ТОП 10:

Українські землі у складі Великого князівства Литовського та Польщі



Литовське князівство виникло в XIII ст. Набираючи потужності, воно скористалося ослабленням сусідніх земель, передусім українсько-білоруських, й почало збільшувати за їхній рахунок власні території. Першим надбанням Литви на українських землях стала Волинь, яка після смерті Юрія-Болеслава 1340 р. перейшла під владу ЛюбартаГедиміновича. Потім упродовж одного-двох десятиліть під контроль Вільна — столиці Литовського князівства — перейшли також Київщина з Переяславщиною, Чернігово-Сіверщина та Поділля. Приєднання цих земель перетворило Литовське князівство на велику феодальну державу, яка мала назву: Велике князівство Литовське. Особливості тієї держави дали історикам підстави називати її Литовсько-Руською. Адже підкорення литовськими князями руських земель відбувалося в основному мирно. Здійснювалося воно здебільшого на взаємовигідних умовах: великий князь литовський зобов'язувався обороняти руські землі, вимагаючи натомість від населення покори. Литовці дозволяли місцевій українській знаті обіймати найвищі адміністративні посади. Русинські бояри ставали на службу до великого князя литовського, за що за ними закріплювалися їхні родові землі. На місцях залишалася вся попередня система управління. Збереження традиційного укладу здійснювалося за принципом: «Старого не змінюємо, а нового не впроваджуємо».

Культура русів, які становили 90 % населення держави, справила значний вплив на литовців. Вони переймали від українців та білорусів військову організацію й способи оборони, особливості зведення фортець, традиції господарювання і владарювання. На корінних литовських землях з'явилися руські назви: «намісник», «городничий», «тивун», «конюший», «ключник» тощо. Руська мова стала мовою великокняжого двору й державної канцелярії. Великого поширення з-поміж литовської знаті набувала «руська віра» — так спочатку звалося на Литві православне християнство. Шлюби литовських князів із руськими князівнами сприяли закріпленню руського впливу.

Отже, державна організація та суспільний устрій Литовсько-Руської держави були органічним продовженням державного ладу Київської держави. Велике князівство Литовське до кінця XIV ст. являло собою своєрідну федерацію земель-князівств, у тому числі українських — Київського, Чернігово-Сіверського, Волинського, Подільського. Кожним із них, як і колись, правив удільний князь, щоправда, тепер уже не з руської династії Рюриковичів, а з литовської — Гедиміновичів. Київським і чернігово-сіверським володарями, зокрема, стали сини великого князя — Володимир і Дмитро-КорибутОльгердовичі. На Волині княжив молодший брат Ольгерда Любарт, а після нього — Любартів син Федір, на Поділлі володарювали племінники Ольгерда — князі Коріатовичі. Нові князі швидко перетворювалися на українських князів литовської династії.

Свідченням наступництва державних традицій Київської Русі за литовського правління є князювання нащадків Ольгерда в Києві. Княжіння Володимира Ольгердовича в Києві датують із 1363 р. Охрещений матір'ю за православним обрядом, вихований на русинських звичаях і традиціях, литовський князь не був сприйнятий як чужинець і швидко порозумівся з місцевим боярством. Він організував кілька походів на південь проти кочових орд. Унаслідок успішних воєнних операцій князя ординців було витіснено до узбережжя Чорного та Азовського морів. Це сприяло піднесенню занепалої за часів монголо-татарського лихоліття Київщини. Свідченням економічної могутності та прагнення позбутися залежності від Вільна є карбування Володимиром власної монети. Київський князь почувався незалежним володарем, що підтверджується й звучанням його титулу: в нечисленних документах, що збереглися від тих часів, Володимир Ольгердович іменував себе «З Божої ласки князем Київським».

Зміни в Литовсько-Руській державі сталися з приходом до влади великого князя литовського Ягайла Ольгердовича, який зайняв пропольську позицію. 1385 р. у містечку Крево Ягайло уклав Кревську унію, що передбачала долучення до польської Корони земель Великого князівства Литовського й перехід у католицтво всіх мешканців Литви. Наступного року було укладено династичний шлюб між Ягайлом і польською королевою Ядвігою. Відтоді у Великому князівстві Литовському набирав сили польський вплив, поширювався католицизм.

Із ним розпочалися зміни традиційного укладу на українських землях, зокрема було ліквідовано найбільші українські удільні князівства. Литовсько-руська держава почала втрачати руські традиції, натомість посилювалися польські.

Політика литовського князя Вітовта, спрямована на ліквідацію уділів, завдала удару українській державності, позаяк саме удільні князівства втілювали державницьку ідею на землях Русі-України, що перебували у складі Великого князівства Литовського. Ліквідація уділів супроводжувалася посиленням втручання польських можновладців у внутрішню політику Великого князівства Литовського, утисками, яких почали зазнавати православні після Городельської унії Литви з Польщею 1413 р. Угода, підписана в замку Городло, передбачала, зокрема, призначення на вищі урядові посади Великого князівства Литовського тільки литовців-католиків. Щоправда, успішна боротьба Вітовта проти ординців дозволила українцям знову вийти на береги Чорного моря (на захід від гирла Дніпра), були засновані міста Коцюбіїв (Хаджибей, Одеса), Вітовтове (Миколаїв) та ін. Це сприяло також швидшому освоєнню українських степів, економічному поступу.

По смерті Вітовта 1430 р. великим князем литовським було проголошено князя Свидригайла Ольгердовича. Він почав здійснювати політику, спрямовану на здобуття Великим князівством Литовським незалежності, спираючися насамперед на українських і білоруських православних феодалів. У відповідь Польща розпочала воєнні дії. Така орієнтація Свидригайла викликала невдоволення литовських феодалів-католиків, і вони з підтримкою Польщі проголосили великим литовським князем брата Вітовта — Сигізмунда. Усунення Свидригайла від влади 1432 р. обурило прихильників князя. Вони відмовилися визнавати владу Сигізмунда, який відновив унію з Польщею. За словами літописця, «князі руські і бояри посадили князя Свидригайла на Велике княжіння Руське». Так було утворено Українсько-білоруську державу, до складу якої ввійшли Київщина, Чернігово-Сіверщина, Волинь, Східне Поділля, Смоленщина, Вітебщина та Полоцька земля.

Протягом кількох наступних років силою зброї польські, а також литовські можновладці, що орієнтувалися на Польщу, намагалися скорити Свидригайла й повернути руські землі під владу великого князя литовського. У битві під Вількомиром 1435 р. (нині м. Укмерге в Литві) зійшлися армія великого князя литовського Сигізмунда, посилена польськими загонами, та військо Свидригайла, що складалося з представників найшляхетніших руських родів. Сили Свидригайла зазнали тоді тяжкої поразки, а відтак повстання Великого князівства Руського проти Польщі та пропольськи й прокатолицьки налаштованої литовської родової знаті втратило шанс на перемогу.

Проте ще близько 100 років представники української аристократії чинили опір зазіханням литовських можновладців-католиків та Польщі. Так, 1440 р. волинські князі Іван і Олександр Чорторийські організували змову і вбили великого князя Сигізмунда, поставленого поляками 1432 р. на великокнязівський стіл замість Свидригайла. Одразу ж по тому на українських землях спалахнули повстання проти Литви. Вони набули такої сили й розмаху, що литовські можновладці мусили відновити удільні Київське й Волинське князівства. Київським князем став Олелько (Олександр), син усунутого Вітовтом київського князя Володимира Ольгердовича, волинським — Свидригайло.

Олелько Володимирович (1441—1454) та його син Семен Олелькович (1455—1470) продовжували на київському столі політику Володимира Ольгердовича. Окрім Київщини, Переяславщини та Брацлавщини, володіння Олельковичів поширилися на Чернігово-Сіверську землю. Чимало було зроблено для обороноздатності Київської землі, зокрема поновлено укріплення порубіжних замків — Любеча, Остра, Канева, Черкас, Звенигорода тощо. Розгорнулися роботи з реставрації київських храмів: церкви Спаса на Берестові, Успенського собору Печерського монастиря. Семен Олелькович сприяв діяльності вченого гуртка при Софійському соборі. Одначе зміцнення українських князівств суперечило політиці Литви й Польщі. Саме тому відновлені князівства знову було ліквідовано: Волинське 1452 р., по смерті Свидригайла, а Київське — 1471 р., по смерті Семена Олельковича. Землі ліквідованих князівств передавалися литовським намісникам, чим фактично встановлювалося панування чужинців.

Ліквідація удільних князівств, які продовжували державну традицію Київської Русі, не могла не викликати протестів руських князів. У 1481 р. нащадки Володимира Ольгердовича Михайло Олелькович, Федір Бєльський та Іван Гольшанський змовилися усунути від влади великого князя литовського Казимира, а натомість поставити на великокнязівський стіл Михайла Олельковича. Проте змову було викрито. Страта Олельковича-молодшого поставила останню крапку в долі київського удільного княжіння, бо відтоді, як писав автор Густинського літопису, «на Києві князі пересташа бити, а вмісто князів воєводи насташа». Наступною і, власне, останньою спробою відновити незалежність українських земель силою зброї з боку князів було повстання Михайла Глинського 1508 p., але й воно зазнало поразки.

Отже, невдалі спроби української шляхти зберегти українську державність спричинилися до втрати нею значення провідної верстви українського суспільства. Аби протидіяти зазіханням сусідніх держав та боронити свою окремішність, українці мусили знайти іншу опору. Та нова сила вже формувалася на степовому порубіжжі. І звалася вона козацтвом.

7. Захопивши у XIV–XV ст. Галичину, Західну Волинь і Поділля, Польща прагнула оволодіти й українськими землями, які входили до складу Великого князівства Литовського. Але, окрім бажання Польщі, визрівали ще й об’єктивні умови для унії між Польським королівством і Литвою.

Найважливішим внутрішнім чинником у цьому процесі була позиція української шляхти. На початку XIV ст. перед нею постав реальний вибір: або єдина, усталена Польща, або ослаблена Лівонською війною Литва. Польща для українських феодалів означала привілеї, обмеженість королівської влади, гарантовані політичні свободи. Не останнє місце тут посідала й проблема військової повинності – адже у Польщі домінувало наймане військо.

Не можна було скидати з рахунків і зовнішній фактор. Війна Литви з Москвою, підтримуваною Данією та Швецією, призвела до втрати територій, і Велике князівство Литовське потребувало значної військової та фінансової допомоги.

Тому вже на середину XVI ст. були здійснені перші спроби підписання унії. Але реальних результатів сторони домоглися лише в 1569 р. на засіданні об’єднаного сейму у Любліні. Після того як частина литовських, українських і білоруських магнатів, не задоволених польським проектом унії, намагалася зібрати шляхетське ополчення для боротьби за свої права, король Сигізмунд II Август своїми універсалами приєднав українські землі – Підляшшя, Волинь, а згодом Київщину і Брацлавщину, зрівнявши місцеву шляхту цих земель у правах і привілеях з польською шляхтою. Повстанці змушені були повернутися на сейм. Депутати Великого князівства Литовського підписали акт про державну унію і склали присягу на вірність їй. Це означало створення держави Річ Посполита (дослівно з польської мови – спільна справа). В ній мали бути король, який обирається, сейм, єдина зовнішня політика, загальна скарбниця. Автономія Литви зберігалася лише у питаннях місцевого самоврядування, організації збройних сил і у правничій сфері. Українські землі навіть не входили до литовської автономії, а були віднесені до складу польських воєводств – Руського (Львів), Белзького (Белз), Волинського (Луцьк), Київського (Київ), Подільського (Кам’янець), Брацлавського (Брацлав). Воєводства очолювали призначені польські магнати.

Люблінська унія 1569 р. мала досить суперечливі наслідки для України. Передусім вона сприяла посиленню польської соціальної, національної, релігійної, культурної експансії. Але вона ж возз’єднала українські землі, забезпечила зростання культурно-освітнього руху, знайомство з західноєвропейською культурою. Окрім цього, саме Люблінська унія викликала рух опору, соціальну активність різних верств українського населення в боротьбі за національне виживання.

Після 1569 р. посилився процес покатоличення українського населення. Утиски та кризовий стан православної церкви створював умови для поширення ідеї церковної унії в українському суспільстві й породжував її активних прихильників. Моральна деградація церковних ієрархів, дезорганізація православної церкви не давали можливості їй бути гарантом збереження національних традицій. Тому перед православ’ям України постала проблема вибору: або зберегти церкву, жертвуючи національною самобутністю, або, реформуючи церкву, врятувати цю самобутність.

На захист православ’я виступили братства – міщанські організації, створювані при парафіяльних церквах. Найбільш впливовим було львівське Успенське братство (1585 р.), яке мало функції контролю над духовенством, а також Київське (1615 р.) та Луцьке (1617 р.) братства. Спираючись на підтримку константинопольського патріарха, братство активно втручалось у внутрішньоцерковні справи, що не могло не викликати спротив вищого духовенства. Все це проходило паралельно активізації діяльності єзуїтських організацій у Речі Посполитій. Розгорнулася релігійна полеміка, де талановиті проповідники, такі як П. Скарга („Про єдність церкви Божої”, 1577 р.), працюють на ідею унії.

У 1590 р. львівський єпископ Г. Балабан виступив за підписання унії. Його підтримали єпископи холмський, пінський та луцький. Вони подали заяву королеві Сигізмунду III, і той у 1592 р. відповів згодою. У 1595 р. у Кракові папський нунцій схвалив умови унії, і 25 грудня того ж року в присутності папи римського Климента VIII вона була проголошена. Юридичне оформлення унії мало відбутися у 1596 р. в Бересті. Але собор одразу ж розколовся на дві частини – уніатську та православну.

Уніатська частина затвердила греко-католицьку церкву, підпорядковану папі римському. Визнавалися основні догмати католицької церкви, але мова богослужіння залишалася церковнослов’янською, а обряди – православними. Уніатське духовенство урівнювалося з католицьким: не сплачувало податків, отримувало місця у сеймі. Уніатська шляхта могла претендувати на державні посади.

Таким чином, ватиканська ідея унії, яку й було реалізовано, означала приєднання української національної церкви до католицької.

Але православний собор, що проходив водночас, не визнав правомірність рішення уніатів. Замість консолідації українське суспільство ще більше розкололося.

Після Берестейського собору почався наступ на інтереси православ’я. Церковні землі передавались уніатам, православні фактично втратили вищу церковну ієрархію. Не набагато кращим було становище й греко-католицької церкви. Католицька верхівка розглядала її радше не як самостійну церковну організацію, а як засіб посилення власного впливу. Опинившись зрадниками для православних, уніати не стали й повноцінними, з погляду Риму, католиками.

Отож Берестейська унія не сприяла об’єднанню православних і католиків, але в історії України ці дві церкви міцно пов’язані між собою.

Колоніальна політика Польщі, посилення кріпацтва, покатоличення викликали активний протест українського населення.

8. Козацтво визначило головною метою своєї дiяльностi захист полiтичних, економiчних, культурних та iсторичних досягнень народу України, пiдвищення його духовностi й матерiального добробуту, забезпечення фiзичного здоров'я, високої моральностi, розвиток української мови, культури, мистецтва та правопорядку. Становлення України як демократичної, правовової дрежави, розвиток засад громадянського суспiльства, iнтеграцiя України до європейського спiвтовариства пiдтверджують необхiднiсть подальшого розвитку українського козацтва як однiєї з тих громадських органiзацiй України, що вiдiграватимуть активну роль у розбудовi держави. Таким чином, основні аспекти ролі козацтва в українській історії такі:по-перше: протягом другої половини ХV – першої половини ХVІІ ст. саме воно відіграло вирішальну роль в господарському освоєнні півдня України, воно започатковує на українських землях нову суспільно-економічну добу – буржуазну, в основі якої вільна праця, приватна власність, товарно-грошові відносини, тобто вільний господар;

по-друге: в конкретно-історичній ситуації українських земель козацькому стану, що формувався, доводилося, окрім виробничо-трудової діяльності, займатися і військовою, виступаючи озброєною силою на захист народу від фізичного знищення і рабства внаслідок татаро-турецької агресії, тобто козацтво - оригінальне поєднання – хлібороба і воїна, селянина і лицаря, руйнівника і творця.по-третє: козацтво виявило великі потенційні можливості і динамізм у процесі не лише самоорганізації власного стану, а й становлення нових, відмінних від середньовічних, суспільних відносин. Відбулась організація “козацького устрою”, що відзначався демократичністю, його життя і устрій став альтернативою деспотизму, кріпацтва, тоталітаризму, воно вписувалось в європейський шлях розвитку цивілізації;по-четверте: козацтво спромоглося виробити кодекс “козацьких прав і вольностей” – неписаних етичних правил, природних прав і правових норм, що визначали його статус у суспільстві і стали притягальним ідеалом для широких верств українського суспільства;

по-п’яте: на відміну від російського українське козацтво стало виконувати також “історичну місію національного речника українського народу, набуваючи функції носія української державності” (оскільки російська держава існувала, то в російського козацтва такої місії і не могло бути). Українське козацтво – це реакція на європейське відродження, творення моноетнічних національних держав, воно обєднало еліту нації та всі інші верстви населення від селянина-втікача до князя, шляхтича, його ядром була українська шляхта /тогочасний прототип інтелігенції/,тому козацтво стає порятунком нації і держави.







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 35.175.180.108 (0.008 с.)