Товариство ім. Шевченка, його наукова та просвітницька діяльність.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Товариство ім. Шевченка, його наукова та просвітницька діяльність.



Наукове товариство ім. Т. Шевченка — науково-культурна громадська організація, заснована у 1892 р. на кошти прогресивної української громадськості Львова та інших міст Західної України. Попередником НТШ було Літературне товариство їм. Т. Шевченка, засноване в грудні 1873 р. Товариство було створено як прообраз академії наук — з історико-філософською, філологічною та математично-природничо-лікарською секціями і підсекціями, з виданням наукових «Записок», збірників, часописів. Члени товариства обирали дійсних і почесних членів. Поряд із науково-дослідницькою діяльністю НТШ проводило культурно-просвітницьку роботу серед населення. НТШ об'єднувало фахівців різних галузей знань, письменників, культурних та державних діячів Західної і Наддніпрянської України, інших держав. Членами і активними діячами НТШ були О. Барвінський, М. Грушевський, І. Франко, В. Гнатюк, С. Томашівський. Іноземними членами НТШ обирались А. Ейнштейн, М. Планк, Т. Масарик. Головою НТШ у 1897 р. був обраний М. Грушевський, який переїхав до Львова з Києва. Він перейнявся ідеєю створення Української академії наук, натхненником якої був його вчитель В. Антонович. Творчий доробок НТШ з 1873 по 1939 рр. становив 1172 томи різних видань, у т. ч. 943 томи серійних наукових публікацій. Крім цього, НТШ стало основним видавцем українських підручників. Найважливішими було досягнення у галузі суспільних дисциплін: історії (праці М. Грушевського, І. Джиджори, І. Крип'якевича, І. Кревецького, М. Кордуби, С. Томашівського), філології та літературознавства (роботи М. Возняка, М. Деркач-Футрак, О. Огоновського, К. Студинського, І. Франка), етнографії, фольклористики та мистецтвознавства (публікації В. Гнатюка, М. Зубри-цького, Ф. Колесси, В. Шухевича), антропології (Ф. Вовк, І. Раковський), бібліографії (І. Левицький, В. Дорошенко) та ін. НТШ належать безсумнівні заслуги у розробці української наукової термінології. Історична роль товариства полягає у виведенні української науки за межі українознавства. До найважливіших досягнень членів НТШ у галузі точних і природничих наук слід віднести відкриття І. Пулюєм катодного проміння (названого пізніше рентгенівським), праці М. Зубрицького в галузі теорії математики, С. Рудницького та В. Кубійовича у дослідженні географії України та ін. У жовтні 1989 р. на зборах ініціативної групи учених відновлено НТШ у м. Львові.

47. Ідеї модернізму в українській культурі поч.20 ст.

У цей час у культурній сфері чітко вимальовуються дві тенденції — збереження національно-культурної ідентичності (народництво) та пересадження на український грунт новітніх європейських зразків художнього самовиразну (модернізм). Своєрідною синтезною моделлю народництва і модернізму стала "нова школа" української прози (М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська, М. Черемшина), яка в своїй творчості органічно поєднувала традиційні для вітчизняної літератури етнографізм, розповідь від першої особи та ін. з новітніми європейськими здобутками — символізмом та психоаналізмом.В українській літературі першим модерністські гасла висунув у 1901 р. поет М. Вороний, який на сторінках "Літературно-наукового вісника" у програмному відкритому листі закликав повернутись до ідеї "справжньої запашної поезії", тематично і жанрово розширити існуючі у тогочасній літературі рамки. Естафету у М. Вороного прийняла група галицьких письменників "Молода муза" (П. Карманський, В. Пачковський, 0. Луцький та ін.), яка у 1907 р. оприлюднила свій маніфест, що містив критичні зауваження щодо реалізму в літературі та орієнтувався на загальноєвропейські зразки та тенденції.Наприкінці XIX ст. - на початку XX ст. стиль модерн набуває поширення і в українській архітектурі, що знайшло свій вияв у геометрично чітких лініях споруд, динамічності їх форми. У цьому стилі побудовано залізничні вокзали Львова, Києва, Жмеринки, Харкова, перший в Україні критий ринок (Бессарабський). Найяскравішими постатями архітектурного модернізму були В. Жуков, О. Вербицький, М. Верьовкін та ін. Пошуки та експерименти архітекторів-модерністів мали на меті забезпечити максимальну функціональність будівлі, зберігши при цьому чіткість у лініях фасаду. Українська скульптура початку XX ст. теж не уникла модерністських починань. Під впливом західних мистецьких шкіл формується ціла плеяда українських скульпторів-модерністів — М. Гаврилко, М. Паращук, В. Іщенко, П.Війтович та ін. їхній творчості властиві контрастні світлотіньові ефекти та глибокий психологізм. 0. Архипенко збагатив мову пластики XX ст.: він змусив порожній простір стати органічним і дуже виразним елементом композиції. Руці цього майстра належать "Ступаюча жінка", "Жінка, яка зачісується" та інші твори.У живописі прихильниками модерністських експериментаторів були М. Жук, 0. Новаківський, В. Кричевський і Ф. Кричевський та ін.Варто підкреслити, що український варіант модернізму був досить своєрідним і мав свої особливості. У силу того, що українські землі не мали власної державності, були роз'єднані і фактично перебувало в статусі провінцій, суспільний розвиток у них був уповільненим порівняно з провідними європейськими країнами, отже і конфлікти між цивілізацією і культурою, художником і суспільством не були такими гострими. Ці фактори і визначили приглушений, слабовиражений, нерозвинутий характер українського модернізму. Окремі злети світового рівня тільки відтіняли загальну провінційність та глибоку традиційність української культури.Український модернізм не сформувався як національна самобутня течія, а виявлявся лише у творчості окремих митців. Цей стиль, особливо в літературі, зазнав значного впливу романтизму, що пояснюється як традицією, так і ментальністю українського народу, для якого романтизм є органічним елементом світобачення в будь-яку добу. Своєрідність українського варіанту модернізму полягає в тім, що він з естетичного феномена перетворився на культурно-історичне явище, став спробою подолання провінційності, другорядності, вторинності української національної культури, формою залучення до надбань світової цивілізації. Він ніби символізував перехід українського суспільства від етнографічно-побутової самоідентифікації, тобто вирізнення себе з-поміж інших, до національного самоусвідомлення — визначення свого місця і ролі у сучасному світі.

 

48. Освіта та наука в Україні(перша половина 20 ст.).

Серйозні успіхи були досягнуті в неписьменності. Активно діяло добровільне товариство «Геть неписьменність!», до початку 1930 року в Україні було близько 30 тисяч пунктів ліквідації неписьменності з контингентом 1,6 мільйона учнів. Відразу після закінчення війни робилися енергійні заходи з подолання безпритульності. Широку популярність отримали досвід та ідеї педагога А. Макаренка.У 1923—1924 роках зростали асигнування держави на освіту, що сприяло розширенню шкільної мережі. Тоді в Україні працювало майже 16 тисяч початкових і семирічних шкіл, в яких навчалося понад 1,5 мільйона учнів. У 1926—1927 навчальному році в містах і селищах міського типу виник новий тип шкіл — фабрично-заводська семирічка, яка давала учням загальну і політехнічну освіту, готувала їх до продовження навчання в школах фабрично-заводського учнівства, в профшколах і технікумах. Трохи раніше були організовані трирічні загальноосвітні школи сільської молоді. У цих школах загальна освіта в обсязі програми 5—7 класів поєднувалася з теоретичним і практичним вивченням сільського господарства. У 1934 році для всього СРСР було встановлено декілька типів шкіл: початкова (1—4 класи), семирічна (1—7 класів) і середня (десятирічна). Була введена обов'язкова початкова освіта.В Україні розвивалася і середня спеціальна освіта (професійні училища і технікум). Якщо в 1927 році середніх спеціальних навчальних закладів було 158, в яких навчалася понад 31 тисяча чоловік, то в 1940 р. їх було 590 з числом учнів майже 400 тисяч.Кількість студентів вищих навчальних закладів зростала не тільки за рахунок випускників шкіл, але і за рахунок підготовчих курсів, відкритих в 1919 році, робітничих факультетів, заснованих в 1921 році. Університети були реорганізовані в інститути народної освіти медичного, технічного, фізичного, агрономічного, педагогічного профілю. Більшість студентів складали діти робітників та селян. Великими центрами освіти традиційно були Київ, Харків, Одеса, Дніпропетровськ, де в 1933 році відновили університети. У 1938 році в Україні було майже 130 вишів з кількістю студентів 124 тисячі. Серед нових вишів був Донецький індустріальний, утворений за рахунок злиття в 1935 році гірничого і металургійного інститутів, Донецький медичний інститут.Результатом і разом з тим базою для подальшого розвитку культури в повній мірі стала українська наука, як фундаментальна, так і прикладна. У розвитку української науки найактивнішу участь взяли видатний природознавець зі світовим ім'ям В. Вернадський, мікробіолог і епідеміолог Д. Заболотний, математик М. Крилов, економіст М. Туган-Барановський, гігієніст та епідеміолог О. Корчак-Чепурківський, літературознавець С. Єфремов, О. Богомолець, який працював в галузі експериментальної патології, Є. Патон, який запропонував принципово нові методи електрозварювання. Ці та ряд інших вчених широко відомі за межами України.Серед гуманітарних підрозділів Академії наук особливу активність виявила історична секція, роботу якої очолив М. Грушевський, який в 1924 повернувся з еміграції. Він реорганізував роботу секції, створив науково-дослідну кафедру історії України, очолив Археографічну комісію, редагував журнал «Україна», «Наукові збірники» історичної секції.Медична наука в Україні розвивалася організаційно, якісно і кількісно. У 1921 році в Академії наук була організована кафедра народного здоров'я і соціальної медицини з кабінетом профілактичної медицини. У 1929 році був заснований інститут мікробіології та епідеміології, в 1930 у Києві став працювати великий науковий центр з вивчення проблем патологічної фізіології. Великою популярністю, заслуженим світовим авторитетом користувалися терапевтичні школи Микола Стражеско (кардіологія, ревматизм, сепсис, клінічна гематологія), Ф. Яновського (туберкульоз, захворювання нирок), офтальмологічна школа В. Філатова.

49. Літературні об*єднання в Україні (20-30 роки 20 ст.).

Термiн "Розстрiляне Вiдродження" вперше запропонував дiаспорний лiтературознавець Юрiй Лавриненко, вживши його як назву збiрника найкращих текстiв поезiї та прози 20 - 30 - х рр. За це десятилiття (1921-1931) українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрiчне вiдставання й навiть переважити на теренi вiтчизни вплив iнших культур, росiйської зокрема Це вiдродження було пов'язано з тим, що українськi митцi навiть за умов замовчування й заборони (пригадаймо Емський Указ) створили тексти, гiднi свiтового поцiновування (П. Кулiш, I. Франко, М. Коцюбинський), з довгожданим набуттям Україною своєї Головними лiтературними об'єднаннями були "Ланка" (пiзнiше "МАРС"), "Плуг", неокласики "Молодняк", "Спiлка письменникiв захiдної України", ЛОЧАФ (об'єднання армiї та флоту). Найвпливовiшим був "Гарт", який пiзнiше був перейменований на "ВАПЛIТЕ" ("Вiльну Академiю Пролетарської Лiтератури").

Саме ВАПЛIТЕ в особi Миколи Хвильового розпочало славетну лiтературну дискусiю 1925-1928 рр. i перемогло в нiй, довiвши наявнiсть i необхiднiсть нацiональної, специфiчної української лiтератури, орiєнтованої на Європу, а не на Росiю.

Що ж визначало творчi шукання новiтньої елiти й тематику її творчостi? Головними складниками її свiтогляду був бунт, самостiйнiсть мислення та щира вiра у власнi iдеали. В бiльшостi своїй це були iнтелектуали, якi робили ставку на особистiсть, а не на масу. За їх зовнiшньою "радянськiстю" ховалися глибокi пошуки й запити. Подивiмося на деякi найцiкавiшi тексти.

Проза подiлялася на двi течiї: сюжетна i безсюжетна. У безсюжет них творах головним було не речення чи слово, але пiдтекст, дух, "запах слова", як казав Хвильовий. Стиль сильних почуттiв та проникнення в сутнiсть явищ називається неоромантизмом чи експресiонiзмом. У цьому напрямку працювали Микола Хвильовий, Юрiй Яновський, Андрiй Головко, Юлiан Шпол, Олекса Близько, Лесь Курбас, Микола Кулiш та багато iнших.

Коли Комунiстична партiя СРСР зрозумiла свою поразку, вона почала дiяти забороненими методами: репресiями, замовчуванням, нищiвною критикою, арештами, розстрiлами. Перед письменниками стояв вибiр: самогубство (Хвильовий), репресiї i концтабори (Б. Антонечко-Давидович, Остап Вишня), замовчування (I. Багряний, В. Домонтович), емiграцiя (В. Винниченко, Є. Маланюк), або писання програмових творiв на уславлення партiї (П. Тичина, М. Бажан). Бiльшiсть митцiв була репресована i розстрiляна.

Яка ж доля їхнiх творiв?... Коли 1947 року Iван Багряний видав за кордоном свою поетичну збiрку "Золотий бумеранг", другою назвою її було "Рештки загубленого, репресованого та знищеного". Твори здавалися до спецсховiв, заборонялися, замовчувалися, багато з них були назавжди втраченi. Хоча й функцiонували у самвидавi (Iван Багряний), рукописних копiях, виходили за кордоном.

Трагiчна доля поколiння 20-30-х рокiв демонструє нам всю силу українського духу, його творчий потенцiал, необхiднiсть свого шляху й незалежностi вiд впливу iнших культур.

50. Трагедія української культури 30-х років 20 ст.

У 1929 р. багаторічна внутрішньопартійна боротьба у СРСР завершилася повною перемогою Й.Сталіна. . Культура була поставлена під жорсткий ідеологічний і адміністративний контроль. Крок за кроком згорнули політику українізації. На початку 30-х років з метою полегшення контролю над розвитком культури були створені Спілки письменників, композиторів, художників, архітекторів. Було покладено кінець стилістичним, художнім пошукам, встановлена цензура, перервані контакти з діячами культури інших країн, в тому числі українськими емігрантами. У 1932 р. з'явився термін "соціалістичний реалізм", який був проголошений єдиним правильним методом літератури і мистецтва, що збіднювало, звужувало творчий процес. Були зупинені авангардні пошуки й експерименти, які у всьому світі продовжували залишатися магістральною лінією розвитку мистецтва. В архітектурі провідним стилем став неокласицизм, який повинен був відображати стабільність режиму, непохитність влади. Найбільш відомою будівлею, побудованою в стилі неокласицизму, є споруда Верховної Ради у Києві. У сучасну публіцистику, наукову літературу увійшов образ “ розстріляного відродження ”. У 1930 р. був організований судовий процес над Спілкою визволення України, яка нібито була створена для відділення України від СРСР. У 1938-1954 рр. було репресовано майже 238 українських письменників, хоча багато з них були прихильниками радянської влади, воювали за неї, відбулися як письменники вже після революції. За підрахунками істориків літератури, з них 17 розстріляні, 8 покінчили життя самогубством, 16 пропали безвісти, 7 померли в ув'язненні. Зазнавав арешту М.Рильський, 10 років провів у таборах за обвинуваченням в участі у міфічній Українській військовій організації Остап Вишня, були розстріляні Г.Косинка, М.Зеров, М.Семенко. Покінчив життя самогубством М.Хвильовий, який мужньо намагався врятувати багатьох товаришів. Закрили театр “Березіль”, арештували і розстріляли всесвітньо відомого режисера Л.Курбаса. Про масштаби репресій говорить і такий факт: з 85 вчених-мовознавців репресували 62. Лише наркомат освіти “очистили” від 2 тисяч співробітників. Примусова колективізація, загибель мільйонів селян під час голодомору завдало нищівного удару українській культурі в цілому, бо українське село – носій і хранитель традиційної народної культури, звичаїв, хранитель мовних традицій. На межі 20-30-х років були арештовані керівники і заборонена Українська автокефальна церква, яка була створена на хвилі національного революційного піднесення. Така ж доля спіткала після II світової війни Українську греко-католицьку церкву в Західній Україні. Усього в 1917-1939 рр. було зруйновано 8 тисяч церковних споруд - більше половини всіх храмів. Важким випробуванням для українського народу стала Велика Вітчизняна війна. У літературі головною стала тема Батьківщини. Патріотичні вірші, статті українських літераторів з'явилися в газетах вже в перші дні війни. Це такі твори, як "Ми йдемо на бій" П.Тичини, "Клятва" М.Бажана, вірші Л.Первомайського. У роки війни українські письменники створили такі твори, як "Україна у вогні" О.Довженка, "Похорони друга" П.Тичини, "Мандрівка в молодість" М.Рильського, "Ярослав Мудрий" І.Кочерги, поетичний цикл “ Україно моя!”. Переваги цих творів були очевидні в порівнянні з риторично-офіційним тоном більшості поетичних і прозаїчних творів 30-х років. Значний розвиток в роки війни отримує документальне кіно. Кінооператори здійснили справжній подвиг, донісши людям і залишивши нащадкам безцінні свідчення історії. Після війни було відновлене переслідування та ідеологічний тиск, нова хвиля боротьби з "українським буржуазним націоналізмом" припадає на 50-і роки.

51. Український кінематограф, театр та музика.

Особливу роль у становленні українського кіномистецтва відіграли фільми О.Довженка «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930). Його творчість піднесла вітчизняний кінематограф до світового рівня. У 1958 році на Всесвітній виставці в Брюселі (Бельгія) в результаті опитування, проведеного Бельгійською синематекою серед 117 видатних критиків і кінознавців із 26 країн світу, фільм «Земля» було названо у числі 12 найкращих картин усіх часів і народів. Стилістика, створена Довженком, поклала початок напряму, який визначають як «українське поетичне кіно». У 1930 р. в Україні з'являється перший звуковий фільм — документальна стрічка ДзигиВертова «Симфонія Донбасу», а наступного року глядачі почули голоси акторів у художньому фільмі О.Соловйова «Фронт». Наприкінці 1930-х тотальний терор у СРСР поєднується з кон'юнктурним поверненням до національно-історичної тематики. Фільми «Щорс» (1939) Олександра Довженка і «Богдан Хмельницький» (1941) Ігора Савченка — дивовижне поєднання вимушеної заангажованості держзамовлення і очевидної режисерської та акторської обдарованості.Українське кіно часів Другої світової війни, частково евакуйоване на схід, було переважно підпорядковане ідеологічним завданням воєнної доби. Разом з тим, у цей час були зняті і справжні кіношедеври. До них можна віднести фільм «Райдуга» Марка Донського за сценарієм Ванди Василевської, який з надзвичайною художньою силою передає трагедію окупованого фашистами українського села. Фільм здобув низку міжнародних нагород, серед них премія «Оскар» (1944) в номінації «кращий іноземний фільм».У часи політичної «відлиги» другої половини 1950-х — поч. 60-х рр. стрімко зростає українська кінопродукція. З'являються фільми, які досі користуються великим глядацьким успіхом. Згодом естетика українського поетичного кіно стимулювала режисерський дебют актора Івана Миколайчука («Вавілон-ХХ», 1979), а суттєві елементи поетичного кіно проявляються в стрічках Миколи Мащенка «Комісари» (1971) і «Як гартувалася сталь» (1973). За „перебудови“ створюється багато фільмів, присвячених гострій соціальній проблематиці — „Астенічний синдром“ Кіри Муратової (1989); „Бич Божий“ Олега Фіалка (1988); „Розпад“ Михайла Бєлікова (1990) та інші. Фільм Юрія Іллєнка „Лебедине озеро. Зона“ (1989) здобув широкий міжнародний успіх, ставши своєрідною антитоталітарноюкіноемблемою. Протягом останніх років в український кінематограф прийшло нове покоління кіномитців. У 2001 р. початківець-постановник Тарас Томенко здобув перемогу в конкурсі „Панорам“ Берлінського фестивалю. У 2003 році, вже в основному конкурсі того ж Берлінале, отримав Срібного ведмедя фільм українського аніматора Степана Коваля „Йшов трамвай № 9“. У 2003 році фільм „Мамай“ Олеся Саніна вперше представляв Україну на премії „Оскар“. В 2008 році вийшов фільм «Ілюзія страху», українського кінорежисера Олександра Кірієнка. Фільм знятий за мотивами одноіменного твору Олександра Турчинова. Був висунутий від України на нагородження кінопремію "Оскар".

У 1795 році був відкритий перший в Україні стаціонарний театр у Львові, в колишньому костелі єзуїтів. В Наддніпрянщині, де перші театральні трупи народилися також у 18 столітті, процес відкриття стацінарних театральних споруд просувався повільніше. Так, у Києві перший стаціонарний театр з'явився у 1806 році, в Одесі — в 1809, в Полтаві — в 1810. Новий період в історії національного театру розпочався в 1918 році, коли у Києві утворилися Державний драматичний театр і «Молодий театр» (з 1922 року — модерний український театр «Березіль») Леся Курбаса та Гната Юри. На театральній сцені з'явилася когорта талановитих акторів — Амвросій Бучма, Мар'ян Крушельницький, Олімпія Добровольська, Олександр Сердюк, Наталя Ужвій, Юрій Шумський та інші. Державний драматичний театр продовжував традиції реалістично-психологічної школи. Натомість Молодий театр обстоював позиції авангардизму. З утворенням театру «Березіль» його сцена стала своєрідним експериментальним майданчиком. Не випадково макети театрального об'єднання «Березіль» отримали золоту медаль на Всесвітній театральній виставці у Парижі в 1925 році. Тут були вперше поставлені п'єси видатних українських письменників і драматургів Миколи Куліша та Володимира Винниченка. Завдяки генію Лесю Курбасу, який поєднав у собі таланти режисера, актора, драматурга і перекладача світової літератури, були по-новому осмислені на українській сцені твори Вільяма Шекспіра, Генріха Ібсена, Гергарта Гауптмана, Фрідріха Шиллера і Мольєра, здійснені постановки невідомих до цього українському глядачу п'єс європейських драматургів. За роки незалежності в Україні з'явилося багато нових театрів, зростає інтерес до народного та вуличного театру. Українське драматичне мистецтво дедалі активніше інтегрується в європейський культурний простір. Світове визнання здобув театральний режисер Роман Віктюк, творчість якого стала вагомим внеском у світову театральну естетику кінця 20 століття. Відомий далеко за межами України й інший український режисер — Андрій Жолдак. Низка талановитих акторів українського театру, Богдан Ступка, Ада Роговцева, Анатолій Хостікоєв та інші, з великим успіхом знялися у вітчизняних і зарубіжних кінострічках.

52. Літературно-мистецьке життя довоєнного Львова.

У літературно-мистецькому житті Галичини кінця ХІХ – початку ХХ століття відбувалось осмислення митцями сенсу української ідеї та її змісту, який полягав у розумінні ролі і місця нації у суспільно-політичному житті, усвідомленні націотворчої функції інтелігенції, збереженні національних традицій в умовах полікультурності, відродженні історико-культурної спадщини українців, вихованні нової української нації з власною мовою, вірою, освітою. Ідеологічні та естетичні новації зазначеного періоду характерні художній творчості І.Франка, який внаслідок переходу від "драгоманівської" ("федералістичної") до революційно-демократичної концепції світовідчуття започаткував вітчизняну духовно-інтелектуальну традицію. Її сутність зводилася до боротьби за національні ідеали, зречення власних інтересів заради єдності народу. Синтез художнього й філософського мислення митця дав змогу багатогранно збагнути прірву провансальства українців, брак інтелектуальної і моральної енергії народу та заклав основу формування нової української радикальної інтелігенції наступних періодів.

Риси сформованої І.Франком української світоглядної ідеології знайшли широкий вияв у художніх зразках поетів об'єднання "Молода Муза" (В.Пачовського, Б.Лепкого, М.Яцківа, П.Карманського, В.Бірчака, С.Чарнецького), творча спадщина яких у 1920-х роках репрезентувала національну константу їх мислення через призму модерністських художніх впливів, формування оригінального погляду на історію, універсальні вартості людського буття. Як і І.Франко, поети вивчали народну творчість, пізнаючи в ній джерела народного світогляду. Використання ними фольклорних елементів засвідчило глибокий інтерес до історичного минулого народу, демократизацію художніх поглядів та осмислення національної традиції у хронологічно новій соціокультурній площині. Їх народнопісенні мотиви та образи поглибили емоційну експресивність мистецьких зразків, християнські цінності, специфічно впливаючи на свідомість українців.

Творча спадщина галицьких музикантів С.Людкевича, Ф.Колесси, В.Барвінського; художників І.Труша, О.Новаківського та інших засвідчила еволюцію форм їх естетичного мислення, спрямованого на визначення єдності понять національного та європейського в культурі. Окрім цього, прагнучи збагатити арсенал поетичної мови та засобів художнього зображення, репрезентувати здобутки модерних європейських течій, ставлячи акцент на оригінальності і самобутності вітчизняної культури, митці зарекомендували себе як представники демократичного напряму, виразники духовних проблем суспільства кінця ХІХ – першої третини ХХ століття. Поділяючи позиції представників галицьких революційно-демократичних сил, зокрема І.Франка, виявляючи спадкоємність і наступність світоглядної ідеології, мистецька інтелігенція сформувала нові погляди на художню творчість (як площину для збереження національних традицій) й призначення митця у суспільстві (як культурно-громадського діяча).

53. Схід та Захід в сучасному культурному просторі України.

Сьогодні, так само, як сторіччя тому, продовжує лунати в українському суспільстві доволі гостра та болюча тема Сходу і Заходу. Однак сучасні історичні дослідження, присвячені розгляду цієї теми та усього кола питань, що стосуються її (зокрема, націоналізму, ідентичності і т.д.), найчастіше є доволі однобокими, часто популістськими, політично заангажованими, а відтак не дають більш-менш об'єктивної картини проблеми. Наразі спостерігаємо брак праць, які би демонстрували наукову відстороненість їхніх авторів та базувалися на ґрунтовному аналізі достовірних історичних фактів з нашої минувшини, тобто зображали проблему взаємостосунків та зв'язків поміж Східною та Західною Україною від самого її кореня. У сучасній же інтелектуальній та політичній ситуації наукові публікації, позбавлені критицизму та історичної аргументації, призводять до загострення проблеми на найширших суспільних рівнях, до „творення апокаліптичного образу „двох Україн", а тому й до прогнозів розколу через „недорозвинутість, невикристалізуваність української ідентичності як головну перешкоду в посткомуністичній трансформації українського суспільства"

Не можна оминути в цьому сенсі тексти публіциста М. Рябчука, який упродовж останніх десяти років захищає думку про „двоподіл" українських земель, уособлюючи його в міфологізованій опозиції „Львів — Донецьк". При цьому автор категорично стверджує, що ці „дві України", „два різні світи, дві різні цивілізації", „два географічні, ідеологічні, мовно-культурні полюси" не спроможні до подолання прірви між собою, адже східняки і західняки „сповідують інші, принципово непримиренні й непоєднувані між собою історичні міти та наративи, бачать не тільки минуле, а й майбутнє краю цілком інакше" [7]. І, власне, історична спадщина є тим фатальним тягарем, який не дозволяє сучасним українцям об'єднатись.

Однак текст міжвоєнного періоду (етапу надзвичайно важливого, знакового у кристалізації національної ідентичності, до того ж відносно мало віддаленого у історичній перспективі) свідчить про інший досвід українства, а саме — про спробу осмислення та подолання проблеми Сходу і Заходу, про активний, хоч і болісний, пошук спільного. Тому питання — скільки є Україн (дві, одна, двадцять шість), — зрештою, залишається дискусійним і відкритим для нових інтерпретацій. Однією з найцікавіших і найбільш конструктивних можемо вважати інтерпретацію теми „Схід — Захід" власне у тексті міжвоєння та, зокрема, в осмисленні Осипа Назарука.

Вікова історія розділила не тільки територію українських земель на колонії різних імперій, вона розрубала навпіл національний організм. Власне, з якогось моменту оці розполовинені частини почали рухатись в різних геополітичних та етнопсихологічних напрямах. І з 1917 роком, коли з'явилася нагода перевести наше національне життя у статус повноправного, незалежного, державного та, водночас, перевести його в спільний простір, кричущо очевидними стали ті ментальні, світоглядні перепони між двома Українами, які, зрештою, і стали однією з найглибших причин поразки проекту „Україна" 1917 — 1918 років. Ідея соборності, за якою йшли тисячі галицьких вояків на Велику Україну, на практиці розбивалась об ті не так легко здоланні суперечності поміж Сходом і Заходом. Адже окремі регіони України ніколи не утворювали „органічної й суверенної цілості" Більше того, у них була відмінною не тільки власна історія, але й її сприйняття. В. Вітковський говорить у цьому сенсі про „різну глибину історичної пам'яті" Цей же автор відзначив не менш суттєву прикмету, якою різняться українські регіони, а саме те, що складники нашої духовності (національні, релігійні, політичні), окрім того, що різні за своїм змістом, „ще й мають різну питому вагу" [1, с.255]. Самі ж зв'язки, взаємостосунки між цими регіонами, своєю чергою, впродовж багатьох десятиріч складалися також непросто. Ще Іван Франко слушно зауважив те, „скільки зневіри, розчарувань та знеохоти нагромадили дотеперішні зносини галичан та буковинців з Україною"

Тому й недивно, що з початком Української Революції більшість громадської еліти (а в той час вона була ж і політичною) у пошуках тих конструктивних шляхів, які могли би привести обидві, досі розрізнені, українські частини до бажаної спільної політичної незалежності, всіляко намагалася осмислити питання, як звести до одного знаменника дві різні національні сили. Тема „Схід — Захід" проходить через увесь текст міжвоєння. Що прикметно, чи не найголовнішою його проблемою, своєрідною точкою відліку є „Галичина". Адже, зрештою, йшлося не так про „Схід — Захід", як, радше, про „Галичину" та „не-Галичину". Галичину як самобутній духовний і національний феномен, як мірило національної самосвідомості, як джерело українського національного духа. При цьому маємо на увазі тексти не тільки „західняків" (М. Лозинського, І. Кедрина-Рудницького, Є. Коновальця, О. Назарука), а й публіцистів, діячів із Наддніпрянської України (С. Петлюри, М. Грушевського, Д. Дорошенка, І. Мазепи).

Варто підкреслити, що проблема взаємин, співмірності Сходу і Заходу осмислювали та розцінювали по-різному. Від нейтрального компаративістичного аналізу до популістського, іноді вкрай некоректного, злослів'я. Зрештою, атмосфера, що панувала в загальноукраїнському просторі на початку XX століття, і той духовно-емоційний стан, в якому застала Україну потужна визвольно-революційна хвиля, були цілком закономірними. Адже і політичне, і культурне, і релігійне життя продовжувало свій рух, уже за інерцією, у різних напрямах і площинах. „Ті історичні різниці, що поробили такі замітні відміни, роблять свою диференційну роботу далі" [3, с.184], — слушно писав Михайло Грушевський.

Тож голоси міжвоєння свідчили не тільки про толерантний пошук спільного, часом вони зривались і на цілком деструктивні крики про відмінне, власне „самобутнє" і чуже/інше „відстале, неповноцінне". Причому голоси були з обох боків Збруча. В О. Назарука, наприклад, знаходимо сентенції про „нижче розвинутих" наддніпрянців та постійні звинувачення провідних діячів Східної України у покірній бездіяльності та глупоті (з приводу совєтського терору). Водночас, у Дмитра Дорошенка спостерігаємо таку ж зневагу до галицького „смітника", де інтелігенція обпльовується та б'ється за сфери впливу. Головним „каменем спотикання" у цій ораторії була своєрідна боротьба за ексклюзивне право на першість і „правильність" у процесі побудови соборної держави, часто підсвідоме нав'язування оцього „власного" „іншому".

Так склалось історично, що саме західні землі, незважаючи на своє підневільне становище, були горнилом і багаторічним пристанком для українського національного духа, саме з Галичини розпочинався рух до зближення зі східними своїми братами. Також і в роки Революції звідси прийшов Акт Злуки, тут зародилося багато ідей, звідси рушила у боротьбу героїчна Українська Галицька Армія. Натомість Велика Україна, за словами М. Грушевського, в час стрімких і бурхливих визвольних змагань вступила як „організм, тяжко ослаблений довгою хворобою, довгою деструкційною роботою сильних реактивів обезвладнений, отруєний, який тільки поволі може відзискати свої сили й активну енергію" [3, с.181]. Зрештою, історично очевидним є те, що перед вибухом Революції в середовищі наддніпрянської інтелігенції „були відомі таки більше Чернишевський і Соловйов, аніж публіцистика Драгоманова, Франка і Грушевського, „Україна ірредента" Юліяна Бачинського і „Самостійна Україна" Міхновського" [4, с.62]. Добре відома формула, що належить лідерам, які завершили об’єднання Італії: „Ми створимо Італію, тепер будемо творити італійців”. Саме така ж ситуація спостерігається на сьогодні в Україні: у нас є створена держава, але нема єдиного українського народу. Тому першочерговим питанням є те, як налагодити діалог між Заходом і Сходом?

Давно і правильно сказано, що світом правлять інтереси. Складності у визначені національних інтересів пояснюються винятковою суперечливістю самої категорії інтересу, перехрещення в ньому найрізноманітніших дій і чинників. Зміст національних інтересів обумовлюється як загальними потребами (виробничими, економічними, соціальними, духовними й таке інше) відповідної країни, народу, нації, так і характером їх взаємозв’язку з інтересами інших країн і націй, сукупністю регіональних інтересів даної країни, окремих людей. Тому у процесі розбудови власної держави кожна нація, особливо в початкові й фазі становлення незалежної держави, неминуче стикається з проблемою визначення розумної міри поєднання глобальних, загальнодержавних і регіональних інтересів. Російський вчений - етнополітолог та політик Р. Абдулатіпов вважав: „Глибинну основу сучасних етнополітичних конфліктів становить фундаментальний „конфлікт інтересі”, що склався історично і який породжує ситуацію розколу у суспільстві].

Інтереси кожного з регіонів, як Західного так і Східного, для країни та її держави є однаково суттєвими і важливими. Оскільки ж вони - інтереси - становлять певну протилежність, то проблема полягає в тому, щоб гармонійно поєднати їх. Висока питома вага регіональних інтересів у праці українського державотворення зумовлена тими глибокими економічними, психологічними, культурними відмінностями, що лишаються між Заходом і Сходом.

Шляхом досягнення порозуміння, консенсусу, необхідність та бажання виживання разом, співіснування самобутностей вимагає здатності домовитися як способу врегулювання та запобігання конфлікту. Важливою умовою налагодження діалогу між Заходом і Сходом є наявність політичної культури, зрілість та компетентність досягнути порозуміння під час прийняття рішень. Щоб подолати цей бар’єр відчуження на засадах спорідненості, яка викликає змагальність особливого виду, потрібна досить висока культура людини, як особистості, так і народу в цілому, здатного сприймати іншого не за архаїчними стереотипами, які часто-густо носять образливий характер, а як цілковито рівних і гідних партнерів.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-18; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.237.124.210 (0.018 с.)