Місце і роль укр.. козацтво у вітчизняній історії

Як відомо, з давніх-давен український народ відрізнявся своєю самобутністю, специфічність якої проявлялась у своєрідному ланцюжку її характеристик. Ми маємо багато традицій, що не прослідковуються більше ніде в світі, наша історія настільки багатогранна, що треба ще пошукати десь в історії народ, який би пережив стільки бід і горя, як український.

Ми завжди прагнули до кращого, до визнання своєї ідентичності і протягом століть робили це різними засобами, стояли на шляху боротьби, служіння народові. Так було і в XV – XVIII століттях, коли на теренах України виникло нове державне утворення під назвою Запорізька Січ.

Козацтво для України є самобутнім явищем, національним, суто народним. Воно виникло та існувало як форма протесту українського народу проти національного, соціального та релігійного гноблення, посилення кріпацтва та кріпосного права. Козаки завжди були представниками соціального класу вільних людей, що захищали свою землю від турецько-татарської агресії, а пізніше – від зазіхань Речі Посполитої.

Запорізька Січ була унікальним феноменом не лише українського народу, а й усієї світової цивілізації. ЇЇ вклад у розвиток людства є неоціненним та не може мати навіть ніяких аналогій. Ось як писав відомий український поет у вірші «Європі» Борис Олійник про вклад козацтва для Європи: «Ми ж не виказуєм, яку недолю Тобі вістило знаками біди, Аби козацький стан у Дикім полі Не зупинив азійської орди».

Але козаки різнилися не лише своєю свободолюбністю та патріотизмом, а й сильною християнською вірою, що допомагала їм у всіх їх починаннях. Для козацтва було справою честі, справою необхідною помолитись та віддати честь Богу та церкві. Вони в обов'язковому порядку відзначали всі релігійні свята, особливо три найбільші – Покрови Пресвятої Богородиці, Різдво Ісуса Христа та Великдень.

Та найбільше козаки вшановували свято Покрови Пресвятої Богородиці, що святкується кожного року 14 жовтня. Причин такого вшанування є декілька. Культ Покрови, що символізує захист християн у їх боротьбі з мусульманами, виявився найбільш близьким для козаків, які своїм гаслом проголошували захист православної віри. Крім того, часті військові походи та постійна небезпека примушували запорожців звертатись за допомогою і заступництвом до небесних сил.

У Запорізькій Січі, звісно, була і церква святої Покрови. Існує навіть переказ, що по зруйнування в 1775 році Запорізької Січі козаки, які попросили захисту в турецького султана, забрали із собою й образ Пресвятої Покрови.

Тож не дивним є те, що саме 14 жовтня Україна відзначає День українського козацтва. Це свято було запроваджено згідно з Указом Президента України від 07.08.1999 № 966/99 у день свята Покрови Пречистої Богородиці. А саме 7 серпня 1999 року Президент України, враховуючи історичне значення й заслуги козацтва в утвердженні української державності та його вагомий внесок у сучасний процес державотворення, визначив цю дату своїм Указом.

Віруючі українці в цей день урочисто ідуть до церкви й благоговійно промовляють слова Богородичного тропаря свята: «Сьогодні ми, православні люди, радісно святкуємо, осяяні твоїм, Божа Мати, явленням, і, здіймаючи очі до Твого пречистого образа, уклінно просимо: покрий нас чесним Твоїм Покровом і визволи нас від усякого зла, благаючи Сина Твого, Христа Бога нашого, щоб спас душі наші»

Історія Запоріжжя - то перехрестя драматичних подій у долі українського та інших європейських народів. Тут шість століть тому сформувалося запорозьке козацтво - складне соціальне явище, визнане феноменом світової історії. Завдяки козацтву Запорозької Січі український народ вижив духовно, розвинувся як великий слов’янський народ, один з найбільших у Європі.

Перші письмові згадки про українських козаків трапляються у 1492 р. Але різке зростання чисельності козацтва припадає на XVI ст. Козацтво виникло в південноукраїнських землях - на території від середнього Подніпров’я і майже до Дністра. Ці землі називалися Диким полем і після нашестя монголо-татар, а потім, внаслідок частих нападів Кримського ханства, землі обезлюдніли і залишилися незаселеними. Центром козацтва стало Запоріжжя - степи за порогами Дніпра.

Січові козаки складали військо - кіш, кіш поділявся на військові одиниці -курені. Територія, яку контролювала Січ, поділялася на паланки на чолі з полковниками. Паланкове козацтво проживало на хуторах та в містечках. Запорізька Січ була козацькою республікою. Верховна влада на Січі належала козацькій раді, брати участь в якій мали право всі козаки. Козацька рада обирала старшину: кошового отаману, гетьмана, писаря, обозного, суддю, осавулів. Кожен курінь обирав аналогічну курінну старшину. Козацька рада збиралася, як правило, щороку 1 січня. Вживалося звичаєве козацьке право, яке склалося в XV - сер. XVI ст. козаки були рівними перед законом, рівними у праві користуватися землею й іншими угіддями, брати участь у радах, обирати старшину.

Коли викинути з української історії найяскравіший трьохстолітній літопис козацького війська, то доля України зникне з політичне - етнічної карти народів світу. Ми матимемо лише безнаціональних покірних кріпаків і німих рабів. Нас зневажатимуть і закидатимуть нам, що ми не спромоглися мати своєї держави і зараховуватимуть до неповноцінних народів, етнічної маси, яка мусить прислужуватися сусіднім державним народам.

 

Козацька медицина

Сьогодні традиції козацької медицини майже забуті. А за часів Січі вона була засобом підтримки не лише фізичного, а й духовного здоров’я козаків, пов’язуючи наших предків із навколишнім середовищем.

Козаки вставали до схід сонця, ходили босоніж по росяній траві споришу, кульбаби та конюшини, а напуваючи коней, занурювали ноги в воду. Це надавало їм першу дозу бадьорості. Гарт для козаків був органічною й невід’ємною частиною повсякденного життя. Тому, спочиваючи горілиць просто на землі, у густій траві, вони не боялися застудитися, а навпаки, заряджалися енергією трав, властивості яких добре знали. Декілька годин такого відпочинку могли замінити цілу ніч у затишному ліжку. Практикували наші предки й своєрідні «зелені ванни»: після вранішнього купання в річці чи озері вони, ще мокрими, заходили в квітучі трави. Суміш із роси та пилку всотувалася шкірою, зміцнюючи весь організм.

Для припинення кровотечі козаки застосовували все, що мали під рукою: цукор, мед, цигарки, сажу, пережований хліб. Подряпину ретельно присипали сіллю, вважаючи, ніби вона хоч і палить спочатку, проте сприяє загоєнню. Для загоєння подряпини вони мали можливість прикласти до пораненого місця розмазану зі слиною землю. Це давній, перевірений бійцями різних народів спосіб лікування ран. Згідно думки козацьких лікарів, земля дуже швидко забирала біль і давала можливість рані загоїтись. Ще давнім перевіреним засобом здатним призупинити кровотечу був деревій. Частіше подряпину заливали соком свіжого деревію або елементарно прикладали до неї розім'яті листя рослини. Вогнепальні поранення часто після промивання чистою водою з джерела заліплювали свинячим салом або мозком нещодавно вбитої тварини.

Досить уживаною загалом у народній, не тільки козацькій, медицині була так звана ковальська вода. Технологія її «виробництва» досить специфічна: загартовуючи шаблі, ковалі занурювали метал у воду, яку після цієї процедури використовували як лікарський засіб. «Ковальською водою» поїли знесилених, тяжкопоранених, тих, хто втратив багато крові. Ту ж воду, з домішками ржі, використовували для позбавлення від болю в печінці. На ній же, ще гарячій, робили трав’яні настої.

Серед козацьких «напоїв» чи не найпоширенішим був узвар. Настоюючи його в горщиках або казанках на гілочках верби та інших дерев, чагарників (тополі, дуба, липи, калини, осики), степових трав, козаки закопували настоянку в попіл згасаючого вогнища. Узвар не закипав, а ніби впрівав у гарячому попелі, а тому зберігав вітаміни та сполуки мікроелементів. Узвари діяли передусім запобіжно — попереджували захворювання, знімали втому та загальний стрес.