Державний лад Галицько-Волинського князівства

З великих князівств, які в цей час існували на території України, вирізнялося Галицько-Волинське, створене в 1199 році та проіснувало воно до 1340 року. Державний лад Галицько-Волинської землі хоча і відзначався своєрідністю, зумовленою особливостями її соціально-економічного й політичного розвитку, все ж у головному був подібний до державного ладу інших князівств і земель Південно-Західної Русі. Галицько-Волинська земля, навіть перебуваючи в залежності від Золотої Орди, значною мірою зберігала риси державного та правового устрою, притаманні Давньоруській державі.

Особливістю державного ладу Галицько-волинської держави було те, що тривалий час вона не поділялася на уділи. Після смерті короля Данила держава розпалася на Галицьку і Волинську землі, а відтак кожна з цих земель почала у свою чергу подрібнюватися. Особливістю було і те, що влада, по суті, знаходилась у руках великого боярства.

Оскільки галицько-волинські князі не мали широкої економічної і соціальної бази, їх влада виявилася нетривкою. Князівська влада передавалась за спадком — місце померлого батька займав старший син. Значним впливом при синах користувалася мати-вдова. Незважаючи на систему васальної залежності, за якою встановлювалися взаємини між членами князівського дому, кожне князівське володіння було значною мірою політично самостійним.

Хоча князі виражали загалом інтереси феодалів, однак не могли зосередити у своїх руках повноту державної влади. Галицьке боярство відігравало важливу роль у політичному житті країни. Воно керувало навіть

князівським престолом — запрошувало і скидало князів. Історія Галицько-Волинської держави знає чимало прикладів, коли князі, які втратили підтримку боярства, залишали свої князівства.

Характерними були також форми боротьби з небажаними князями. Бояри запрошували угорців і поляків, убивали невигідних князів (так були повішені князі Володимир і Роман Ігоровичі 1208 р.), виганяли їх з Галичини. Відомий також випадок, коли проводир галицького боярства Володислав Кормильчич

проголосив себе у 1213 р. князем. Часто боярські заколоти проти князя очолювали представники церковної знаті. За таких умов основною опорою князів стали середні та дрібні феодали, а також міські верхи.

Галицько-Волинські князі мали широкі адміністративні, (військові, судові та законодавчі повноваження. Зокрема, вони призначали посадових осіб у містах і волостях, наділяючи їх земельними володіннями. Вони мали вплив на церковні справи (за їх згодою призначалися єпископи, які тільки потім посвячувалися київським митрополитом).

Князі формально були головнокомандувачами всіх збройних сил, до складу яких із професійною дружиною в період ворожих нападів входило і народне ополчення. Натомість кожний боярин мав військове ополчення, а оскільки полки галицьких бояр переважно були більшими, ніж князівські, то у випадку розбіжностей з того чи іншого питання могли сперечатися з князем шляхом військової сили. Тоді верховна судова влада переходила до боярської верхівки.

Також князі видавали грамоти щодо різних питань управління. Але часто бояри не признавали ці грамоти. Князь змушений був допускати бояр до управління державою. Незважаючи на свій авторитет і владу, він фактично залежав від боярства, а воно, у свою чергу, використовувало князя як знаряддя для охорони своїх інтересів.

Бояри здійснювали владу за допомогою ради бояр. До її складу входили наймогутніші землевласники, єпископи та особи, що посідали вищі державні місця. Склад, права, компетенція ради не були точно визначені: Боярська рада скликалася, як правило, за ініціативою самого боярства. Князь не мав права скликати раду за своїм бажанням, не міг видати жодного акту без згоди боярської рад. Рада захищала інтереси боярства, втручаючись навіть у сімейні справив князя (наприклад, коханку князя Ярослава Осмомисла, Настасію бояри спалили). Цей орган, не будучи формально вищим органом влади, фактично управляв державою. Оскільки до складу ради входили бояри, котрі займали найважливіші адміністративні посади, їй фактично підпорядковувався весь державний апарат управління.

Інколи при надзвичайних обставинах галицько-волинські князі з метою зміцнення своєї влади скликали віче. Однак воно не було постійною установою і не мало такого значення, як, наприклад, у Новгороді. У ньому могли брати участь все населення, проте вирішальну роль відігравала верхівка феодалів.

У Галицько-Волинському князівстві раніше, ніж в інших руських землях, виникло двірцево-вотчинне управління. У системі цього управління провідне місце посідав двірський, або дворецький, що заступав князя в управлінні, війську та суді.

Серед двірцевих чинів згадується печатник, стольник, ловчий, конюший, ключник та ін. Печатник відав князівською канцелярією, охороняв князівську скарбницю, яка водночас була і князівським архівом. У його руках знаходилась князівська печатка. Стольник завідував столом князя, прислуговував йому під час їжі, відповідав за якість страв та сервування стола. Ловчий відав полюванням на звірів. Головна функція конюшого зводилася до обслуговування князівської кінниці. Під їх управлінням діяли численні князівські ключники.

Посади дворецького, печатника, стольника, конюшого та інших поступово перетворювалися у двірцеві чини.

У Галицько-Волинській землі існувала досить розгалужена система місцевого управління. Містами управляли тисяцькі та посадники, яких призначав князь. У їхній особі була з'єднана адміністративна, військова та судова влади. Вони також володіли правами збирання з населення данини та різного мита — важливої частини князівських доходів. Округами-воєводствами керували воєводи, які мали не тільки військово-адміністративні, а й судові повноваження. Територія Галицько-Волинської землі ділилася і на волості, якими управляли призначені князем волостелі. Останні в межах своєї компетенції наділялися адміністративними, військовими та судовими повноваженнями.

Князь у міста призначав і посилав посадників. Вони мали не тільки адміністративну і військову владу, а й виконували судові функції, збирали данину і мита з населення. Різнорідні нижчі функції виконували биричі (збирали податки, данину), мостники (плату за проїзд через мости), митники (мита) тощо.

Важливою ланкою в державній структурі Галицько-Волинської землі було військо. З одного боку, воно використовувалося для відбиття зовнішньої агресії, яка йшла від сусідніх держав, а з іншого — являло собою ефективне знаряддя в руках феодалів для придушення опору експлуатованих мас.

Галицько-Волинська держава мала велике значення для західних земель і для всієї України. Ця держава досягла значного політичного розвитку і за рівнем економіки та культури належала до передових країн Європи.

 

25.Занепад Галицько-Волинської держави

По смерті Данила 1264 року з приходом до влади його наступників почався поступовий занепад Галицько-Волинського князівства. Деякі спроби відновлення єдності та могутності держави здійснювалися за часів правління Данилового сина Лева (1264-1301 pp.) і Василькового сина Володимира (1271-1289 pp.), які намагалися підтримати політичний курс своїх батьків.

Так, Леву вдалося розширити кордони держави — до її складу були включені Закарпатська Русь та Люблінська земля. 1270 року він переніс столицю в місто, яке збудував його батько на честь Левового весілля з угорською королівною Констанцією, — до Львова.

На відміну від Лева, Володимир зосередив свою увагу на будівництві міст, замків і церков, на розвитку мистецтва та культури.

Після смерті Лева одноосібним правителем Галичини й Волині став його син Юрій (1301-1308 pp.). Утративши під час війни з поляками Люблін (1302 рік), князь відмовився від завойовницької діяльності й використовував мирні шляхи для врегулювання конфліктів. Завдяки цьому його держава зберегла силу й вплив, а сам князь отримав титул «король Русі». У 1303 році Юрій дістав згоду на заснування в Галичині власної митрополії.

Титул князя всієї Русі носили сини Юрія Андрій і Лев, які в 1308-1323 pp. спільно правили після смерті батька. Князі й далі підтримували дружні стосунки з Тевтонським орденом, щоб запобігти посиленню Литви. Напруженими залишалися відносини з Ордою, і тому існує припущення, що обидва князі загинули в боротьбі з ординцями.

Андрій і Лев були останніми нащадками Романового роду. Після їхньої смерті Галицько-Волинське князівство очолив Болеслав Мазовецький, син польського князя Тройдена, — чоловік Марії, сестри Андрія та Лева. Він прийняв православну віру та ім'я Юрій. Юрій II Тройденович (1325-1340 pp.) дотримувався мирної зовнішньої політики попередників. Водночас він вороже ставився до Польщі, яка тоді об'єдналася в єдину державу і, мабуть, намагалася здобути Люблінщину. Це стало причиною укладення союзу Польщі й Угорщини проти Галицько-Волинського князівства.

У внутрішній політиці Юрій II намагався визволити з-під впливу бояр і посилити децентралізовану князівську владу. Крім того, князь підтримував іноземців, надавав допомогу католицькому кліру, що викликало невдоволення боярства, міщанства й православного духовенства. 7 квітня 1340 року Юрія II отруєно у Володимирі-Волинському.

Зі смертю Юрія II закінчилася доба незалежності Галицько-Волинського князівства, і почалася боротьба сусідніх держав за Галичину й Волинь, що завершилася поневоленням цих земель сусідніми державами.

Галицько-Волинські землі стали об'єктом вторгнення Польщі, Литви, Угорщини та інших держав.

Князь Лев Данилович (бл.1228—бл.1301)

Галицький князь. Після смерті Данила Галицького 1264 р. успадкував Перемишльське князівство і Львів, після 1269 р. — Галич, Белзьке, Холмське і Дрогобицьке князівства.

 

 

Після смерті Данила Галицького держава розпадається. Брат Данила правив наВолині, а в Галичині і Холмщині – три його сини Лев, Мстислав і Шварно.
Син Лев правив Галичиною 40 років (1264-1301 pp.), він жив з татарами у злагоді, ходив разом, з ними проти Польщі, Литви, Угорщини. За його князювання було приєднано Закарпаття.
На Волині правили Василько Романович та його син-філософ Володимир.
Знову об'єднав князівство син Лева Юрій І. Столицею став Володимир-Волинський. Галицько-Волинська держава пережила короткочасне піднесення. 1303 р. було утворено Галицьку митрополію, що сприяло зміцненню незалежності князівства. Його сини Андрій та Лев, які правили разом у 1308-1323 pp., були останніми представниками роду Романовичів. Після їх загибелі у бою з татарами спадкоємця по чоловічій лінії не залишилося.
Останній король Болеслав-Юрій II, син мазовецького князя, – егоїстичний і короткозорий політик, підписав угоду, за якою князівство після його смерті мало перейти до польського короля. Не бажаючи цього, бояри отруїли князя, але його загибель не змінила подій, і протягом 1340-1347 pp. Галичина та Холмщина переходять до Польщі та Угорщини, а Волинь – до Литви. Бояри на чолі з Дмитром Дядьком протягом 9 років намагалися відстояти незалежність Галицько-Волинської держави, однак їх боротьба закінчилася поразкою. Галицько-Волинська держава перестала існувати, а українські землі підпали під владу іноземних держав.
Значення Галицько-Волинської держави полягає у тому, що вона продовжила державотворчі традиції Київської Русі, була наступним етапом розвитку української державності. Протягом ста років вона зберігала культурну і національну самобутність Русі. Саме Галицько-Волинська держава може вважатися першою повноцінною державою українського народу.

 

Литовсько-руська доба

 

До складу Великого князівства Литовського тривалий час входили українські і білоруські землі, та й з пануванням на цих теренах Золотої Орди було покінчено значною мірою зусиллями Великого князівства. Починаючи з XIII ст. у боротьбі з Німецьким орденом та Галицько-Волинським князівством формується Литовська держава.

За Великого князя Литовського Гедиміна (1316—1341) відбулося зміцнення територіальної єдності В.к. Л. (приєднались Мінськ, Орша, Берестя, Пінськ, Туров, відбувались спроби приєднати Київське князівство), утвердження спадковості князівської влади.

1323 року помирають останні законні наслідники роду Романовичів — Андрій та Лев Юрійовичі. Це призводить до того що «галицька спадщина» переходить за вибором тамтешніх бояр у руки Болеслава Тройденовича.
1340 р. Болеслава було отруєно, а на княжий стіл запрошено Любарта Ґедиміновича, хрещеного під іменем Дмитрій. Реально влада Любарта-Дмитрія обмежувалася Волинню, а столиця містилася в Луцьку. У 1344- 1345 рр. після ніщівного походу польського короля Казимира III Галичина поступово переходить під владу Польщі. Польське королівство остаточно захопило Галицьку і Холмську землі у 1387 році.

У цей час ослаблені боротьбою з монголами та внутрішніми негараздами Руські землі попали у поле зору династії Гедиміновичів. За князя Ольгерда 1362 року до ВКЛ приєднується Київське князівство. Поступово Чорна Русь, Біла Русь Чернігівського та Cіверського князівства перейшли під владу литовської династії Гедиміновичів; утворилася Литовсько-Руська держава. Це було дуже дивне об'єднання, у якому руське (українське та білоруське) населення та землі складали абсолютну більшість (80 %), тому влада Литви не була репресивною, і по суті це була Руська держава з давньоруською мовою в якості державної і православ'ям в якості пануючої релігії.
Буковина з 1359 року відходить до Молдавського князівства під назвою Шептинської землі, а Закарпаття у другій половині XIII ст. — до складу Угорщини. Таким чином землі сучасної України у XIII—XIV ст. увійшли доскладу сусідніх держав.

За князів Ольґерда та Кейстута почалося масове входження українських земель: Волинь, у 1357—1358 рр. — Чернігово-Сіверщина, 1363 року — Поділля; у 1362 — 1363 років — Київщина; Брацлавщина та Переяславщина.
З 1398 року держава називалась Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське. Давня руська культура, закони (Руська правда) та звичаї були панівними в князівстві. Українська та білоруська шляхта підтримувала князів Кейстута, Вітовта, Свидригайла у їх боротьбі за об'єднання всіх українських та білоруських земель в єдину державу.
В умовах боротьби з хрестоносцями, Московським князівством та через внутрішні конфлікти Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське вступило в союз з Польським королівством, уклавши Кревську унію (1385).
Проти зближення з Польщею виступало багато православних князів, тому у державі протягом ста років відбулось три громадянські війни: Громадянська війна в ВКЛ (1381–1384), Литовсько-руська громадянська війна (1389–1392) та Польсько-литовсько-руська громадянська війна (1432-1437). Під час останьої у межах ВКЛ протягом трьох років фактично існувала держава — Велике князівство Руське.
У другій половині XV століття Велике князівство Литовське перетворилося із своєрідної федерації українських, білоруських та власне литовських князівств на централізовану державу.

 

27. Польсько-литовська унія

зв'язок Королівства Польського і Великого Князівства Литовського. Розпочався союз цих двох країн з Кревської унії 14 серпня 1385 року. До 1569 року це була персональна унія. Найсильнішою була Люблінська унія 1569 року.Наприкінці 14 століття міжнародні умови для Польського королівства і Великого Князівства Литовського стали досить несприятливими. У цих двох державах посилювалися інтеграційні процеси, зумовлені:

· наступом на польські та литовські землі Тевтонського ордену

· політикою Московського князівства, правителі якого заявили про «збирання» давніх руських земель. Захопивши майже всі великоруські землі, великий цар Іван III висунув претензії на білоруські та українські землі як на історичну спадщину династії Рюриковичів.

· необхідністю протистояння нападам татар

· зацікавленістю польських феодалів у експансії на українські землі, литовських — у досягненні тих економічних та політичних привілеїв, які мали можновладці в Польському королівстві.

• 1385 — Кревська унія — князь литовський Ягайло брав шлюб з польською королівною Ядвігою. Ягайло, який після шлюбу отримував титул короля об'єднаної держави, повинен був охрестити за католицьким обрядом жителів своєї держави, повернути Польщі відторгнуті в неї території, і головне — назавжди приєднати до неї землі Литви та колишньої Русі.
• 1401 — Віленсько-радомська унія — була наслідком бездітної смерті Ядвіги. Вітовт, кузен Ягайла, мав правити у Литві, а по його смерті влада повинна була перейти до Владислава Ягайла.
• 1413 — Городельська унія — передбачала інтеграцію Польщі та Литви до об'єднання в єдину державу, широкі довічні повноваження Вітовта як Великого князя литовського, постійну автономію Литви у відносинах з Польщею, зверхність польського короля над Литвою, запровадження в Литві сейму, призначення посадових осіб, зрівняння в правах польських феодалів-католиків та литовських можновладців, які приймуть католицьку віру.
• 1432 (1432-34) — Гродненська унія
• 1440—1447 — Великим князем литовським став Казимир IV Ягеллончик
• 1499 — Краковсько-Віленська унія
• 1501 — Мельницька унія
• 1569 (1 липня) — Люблінська унія

· У період укладення трьох угод про політичний союз (унію), що тривав понад 180 років, змінювався характер підпорядкування українських земель польсько-литовській короні. Залишаючись за своїм типом середньовічною феодальною державою, Литовсько-Руська держава змінює внутрішню форму, режим правління стає дедалі жорсткішим, а влада - чужинською.

· Першою була Кревська унія 1385 року. Відповідно до неї Великий литовський князь Ягайло, одружившись із польською королевою Ядвігою, став королем Польщі під ім'ям Володислава II. Він зобов'язався приєднати до Польщі литовські, українські й білоруські землі, прийняти католицизм і зробити його державною релігією. Литовсько-українські землі щедро роздавали польській знаті.

· Із правової точки зору Кревська унія означала інкорпорацію Литовсько-Руської держави до складу Королівства Польського. Однак на практиці й після 1385 р. держава Гедиміновині в й надалі існувала як окремий соціально-політичний організм. Цьому сприяла загалом негативна оцінка змісту унії з боку сепаратистськи налаштованих литовських удільних князів та місцевих земських еліт.

· Цілковитому загарбанню Польщею територій, споконвічно заселених русинами-українцями, завадили внутрішні чвари у Литві. Князя Вітовта, який з допомогою зброї в 1392 р. прийшов до влади в Литві, українсько-білоруські князі визнали "королем Литовським і Руським". За його князювання експансію Польщі було стримано, а у Грюнвальдській битві 1410 р. об'єднані українсько-польсько-литовські війська завдали нищівної поразки німецьким рицарям-хрестоносцям.

· Наступник кроком до зближення Литви й Польщі стало укладення в Городлі в 1413 р. Городельської унії, яка зрівняла у правах польську та литовську шляхти. Українські та білоруські феодали зав'язували родинні стосунки з польською знаттю, приймали католицьку віру. Польща дедалі дужче контролювала литовські, українські та білоруські землі. За підтримки Польщі в Литві розгорнулася активна діяльність із ліквідації автономії українських земель. Спершу її втратили найбільші удільні князівства (Волинське, Новгород-Сіверське, Київське, Подільське), де почали правити великокнязівські намісники. У 50-х роках XV ст. литовський уряд остаточно скасував поділ України-Руси на князівства. Тут постали воєводства, які підлягали Великому Литовському князеві. Але обидві держави ще зберігали суверенітет.

· Передумовою Люблінської унії 1569р. було те, що напочатку XVI ст. Литва була близька до занепаду. Із заходу їй погрожував Тевтонський орден мечоносців; зі сходу зміцніла Московська держава заявила претензії на всі землі колишньої Київської Русі, а тим часом захопила Чернігівщину та Смоленщину. Країну спустошували постійні набіги кримських татар.

· Усе це спонукало правлячу литовсько-руську феодальну верхівку до союзу з Польщею. Остання також була зацікавлена у подальшому зміцненні обопільних зв'язків, висуваючи при цьому головну умову - об'єднання Польщі й Литви в єдину державу.

· У 1569 р. у Любліні скликали спільний польсько-литовський сейм, який узаконив утворення держави Речі Посполитої. За польською державною традицією, на чолі держави був єдиний король, якого обирав сейм. Нова держава опікувалася зовнішніми відносинами, податковою політикою, фінансами. Водночас Литва певний час зберігала ознаки автономії: систему судочинства, військо, місцеве самоврядування тощо. Згідно з унією до Польщі відійшла переважна більшість українських земель - уся Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина

28. Литовські статути.

Кодекси права Великого князівства Литовського, що діяли па захоплених ними українських землях. Протягом 16 ст. було видано три Литовські статути: у 1529 ("Старий"), 1566 ("Волинський") і 1588 рр. ("Новий"). Литовські статути використали поточне законодавство, судові постанови, російське, римське, польське, німецьке та звичаєве право Литви, України тощо. Норми Литовських статутів спрямовані на захист приватної власності (особливо земельної), закріплювали станові привілеї феодалів. Найрозробленішим був Литовській статут 1588 р., в якому значною мірою зберігалися основні засади давньоруського права. Діяв до 1840 р. У 1614 р. його перекладено і видано польською, а згодом російською, французькою і латинською мовами. Найпоширенішим на Україні було видання 1614 р. польською мовою та його переклад 1811 р. російсько мовою. Литовські статути були використані при складанні Соборного уложения 1649 р., "Прав, за якими судиться Малоросійський народ", "Суду і Розправи".

Литовські статути - кодекси середньовічного права Великого князівства Литовського, що діяли на захоплених ним українських землях в 16 - першій пол. 19 ст. Протягом 16 ст. було видано три Литовські статути: 1529 (“Старий”), 1566 (“Волинський”) і 1588 (“Новий”). Л. с. використали поточне законодавство, судові постанови, німецьке, польське, римське та звичаєве право Литви, Польщі, України тощо. Норми Л.с. спрямовані на захист приватної власності (особливо земельної), закріплювали станові привілеї землевласників, визначали правові підстави феодальної експлуатації селянства. Так, за Л. с. 1529 мисливський собака оцінювався в два рази дорожче за “мужика тяглого”. Найрозробленішим був Л. с. 1588, в якому значною мірою зберігались основні засади давньоруського права. Цей статут, що діяв, зокрема, у Київській, Подільській та Волинській губерніях до 1840, юридичне запровадив кріпосне право на Бращіавщині (тепер Вінницька і частина Хмельницької обл.) і Придніпров'ї. Написаний білоруською мовою, а в 1614 його перекладено і видано польською, згодом - французькою, латинською та ін. мовами. Закріплював феодальну власність на землю, передбачаючи і власність на неї селян. Третій статут оформив створення єдиного стану кріпосних селян шляхом злиття закріпачених слуг з ін. розрядами залежних селян. Договори, як правило, укладаються в письмовій формі. Інколи вимагалася їх реєстрація в суді та присутність свідків. Найпоширенішими були договори купівлі-продажу, позики, майнового найму. Для забезпечення зобов'язань застосовувалася застава. Право спадщини належало синам, дочки могли одержати не більше четвертини майна у вигляді приданого. За вмисні злочини винний відповідав повною мірою. Наприклад, за вмисне вбивство злочинець карався смертю, а з його майна стягувалася т. зв. головщина, також ін. видатки, пов'язані з нанесенням матеріальної шкоди. При необережному вбивстві винний звільнявся від покарання, але зобов'язаний був сплатити родичам убитого годовщину. Суд повинен був враховувати і вік злочинця. Так, не несли кримінального покарання неповнолітні особи (за Статутом 1568 - які не досягли 14 років, а починаючи з 1580-не досягли 16 років). Кримінальне законодавство знало просту і складну співучасть. Статут 1588 встановив, що при простій співучасті всі винні повинні були каратися однаково. При складній співучасті злочинці поділялися на виконавців, пособників і підбурювачів. Приховання і недонесення по деяких злочинах також підлягали карі. Наприклад, у випадку державної зради батька повнолітні сини, які знали про підготовку зради, підлягали покаранню. Велике місце займали злочини проти особи і майнових прав. Основним покаранням за них був штраф у користь потерпілого і великого князя. Суворе покарання передбачалося за крадіжку: при крадіжці коня або рецедиві передбачалося повішення. Водночас злочин, вчинений шляхтичем, карався легше, ніж такі ж протизаконні дії простої людини. Зокрема, у випадку нанесення ран шляхтичем шляхтичеві винний карався відрубуванням руки. За подібний злочин, вчинений щодо простої людини, винний шляхтич карався грошовим штрафом. Якщо ж простолюдин поранив шляхтича, він підлягав смертній карі. Покарання розглядалося як відплата за злочин і засіб для залякування злочинців. Л. с. були використані при складанні “Прав, за якими судиться малоросійський народ”.

29.Виникнення українського козацтва –

це історично-об’єктивний процес. Спричинили до цього:

· наявність величезного масиву вільних земель степової зони (Дикого Поля), з багатими природними ресурсами, що потребувало заселення і господарського освоєння;

· погіршення становища українського народу, що обумовлювало втечі селян і міської бідноти наокраїни Польсько-Литовської держави в пошуках кращої долі. Також туди їхали авантюристи, злодії, шукачі пригод та ін;

· умови існування, оскільки постійною була загроза нападів татар, обумовлювали потребу до появи у козацтва військової організації.

Початки козацтва простежуються у XV ст., коли на вільні прикордонні землі Польсько-Литовської держави приходили найбільш сміливі і відчайдушні люди, яких самі умови життя примушували до військової організації. Публіка була різноманітна – від селянина втікача до магната – шукача пригод. Представлені були різні національності, але більшість становили українці. Селилися козаки понад Дніпром, у верхів’ях Південного Бугу та їх численних притоках. Важливим регіоном формування українського козацтва стали міста Канів і Черкаси. У Росії козаків тривалий час називали черкасами. Козацький устрій був демократичним. Об’єднувалися козаки в громади, всі питання вирішували на радах, де обирали отаманівта іншу старшину. Займалися козаки хто чим міг, по різному здобували засоби для життя, а саме, мали власне господарство, займалися землеробством, скотарством, різними промислами, ремеслами, торгівлею, або тільки військовою справою, також наймалися, займалися здобичництвом та ін.

До середини XVI ст. козацтво не представляло собою окремої організованої соціальної групи, але вже в першій половині цього ж століття почали з’являтися перші ватажки та організатори українського козацтва, нерідко ними виступали державні урядовці, старости. Вони організовували оборону південного прикордоння від татар, а козаки в цьому регіоні були реальною військовою силою. Серед цих урядовців і старост найбільш відомими були: Євстафій Дашкевич, Прецлав Лянцкоронський, Бернард Претвич та ін.

Отже, різноманітні суспільні процеси мали безпосередній вплив на джерела формування козацтва. Необхідність відсічі татарської агресії в першій половині XVI ст. зумовило створення литовським урядом контингенту військовослужбової людності на південному прикордонні. Таким чином, до козакування прилучалися старостинські й магнатські служебники і самі представники місцевої адміністрації. Уходництво покликало на широкі степові простори велику хвилю людей, мало пов'язаних з безпосереднім матеріальним виробництвом, переважно вихідців із міст та містечок. Хоча, цілком імовірно, що козацьким промислом займалися й окремі селяни, які на той час були особисто вільними.

Поглиблення суспільного поділу праці та розвиток товарно-грошових відносин у першій половині XVI ст. супроводжувалися консолідацією привілейованих верств, що проявлялося в ліквідації численних ступенів феодальної ієрархії. В результаті переважна більшість українського боярства південних областей склала нову хвилю формування козацтва. Польська експансія і посилення соціального та національно-релігійного гноблення в кінці XVI - першій половині XVII ст. привели до покозачення широких верств селянства та міщанства, частина яких здобула козацькі права. Ряди козацтва поповнювалися також представниками шляхти як українського, так і польського походження

Основи формування станових ознак українського козацтва закладалися шляхом залучення запорожців на державну службу з 60-х років XVI ст. Водночас генеза козацьких прав зумовлювалася історичним досвідом, спиралася на певні традиції суспільного життя. Звільнення від феодальних податківта повинностей і право на володіння маєтностями за відбування військової служби мало українське середньовічне лицарство – боярство. Навідміну від останнього, козаки одержували за державну службу, насамперед, платню грошима і сукном.

До середини XVII ст. зустрічалися лише поодинокі випадки надання землі реєстровим. Разом з тим, фактичне землеволодіння стало економічним підґрунтям козацького стану. Власне судочинство було привілеєм шляхти, як і особливе адміністративне підпорядкування. Зародження цих елементів у життєдіяльності козацтва відноситься до створення реєстрового війська. Управління козацтвом, включаючи й виконання судових функцій, закріплювалося за старшим Війська Запорозькогого.

Згодом з'явилася посада військового судді, який у своїй діяльності спирався на козацьке право, вироблене в січовій громаді. За відсутності в Україні державності,засиллі магнатів і шляхти у суспільному житті козацтво було повністю позбавлене політичних прав. Перенаступни амбіційні зовнішньополітичні плани, польські власті змушені були йти на компроміс із козаками при веденні військових кампаній.