти.

Разом із християнством на Русь прийшла освіта й школа. Перші християнські князі звертали велику увагу на те, щоб громадянству дати початки грамотності і науки. Ярослав Мудрий та інші князі також створювали школи для навчання боярських дітей грамоті. Перші школи містилися при церквах у великих містах: тут було більше освіченого духовенства, що ставало за учителів. Були також школи при монастирях. За підручники служили богослужебні книги, найчастіше псалтир. З розвитком освіти книжка здобувала все більшого значення Поширенню й поглибленню освіти сприяли бібліотеки, створювані при монастирях і церквах. Так, Ярослав Мудрий у 1037р. заснував першу на Русі бібліотеку Софії Київської.

Активна виробнича діяльність, розвиток ковальського, ювелірного, склоробного, керамічного й інших ремесл зумовили освоєння русичами знань у галузі фізичних і хімічних властивостей матеріалів. Торгівля, монументальне будівництво, літочислення сприяли розвитку математики та асторономії.
Архітектура Русі дохристиянського періоду була представлена насамперед дерев’яними спорудами. Археологічні розкопки давньоруських міст виявили численні залишки зрубних будівель, а також різні конструктивні деталі – карнизи, лиштви, колонки, одвірки тощо. Запровадження християнства зумовили виникнення монументальної кам’яної архітектури.У Київській Русі також розвивася іконопис. Хоча більшість ікон, що збереглися з домонгольської доби, грецького походження.

Традиції освіченості та високої духовності, закладені в Київській Русі, завжди жили на нашій землі.

22. Християнізація Русі як чинник нових культурних зрушень.

Християнство внесло позитивні зміни у світогляд людей. Якщо в основі політеїстичних релігійних вірувань стародавніх слов'ян містився страх перед стихійними силами природи, ворожими і панівними, то християнство плекало надію на порятунок, почуття захоплення навколишнім світом.
У процесі поширення й утвердження християнство на Русі поступово втрачало візантійську форму, вбираючи в себе елементи місцевих слов'янських звичаїв, ритуалів, естетичних запитів східних слов'ян. Візантійські церковні канони поступово пристосувалися до особливостей давньоруського етносу. Водночас зазначимо, що у боротьбі з "поганством" християни знищили безцінні пам'ятки стародавнього язичницького світу, зокрема шедеври дерев'яної скульптури, забороняли старовинні танці, скомороші дійства тощо.
Християнство, однак, справило великий вплив на розвиток духовної культури Київської Русі. З його запровадженням літературною мовою на Русі стала церковнослов'янська мова, створена приблизно за 100 років до прийняття християнства болгарськими просвітителям Кирилом і Мефодієм. З нею поширювалась освіта також на Балканах і в Моравії.

Коли християнство стало державною релігією Київської Русі, виникла потреба ознайомити віруючих з Біблією, житіями святих, проповідями, а також з історією християнства та його світоглядом. Першим кроком на шляху створення давньоруської літератури було перенесення з Візантії та Болгарії культової літератури.
Основним джерелом викладу філософських соціальних і морально-етичних проблем на Русі була Біблія, зокрема Новий Завіт. З біблійних книг найчастіше перекладалися Євангеліє, Апостол ("Дії Святих апостолів" і "Послання апостолів"), Псалтир, П'яти-книжжя Мойсееве, Буття.

Першим відомим письменником з місцевого населення був у Київській Русі митрополит Іларіон. Він автор визначної пам'ятки вітчизняної писемності — церковно-богословського твору "Слово про закон і благодать", написаного між 1037 і 1050 pp., в якому наголошено на величі руського народу, руської землі, руської церкви. Зауважимо, що під "Законом" стародавні письменники розуміли Старий Завіт — першу частину Біблії (іудаїзм), а під "Благодаттю" — Новий Завіт — другу частину Біблії(християнство).
Митрополит Іларіон висунув перед собою складне історико-філософське завдання — довести ідею рівності всіх народів, підвести читачів до ідеї введення давньоруського народу до всесвітньої історії, показати, що руська земля "славиться в усіх чотирьох кінцях Землі". Автор акцентує на вільному і самостійному виборі релігії князем Володимиром, що повністю відповідало політичному курсу Ярослава Мудрого, який вів боротьбу за політичну, церковну і культурну незалежність від Візантії. В особі Володимира Святославича Іларіон вперше в давньоруській літературі створює образ ідеального князя — "правдивого славного та мужнього". Він першим на Русі обґрунтовує ідею княжої влади, яка дана від Бога, відстоює принцип прямого престолонаслідування.

У Київській Русі достатньо швидко виник свій жанр літератури — літописання (як жанр, а не історичні записи). Літописи — це не лише історичні, а й літературні твори, сказання, билини, народні перекази, посольські нотатки, легенди. Збереглося близько 1500 літописних списків, що є величезним надбанням культури східнослов'янських народів.

В Київській Русі сформувалася власна культура будівництва. У місцевій архітектурі почали використовувати глибокі (на 2 — 4 м) і широкі фундаменти, що викладалися з грубого каміння, залитого цементом (так звана рустика). Стіни мурувалися з тонких смуг цегли, які чергувалися із товстими шарами цементу особливого складу, де основним компонентом слугувало вапно. Для полегшення будівлі, а також поліпшення акустики всередині споруди в стінах залишалися порожнечі, утворені закладеними в їх товщу глиняними глечиками.

В середині XI ст. з'явилися перлини давньоруського зодчества — Софійські собори у Києві, Новгороді, Полоцьку. Вони поєднували візантійський і місцевий види будівель, елементи розпису балкан-ських художників і давньоруської дерев'яної архітектури.

Давньою і достатньо унікальною формою вітчизняної культури є дзвонова музика. Дзвони повідомляли про нашестя ворога, пожежі, військові перемоги, скликали народ на віче, викликали у людей почуття радості або скорботи, надії, тривоги, страху тощо.
Монгольська навала XII ст. зруйнувала давньоруські міста і села, пам'ятки архітектурної майстерності — палаци, монастирі, а також твори живопису і літератури. Від Києва — "матері руських міст" через шість років після Батиєвого погрому залишилося усього 200 будинків. Ординці знищили такі шедеври архітектури, як Десятинна церква та церква Богородиці у Києві, міста-фортеці Колодяжненське і Райковецьке на Житомирщині та ін. Тисячі талановитих древньоруських майстрів: художників, архітекторів, ювелірів були фізично знищені або забрані у полон. На півстоліття припинилося кам'яне будівництво через відсутність матеріальних засобів і майстрів-будівників.
Однак татаро-монгольське нашестя не змогло знищити всіх надбань духовної культури Київської Русі. Народ зберігав і поширював перлини фольклору, наукові знання, відбудовував зруйновані міста, села, храми, монастирі, відроджував кращі традиції культури минулого.

23. Писемність та освіта в княжій Русі.

Писемність є найважливішою складовою частиною культури будь-якого народу.

Кирилиця — писемність, що відома за книжковими пам'ятками XI—XII ст. її азбука складається з 43 літер, у тому числі з 24 грецьких і 19 ориґінальних слов'янських. Накреслення літер (графіка) близьке грецькому, візантійському алфавітові. Кирилиця — складна творча переробка грецького алфавіту. До її складу увійшли 19 літер, зовсім не відомих грекам. Кирилиця — цілком ориґінальна система слов'янської писемності. Накреслення її літер в подальшому стали графічною основою сучасної української, болгарської, російської, білоруської писемності.

На відміну від кирилиці, глаголиця має дуже складне накреслення літер у вигляді кружечків і петелек, з'єднаних між собою, що дуже утруднює оволодіння цією системою слов'янського письма. Азбука глаголиці складається з 39 літер. Більшість вчених гадає, що глаголицю винайшов Кирило для слов'ян Моравії та Паннонії, де разом зі своїм братом Мефодієм він запроваджував церковні відправи слов'янською мовою. Незважаючи на графічну складність літер глаголиці, вона тривалий час вживалася в деяких південнослов'янських країнах.

На початку X ст. болгарський письменник Чорноризець Храбр у своєму творі "Про письмена" зробив першу спробу встановити етапи виникнення і розвитку слов'янської писемності: поки слов'яни були язичниками, вони не мали книг, а для лічби та ворожінь користувалися чертами і резами (тобто зарубками та різними позначками); коли ж вони стали християнами, то крім свого письма почали користуватися латинськими і грецькими літерами, і так писали ними довгі роки без упорядкування; потім Бог послав слов'янам Кирила, який винайшов для них азбуку.Довгий час вчені гадали, що це була кирилиця, але зараз більшість дослідників вважають, що Кирило винайшов глаголицю. Вперше цю думку висловив чеський вчений П. І. Шафарик.

Стосовно походження кирилиці, то вона виникла поступово з протокириличної писемності, до якої у ході користування слов'янами додавалися все нові й нові слов'янські літери, необхідні для покращання передавання особливостей фонетики слов'янської мови. Ця гіпотеза була висунута в минулому столітті Вс. Міллером та І. І. Срезнєвським, а в наш час поглиблена й доповнена новими матеріалами болгарським вченим Є. Георгієвим. У тих місцях, де слов'яни проживали поруч з греками-візантійцями (Болгарія, Крим), вони згодом почали для свого письма вживати грецькі літери, як про це писав Чорноризець Храбр. Поступово до грецького алфавіту почали додавати слов'янські літери. Чорноризець Храбр у X ст. згадує у слов'янській азбуці вже 14 літер, а у книжкових пам'ятках XI ст. їх налічується 19. Саме це свідчить про еволюційний характер розвитку кирилиці, її формування, на думку Є. Георгієва, відбувалося на всіх слов'янських територіях, у тому числі й на східнослов'янських. Вірогідно, про це свідчить азбука, виявлена у Софійському соборі в Києві, яка складається з 27 літер і в тому числі з чотирьох слов'янських "Б", "Ж", "Ш", "Щ", які насамперед необхідні для написання таких слів, як "Бог", "Боже", "Божий", "широта" тощо; оскільки у грецькому алфавіті не було відповідних літер "Б", "Ж", "Ш".

Значно складніша справа з походженням східнослов'янської писемності. Тривалий час її виникнення пов'язувалося з церковною реформою князя Володимира в 988 р. Але писемність на Русі з'явилася значно раніше, чому є переконливі докази, її поява була пов'язана з культурним розвитком східних слов'ян та утворенням в середині IX ст. могутньої держави Київська Русь зі столицею — Києвом, під владою якого об'єдналися навколишні племена: поляни, древляни, сіверяни та ін.

Виникненню писемності у східних слов'ян сприяло два головних чинники; 1) поява держави; 2) проникнення здавна на східнослов'янські території християнства, яке було тісно пов'язане з використанням писемності для релігійних потреб. Писемність була конче необхідна державі для функціонування її інститутів: укладання договорів, діловодства, написання різних князівських грамот, оподаткування населення тощо. В свою чергу, християнство, основою якого була писана книга, також сприяло поширенню початків писемності. Християнізація східнослов'янських племен почалася у середині IV ст. У цей час спостерігається пожвавлення місіонерської діяльності греків у Подніпров'ї, що підтверджується археологічними знахідками місцевої кераміки з позначками у вигляді хрестів. Підтверджується це і еволюцією поховального обряду.

Отже, у Києві в XI—XII ст. існувало три осередки київської писемної школи: Софійський собор — Руська митрополія, Печерський та Видубицький монастирі. В них переписувалися та перекладалися книги з іноземних мов, з'явилися перші ориґінальні твори, киеворуське літописання, склалася його форма та ідейне спрямування. Вихованцями монастирів були високоосвічені літописці, письменники, церковні та державні діячі, їхніми трудами писемність і література Київської Русі досягла дуже високого рівня, що не поступався досягненням західних країн. З Києва богослужбові книги, житія святих, твори для повчального читання, церковно-публіцистична та історична література поширювалися по різних містах та землях Київської Русі, в чому й полягала значна заслуга Київської писемної школи.

Початкова та вища освіта. Про освіту у дохристиянські часи відомостей не збереглося. Проте, враховуючи потреби державних інститутів, можна висловити припущення, що навчання грамоти якоюсь мірою існувало і до реформи 988 р. Адже, згідно з договорами Русі з греками, хтось повинен був читати і писати князівські грамоти та заповіти вояків, які від'їжджали на службу до Візантії, вести записи податків тощо. Початково це могли бути вихідці з південнослов'янських країн. У середині X ст. у Києві вже функціонувала церковна община, яка мала свої церкви: Св. Іллі та Св. Миколая на Аскольдовій могилі. В них були церковні книги та люди, які вміли їх читати під час відправ. При храмах, вірогідно, існувало й індивідуальне навчання грамоти.

Щодо вищої освіти, то з цього приводу тривалий час точилися дискусії, хоч у літопису й згадується "книжне навчання". Церковний історик Є. Голубинський категорично заперечував думку, що в Київській Русі нібито існувала проста грамотність. Він гостро критикував В. Татищева, який у своїй "Історії" описував різні навчальні заклади при єпископіях, княжому дворі, князів-меценатів тощо. Татищев, наприклад, повідомляє, що у 1086 р. Ганна (Янка) Всеволодівна, ставши черницею Андріївського монастиря у Києві, заснувала при ньому школу для дівчат, де навчали грамоти, співів, шиття тощо. З твердженням Голубинського не згоден відомий український вчений М. С. Грушевський. На підставі аналізу Послання Климента Смолятича до пресвітера Фоми він переконливо довів, що на Русі дійсно існувала вища освіта. У своєму Посланні до Фоми він переконує того, що вища освіта для вищих ієрархів церкви є необхідною, посилаючись на духовних діячів Київської митрополії. освіту можна було отримати в XI ст. у київській писемній школі при Софійському соборі, а у XII ст. при Печерському або Видубицькому монастирях, в Чернігові, Переяславі, Галичі — у школах при єпископіях. Особливого значення у вищих школах надавалося вивченню іноземних мов. Серед них на першому місці, безсумнівно, була грецька мова, якою написані канонічні книги православної релігії і якого за тих часів та й значно пізніше нерідко велися церковні відправи. Саме тому володіння грецькою мовою було вкрай необхідне для вищих ієрархів церкви.

Друге місце за значенням, найімовірніше, посідала латинська або, як дехто гадає, варязька мова. Вивчення іноземних мов було необхідне не тільки духовним особам, а й світським, що добре усвідомлювалося за тих часів, про що свідчить вислів Володимира Мономаха в його "Повчанні дітям".

Крім початкових шкіл, утворених з ініціативи держави, існувало й приватне, індивідуальне, навчання. Ним займалися головним чином дяки при церквах та, можливо, ченці монастирів, при яких могли бути школи для дітей. Поступове поширення грамотності на Русі засвідчується й написами на різних ремісничих виробах, знайдених в Україні. Однак, безперечно, більш масовим матеріалом, що свідчить про проникнення грамотності у всі сфери життя, в тому числі й у побут, є берестяні грамоти та написи-графіті, знахідки яких вже налічуються сотнями.

У період феодальної роздрібненості Русі продовжувався подальший розвиток писемної культури: виникали нові провінційні центри, але всі вони, аж до татаро-монгольської навали, були під великим впливом блискучих досягнень київської писемної школи.

24. Література, наукові знання та архітектура княжої доби.

Важливим явищем культурного життя Київської Русі стала поява літератури: історичної, філософсько-публіцистичної, юридичної, художньої та церковної. Виникнення і розвиток давньоруської літератури тісно пов'язані з соціально-економічними, політичними та культурними успіхами Русі, поширенням писемності в усіх сферах суспільного життя.

Ще до виникнення писемності у східних слов'ян існувала багата усна народна творчість: обрядові пісні, перекази, замовляння, заклинання, епічні та ліричні пісні. Особливого поширення набули за давнини епічні пісні-билини, що виконувались під музику в речитативно-декламаційній формі.

Розвиток фольклору на Русі був тісно пов'язаний з віруваннями пароду, які до введення християнства мали анімістично-магічний характер. Стійкість обрядів і поезії та пов'язаної з ними язичницької релігії міцно трималися в народних масах, незважаючи на вплив нової християнської релігії. Поступово старі традиції і обряди пристосувалися до церковних свят і обрядів, що призвело до виникнення двовір'я, тобто співіснування двох релігійних світоглядів народу.

Язичницька релігія створювала не тільки обряди, а й стала підґрунтям для створення поетичних форм обрядового фольклору, одним з найстаріших видів якого є міфи. Бони були поширені і за часів Київської Русі, про що свідчать їх уривки у писемній та усній передачі. До прозових фольклорних жанрів Київської Русі належать казки, перекази, легенди, приказки, прислів'я та загадки.

Із зростанням Київської Русі, зростав у народі й інтерес до минулого, до подій та діячів давно минулих часів. Виникали згадані вже історичні перекази, що передавались усно і поширювались у формі героїчних билин. Билини — це епічні пісні, що відображають історичну долю Русі та присвячені історичним подіям з життя народу, захисту країни від ворогів, різним соціально-побутовим явищам.

Літописання на Русі виникло рано. Вважається, що ще IX ст. за князя Аскольда в Києві велися літописні записи (так званий "Літопис Осколда"). Одним з найкращих, а можливо, й першим художньо-публіцистичним твором, створеним у київському культурному осередку, є "Слово про закон і благодать" Іларіона.

Поширеною є думка, що середньовіччя становило собою провалля в розвитку позитивних знань; що природнича наука протягом тієї доби під тиском релігійної догматики занепала і не спромоглася створити щось варте уваги. Основні здобутки античної філософії забулися, а єдиним шляхом пізнання стало тлумачення та коментування церковної літератури (Біблія, твори отців церкви, агіографія тощо).

Однак це не відповідає істині. Наша країна мала досить розвинену і глибоко розроблену натурфілософію, а уявлення про реальний світ спиралося на науковий (переважно емпіричний) матеріалістичний ґрунт.

Основним джерелом знань про навколишній світ була життєва філософія суспільства. Розвиток сільського господарства вимагав ґрунтовного пізнання ботаніки, ґрунтознавства, метеорології. Тваринництво передбачало оволодіння знаннями в галузі зоології. Мисливство і промисли знайомили наших предків з дикою флорою і фауною Східної Європи. Будівельне мистецтво не могло розвиватися хоча б без елементарного знайомства наших предків з геометрією та механікою. Ремесло (особливо такі його галузі, як металургія та склоробство) потребувало обізнаності з основами фізики та хімії. Необхідність боротьби з хворобами і травматизмом викликало зародження лікувальної медицини, хірургії, анатомії, фізіології. Далекі мандрівки розсували географічне та етнографічне видноколо Русі тощо.

Математика в Київській Русі (як і в інших середньовічних країнах) мала переважно прикладний, ужитковий характер, і в цьому раз у раз стикалися з ситуаціями, що вимагали специфічних методів розв'язання. Так, однією з складних проблем давньоруської математики була проблема несумованості та ірраціональних величин. Наприклад, при хронологічних обчисленнях (вимір часу).

Людина ще віддавна усвідомила, що рух небесних тіл демонструє найдосконалішу систему періодичної повторюваності. Однак незалежні астрономічні цикли не збігаються в своїх параметрах, що й породжує суто математичні складності, наприклад, при вирахуванні Великодня. Стародавня Русь знала і реально застосовувала різні принципи хронологічних обчислень: сонячні та місячні роки, індикти (п'ятнадцятирічні періоди, так зване Велике коло, Метонів цикл тощо).

 

Фізика. Матеріальний (фізичний) світ втілює природу, яка оточує людину і є об'єктом пізнання, прагнення до якого подиктовані цілком реальними життєвими моментами. Найвищий гносеологічний рівень у галузі фізики наші предки запозичили з античності. Його теоретичне (натурфілософське) підґрунти становило вчення про чотири елементи або стихії.

Це вчення було сформульоване грецькими мислителями ще в середині І тис. до н. е. Чотири елементи — це: земля, вода, повітря та вогонь. Неважко збагнути, що йдеться про агрегатні стани речовини; твердий, рідкий, газоподібний та плазму. Саме цим і визначалися чотири форми матерії, доступні людському розуму. Кожна стихія має свою характеристику. Так, земля — суха, холодна, важка (найважча), вогонь — легкий, а тому прагне вгору, уявлявся дискретним і втілювався в небесних світилах.

В одному з "Шестодневів" (приписаному Василю Великому) твердиться, що чотири складники — це: земля, вогонь, вода, повітря, які антична філософія визнавала "безначальними" (тобто вічними). Цей постулат християнська система не могла прийняти, тому що спиралася на біблійну концепцію створення світу. "Ніхто з єретичних (античних) мудрагелів, — продовжує автор трактату, — не зміг сказати; на початку Бог створив небо і землю. Кожна річ має початок, і тому не слід думати, що світ безначальний... Мойсей же сказав, що земля була насамперед, а не сказав, що створив Бог небо і землю. Після того Бог прирік: "да буде світло", то був вогонь — блискавка, сонце, місяць, зірки та вогненна сила в земних речах. Так виникли чотири стихії світу".

Хімія. Середньовічне вчення про речовину здебільшого мало атомістичний характер. Немає сумніву, що метафізичний атомізм Демокріта — Епікура був відомий давньоруським книжникам: тексти, що дійшли до нас, містять уривки з творів античних філософів, у тому числі й атомістів. Однак ця теорія принципово відрізнялася від сучасної ядерної науки. Атом був проголошений межею речовини; неподільною елементарною часткою, що визначає властивості кожного елемента, а водночас і його принципову відокремленість від будь-якого іншого елемента. Між різними категоріями атомів було зведено щось на взірець китайського муру. Думка про можливість перетворення одного елемента на інший рішуче заперечувалася. Як відомо, саме слово "атом" означає "неподільний". На жаль, хімія в середні віки нагромадила і прикрий досвід — виготовлення різного роду отрут та інших засобів нищення живого.

Біологія. Особливу увагу давньоруських натурфілософів, звичайно, привертала наука про живе, тобто органічну природу, з якою людина так чи інакше ототожнювала себе.

Феномен життя не був поставлений тогочасними вченими, та й наступні епохи — аж до XX ст. включно, не могли похвалитися особливими досягненнями в цій сфері. Лише теорія ентропії в наш час дозволила, нарешті, внести принципову ясність у цю проблему. Мертва природа характеризується зростанням ентропії, жива — розвивається в протилежному напрямі. Саме життя становить собою сукупність процесів, скерованих на зниження рівня ентропії, ускладнення буття, підвищення організації.

3.1 Архітектура
З прийняттям християнства почалося небувале піднесення архітектури.
Почалося муроване будівництво, яке до того на Русі було рідкістю. Головним його видом стали так звані культові споруди – церкви й собори. Більшість архітектурних пам’яток цього періоду збереглися в Києві і в Чернігові. Візантійські зодчі розробили особливу систему будування культових споруд, Що поширилася і на наших землях. Вона дістала назву хрестово банної.
Згідно з нею головний об’єм споруди у плані утворює хрест. Християнський храм був не лише архітектурною спорудою певного призначення. Він мав глибокий символічний зміст, уособлював своєрідну модель Всесвіту, де панують лад і гармонія, де чітка ієрархія духовних сил зосереджена довкола головної – Творця всього сущого. Найдавніша пам’ятка архітектури цієї доби, що збереглася до наших днів, - Спаський собор у Чернігові, збудований князем Мстиславом у 1036 р. Це типова давньоруська хрестово банна споруда, увінчана п’ятьма куполами. Усередині собор прикрашають настінний живопис, декоративне різьблення та мозаїчна підлога.
Найвищого розквіту мистецтво Київської Русі досягло за княжіння Ярослава Мудрого. Справжнім символом доби став славнозвісний Софіївський у Києві Закладений великим князем у 1037р. на місці розгрому печенігів. Цей величезний храм має складну пірамідальну будову. Увінчують його тринадцять куполів. Інтер’єр Софії Київської – це гармонічний мистецький ансамбль, в якому злилися воєдино архітектура, живопис та декоративне мистецтво. Таке явище, коли різні види мистецтва нерозривно пов’язані між собою, як формою, так і змістом, дістало назву синтезу мистецтв.

25. Культура Галицько-Волинської Русі.

Галицько-Волинське князівство в силу свого географічного положення та історичної долі знаходилося під постійним впливом різних культур — європейського католицизму і православ'я та азійського китаєцентризму та ісламу. Це спричинило постання нової галицько-волинської культури, яка успадкувала традиції Київської Русі й увібрала у себе багато новацій сусідніх держав. На сьогодні більшість відомостей про цю культуру маємо з писемних і археологічних джерел.

Головними культурними центрами князівства були великі міста і православні монастирі, які водночас відігравали роль основних освітніх центрів держави. Провідну роль у культурному житті країни займала Волинь, а саме місто Володимир, давнішня цитадель Романовичів. Місто прославилося завдяки діяльності князя Василька. Цей князь розбудував Берестя і Кам'янець, створив власну бібліотеку, спорудив чимало церков по всій Волині, яким дарував ікони і книги. Другим за значенням культурним центром був Галич. До найбільших і найвідоміших монастирів князівства входили Полонинський, Богородичний та Спасський монастирі.

Про архітектуру князівства відомо небагато. Залишки храмів Галицько-Волинського князівства в поєднанні з записами літопису дають змогу стверджувати, що на західноруських землях залишалися міцними традиції руської архітектури Київської доби, але відчувалися нові віяння західноєвропейських архітектурних стилів.

Образотворче мистецтво князівства знаходилось під сильним впливом візантійського. Галицько-Волинські ікони особливо цінувалися у Західній Європі. Чимало з них потрапило до польських храмів після завоювання князівства. Починаючи з 13 століття на території князівства поширилася нова для Русі культура західноєвропейського лицарства. Відомо, що галицько-волинські князі і бояри неодноразово проводили лицарські турніри, які називалися «іграми». Разом з різними запозиченнями у військовій справі, розвитком міждержавної торгівлі та проведенням активної зовнішньої політики, на руських землях поширились латина, універсальна мова західноєвропейського цивілізаційного простору.

Розвиток культури в Галицько-Волинському князівстві сприяв закріпленню історичних традицій Київської Русі.