ТОП 10:

Українські політичні партії кінця XIX - початку XX століття



Наприкінці XIX ст. провідну роль у боротьбі за українську державність стали відігравати представники молодої генерації національно-визвольного руху, які об'єднувалися в нових національних політичних організаціях.

29 січня (11 лютого) 1900 року в Харкові група студентської молоді на «Раді чотирьох» проголосила заснування Революційної української партії (РУП). За пропозицією Д. Антоновича харківський адвокат М. Міхновський виробив програму новоствореної партії. Улітку 1900 року вона була надрукована у Львові під назвою «Самостійна Україна» і таємно поширена на українських землях, що перебували в складі Російської імперії.

З аналогічних позицій боротьби за повну державну незалежність України виступало також керівництво Української соціалістичної партії (Б. Ярошевський, М. Меленевський та ін.), створеної майже одночасно з РУП. Кінцевою метою партії проголошувалася демократична Українська Республіка із суспільною власністю на засоби виробництва й «повною рівноправністю національною з полишенням нації кожній свободи увійти в склад республіки».

З позицій повної державної самостійності України виступала створена в 1901-1902 pp. під керівництвом М. Міхновського та О. Макаренка Українська народна партія (УНП). її головний програмний документ отримав назву «Десять заповідей».

Ще в січні 1904 року Центральний комітет РУП видав заяву, у якій підтвердив, що партія остаточно перейшла на соціал-демократичні позиції. Одна частина рупівців, що намагалася перетворити партію на автономну організацію Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), створила Українську соціал-демократичну спілку, яка згодом приєдналася до меншовицького крила РСДРП.

У 1905 році основна частина РУП утворила Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП), яка в політичній сфері обмежувалася лише гаслами автономії України.

Її очолили Д. Антонович, В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш, які намагалися зберегти рівновагу між національними та соціалістичними пріоритетами, досить суперечливо поєднуючи націоналізм із марксизмом. Вони, зокрема, вважали, що партія має бути виключно національною, складатися виключно з українців.

Поряд з національними партіями соціалістичного спрямування в Україні поступово став розвиватися ліберально-демократичний рух. Проте, на відміну від радикалів, ліберали почали оформлятися в політичні організації дещо пізніше — практично напередодні Російської буржуазно-демократичної революції 1905-1907 pp.

Так, у середині 1904 року з ініціативи молодих членів українських громад була створена Українська демократична партія (УДП) на чолі з поміркованими громадівськими діячами О. Лотоцьким і Є. Чикаленком та Українська радикальна партія, яку очолили Б. Грінченко і С. Ефремов. Обидві партії, нечисленні складом, займали послідовні ліберально-демократичні позиції, обстоюючи ідею встановлення в Російській імперії конституційної монархії, яка надала б Україні автономію. Принципових програмних розходжень між ними не існувало, тому 1905року вони злилися в Українську демократично-радикальну партію (УДРП), яка, як і її попередники, обстоювала лише ідею автономії України в складі Росії.

25.Україна та українське питання у роки Першої світової війни.

Перша світова війна, розпочата через суперечності між двома ворожими військово-політичними блоками, що сформувалися на зламі ХІХ-ХХ ст., втягнула мільйони людей у кривавий бій і охопила значні території не лише Європи, а й Азії та Близького Сходу. Основною причиною війни стало намагання великих країн перерозподілити світ.

Посилили суперечності, що виникли між двома блоками, національні питання у Східній Європі. Закономірним було бажання правлячих кіл воюючих держав залучити до свого боку нації, які вступили у війну задля досягнення національного самовизначення. Проблема національного самовизначення народів постала настільки гостро, що дала підстави Прем'єр-міністрові Великобританії Гербертові Асквітові, визначаючи причину вступу Англії у війну, приділити їй значну увагу. ''Ми ніколи не вкладемо меч у піхви, - заявляв він, - який ми так нелегко витягнули..., доки права малих націй Європи не будуть поставлені на міцну основу''Як і будь-яке питання, пов'язане з національним відродженням, українське питання було започатковане в українському громадянстві, висуваючи на порядок денний ідеї національного самовираження та самобутності. З розвитком політичної свідомості на початку XX ст. ''українське питання'' трансформувалося від культурницького напряму до ідеї розвитку не лише національної культури, а й досягнення повної національної територіальної автономії. Незважаючи на роз'єднаність українських земель, українська політична еліта Росії й Австро-Угорщини почали проголошувати ідею національної автономії України. ''Українське питання'' із суто внутрішньополітичного поступово переросло у міжнародну проблему в контексті реалізації військово-політичних цілей держав у Першій світовій війні. Однак приналежність українських земель до Російської та Австро-Угорської імперій вкрай заплутали його вирішення, оскільки ці дві імперії належали до ворожих військово-політичних угруповань - Антанти і Че-твірного Союзу.

Світова війна незаперечно підтвердила ворожість царської Росії національним прагненням України, її геополітичним інтересам. Гострі суперечності між Росією й Австро-Угорщиною стали показовими у боротьбі за територіальні надбання цих держав. Територіальна суперечка привертала увагу дипломатії західних держав, перетворюючи ''українське питання'' на чи не найголовнішу причину розв'язання світової війни, без вирішення якого примирення було неможливим. Характеризуючи національну політику російської державності в українському питанні, зазначимо, що тогочасний уряд проводив її щодо обмеження прав і свобод ''чужорідних елементів''. Наприклад, у циркулярі Міністерству внутрішніх справ від 20 січня 1910 р. глава уряду П. Столипін наказував губернаторам не допускати створення ''товариств інородних, між ними українських і жидівських, незалежно від їхніх цілей з огляду на несумісність з російськими державними завданнями; товариств, які мають вузькі національно-політичні цілі, бо об'єднання на ґрунті таких національно-політичних інтересів веде до збільшення основ національної відокремленості й розбрату та може викликати наслідки, що загрожуватимуть громадському спокою і безпечності''. Цей циркуляр віддзеркалював ''українську політику'' російського самодержавства, адже, на тверде переконання прем'єр-міністра Росії, ''історичним завданням російської державності є боротьба з рухом у теперішнім часі прозваним українським, що містить у собі ідею відродження старої України і устрою малоросійської України на автономних національно-територіальних засадах''.Особливе місце в ''українському питанні'' Росія відводила Галичині. Зі вступом російських військ до Галичини головнокомандувач російської армії великий князь Микола Миколайович оголосив маніфест ''Руському народу'', де зазначалося: ''Хай не буде більше під'яремної Русі! Володіння Володимира Святого, земля Ярослава Осмомисла і князів Данила і Романа, скинувши іго, нехай піднімуть прапор єдиної, нероздільної і великої Росії. Хай здійсниться Помисел Божий, що благословив справи великих збирачів землі російської. Хай допоможе Господь царюючому своєму помазанику, імператору Миколі Олександровичу всія Росії, завершити справу великого князя Івана Калити''.Політика русифікації тривала до квітня 1915 р. Із відступом російської армії з Галичини були пограбовані українські культурні установи, зокрема Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка, вивезені найцінніші колекції з бібліотеки й музею ''Народного дому'', здійснені нові арешти й депортовано в Сибір українських діячів. Окрім того, з Галичини вивезли понад 700 заручників. Наслідком російської окупації Галичини було фізичне винищення населення на цих землях. Відступ російської армії на схід супроводжувався масовим виселенням людей із Холмщини, Волині, Поділля. Палили села, щоб ворогові залишити пустелю. Загальну кількість виселених назвати важко; в історичній літературі вона коливається від 3,5 до 6 млн осіб.

Трагічні події 1914 і 1915 pp. спричинили перелом у ставленні українців до російського уряду - зник патріотичний запал, зростало усвідомлення, що перемога Росії принесе Україні нові кайдани.В роки війни російський чинник проблеми розв'язання ''українського питання'' мав безпосередній вплив на країни Антанти у зв'язку з приналежністю до неї Росії. Російські діячі стверджували: ''Сила Росії - в її єдності від фінських берегів до Великого океану, від Білого до Чорного морів''. Цю ідею повністю підтримували союзники. Це якраз відповідало централістичним традиціям Франції і було повністю зрозумілим для Англії.Таке переконання мали союзники Росії щодо українського питання. На думку відомого українського політика періоду Центральної Ради О. Шульгіна, ''до початку війни і з її початком воно просто не існувало для французів і решти союзників. їм треба було утвердити ідеологію війни як звільнення малих народів від гніту. Стара Росія походила на ту висококультурну і гуманну силу, котра мала йти на допомогу людяності''. О. Шульгін обґрунтував, що ''українське питання'' для союзників було необхідним для утвердження їх місіонерської, визвольної місії у війні. Лише на завершальному етапі війни, коли союзники намагалися створити враження звільнення ''слабких народів'' з-під гніту ''сильних'', це питання постало перед європейськими державами. З огляду на те, що Росія була союзником Антанти у війні, ні Англії, ні Франції ''не було діла до нікому невідомого народу українського''.







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.204.173.45 (0.005 с.)