Входження українських земель до вкл.

В 40-х роках ХІV ст. українські землі зазнали розчленування. Після війни 1351-1352 рр. між Польщею і Литвою Галичина залишилась під владою Польщі, а Берестейщина і Волинь перейшли до Литовської держави.

Поставши в середині XIII ст., Литовська держава поступово посилює свій вплив і розширює територію. Так, за князя Гедиміна (1316-1341 рр.) вона захоплює значну частину Білорусі, а його сини Ольгерд і Кейстут приєднують Чернігово-Сіверщину (1357-1358 рр.), Поділля (1363 р.), Київщину (1362 р.). Відтепер історія українських земель стає пов"язаною з історією феодальної Литви.

Уся повнота влади у Великому князівстві Литовському була зосереджена у руках великого князя. На відміну від Київської Русі князівства у Литві не мали автономії, і поступово місцеві князі були замінені на литовських намісників. Система прямого взаємозв"язку між військовою службою і землеволодінням давала можливість великому литовському князеві мати значне військо і контролювати фактично всі ресурси держави.

Чималу частину Великого князівства Литовського складали східнослов"янські землі, де місцеві феодали, як правило, зберегли свої вотчини. Литовці запозичили попередню структуру управління, військову організацію, судову систему тощо. Хоча слід визнати, по-перше, що з XVI ст. на українських землях діяли Литовські статути - кодекси середньовічного права Великого князівства. По-друге, попри те, що власне литовські землі становили приблизно лише одну десяту всієї держави, литовці не асимілювалися у східнослов"янському етносі, а навпаки, чимдалі посилювали централістські тенденції.

Одним із основних зовнішньополітичних завдань Литовської держави була боротьба з Золотою Ордою. Значною подією стала перемога литовсько-українсько-білоруського війська над татаро-монголами на Синіх Водах у 1362 р. Фактично татаро-монгольське іго на українських землях було ліквідоване за часів правління Вітовта, сина Кейстута (1392- 1430 рр.). Але виникла реальна загроза з боку Тевтонського ордену. Крім цього, після битви на Куликовому полі (1380 р.) посилювався вплив Москви. Все це зумовило для Литви вибір союзника в особі Польщі, яка до того ж потрапила в залежність від Угорського королівства.

В серпні 1385 р. у м. Крево було підписано угоду про об"єднання (унію) між Великим князівством Литовським і Польським королівством. Литовський князь Ягайло одружується з польською королівною Ядвигою, переходить в католицьку віру, проголошує католицтво єдиною релігією для населення Литви і стає польським королем. Кревська унія, безумовно, створила реальні передумови для боротьби з тевтонською агресією. Але разом із тим вона забезпечила посилення польської експансії на територію Великого князівства Литовського. Це не могло не викликати відсіч литовських феодалів на чолі з князем Вітовтом. Тому в 1392 р. у м. Острові підписується компромісна угода, за якою Польща визнавала Вітовта довічним правителем Литви. В 1398 р. він був проголошений королем литовським і руським. Тим самим фактично було відмінено Кревську унію. Продовжуючи політику централізації, Вітовт ліквідує Волинське, Подільське та Київське князівства, тим самим фактично скасувавши колишню автономію українських земель.

Позиції Польщі та Литви посилилися під час Великої війни проти Тевтонського ордену (1409-1411 рр.), особливо після Грюнвальдської битви (1410 р.), в якій на боці союзників виступили чесько-моравські, угорські, татарські, волоські загони, а також українці, росіяни та білоруси. Загалом армія союзників налічувала понад 100 тис. вояків, перевищуючи армію хрестоносців, але поступаючись їй у військовому вишколі й досвіді.

Основний удар Тевтонського ордену взяв на себе смоленський полк, що дало можливість литовським і польським військам перегрупуватися і завдати відповідного нищівного удару. Серед тевтонських лицарів поранених і вбитих було понад 30 тис.

Перемога у Грюнвальдській битві значно зміцнила позиції Литви. За Торунським миром (1411 р.) Тевтонський орден передавав їй Жемайтію, а Польщі - Добжинську землю. Просування хрестоносців на схід було зупинено, і поступово Тевтонський орден зійшов з історичної сцени.

У 1413 р. було підписано Городельську унію, яка зберігала вплив Польщі над формально незалежним Великим князівством Литовським. Литовські феодали-католики зрівнювалися в правах з польською шляхтою, діставши можливість брати участь у великокняжій раді. Унія посилила дискримінацію православного населення, обмеживши його участь у державному управлінні. В Литві вводився польський взірець адміністративно-територіального поділу, при цьому українські землі роздавалися католицькій церкві.

Все це не могло не викликати опору проти покатоличення і засилля польських феодалів. По смерті Вітовта у 1430 р. цей рух очолив молодший брат Ягайла - Свидригайло Ольгердович. Тривав він до 1435 р., коли війська Свидригайла зазнали нищівної поразки від брата Вітовта - великого литовського князя Сигізмунда - під Вількомиром. Тоді на велике княжіння обирається малолітній син Ягайла - Казимир. А у 1447 р. він стає також і польським королем Казимиром IV, фактично відновивши польсько-литовську унію.

В кінці XV - XVI ст. Велике князівство Литовське втрачає свою колишню могутність, а українські землі у складі Литви остаточно втрачають автономні права. Одночасно посилюється вплив централізованої Російської держави, яка проголошує свої права на територію Південно-Західної Русі. В українських землях посилюються проросійські настрої. У 1508 р. відбувається повстання під керівництвом князя М. Глинського проти литовських магнатів. Це була остання спроба українських князів відібрати свої землі у Литви. Але через їхні нерішучі дії вона зазнала поразки.

Часи, прожиті українським народом у Великому князівстві Литовському, незважаючи на значний польський вплив і відсутність повноцінного національно-політичного розвою, мали в цілому позитивне значення. Як писав видатний український історик І. Крип"якевич, «українське громадянство у Великому князівстві було живим творчим організмом, що шукав шляхів до поширення своїх життєвих умовин. Ці надбання з часів Великого князівства залишились для українського народу політичним капіталом також на пізніші часи».

 

12) Устрій українських земель у складі ВКЛ.

Суспільний лад, в основі якого були феодально-кріпос­ницькі відносини, мав систему центральних і місцевих органів державної влади.

Після входження в другій половині XIV ст. південно-західних земель до Литви й утворення Великого князівства Литовського тут ще довго зберігався устрій старого державного удільного ладу.

Цей державний удільний лад поступово занепадав. У другій половині XV ст. Велике князівство Литовське очолив великий князь (господар) з широкими повноваженнями в питаннях внутрішньої і зовнішньої політики, який правував над розпорядчо-виконавчими органами; призначав і звільняв службових осіб; командував військом; розпоряджався державним майном і коштами; керував міжнародними справами; виконував судові функції тощо. По суті, він був монархом, не обмеженим ніякими правовими нормами.

Для виконання владних функцій при господарі поступово сформувався управлінський апарат (дворські): підчаший, крайчий, конюший, дворний, чашник, підкоморій, стольник, кухмістер, мячник, маршалки та хоружі (двірські й земські), канцлери, гетьмани, каштеляни, єпископи, воєводи. Управлінські посади займали, як правило, великі землевласники. З часом з магнатів було сформовано владний орган — раду, яка дістала назву «пани радники». До нього входили особи з най­ближчого оточення князя, що пойменовувалися радниками, панами чи конзіляріями.

Наприкінці XV ст. пани радники почали обмежувати владу великого князя. Без ухвали цього органу жодне важливе рішення господаря не мало законної сили. Разом з тим коло повноважень і функцій великого князя залишалося широким. В його руках зосереджувалися всі ланки державного управління, він керував зовнішньою і внутр.Він не мав права змінювати чи скасовувати попередні ухвали, позбавляти урядових посад або карати когось без згоди ради, роздавати староства, самостійно витрачати державні кошти, чи вивозити їх за кордон. Відповідно до привілею 1509 р. всі закони видавалися після обговорення їх із радою. Якщо ж думки панів радників розходилися з поглядами князя, останній повинен був підкоритися раді.

Поряд з радою діяв Сейм — станово-представницька установа. Спочатку так називали з'їзди литовсько-руських феодалів, а також литовського, українського та білоруського ли-царств, зокрема з'їзди 1401 р. (для обговорення унії) і 1446 р. (для обрання королем Польщі Казимира IV Ягеллончика). Цей останній з'їзд фактично був уже вальним (загальним) Сеймом. Наступні вальні Сейми вирішували широке коло державних питань, приймали закони.

Рада була складовою Сейму, однією з його палат — лавицею. До другої палати (кола) входили нижчі державні урядовці й лицарство (шляхта).

У XVI ст. Сейм Великого князівства Литовського перетворився на законодавчий орган. Він прийняв нову редакцію Литовського статуту, розробленого 1566 р., здійснив судову реформу. За його адмінісративною реформою, литовсько-руські землі було поділено на ЗО судових повітів і 13 воєводств. Воєвод призначав великий князь. Старост обирала шляхта, а князь затверджував цей вибір.

На українських землях було створено такі воєводства й повіти: Берестейське (Берестейський, Кобринський, Пінський, Туровський), Підляське (Більський, Мельницький і До-рогочинський), Київське (Київський, Овруцький, Мозирсь-кий, Житомирський, Канівський, Черкаський, Чернігівський, Новгород-Сіверський і Путивльський), Волинське (Луцький, Володимирський і Кременецький), Брацлавське (Брацлав-ський, Вінницький і Звенигородський).

Кожен повіт об'єднував кілька волостей. Якраз вони, повіти й волості, стали основними адміністративно-територіальними одиницями на українських землях.

Низовою адміністративною ланкою були органи самоврядування сільських общин. Їх очолювали отамани (переважно на південних землях) або старці (на півночі) й підлеглі їм адміністратори (війтики, сорочники та інші). Головна їхня функція зводилася до своєчасного збирання податків для князівської скарбниці.

Місцеве управління здійснювали воєводи, що призначалися великим князем на необмежений термін (часто ця посада переходила у спадок). Як правило, воєводами ставали великі магнати, власники більшості земель воєводства. Вони очолювали місцеву адміністрацію, стежили за стягненням державних податків, займалися питаннями організації війська під власною корогвою, вирішували судові справи.

Впливовими особами в державі були повітові старости, наділені широкими адміністративними й судовими повноваженнями.

Центральні повіти воєводства, очолювані каштелянами, які нерідко виконували функції помічників воєводи, інколи називали «каштеляніями».

Шляхта кожного повіту становила окремий військовий відділ під керівництвом повітових хорунжого й маршалка. Ці відділи об'єднувалися в більші військові одиниці — воєводства під орудою воєводи. Головним командувачем війська був великий гетьман.

В Україні самоврядування почало запроваджуватися у XIV ст. 1356 р. Магдебурзьке право було надано Львову, 1432 р.— Луцьку, 1442 р.— Снятину, 1494 р.— Києву, а 1541 р.— Любомлю. Отримавши грамоти цього права, міста користувалися низкою пільг: міщани могли вільно займатися різними ремеслами, промислами, влаштовувати ярмарки й торги.

Відповідно до Магдебурзького права в містах України створювалися адміністративні й судові органи самоврядування. Одним з них був магістрат, який складався з двох колегій — міської ради і лави.

До міської ради щорічно обиралися ротмани («радці» або «райці») — як правило, багаті міщани. Кількість радців коливалася від 6 до 24 осіб залежно від величини міста. Радці обирали бургомістра (бурмістра), що головував на засіданні ради. У великокнязівських містах підсумки виборів затверджував староста, а в приватновласницьких — пан (магнат) міста. Нерідко службові особи чи пани самі призначали радців і бургомістрів. Міська рада як головний орган самоврядування виконувала функції міської влади й суду в цивільних справах, обирала або призначала лавників і судового війта, а в деяких випадках і цехових старшин.

Лава на чолі з війтом була судовим органом. За відсутності війта засідання вів його заступник — ленвійт. Суд лавників розглядав кримінальні справи міщан, а також їхні претензії до феодалів.

Магдебурзьке право надавало магістратові широкі повноваження. Бургомістр і ротмани розпоряджалися міськими доходами й видатками, дбали про укріплення, оборону, забезпечували функціонування міських служб.

Отже, міста, отримавши Магдебурзьке право, переходили до самоуправління на корпоративних засадах. Жителі таких міст становили громаду з власним судом і управлінням.