Політика перших Київських князів

Утворення Руської держави

Серед учених існує декілька теорій походження Давньоруської держави. Норманська теорія заснована на літописній легенді, згідно з якою варяги були запрошені на Русь. Окрім цього, в якості аргументів висувалося давньонорманське походження деяких руських назв, імен тощо. А сама назва “Русь” походить, на думку прихильників цієї теорії, від фінської назви шведів - “ руотсі ”. Антинорманська теорія наполягає на тому, що назва “Русь” походить від назви річок у Центральній Україні - Рось, Роставиця. А у Скандинавії жодне джерело не вказує на плем'я або народ русів. Окрім цього, декілька ісламських мандрівників і письменників називають русів слов'янськими племенами. Існує ще і хозарська гіпотеза О. Пріцака, згідно з якою поляни є не слов'янами, а різновидом хозарів.

Сьогодні не можна говорити про переконливу перемогу тієї чи іншої теорії. Найбільш прийнятною, на наш погляд, є теорія взаємовпливу багатьох факторів, включаючи варязький і хозарський, у процесі становлення ранньофеодальної держави - Київської Русі. Основними ознаками будь-якої середньовічної держави, в тому числі Київської Русі, були: розміщення населення не за національним (у той період за племінним) принципом, а за територіальним, поява влади, не пов'язаної з волевиявленням народу, збирання данини для утримання цієї влади, династичний (спадковий) характер влади вождя.

Українські землі напередодні утворення Київської держави

Протягом VII—IX ст. слов'яни розселилися на значній території Східної Європи. Згідно з літописом «Повість минулих літ» вони об'єднувалися в союзи племен. Поляни жили навколо Києва на Середньому Подніпров'ї; їхніми сусідами були сіверяни, що мешкали понад Десною. На захід від полян мешкали древляни та дреговичі. Західні межі розселення сягали Прикарпаття, де жили білі хорвати; а вздовж ріки Західний Буг були землі волинян і дулібів. Уличі і тиверці жили в басейнах Дністра та Південного Бугу біля Чорного моря.

На межі VIII—IX ст. у східних слов'ян почали формуватися засади державності.Формування державності є підсумком тривалого і складного розвитку суспільства. Передумови для неї виникли й у слов'ян:

Економічні: перехід до орного землеробства; відокремлення ремесла від землеробства; зосередження ремесла в містах; розвиток обміну. Політичні: потреба родоплемінної знаті у захисті своїх привілеїв і захопленні нових багатств; формування союзів племен; загроза нападу зовнішніх ворогів; достатня військова організація. Соціальні: зміна родової общини сусідською, виникнення нерівності, поява експлуатації людини людиною.

Руська земля утворилася внаслідок державного об'єднання союзів східнослов'янських племен у другій половині І тис. н. є. На великій території Руської землі із союзів племен утворювались князівства і засновувались міста — Київ, Новгород, Чернігів, Переяслав та ін. Більшість з них стали центрами князівств.

Головним містом Української - Руської землі визначився Київ. Це місто виникло майже в центрі слов'янських земель на правому березі Дніпра. За легендою це місто, що знаходилося у землях полян, було засновано трьома братами: Києм, Щеком, Хоривом та їхньою сестрою Либіддю на нинішній Старокиївській горі. Місто дістало назву на честь старшого брата Кия — полянського князя. Отже, Київ був центром племені полян, що жили в Середньому Подніпров'ї. Спочатку він був укріпленим поселенням, огородженим ровом та земним валом. Він був столицею Полянського князівства, в ньому стояли князівський палац, житлові будинки, основні господарські та культові споруди.

Про Кия ж відомо, що, закінчивши спорудження міста на Дніпрі наприкінці V ст., він здійснив похід на Візантію, вів переговори з візантійським імператором, уклав торгову угоду з Візантією, а повертаючись назад, на Дунаї заклав місто Києвець. Сусідами слов'ян на північному заході були племена балтів та норманів (варягів), на сході та на півдні — хозари й печеніги та інші кочові племена. Між слов'янами та їхніми сусідами відбувалися сутички за володіння річковими шляхами для ведення торгівлі з країнами Сходу та Візантією. У IX ст. на слов'янських землях з'явилися варяги, чиї морські походи не давали спокою всій Західній Європі. У IX—XI ст. вони як найманці були на службі у руських князів і візантійських імператорів. У VIII ст. на сході від Руської землі з'явилася держава хозарів — Хозарський каганат. Войовничі хозари підкорили собі і обклали даниною полян, сіверян і в'ятичів. Але хозарське поневолення тривало недовго. Поляни за допомогою варягів на початку IX ст. змогли повернути собі незалежність. Наприкінці IX ст. в південноукраїнських степах з'явився новий небезпечний ворог — печеніги, тюркські племена, основним заняттям яких були набіги на сусідні племена і країни. Протягом X—XI ст. русичі вели з ними тривалу боротьбу.

Передумовою створення Київської Русі був розклад родоплемінного ладу у слов'ян,: виокремлення правлячої верхівки, що складалася з князів — вождів союзів племен, князівських дружинників, старійшин. Поступово занепадає роль віча, на якому і раніше вирішувались найголовніші справи. Воно почало скликатися тоді, коли це було потрібно князеві. Втрачається значення народного ополчення, оскільки навколо князів формуються постійні дружини — об'єднання бойових соратників, друзів князя. За допомогою дружин князі завойовували нові землі, збирали данину, голос дружини міг бути вирішальним у питаннях війни та миру, вирішенні інших важливих проблем. Знатні дружинники і родова знать становили при князі боярську раду, що була дорадчим органом. Поступово виникала верства великих землевласників — бояр, які отримували від князя за службу вотчини (великі земельні маєтки, що передавались у спадщину). У IX ст. київські князі поширили свою владу на сусідні землі. Коли у середині IX ст. правителем Києва був князь Дір, арабський історик, географ і мандрівник Хасан аль Масуді писав, що Дір — «перший серед слов'янських царів», який володів «великими містами і багатьма населеними країнами».

Становлення Київської держави пов'язане і з ім'ям князя Аскольда. Він проводив сміливу і далекоглядну політику, чим зміцнив свою державу. Для посилення авторитету своєї влади він прийняв титул кагана, що тоді був рівний титулові імператора, чим поставив Руську державу на один щабель з Візантією та Хозарією — найсильнішими тогочасними державами. Аскольд проводив активну зовнішню політику. За його правління Київська держава міцно утвердилась на узбережжі Чорного моря. Головним напрямом політичних інтересів Аскольда був південь та південний схід, де знаходились найрозвинутіші на той час країни. Найважливішою, акцією Аскольда були його походи на Візантію, які закінчилися вигідними для князя мирними угодами з візантійцями. За Аскольда відбулася перша спроба поширення у східнослов'янських землях християнства, яка відноситься до 860 р. Але в той час воно не стало панівною релігією, бо хрестилася лише невелика частина суспільної верхівки на чолі з князем. Нова релігія зустрічала опір не тільки народу, а й панівної верхівки, в тому числі й волхвів. Саме вони запросили на допомогу новгородського князя Олега, який у 882 р. з Новгорода здійснив похід на Київ і, розбивши дружину Аскольда, захопив місто, звівши нанівець прогресивні діяння цього князя, якого вбили за наказом Олега. Об'єднавши свої володіння на півночі з київськими, князь Олег сприяв утворенню єдиної східнослов'янської держави, що дістала назву Київська Русь

 

Адміністративна реформа

Враховуючи, що влада в удільних князівствах, з яких складалася Древньоруська держава, фактично належала місцевим племінним династіям, які протистояли великому київському князю в його прагненні об’єднати під своєю владою племінні князівства, Володимир продовжує розпочату батьком адміністративну реформу. Він замінив племінних вождів своїми синами, яких у нього було 12, та вірними боярами. Ті в свою чергу створили апарат управління нижчого рангу. Це зумовило консолідацію держави, підірвало сепаратизм місцевої племінної знаті. Зосередження влади в руках однієї князівської родини дало можливість усунути племінний сепаратизм. Відтак Русь стала державою із сильною князівською владою, в якій всі рішення приймалися із єдиного центру.

2. Укріплення кордонів Русі.
Замість далеких походів Володимир зосередився на захисті власних володінь. Щоб протистояти загрозі з боку печенігів, він збудував розгалужену мережу укріплень, а також нові міста на південь від Києва. Оборонні війни, на які почав звертати увагу Володимир, лише сприяли зміцненню кордонів Русі. Дуже багато зусиль було витрачено на укріплення південного кордону. Володимир Великий почав розбудовувати прикордонні фортеці. Було побудовано низку городів над річкою Стугною на південь від Києва і над Десною, Трубежем, Сулою на Лівобережжі. Оборонна реформа сприяла підвищенню статусу Київської держави в очах світової спільноти.

3. Реформа зовнішньої політики.
Відповідно до змін у внутрішній політиці, Володимир повів також зовнішню політику. Князь зосередився на захисті власних кордонів. Щоб протистояти загрозі печенігів, він збудував розгалужену мережу укріплень, а також нові міста на південь від Києва. Знову порушуючи традицію попередників, він звернув погляд на захід і додав до своїх володінь землі сучасної Західної України, тим самим поклавши початок тривалому суперництву з поляками за цей регіон. Він також змусив литовських ятвягів визнати його верховенство. Володимир установив загалом дружні стосунки з поляками, мадярами і чехами. В основі цієї нової західної орієнтації лежало його прагнення підпорядкувати собі головні торгові шляхи на захід, а також прокласти інші шляхи на Константинополь. Внаслідок цих надбань володіння Володимира стали найбільшими в Європі, охоплюючи близько 800 тис. кв. км.

Військова реформа

Для зміцнення оборонної могутності держави Володимир провів військову реформу, встановивши феодальну організацію війська – службу за право володіти землею. Це зміцнило і власну владу князя. Окрім цього, створив досить розгалужену систему фортець, валів, опорних пунктів у прикордонних землях.

Релігійна реформа

Цілком очевидно, що для зміцнення централізованої князівської влади потрібен був єдиний бог. Стара язичницька релігія з її розлогим пантеоном вже не відповідала вимогам суспільства. Вибір Володимира зупинився на християнстві православного (візантійського) обряду. Це мало кілька підстав: по-перше, історичні підвалини такого вибору вже були закладені Аскольдом і княгинею Ольгою; по-друге, у візантійському варіанті світська влада домінувала над релігійною; по-третє, мова богослужіння фактично була єдиною (старослов’янською).
Введення християнства на Русі відбувалося таким чином. Василій II, візантійський імператор, після поразки від Болгарії вирядив до Києва послів з проханням про військову допомогу. Володимир Святославич погодився в обмін на одруження з сестрою імператора Анною. Але Василій II не виконав обіцянки. Тоді Володимир узяв в облогу місто Херсонес (Корсунь) – опору візантійського панування в Криму – і захопив його. Імператор змушений був погодитися на той шлюб.

. У 988 р., прагнучи якнайшвидше охрестити свій народ, Володимир наказав позаганяти юрби киян у притоку Дніпра р. Почайну й там,всіх разом вихрестити. Незважаючи на опір людей, ламалися язичницькі ідоли, а натомість будувалися християнські церкви. Церква, організаційні структури й служителі якої були цілком запозичені й привезені з Константинополя, не лише отримала широкі привілеї та автономію, на її потреби надходила, крім того, десята частина княжих прибутків.
Охрестившись сам, Володимир зробив християнство державною релігією, що мало велике позитивне значення. У суспільстві з’явилася сила, яка не лише надавала йому духовної та культурної єдності, а й впливала на все соціально-економічне життя. Піднісся авторитет самого князя. Потужний поштовх до розвитку отримала давньоруська культура. Київська Русь стала в ряд провідних християнських держав Європи, забезпечивши собі рівноправні та взаємовигідні стосунки з ними.

 

 

4)Початок дезінтеграція. Причини роздробленості

Незважаючи на зусилля київських правителів, Київська держава не стала.
Це була клаптикова країна без точного визначення кордонів, утворена з численних слов'янських і
неслов'янських племен, складена з кількох територій і політичних центрів, що суперничали між собою
(Київ, Галич, Чернігів, Новгород та ін.). Про неміцність цієї держави свідчать і прагнення різних
племен вийти з-під влади Києва і та міжусобна боротьба, яка велася між княжичами після смерті Святослава, а потім Володимира та в пізніші часи. Спробу запобігти міжусобній боротьбі між князями зробив Ярослав Мудрий, який ввів новий порядок престолонаслідування. Започатковане ним старшинство в межах родини — влада найстаршого з синів — запроваджувалося натомість старого спадкоємства «від батька до сина».
Згідно із заповітом Ярослава Київ переходив до старшого сина Ізяслава. Решта земель розподілялась за старшинством між іншими синами і племінниками: Чернігівщина відійшла до Святослава Ярославича. Переяславщину отримав Всеволод. Задум Ярослава полягав у тому, щоб кожний із синів по черзі обіймав київський престол; щойно в якомусь із князівств звільнявся престол, як відбувалося пересування братів на щабель вище і ближче до Києва. Таким чином, надаючи кожному з синів можливість правити в Києві, Ярослав сподівався уникнути запеклої боротьби за одноосібну владу. Але насправді заповіт Ярослава поклав початок роздробленості руських земель.
Мирні стосунки між нащадками Ярослава Мудрого, який помер 1054 р., тривали недовго. Через 15 років по його смерті союз Ярославичів розпався. Це сталося 1068 р. Тоді на руські землі вторглось нове плем'я кочовиків — половців, які розбили військо київського князя Ізяслава на річці Альта і поставили Київ перед загрозою нападу. Нерішучість і безпорадність князів обурила киян, які, піднявши повстання з вимогою самотужки боротися з половцями, вигнали Ізяслава з Києва, проголосивши київським князем полоцького князя Всеслава, який на той час перебував у полоні за спробу відділитися від Києва.
Ізяслав утік до Польщі і за підтримкою польського короля посів київський престол удруге. Але незабаром спалахнула боротьба між Ізяславом та його братами Святославом Чернігівським і Всеволодом Переяславським, до якої залучились вже й онуки Ярослава Мудрого, які теж намагалися відстоювати свої права. Стосунки між князями ставали дедалі заплутанішими, а розбрат гострішим, оскільки кожен за Ярославовим законом мав право на декілька столів, у тому числі й на київський. Зрозуміло, князівськими чварами користувалися половці, які посилили свій тиск на кордони Русі.
Покласти край князівським чварам, впорядкувати стосунки між князями, організувати їх спільну боротьбу проти половців був покликаний об'єднавчий з'їзд князів, що відбувся 1097 р. в Любечі. Князі, що прибули в Любеч, ухвалили припинити усобиці та скасували порядок престолонаслідування, запроваджений Ярославом Мудрим. Кожен князь мав володіти тими землями, які успадкував від батька. Проте Любецький з'їзд не зміг припинити ворожнечу між князями, і незабаром вона спалахнула знову, що ніяк не сприяло єдності Київської Русі, особливо в умовах половецької загрози і заворушень населення Києва та інших міст. Так, 1113 р., під час повстання у Києві, бояри і купці звернулися до переяславського князя
Володимира Мономаха (Онука Ярослава Мудрого) з проханням посісти київський стіл. Це був дуже авторитетний на той час князь, особливо завдяки його походам на половців 1103, 1109, 1110 і 1111 рр., перемоги в яких надовго відкинули половців від кордонів Русі.
Дванадцять років правління в Києві Володимира Мономаха (1113 – 1125) були для Русі часами миру і спокою. Вмілою політикою він підкорив своїй владі удільних князів, зокрема приборкав чернігівських князів Ольговичів, прибрав до рук найвіддаленіші руські землі. Одночасно Володимир Мономах «Уставом», що доповнював «Руську Правду», обмежив безконтрольну діяльність князівських урядників.
Зміцнилося знову міжнародне становище Русі, що відбилося на династичних зв'язках: сам Мономах був одружений з дочкою англійського короля, сестра вийшла заміж за німецького імператора, а донька — за угорського короля.
По смерті Володимира Мономаха 1125 р. спадкоємцем на київському столі став його син Мстислав Володимирович, який продовжував політику батька. Проте його наступники знову почали боротьбу між собою за першість на Русі. Отже, її політична єдність була тимчасовою.
Зростання натурального господарства і розширення приватної власності на землю у Київській Русі, як і в інших державах середньовічної Європи, зумовлювало поступове відособлення місцевих князівств і послаблення влади київського князя. Найзначнішими князівствами на території сучасної України були Київське, Чернігівське, Переяславське, Галицьке і Волинське, а ті у свою чергу поділялись на уділи.
Причини роздробленості

Серед причин політичної роздробленості Київської Русі можна виокремити такі.

1. Прагнення окремих князівств до самостійності. Вони були зумовлені еволюцією економіки, дальшим розшаруванням суспільства, розвитком феодального землеволодіння, зростанням кількості міст, пануванням натурального господарства, а отже, його замкнутим характером. Каталізатором де централізаторських процесів стала реалізація рішення Любецького з'їзду князів (1097) про вотчинний принцип успадкування земель. Внаслідок переходу володінь від батька до сина зміцнювалися місцеві князівські династії та їхнє найближче оточення. Вони виявляли щораз більшу самостійність і все рідше зважали на волю великого князя київського, менше цікавилися загальноруськими справами, захистом країни відворотів.

2. Велика територія держави та етнічна неоднорідність населення. Безмежні простори східноєвропейської рівнини, колонізовані русинами, були свідченням державної могутності Київської Русі, але водночас стали і джерелом її слабкості. За низької густоти населення, нерозвинутих засобів комунікації та недостатньо міцного і розгалуженого апарату влади на місцях неможливо було ефективно управляти такою великою країною з єдиного центру. Крім того, розширення кордонів Київської Русі призвело до відпливу значних матеріальних та людських ресурсів на колонізацію окраїн, а відтак і до виснаження держави. Великою мірою послаблювала Київську Русь також етнічна неоднорідність її населення. Адже понад 20 народів, які тут проживали, істотно, різнилися за рівнем економічного, політичного, культурного розвитку й об'єднати їх у міцну спільноту було практично неможливо.

3. Несталий порядок успадкування князівської влади. Здавна на Русі панував "горизонтальний" принцип престолонаслідування, коли влада переходила від старшого брата до молодшого, від сина старшого брата — до наступного за віком. Однак уже наприкін. XI ст. на Любецькому з'їзді князів було проголошено про "вотчинний", або "вертикальний", принцип, за яким престолонаслідування йшло від батька до сина. Змішування цих двох принципів, що продовжували співіснувати, призводило до міжусобиць, підривало основи Київської держави.

4. Занепад торгівлі. Важливу роль у піднесенні Київської держави відіграла міжнародна торгівля, яка здійснювалася торговельними шляхами, що проходили через Русь ("з варяг у греки", Соляний, Залозний) і зв'язували Азію з Європою, Чорне море з Балтійським. Однак із кін. XI ст. транзитна торгівля Київської Русі починає занепадати. Це було спричинено насамперед появою нового середземноморського торговельного шляху, що безпосередньо поєднав Західну Європу з Візантією, Малою Азією та Близьким Сходом. До того ж торговельні шляхи до Чорного та Каспійського морів були блоковані половецькими ордами. Усе це мало згубні наслідки для економіки Русі, призводило до подальшої її дезінтеграції.

5. Геополітичне розташування Київської Русі, яка знаходилася на межі зі степовими кочівниками. Віками на українські землі здійснювали спустошливі набіги гуни, авари, хозари, угри, печеніги, половці. Боротьба з ними вимагала спільних дій князівств, але в умовах зростання ворожнечі між князями це ставало дедалі проблематичнішим. У результаті, занепадали міста й села, ремесла, торгівля, сільське господарство, культура.

Наслідки політичної роздробленості були згубними для держави. У процесі децентралізації Київської Русі на її території виділяються окремі політичні утворення. Першими відособилися Новгородська й Полоцька землі, до яких не докочувалися хвилі половецьких вторгнень. Відносно сам ості й ними стали також Ростово-Суздальське, Галицьке та Волинське, а згодом і Муромське, Переяславське, Чернігово-Сіверське та інші князівства

 

 

5 Роздрібнення Київської Русі (боротьба за Київ у умовах дезинтеграціїї) спричинилося до появи великих і малих, незалежних і напівнезалежних князівств, які вступали у складні відносини між собою та зовнішнім світом. Виникла нова політична ситуація, за якої в них відбувались як подальше роздрібнення, дезінтеграція, так і об'єднуючі процеси. Рушійною силою цих процесів була частина феодальної еліти, зорієнтована на підтримання влади легітимного князя.

З другої половини XI ст. інтенсивно розвивається процес відокремлення від Києва і перетворення на самостійні князівства окремих земель. Першим з них було Чернігівське, закріплене за нащадками сина Ярослава Мудрого — Святослава. Наприкінці 40-х років XII ст. воно розділилось на Чернігівське і Новгород-Сіверське князівства. Після Любецького з'їзду князів 1097 р. відокремилась Галицька земля, де князювали правнуки Ярослава Мудрого — Василько, Володар і Рюрик Ростиславичі.

Наприкінці 20-х років XII ст. відійшло від Києва Смоленське князівство, діставшись синові Мстислава І — Ростиславу. На початку 30-х років, під час князювання Юрія Долгорукого, самостійним князівством стала Ростово-Суздальська земля. Через деякий час Андрій Боголюбський переніс її столицю до Володимира-на-Клязьмі. У північно-східній частині давньоруської держави почало формуватись потужне Володимиро-Суздальське князівство. В 40-в і роки північно-східна частина Чернігівської землі — Муромо-Рязанська — переходить під вплив володимиро-суздальських князів. У середині XII ст. стає самостійною Волинська земля, де княжий престол посідають нащадки київського великого князя Ізяслава Мстиславича — онуки Володимира Мономаха.

Надалі головними учасниками українських політичних подій стають чернігівські, новгород-сіверські, галицькі та волинські князі. Певну участь у цих процесах у з в'язку з географічною і династичною близькістю беруть смоленські та новгородські князі, а володимиро-суздальські майже не втручаються в них, ставши, за висловом М. Брайчевського, байдужими до Чернігова, Переяслава, Полоцька і будуючи паралельно свою державу поруч з Київською.

Політичний розвиток українських земель Подніпров'я відбувався під впливом боротьби князів за володіння Києвом, контроль над яким відкривав шлях на престол головного князя Руських земель, та протидії войовничому степу, нападам кочівників.

Особливо помітну роль у політичній боротьбі після відходу на другорядні позиції Переяславського князівства відігравали чернігівсько-сіверські князі. Якщо протягом 1054—1132 pp. троє вихідців з місцевої династії Ярославичів 19 років княжили в Києві, то у 1133— 1240 pp. п'ятеро князів 36 років займали головний престол Русі. Як вважають деякі сучасні дослідники, чернігівсько-сіверські князі прагнули не до цілковитого відокремлення та самостійності, а до об'єднання всіх давньоруських земель навколо Києва під своїм проводом, їх претензії на владу ґрунтувалися на згуртованості в обстоюванні родових інтересів, існуванні в різні часи в Києві, Галичі, Новгороді, Рязані, Полоцьку та інших містах прочернігівських сил, розгалужених міжнародно-династичних зв'язках — з польським, угорським, візантійським, німецьким, половецьким правлячими домами. Спроба Михайла Всеволодовича у 30-х роках XIII ст. об'єднати під своїм керівництвом основні землі Південної Русі була перервана захопленням і тотальним плюндруванням восени 1239 р. Чернігівської землі ханом Менгу.

Боротьба за Київ тривала протягом XII і першої половини XIII ст. — до нашестя монголо-татар, підриваючи його політичну та економічну вагу. Чернігівські, волинські, переяславські володарі не спромоглись надовго закріпитися на київському престолі. Протягом 1132— 1246 pp. на ньому побували 26 осіб. Тричі Києвом правили Ростислав Ізяславич (1154, 1159—1161, 1161— 1167), Ізяслав, онук Святослава (1154—1155, 1157—1158, 1161), Всеволод Чермний (1206, 1207, 1210—1212). Двоє останніх — з чернігівської династії. Сім разів (!) престол здобував Рюрик Ростиславич (1173, 1180—1181, 1194— 1200, 1203, 1205—1206, 1206, 1207—1210).

Така політична ситуація спричинила діархію (двовладдя) князів. У такий спосіб правили Володимир Давидович з молодшим братом Ізяславом у Чернігові (1140—1151), у Києві — Ізяслав Мстиславич та його дядько В'ячеслав Володимирович (1150—1154), Святослав Володимирович і Рюрик Ростиславич (1180— 1194). У політичну боротьбу на основі хитких, короткочасних коаліцій втягувалися князі з інших земель, наймані війська — половці. Так, герой "Слова про Ігорів похід" новгород-сіверський князь Ігор Святославич в союзі з половецькими ханами Кончаком і Кобяком у 1180 р. ходили на Київ і Смоленськ. Так само діяв Рюрик Ростиславич у 1203 p., який, щоб повернутись до влади і вигнати з Києва князя Волинського Романа Мстиславича, разом з Ольговичами та "всею половецькою землею" захопив місто й учинив жахливий погром.

Зовнішня небезпека лише на певний час згуртовувала володарів великих і малих князівств Подніпров'я. На півдні Київщини, Переяславщини, Чернігівщини, Сіверщини місцеві князі зводили на пограниччі оборонні споруди, висилали в степ застави, намагались заселити прикордонну смугу вихідцями з кочових племен ("чорними клобуками"), використовуючи їх як своєрідний захисний бар'єр. Проте недостатня окресленість зовнішнього противника, якого характеризували розпливчастим поняттям "степ", не стимулювала загальний внутрішній розвиток східноукраїнських земель. Адже не було потреби в довготривалих спільних масштабних захисних діях, а це стримувало процес державотворення. До того ж князям не було з кого брати приклад: Візантія, на яку вони традиційно орієнтувалися, занепала, а європейські королівства були далеко. Тому центр української політичної історії змістився на правобережні й західні землі. Оскільки з 1240 р. Київське, Чернігівське, Переяславське князівства опинились під безпосереднім контролем Золотої Орди, Наддніпрянщина в цей час остаточно втратила самостійне політичне значення.

У XII—XIV ст. на землях східних слов'ян виразно простежуються два процеси. Один з них — подрібнення князівств, кількість яких збільшується з 15 у середині XII ст. до 50 на середину XIII ст. і сягає майже 250 у XIV ст. Серед них такі, що претендували на статус великих: Київське, Чернігівське, Галицьке, Волинське, Переяславське, Новгород-Сіверське, й малі, удільні. Тільки на території Волині було до десяти малих князівств: Луцьке, Пересопницьке, Володимирське, Берестське, Червенське, Дорогочинське, Белзьке, Бузьке. В Галичині — Перемишльське, Теребовельське, Звенигородське. Кожна земля у мініатюрі відтворювала політичні особливості Київської держави, зберігаючи таку саму політичну систему з відповідними інститутами і функціями.

 

 

Данило Галицький Даниловичі

Данило Романович (1201—1264) — князь галицько-волинський і великий князь київський (1240), перший король Русі (1253). Син князя Романа Мстиславича з династії Рюриковичів.

У 1211 був ставлений боярами на князювання в Галичі, але у 1212 вигнаний. У 1221 почав княжити на Волині й до 1229 завершив об'єднання волинських земель. У 1223 брав участь битві на р. Калка проти монголо-татар. У 1238 Данило Романович опанував Галичем, передав Волинь брату Васильку Романовичу, а потім зайняв Київ. Ведучи вперту боротьбу проти вражих княжих чвар і засилля бояр і духовних феодалів, Данило спирався на дрібних службових людей і міське населення. Він сприяв розвитку міст, залучаючи туди ремісників і купців. При ньому були побудовані Холм, Львів, Угровськ, Данилів, відновлений Дорогочин. Данило Галицький переніс столицю Галицько-Волинського князівства з Галича в Холм. Після вторгнення монголо-татарських завойовників в Південно-Західну Русь (1240) і встановлення залежності від татар, Данило робив енергійні заходи для запобігання нових вторгнень, а також проти зростаючої агресії угорських і польських феодалів. У 1245 в битві під Ярославлем галицьким, війська Данила розбили полки угорських, польських феодалів та галицьких бояр, що й завершило майже 40-річну боротьбу за відновлення єдності Галицько-Волинського князівства. Данило Галицький втрутився у війну за австрійський герцогский трон та на початку 50-х рр. домігся визнання прав на нього для свого сина Романа. Розраховуючи на західних союзників для протистояння Орді погодився прийняти від папської курії в 1254 королівський титул. Час князювання Данила Романовича був періодом найбільшого економічного культурного піднесення і політичного посилення Галицько-Волинської держави.

У грудні 1253 року посланець Папи Римського Інокентія ІV абат Опізо прибув до Дорогочина над Бугом — міста на західній околиці Галицько-Волинського князівства. Дорогою абат оприлюднив папську буллу, яка закликала володарів Чехії, Моравії, Сербії, Помор’я та Пруссії до хрестового походу під проводом князя Данила Галицького проти монголів.

Опізо привіз Данилові королівські клейноди: корону, скіпетр і державу. Упродовж попередніх п’яти років Данило двічі відмовлявся коронуватися. Уперше — через те, що посольство з короною застало його не в Галицько-Волинській державі — він тоді саме прибув до Кракова. Удруге — через те, що папа надіслав корону, не оголосивши хрестового походу проти монголів.

— Що мені вінець, коли татари лютують! — обурився тоді.

Утретє Данило спочатку теж відмовлявся, та врешті поступився проханням своєї матері княгині Анни та польських князів Сомовита й Болеслава Сором’язливого — його союзників у щойно розпочатому поході на ятвягів. Коронація відбулася у двадцятих числах грудня у дорогочинському храмі Пресвятої Богородиці.

Данилові вже було 52 роки. Його держава простягалася від Бугу до Дніпра й була чи не найбільшою в Європі. По смерті австрійсько-штирського герцога Фридриха ІІ претенденти на його спадщину зібралися в місті Пожг, нині — словацька столиця Братислава. Серед володарів Центральної Європи був і галицько-волинський князь, син якого Роман був одружений із донькою покійного герцога Гертрудою. ”Сам же Данило їхав обіч короля, за звичаєм руським, — оповідає літописець, — а кінь під ним був диву подобен, і сідло позолочене, і стріли й шабля золотом оздоблені та іншими прикрасами, що аж дивно, а жупан із золототканого єдвабу грецького і широким золотим мереживом обшитий, і чоботи зелені козлові, обшиті золотом”.

У Середньовіччі вважали, що син князя був князем від народження, натомість королем його мав визнати Папа Римський. Тож, отримавши від нього корону, галицько-волинський правитель ставав повноправним європейським монархом.

За тодішнім звичаєм, король не міг бути нічиїм васалом, а в разі нападу на його державу інші королі мали надати йому військову допомогу. Саме її й потребував Данило в обороні від монголів.

Уперше він зіткнувся з ними 22-річним — у битві на Калці, де був поранений у груди. А наприкінці 1245 року, не маючи сил для війни зі степовиками, Данило змушений поїхати до столиці Золотої Орди міста Сарая по ярлик на княжіння, кланятися ханові Батию й пити кумис у його шатрі. Данило Галицький отримав статус ханського васала: він не мав платити Орді данину, лише мусив висилати своє військо для монгольських походів.

Повернувшись із Сарая, Данило почав листування з папою Інокентієм ІV про організацію хрестового походу проти монголів. Папа надіслав йому сім послань. У них титулує його ”найсвітлішим королем Русі”, пропонує свою опіку, спільну боротьбу проти монголів та з’єднання Київської митрополії з Римською церквою.

На переговори з папою князь відправляє до Ліона посольство на чолі з ігуменом Григорієм. По їх завершенні Інокентій ІV знову висилає Данилові кілька листів. Визнає його законним правителем Русі, а згодом видає і згадану буллу про хрестовий похід проти монголів.

Однак після коронації Данила Галицького володарі Центральної Європи не підтримали його в боротьбі з монголами. Вони сподівалися, що орда не дійде до їхніх держав. Данило Галицький воює самотужки. Перебудовує замки та фортеці, реорганізовує своє військо, за західноєвропейським зразком одягнувши важку кінноту в лати. Попри поразки, він зміг відстояти свою державу. Літописець називає його то королем, то князем: ”Сей же король Данило був князем добрим, хоробрим і мудрим, який спорудив городи многі, і церкви поставив, і оздобив їх різноманітними прикрасами”.

Даниловичі

Із самого початку її формально очолював Василько Романович (1264—1269), котрого решта князів шанувала як "отця і господина". Він княжив на Волині, а сини Данила — у Галичині: Шварно — у Галичі, Белзі та Хол мі, Лев — у Перемишлі та Львові, Мстислав, імовірно, — у Теребовлі та Луцьку.

Наступником Василька Романовича на волинському престолі став його син Володимир (1270—1289). Він мало займався зовнішньополітичними справами і залишив по собі пам'ять як покровитель освіти і культури. Значні кошти віддавав на спорудження храмів, міст, замків. Найбільше любив читати і переписувати книжки та рукописи. Характеризуючи Володимира як "книжника і великого філософа, якого не було перед ним у цілій землі", літописець вихваляє його за людяність, щедрість, лагідність до підлеглих, особливо убогих. Ще за життя Володимир Василькович, який не мав власних спадкоємців, передав свої землі двоюрідному братові Мстиславу Даниловичу, а коштовності, посуд, одяг заповів роздати незаможним людям. На превеликий жаль, зі смертю Володимира (1289) закінчується Галицько-Волинський літопис, тому немає документальних свідчень про останні десятиріччя існування давньоукраїнської держави.

Серед Даниловичів найенергійнішим правителем виявився Лев (1264—1301), який намагався продовжити державницьку політику свого батька. Він підтримував тісні дипломатичні зв'язки з Чехією, Угорщиною, Литвою, Тевтонським орденом. Однак, якщо цього потребували національні інтереси, то, не вагаючись, розпочинав проти них збройну боротьбу. Зокрема, Лев Данилович здійснив ряд походів на Литву і ятвягів, відвоював в Угорщини частину Закарпаття з Мукачевом (бл. 1280), а у Польщі" в якій він добивався краківського престолу,— Люблінську землю (бл. 1292). Завдяки останнім надбанням територія Галицько-Волинської держави стала найбільшою за всю її історію. Водночас Лев змушений був визнати залежність від Золотої Орди, яка виявлялася у сплаті данини та участі у зовнішніх походах монголо-татар.

Будучи мужнім воїном і талановитим полководцем, Лев Данилович виявився, однак, нерозважливим політиком. Так, у 1267 р. литовський князь Войшелк віддав своє князівство молодшому братові Лева Шварнові, одруженому з його сестрою, а сам постригся в ченці. Перед династією Романовичів постала реальна перспектива утвердження на литовському великокняжому престолі. Проте Лев, вважаючи подібне спадкування порушенням порядку старшинства, убив Войшелка, чим викликав велике невдоволення серед литовців. Князювання Шварна тривало недовго, і після його смерті(1269) Литовське князівство було назавжди втрачене для династії Романовичів. І хто знає, як розвивалися б у подальшому історичні події для України, коли б не цей прикрий інцидент.

По с<